Про співтовариство

Гордасевич Галина Леонідівна (31 березня 1935 - 11 березня 2001) - відома українська письменниця, поетеса, критик, публіцист і громадська діячка з кримінальним минулим - 10 років у 16 років, відбула в зонах Чернігова, Одеси і Самари 3 роки з хвостиком і вийшла на волю за амністією "малолеткам". В 50-ті жила і працювала в Макіївці та Донецьку, а з 1990 року - у м. Львові, де і померла. Похована у рідному Кремянці.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Галина Гордасевич

Тамара Бабійчук про творчість Галини Гордасевич

Тамара Бабійчук
УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ: 
БОРЦІ, ЛИЦАРІ, ПАСІОНАРІЇ. СВІТОЧІ
ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ (1935 – 2001)
Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, культурний, громадський і політичний діяч.
У 1952-му шістнадцятирічну студентку педагогічного училища Галину Гордасевич арештовують і засуджують на 10 років таборів – «за складання націоналістичних віршів, антирадянську агітацію серед студентів»… 
Так, справді, в одному вірші були «особливо небезпечні» слова: 
«Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». 
А совєцькі люди повинні знати, що треба йти до комунізму! От за незнання і розплачуйся, дівчино, засланням!
Та коли у дівчат були перші побачення, / Коли їм хлопці почали всміхатися, – / Я заповнювала блоки бетоном, / Я розвантажувала баржі з цементом.
Я бережу свої згадки, як ордени, / Найстрашніша із зрад – це себе зрадити. / І якщо я все це разом з країною / Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою, / Значить, стала я сильною, / Значить в світі ще мушу зробити багато. 
Після трьох років комуністичної каторги Галину звільнили, однак їхати додому на Рівненщину їй було заборонено. І поїхала Галина Гордасевич на Донбас…
На сході України Галина Гордасевич прожила 35 років. 
Багато вчилася, багато працювала. 
Була гордою, незалежною, безкомпромісною. Часто виступала на зустрічах з читачами, де завжди починала свій виступ з пояснення, чому пише українською… Читачі не розуміли її вибір.
Навіть деякі донецькі письменники цькували Гордасевич як «затяту націоналістку і бандерівку». 
Збірки її поезій розсипалися, їх забороняли… 
Галина Гордасевич любила життя.
Люблю життя, яке воно не є. / Люблю життя. Це так прекрасно – жити, / Надіятись, любити і дружити, / І кожним днем прожитим дорожити, / І слухати, як в грудях серце б’є. / Люблю життя, яке воно не є…
Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт, / Що нам дарує бог з своєї волі. / Минає радість – та минають й болі / І зріє плід, хоч облітає цвіт. / Шануймо ж кожен день, мов самоцвіт!
Любила єдиного сина, якого назвала Богданом. За життя мами Богдан Гордасевич Богдан був її вірним другом і соратником. По смерти Галини Гордасевич син ревно опікується пам’яттю незвичайної і сильної українки.
Будь вимогливим і нещадним./ Раз живи за сотню життів. / Не вдовольняйся крихтами щастя, / Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку / Зрозумієш: прийшла біда! / Океан, зачерпнутий в склянку,– / Просто солона вода.
Попри складні життєві обставини, Галина Гордасевич залишилася патріоткою. Була оазою українства в зрусифікованому краї.
Згодом поетеса стане співзасновницею Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху.
Вірш «Убиймо в собі раба» (1989) народився в Донецьку, коли переслідували організаторів щойно створеного Товариства української мови, навіть погрожували сміливцям-патріотам фізичною розправою. 
Убиймо в собi раба!
Убиймо в собi раба! / Його в нас вiкАми плекали! / Звестись на повний зрiст / Нарештi чи не пора б! / Коли ми мовчали налякано / Чи натхненно рукоплескАли, / В нас / рiс / раб.
 Убиймо в собi раба! / Вже предкiв забутих тiнi / Стукають в нашi душi / Не лише вночi, а й удень. / Здригаються континенти. / І чути в їхнiм двигтiннi / Вiдлуння того майбутнього, / Що нас за порогом жде.
 Убиймо в собi раба! / Бо дивляться нашi дiти / І їхнi очi питають: / – Що скажете нам, батьки? / Що нам лишаєте в спадок? / Чим будемо володiти? / Вже ж не бiлi плями в історiї – / Суцiльнi темнi вiки.
 А що ми їм, справдi, полишим? / Жменьку вкраїнських лiтер? / Землю, солону вiд кровi / І бiлу вiд ДеДеТе? / Убиймо в собi раба! / Інакше історiї вiтер / Нас, мов сухе лушпиння, / Геть на смiтник змете. / Щоб настала нова доба, / Убиймо в собi раба!
У 1990-му Галина Гордасевич нарешті повернулася до омріяного Львова. 
Їй було відведено ще якихось десять років життя.
