90 Галині Гордасевич - Соломія Гордасевич
- 17.11.24, 10:27
- Галина Гордасевич
505820.05.2005
автор: Овсієнко Василь
(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м.Львів).
Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках із повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.
Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви.
Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.
Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.
Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).
За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.
З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила.
1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..
Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.
У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.
1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.
1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.
Бібліоґрафія:
І.
Московський детектив. Найзагадковіша пригода мого життя, розгадати яку пропоную читачам // Літературна Україна, 1992. – 13 серпня.
Гордасевич Галина. Не від миру сього. – Літературна Україна – № 2 (4619).– 1995. – 12 січня (і добірка віршів Л. Тереховича).
Степан Бандера: людина і міф. – Львів: В-во „СПОЛОМ”, 2000 – 192 с., з іл.
Архів ХПГ: Інтервю з Г.Гордасевич 3.02. 2001 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. – Львів: Добра справа, 2001.
Галина Гордасевич, Богдан Гордасевич. Нескорена Берегиня. Документальна антологія-мартиролог про українських жінок-політв’язнів у СРСР. – Львів: Піраміда, 2002.
ІІ.
Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. – Українське слово, ч.20 (3072), 2001. – 17 травня.
Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. – Шлях перемоги, ч. 13 (2500), 2002. – 21 березня.
Надія Романюк. „Жила. Любила. Плакала. Сміялась”. – Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. – 13 квітня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 151–154. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 157–158; 2-е вид.: 2012 р., – С. 173–175.
31 липня 1952 року неповнолітню Галину Гордасевич засуджено до 10 років таборів:
http://maidan.org.ua/2016/08/31-lypnya-1952-roku-nepovnolitnyu-halynu-hordasevych-zasudzheno-do-10-rokiv-taboriv/
Сидір Кіраль. «…Слово бере Галина Гордасевич – українка…» Штрихи до біографії й творчості // Українська літературна газета, ч. 12 і 13 (174 і 175). – 2016 р.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2.03.2004. Останнє прочитання 4.08. 2016.
Галина Леонідівна Гордасевич (31 березня 1935, м. Крем’янець на Тернопільщині — 11 березня 2001, м. Львів, похована у Крем’янці) — відома українська поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.
Нагороджена почесною відзнакою-хрестом «За заслуги в боротьбі за волю України» від Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, орден «За вірність» ім. В. Стуса від товариства «Меморіал» (посмертно).
Народилася 31 березня 1935 року в м. Кременці на Тернопільщині в родині священика і політв’язня Леоніда Гордасевича (1912–1990) та Олени (1912–2000) з родини Хомчуків. Дитинство письменниці пройшло на Волині, де вона жила і вчилась у с. Городці, м. Дубровиці, с. Кричильську, м. Острозі, м. Костополі.
Після закінчення 7-річки навчалася в Острозькому педучилищі. У 16 років була арештована і засуджена на 10 років таборів, як було написано у вироку: «… за антирадянську агітацію серед студентів».
Звільнилася через неповних 3 роки і приїхала на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Навчалася в школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці (тоді народила сина Богдана[2]) на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонково, друкарем у Донецькій обласній друкарні.
У середині 1960-х років знову почала писати вірші, трохи пізніше — прозу і критичні статті. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві.
У серпні 1989 р. була членом «ініціативної трійки» зі створення Товариства української мови на Донбасі. Як делегат Всеукраїнського установчого з’їзду ТУМ в січні 1990 р. була обрана до Великої Ради. В червні 1990 р. стає членом оргкомітету зі створення Народного Руху України; в серпні 1990 р. — учасник установчого конференції зі створення НРУ в м. Донецьку, де була обрана до обласного Проводу; у вересні 1990 р. — учасник Установчого з’їзду НРУ в м. Києві. У 1991 р. послідовно член оргкомітету зі створення Демократичної партії України, делегат Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради.
Автор поетичних збірок: «Веселки на тротуарах» (Радянський письменник, 1966), «Наречена сонця» (Донбас, 1976), «Високе полум’я дня» (Радянський письменник, 1980), «Слід зірниці» (Радянський письменник, 1986), книжок прози «Вицвіла шипшина» (Радянський письменник, 1974), «Твій тихий дім» (Донбас, 1980), «Двадцять років і один день» (Радянський письменник, 1984 та Донбас, 1985), «Прекрасні імена жіночі» (Донбас, 1990), а також публіцистичної книжки «Письма к другу» (Донбас, 1989) і літературних портретів українських поетес «Силуети поетес» (Радянський письменник, 1988). Автор публіцистичних та критичних статей у ряді українських журналів. Лауреат премій ім. О. Білецького та ім. В. Марченка. Галина Гордасевич була