Крім великої громадської роботи, Галина Гордасевич багато пише. 
Вона здійснила мрію свого життя, уклавши документальну розвідку «Степан Бандера: людина і міф», яка фактично є першою об’єктивною біографією нашого великого провідника у визвольних змаганнях ХХ століття. Над книгою працювала довго, проаналізувала біля сотні джерел, авторами яких були люди різних політичних поглядів з різних країн, ретельно відбирала факти із документів, перепровіряла інформацію… Аналітичне мислення Галини Гордасевич допомогло їй створити таку книгу про Степана Бандеру, якій і віриш і яку хочеться читати… 
Книга «Нескорена берегиня. Жертви московсько-комуністичного терору ХХ ст.»  є унікальною. 
Вона містить величезний документальний матеріал. 
Це розповідь про 115 жінок, з-поміж них – сестри Володимира, Марта та Оксана Бандери, сестри Марина і Феодосія Петлюри, жінка і донька Нестора Махна, Марія Капніст, Зінаїда Тулуб, обидві Наталії – сестра і дружина Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, Алла Горська, Надія Світлична, Ірина Калинець – найкращий цвіт українського народу. 
Пам’яті Алли Горської
Ходила по землі – твердо. / Дивилася на світ – ясно. / І раптом це серце – вмерло. / І раптом це світло – згасло.
Тиснула руку – тепло. / Носила голову – гордо. / І раптом – душа затерпла – / Обірвано акорди...
Дарувала їй доля вроду, / Дарувала вогненну вдачу, / І любов до свого народу, / І хист мистецький впридачу.
Галина Гордасевич разом із тернопільським композитором і фольклористом Василем Подуфалим зібрали і повністю підготували до друку сто двадцять тюремних пісень, що їх співали в’язні есесер… 
..Поховано Галину Гордасевич у м. Кременці поряд з пам'ятником Січовим стрільцям. На могильній плиті вибито рядки з її вірша: 
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась»… 
Галина Гордасевич прожила своє життя чесно. 
Хай судять нас нашi дiти, / Хай судять нас нашi внуки, / Та правнуки зрозумiють, / Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали / По совiстi, не з принуки, / Ми вiрили в те, що правда / Колись переможе зло.
У своїх поезіях, літературно-критичних статтях Галина Гордасевич плекала в українців національну свідомість, гідність, гордість, честь, натомість знищувала навіть найменші крихти меншовартости, упосліджености, пристосуванства, угодовства, а особливо – запобігання перед москалями як нашими і братами, і хазяями, і вчителями, і суддями, і катами…
Галина Гордасевич воскрешає в нас потребу мати історичну пам'ять, свій погляд на свою історію, культуру, на свої переконання і мету. 
Починаємо історію!
Це ганьбити себе чи славити: / – Що ж, мовляв, ми за етнос такий? / Та не зможуть діагноз поставити / Найкращі що є діагностики.
Ходили предки до бою, / Досвідченими і оружними. / Забрали у нас зброю: / – Не смієте бути мужніми!
Скорилися, хоч не відразу. / Що ж, будем людьми цивільними! / А нам – кріпацькі укази: / – Не смієте бути вільними!
Що ще може трапитись злого? / Ніби світ відрізали мурами. / А нам відбирають слово: / – Не смієте бути мудрими!
І як нам серця боліли, / Та й цю ганьбу перенесли ми – / Зрікатись батьків веліли: / – Не смієте бути чесними!
Була переповнена чаша, / Що з кришталевими вінцями. / Гірка була доля наша: / – Не смієте бути вкраїнцями!
Галина Гордасевич розуміє, наскільки важливо сьогодні працювати над гартуванням характеру сильного українця: досить бути покірними жертвами, час ставати переможцями; за Україну треба не тільки по-геройськи гинути, але й гідно творити і безжально знищувати ворога.
Ми віками звикли покладати голову / За Україну, за її волю / І, як відчуття вічного голоду, / Цю звичку носили з собою.
Ми так звикли ходити в мучениках, / В трагічних героях, в страждальцях, / Яких Україна – мати засмучена – / Не могла з Сибіру діждаться,
Ми кров лили, ми пісні складали, / Ми так вросли в свою ролю, / Ми так натхненно голови покладали / За Україну, за її волю.
І от вже ластівкою звістка шугає: / Є держава! Вже можна жити! / А ми все ходимо і шукаєм: / Де б голову нам зложити?
Вірш «Горить Шевченкова хатина», згадує поетеса, «просто вихлюпнувся відразу після повідомлення по радіо про пожежу в селі Шевченковому».
Галина Гордасевич добре розуміла, що це не звичайна пожежа, а спеціально спланований шабаш українофобів в нібито незалежній державі, що так і не спромоглася на вироблення політики, яка б захищала все українське , політики, яка б суворо карала ворогів наших. 
Горить Шевченкова хатина, / Де вiн малесенький зростав, / Де гiрко плакав сиротина / І звiдки генiєм восстав.
Було тут хлопцю на горiхи! / Нелегка доленька була! / Повзе ядучий дим з-пiд стрiхи – / Всю Україну застила.
І що було в тiй хатi красти? / Старе рядно чи черепка? / Вiдкiль на нас такi напастi? / Чия злодiйська та рука?
Яка у ворога личина? / Хтось засмiявся. Чи не вiн? / Яка була тому причина, / Що не лунав тривожний дзвiн?
А нашi славнi українцi – / Невже в них серце не болить? / Вони все дiлять: то червiнцi, / То славу кинулись дiлить.
І що їм ворог за спиною! / В братах шукають ворогiв. / Сич озивається луною, / Днiпро тiкає з берегiв, 
І Гонта плаче: – Де ви, дiти? / Де гайдамаки? Їх нема. / Вже є держава. Час радiти, / А серце острахом пройма.
Галині Гордасевич боліли наші дорогі втрати. Бачила, як планомірно провладні бандити фізично знищують українських поводирів. А ще більше ятрила душу наша роз’єднаність, чвари в середовищі національної еліти. 
Над труною Славка* говорили не ті, / Що зустрілись йому в молодому бутті, / Довгі роки з ним поруч були у житті, / З ним долали провалля й урвища круті.
Розгубились вони... А в життя суєті / Приліпились до нього не ті, ой, не ті! / І були їх слова і фальшиві й пусті.
* В’ячеслав Чорновіл
Галина Гордасевич завжди оперативно відгукувалася на всі виклики сучасности.
Такого не просто скандального – такого махрово-шовіністично-українофобського вірша, як вірш «На Независимость Украины» (1992) Нобелівського лавреата Йосифа Бродського, очевидно, немає у світі.
Цей московський апазіціанєр закінчує такими словами свій гидкий опус (бажано всім москворотим його прочитати):
С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи! / Только когда придет и вам помирать, бугаи, / Будете вы хрипеть, царапая край матраса, / Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Галина Гордасевич дає гідну відповідь авторові брутального вірша, сповненого лютої ненависти до незалежної України.
Блюзнірче, ти смів осквернити ім’я високе Тараса, / На мою стражденну Вітчизну збирав брудний компромат? / Так будеш здихати ти, вчепившись у ріг матраца, / І хрипіти не слово «мама», а «истинно русский» мат!
Галина Гордасевич ненавиділа всіма фібрами своєї душі перевертнів, яничарів. 
Яничарська балада
Встала курява стовпами. / Багрянiли хмари. / Приазовськими степами / Гнались яничари.
I летiла перед ними / Звiстка невесела, / Що пускають вони з димом / Українськi села,
Що старих людей вбивають, / Тих, хто уже сивий, / Малих дiток забирають / В неволю-ясир.
Забiгає яничарин / У бiленьку хату. / Стала жiнка у вiдчаї – / Нiкуди тiкати!
Тiльки в очi подивиться – / В нього ж очi синi! / Раптом зойкнула вдовиця: / – Сину ти мiй! Сину!..–
Простягає вона руки, / Обiйняти хоче, / А вiн стоїть, клятий турчин, / Стоїть та регоче.
Звiдки йому пам’ятати / Українську мову, / Як малим украли з хати, / З батькiвського дому,
Вiд матерi вiдiрвали, / Вiд рiдної сутi / Та молоком напували / Скаженої суки.
Постаралися немало / Вчителi незлецькі, / Щоб не знав вiн слова «мамо» / Навiть по-турецьки.
То ж була наука люта – / Як зброю тримати. / От i блиснула шаблюка! / От i впала мати…
3 того часу проминули / Не лiта – столiття. / Дай Бог, щоб вас обминули / Такi лихолiття!
А щоб ми це, люди милi, / Могли пам’ятати, / Не спочили у могилi / Анi син, нi мати.
Бога мудрiсть незвичайна / I велика сила: / Вiн з матерi зробив чайку, / Зробив вовком сина.
I чаєчка все кигиче / На ковилу сиву, / А прислухаєшся – кличе: / – Сину ти мiй! Сину!..
А вiн виє, турчин клятий, / Темними лiсами, / Нiби вчиться вимовляти: / – Мамо моя! Мамо!
До останку вірила Галина Гордасевич в Україну, в її божественне призначення у світі.
Ера України
Надходить ера України./ О земле, рiдна i свята! / І озираються країни, / Що над Європою свiта.
Свiта, свiта, бо сонце сходить, / Погожий обiцяє вiк, / І зеленiють в полi сходи, / І йде межею чоловiк.
Вiн по-хазяйськи оком гляне, / Чи все як слiд цвiте й росте. / Колись поляни i древляни / Зорали поле це святе.
Його кропили рясно кров’ю, / Гноїли трупом. Та дарма! / Воно вiдроджене любов’ю! / Вiд нього кращого нема!
І коли вiзьмуть в руки дiти / Пахучий, нiби сонце, хлiб, / Я знаю: буде вiн радiти, / Наш предок – ант а чи дуліб.
І успокояться по всьому, / Кого на страшну смерть прирiк / Чи той кривавий тридцять сьомий, / Голодний тридцять третiй рiк.
Пiсля великої руїни / Ставати до роботи час. / Європа дивиться на нас. / Надходить ера України.

"І сказав Ісус" Галини Гордасевич (ч.1)

Галина Гордасевич

І СКАЗАВ ІСУС

Поезії

Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок,  що
передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко 

Від автора

Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!”
По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся  з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу.
Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя  освіта.
Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді.
В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила?


Молитва

Ангеле Божий, хоронителю мій! 
Бережи мене і вночі, і вдень, 
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій! 
Коли горе чорний день принесе, 
Коли сльози пекучі підступлять до вій, 
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій! 
Над  Тобою небо ж таке голубе! 
Коли в серці моїм загніздиться змій, 
Дай мені силу здолати себе.


Каїн виправдовується

Хіба я сторож брата свого? 
Він десь в дорозі загубився, 
Коли натомлений відстав.

Хіба я сторож брата свого? 
Я й сам заледве не загинув 
У тій дорозі без кінця.

Хіба я сторож брата свого?

Та й сам Ти, Господи,  казав, 
Що без Твоєї волі й волос, 
Єдиний волос, не спаде. 
Чи ж міг я йти супроти Тебе?

Хіба я сторож брата свого?


Перстень царя Соломона

Поверни, царю, 
круг пальця мене. 
Повір, премудрий, –
і це мине,

Образливо?.. Гірко?.. 
Біль серце тне? 
Треба потерпіть –
і це мине.

А цариця Савська 
була ж наче пальма... 
А цар персня 
зриває з пальця. 
А з персті земної 
ще раз змигне:
– І це мине!


Дружина Лота

Покірно ішла за Лотом –
За мужем своїм і паном. 
Пісок засмоктував ноги болотом,
І небо гуділо мідним тимпаном.

– Стомилась... На мить присяду... 
Лот квапить: – Хвилина кожна...
– А позаду?.. Що там позаду?..
– Озиратись, – Лот каже, – не можна.

А пісок засмоктує ноги.
Вже давно згубила сандалі.
Лот каже: – Погибнуть многі...
І все далі веде, все далі...

А позаду – там рідне місто, 
Батько, мати, брати і сестри, 
Як грішили – то не навмисно,   
А тепер мають кару понести?

Зойк розпачний лунає у вухах. 
Світ багряним палає в зіницях.
– Доню! Донечко! Хоч послухай!
– Сестро! Сестронько! Хоч озирнися! 

Не стерпіла. І повернулась 
Обличчям до тої бурі, 
І бачить: земля прогнулась, 
Крутять смерчі криваво-бурі.

Там шаліють – помітити встигла –
Пекла жар і страшна мерзлота.
...І навіки в пустелі застигла 
Неслухняна дружина Лота.

Ну, а Лот? Він не стишив кроку, 
Навіть коли хлинули зливи. 
Він заказ не порушив нівроку. 
Він завжди був богобоязливий.

Хібащо згадав про комори, 
Що були джерелом достатку.
... Після згину Содому й Гомори 
Оце б хоч малісіньку хатку!

Уставали тумани білії,
В небі місяць просвічував злотом. 
І навіть упорядники Біблії 
Не знають, що сталося з Лотом.


Різдво

А як зірка зійшла – народила Марія,
Так, без болю, без муки, 
лиш зітхнула глибоко.
Тоді над пустелею вітер повіяв, 
І зірка дивилась, як Боже око.

А воно ще таке мале й безпомічне, 
Бо яке ще зміститься в жіночому лоні?
Та вже на личку святе щось і вічне 
І хресна дорога на маленькій долоні.

А Марія злякалась: звісно – мати. 
Сказала: – Не треба ні влади, ні слави. 
Я буду його при собі тримати, 
А зросте – хай майструє столи і лави.

А віку дійде – ожениться гарно,
Я буду тоді доглядати онуків.
...Та знаку підтвердження ждала намарно,
Хоч ніч була повна таємних звуків.

А до першої зірки сходились інші,
Темряву ночі розганяли старанно, 
Наливались червоним, неначе вишні
Або майбутні Христові рани.

А Марія дитя загортала в ряднини, 
Казала: – Нічого, мій синку, не бійся. 
Ось в цій яскині діждемося днини
І підем додому, до свого обійстя.

Там хата вікнами нам зазоріє, 
Там сад зустріне в зеленім вітті. ... 
Ти так над Христом молилась, Маріє, 
Як донині усі матері на світі.


Вхід Господень в Єрусалим 

І дорогу встеляли гіллям пальмовим, 
І співали йому: – Осанна! 
Зір вертався сліпим і слово – немовам, 
І вабила мета осіянна.
На малім віслючку, а шати – білі 
Їхав цар новий Іудеї. 
Ах, як вони його всі любили –
Втілення їх ідеї,
Що прийде і справедливо розсудить, 
Всемогутній і всеблагий,
І стане страви поверх посуди,
І отримає одяг нагий,
В багатого праведника побільшає злота,
А грішному в пеклі горіти.
І жінки, – згадайте дружину Лота –
Збігались Його узріти.
Все стало минулим: Соломон і Давид,
І хтиві старці і Сусанна.
Він Їхав, трохи сумний на вид,
І співали Йому: – Осанна!
І радо гукали усі прочани:
– Радість – добрим! Погибель – злим! 
Ще жодного царя так не зустрічали, 
Як вступав Він в Єрусалим.

...І день минув, і другий, і третій,
А життя все ж таке убоге.
І питають його, нетерплячі і вперті:
– Де ж обіцяне царство Боже?
А Він їм каже: – Отець мій на небі.
Тут й самі збудувати б могли...

І стали вони від гніву вишневі,
І на суд Його потягли.
І найняті синедріоном за плату,
І безплатно, немудрі, вони
З такою злобою кричали Пілату:
– Розіпни його! Розіпни!


Остання вечеря

І сказав Ісус: – Накрийте стiл
На дванадцять чоловiк!
А на скатертi вiзерунок з хрестiв
І у нього печаль з-пiд повiк.

– Раввi, таж маєш дванадцять учнiв!
Вам мiсця не вистачить всiм.
І сказав Ісус: – На сій учтi
Я слугуватиму їм.

Поставили тарiлки з дзвiнкої глини,
Обпаленої на вогнi.
І нестерпно довго тягнулись хвилини:
Прийдуть усi чи нi?

Поклали хлiб i дванадцять рибинок –
Скромною учта була.
І лише вино дорогоцiнним рубiном
Іскрилося серед стола.

Учнi входили один за одним –
Їх шлях нелегкий стомив.
І Ісус їм, стомленим i голодним,
Ноги з любов'ю обмив.

За стiл сiдали, берегли мовчання,
Чекали премудрих слiв.
А їм Ісус замiсть повчання
Подав переломаний хлiб.

– Їжте,– сказав їм,– се моє тiло,
Бо в ньому любов моя.
І щось таке над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

Вино наливав, і рука затремтіла.
– Пийте! Се кров моя.
І знову щось над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

– Раввi, щось дуже збудженi люди,–
В тривозi сказав Петро.
Щоб усе записати, в учня Іуди
Було наготовi перо.

Ісус мовчав. Йому все болiло
Вiд чола до пiдошов:
Мiсце одне за столом темнiло,
Учень один не прийшов.

Той наймолодший, найбiльше любий,
Що був, як на серцi печать.
В Ісуса знову здригнулися губи,
І знов з-пiд повiк печаль.

Галiлеянки прекрасної очi
Вчинили, що все вiн забув.
Учень один останньої ночi
На останнiй вечерi не був.

О, як вiн буде потiм ридати,
Собi не простить повiк,
Бо саме йому мав Ісус передати
Останнiй свiй заповiт.

Галина Гордасевич у спогадах друзів по долі й недолі

Колега Арсена Каспрука поетеса Галина Гордасевич
Дата публікації 20 Червня, 2018 | Автор kaspruk

img395img396

Галина Гордасевич

Галина Леонідівна Гордасевич (31 березня 1935, м. Крем’янець на Тернопільщині — 11 березня 2001, м. Львів, похована у Крем’янці) — відома українська поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Нагороджена почесною відзнакою-хрестом «За заслуги в боротьбі за волю України» від Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, орден «За вірність» ім. В. Стуса від товариства «Меморіал» (посмертно).

Народилася 31 березня 1935 року в м. Кременці на Тернопільщині в родині священика і політв’язня Леоніда Гордасевича (1912–1990) та Олени (1912–2000) з родини Хомчуків. Дитинство письменниці пройшло на Волині, де вона жила і вчилась у с. Городці, м. Дубровиці, с. Кричильську, м. Острозі, м. Костополі.

Після закінчення 7-річки навчалася в Острозькому педучилищі. У 16 років була арештована і засуджена на 10 років таборів, як було написано у вироку: «… за антирадянську агітацію серед студентів».

Звільнилася через неповних 3 роки і приїхала на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Навчалася в школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці (тоді народила сина Богдана[2]) на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонково, друкарем у Донецькій обласній друкарні.

У середині 1960-х років знову почала писати вірші, трохи пізніше — прозу і критичні статті. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві.

У серпні 1989 р. була членом «ініціативної трійки» зі створення Товариства української мови на Донбасі. Як делегат Всеукраїнського установчого з’їзду ТУМ в січні 1990 р. була обрана до Великої Ради. В червні 1990 р. стає членом оргкомітету зі створення Народного Руху України; в серпні 1990 р. — учасник установчого конференції зі створення НРУ в м. Донецьку, де була обрана до обласного Проводу; у вересні 1990 р. — учасник Установчого з’їзду НРУ в м. Києві. У 1991 р. послідовно член оргкомітету зі створення Демократичної партії України, делегат Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради.

Автор поетичних збірок: «Веселки на тротуарах» (Радянський письменник, 1966), «Наречена сонця» (Донбас, 1976), «Високе полум’я дня» (Радянський письменник, 1980), «Слід зірниці» (Радянський письменник, 1986), книжок прози «Вицвіла шипшина» (Радянський письменник, 1974), «Твій тихий дім» (Донбас, 1980), «Двадцять років і один день» (Радянський письменник, 1984 та Донбас, 1985), «Прекрасні імена жіночі» (Донбас, 1990), а також публіцистичної книжки «Письма к другу» (Донбас, 1989) і літературних портретів українських поетес «Силуети поетес» (Радянський письменник, 1988). Автор публіцистичних та критичних статей у ряді українських журналів. Лауреат премій ім. О. Білецького та ім. В. Марченка. Галина Гордасевич була активним громадським і політичним діячем — у 90-х роках вона була членом багатьох новітніх громадських організацій України, народжених демократією.

ВБФ імені Галини Гордасевич вдячний людям

Вельмишановне панство в Україні і поза нею, повідомляю вас, що в зв'язку з обов'язковою заміною картки відбулась зміна мого рахунку і тепер він має такий вигляд:
ПриватБанк
5363 5420 1632 6861
Гордасевич Богдан Олексійович

Всі надіслані на цей рахунок кошти витрачаються виключно на діяльність Видавничо-благодійного Фонду імені Галини Гордасевич
На 07.08.2021 на старий рахунок надійшло 950 грн., які і є в наявності на новому рахунку 5363542016326861 у ПриватБанку.
Всі уточнення можливі через електронну пошту [email protected]



Тепер дещо про минуле, сучасне і майбутнє руху Видавничо-благодійний Фонд ім. Галини Гордасевич

Ідея ВБФ Галини Гордасевич виникла ще за життя письменниці і була досить простою: не мати основного центрального осередку, а сприяти створенню окремих обласних, районних, міських осередків ВБФ ГГ з самостійною реєстрацією та фінансами, тобто повністю автономні осередки, що символічно об'єднанні під егідою ВБФ ГГ, як координаційну та інформаційну централь.
На період 1995 року був сильний економічний занепад в Україні, а з того і виникла ідея створювати осередки культурологічного спрямування, але і з можливістю підприємницької діяльності. Досить нагадати, що могутня на цей час торгова інтернет-імперія "Амазон" починала з продажу книжок з доставкою по-пошті і саме десь в той час. На жаль, в силу різних причин, зокрема хвороби та передчасної смерті у березні 2001 року Галини Гордасевич, - ідея не набрала належного поступу і залишилась там, де і починалась. Хоча, якщо хтось схоче спробувати цей варіант - ласкаво прошу.
Все доволі просто: від ВБФ ГГ надаються твори різноманітні за авторства Галини Гордасевич з усіма правами, окрім суто авторського прізвища, які осередок видає і реалізує, а отримані кошти залишає собі на власне існування та розвиток. Зрозуміло, що має бути звернуто увагу на місцевих культурних діячів та події з минулого і сучасного, а контакти з іншими осередками ФБФ ГГ сприяли б поширенню їх творів по всій Україні. Тобто був би активний процес взаємореалізації видань, творчих зустрічей та представлень, взаємообмін і навіть спільні видання в складчину з розподілом тиражів тощо. Ідеологію діяльності Фонду гарно було викладено в статті Галини Гордасевич "Пора почуватись великими".
Письменниця Галина Гордасевич була готова пожертвувати всі свої гонорари на створення такого культурологічного середовища в Україні, як і я, будучи спадкоємцем авторських прав давно визначився і оприлюднив де міг, що дозволяю довільне використання, публікування і поширення творів Галини Гордасевич і моїх особистих без жодної авторської винагороди чи ще чогось. Зберігається тільки суто авторство! Всі інші права делегую віртуально, а хто захоче - і реально через договори передачі авторських і суміжних прав щодо поширення та фінансових чинників.
Панове, все опублікована на мої сайтах чи деінде за підписом Гордасевич Галини Леонідівни та Гордасевича Богдана Олексійовича - може бути використано в довільному варіанті як суспільна спадщина не вичікуючи обов'язкових 50 років від смерті автора. Як пишуть в сайтах: поширення з посиланням - вітається.
Уточнення можливі через електронну пошту [email protected]
Отже, усе під брендом Богдана Гордасевича можна і варто скопіювати для особистого архіву, можна виводити на папір та інші носії, видавати друком і поширювати за власним бажанням.
Буду сприяти отримати тексти, світлини і всіляку допоміжну інформацію бажаючим видавати і поширювати твори Галини Гордасевич. Моє різне також не бороню поширювати: робіть що захочете.
Збір коштів на цьому рахунку я проводжу виключно щоб перевидати і безкоштовно передати до бібліотек України особливо важливі книги, першою з яких є Мартиролог "Нескорена Берегиня", а далі вже буде видно.
Факсимільне перевидання буде коштувати 30-40 євро в залежності від тиражу, отож процес буде непростий.
Мушу ще зазначити, що жодними фінансовими оборудками я займатися не буду, бо не хочу. Мав справу зі сферою книготоргівлі, що дуже голову засмічує своїми процесами та ексцесами, тому схема моя так: зібрав гроші - видавництво - тираж - розсилка. Амінь.
Скрізь і завжди буду оприлюднювати подяку тим людям, які були благодійниками руху Видавничо-благодійний Фонд ім. Галини Гордасевич

1.   Перша однозначно є Леся Храплива-Щур, яка багато років опікувала над нашою родиною. Причому суто на життя надавала регулярно кошти, а теми видань обминала.
2.   Микола Горинь чимало посприяв покращенню достатку Галини Гордасевич у важкі для неї часи і на видання потужно зафондував особисто.
3.   Володько А. К., гендиректор ДБКБ "Автонавантажувач" першим допоміг у важкі часи економічної скрути в України видати важливу книжку Галини Гордасевич "З сімейного альбому".
4.   Володимир Снітинський, будучи ректором Львівської Аграрної академії в м. Дубляни багато уваги приділив Галині Гордасевич, а за його вказівкою у співпраці з директором музею Степана Бандери при академії п. Петром Гоцем було здійснено перевидання книги "Степан Бандера: людина і міф" Галини Гордасевич у дуже якісному вигляді з додатковими важливими матеріалами.
5.   Кузьма Хобзей багато помагав.
6.   Михайло Ониськів з м. Тернополя.
7.   Гаврило і Валентина Чернихівські з м. Кремянця.
8    Іван Потій оплатив встановлення гарного надгробку на могилі Галини Гордасевич у м. Кремянці.
9.   Валентина Вікарчук та її донька Оксана Вітвицька.
10. Сидір Кіраль.
11. Дмитро Павличко.
12. Зиновій Суходуб.
13. Роман Дубровський.
14. Емма Бабчук.
15. Дмитро Сапіга.
16. Анатолій Тищенко.
(список не є остаточним і сподіваємось на його продовження)

Всім цим людям велика подяка і пошанівок від родини Гордасевичів, як і шанувальників творчості Галини Гордасевич..
Ще величезна подяка всім тим, хто придбав і має книги авторства Галини Гордасевич, бо то є головне - читач! Покупець! Шанувальник!
Будьмо! Щасти всім!
З повагою, син письменниці Галини Гордасевич - літератор Богдан Гордасевич.
07.08.2021

У Краматорську курінь імені Галини Гордасевич

Знаменна подія: у Краматорську пластунки заснували курінь на честь репресованої поетеси Галини Гордасевич
  • 31.03.2021, 16:34
  •  294
  •  0
У Краматорську Донецької області юначки згуртувалися у курінь імені Галини Гордасевич — поетеси, борчині за українську справу, яка була репресована за часів сталінізму.
Галини ГордасевичГалини Гордасевич

У Краматорську в осередку національної скаутської організації «Пласт» юначки заснували дівочий курінь імені Галини Гордасевич. Про це розповів керівник Краматорського осередку Пласту Максим Потапчук, передає «Вчасно».

Він зазначив, що це дуже важлива подія для Донеччини, адже подібних юнацьких дівочих куренів за майже 28 років діяльності на цих теренах Пласту створено тільки два: в Авдіївці й тепер у Краматорську.

«Курінь в Пласті — це організаційна структурна одиниця. Пластуни гуртуються в куренях, котрі, своєю чергою, об'єднуються в Улади за віком. За традицією Пласту — курінь повинен мати свого патрона чи патронесу, себто мати ім’я відомої діячки або діяча. Юначки вирішили знайти для куреня свою, місцеву патронесу, котра народилася на Донеччині або жила та працювала на наших теренах», — зазначає Максим Потапчук.

Пластунки з Донеччини вирішили назвати свій курінь на честь борчині за незалежність України у XX столітті, поетеси Галини Гордасевич.

Дитинство Галини Гордасевич минуло на Поліссі, в Рівненській області. У 1946 році був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення її батько. Донька відразу потрапила під пильний нагляд органів КДБ, і через півтора року теж була заарештована. Хоча її «зв'язків з бандерівцями» довести не вдалося, їй все ж винесли вирок — десять років «за складання націоналістичних віршів».

Після смерті Сталіна була амністована, відбувши неповних три роки.

Більша частина життя пані Галини минула саме на Донеччині. Спочатку вона працювала робітницею на будівництві й навчалась у вечірній школі. Потім — на труболиварному заводі, одночасно вступила на металургійний факультет Донецького інституту, однак після смерті сина залишила навчання.

На початку 1960-х років працювала керівницею драмгуртка в Палаці культури у Ханжонковому, вступила на заочне відділення Донецького культосвітнього училища на спеціальність «режисер народних театрів». Але тоді ж переїхала до Донецька, де спочатку працювала у друкарні, згодом — на комбінаті «Донпобутреклама».

Була однією із засновниць Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії України. У 1996 році за повість «Соло для дівочого голосу» стала лауреаткою літературного конкурсу «Шістдесятник», а Спілка письменників України та Міністерство інформації присудили їй премію ім. Олександра Білецького за роботи в царині літературної критики.

Галина Гордасевич була членкинею Спілки письменників України з 1983 року. Останніми роками працювала над великим мартирологом пам’яті жертв сталінського терору в Україні.

Підготовчий юнацький курінь ім. Галини Гордасевич у Краматорську вже офіційно зареєстрований і згодом матиме своє знамено, прапор та унікальні курінні хустки.

Як розповідає пластунка Емілія Гончарова, роль, котру грає Пласт у повсякденному житті, є неоціненною, а особливо в такі часи, коли національна свідомість є дезорієнтованою. Важливо пам'ятати і вивчати творчий доробок таких постатей як Галина Гордасевич, які жили та працювали над розвитком української культури, попри гніт радянської влади.

«Коли мене питають, що для мене Пласт і взагалі: чому я туди ходжу, моя відповідь доволі проста: я — українка, і не маю допустити, щоб моє майбутнє і моїх дітей мало такі страшні події, що відбуваються зараз, — зазначає дівчина. — За підтримки небайдужих патріотів ми дізнаємося про історію виникнення особливих найчастіше трагічних подій, котрі зараз вшановуються днями пам'яті та й просто державних свят. А це, як я вважаю, і є головною зброєю — розуміти, хто з давніх-давен є ворогом, а не, так би мовити, «братським російським народом»

Силуети поетес: Тамара Коломієць

"Силуети поетес" 
Галина Гордасевич
збірник критичних статей про укранських поетес
Тамара Коломієць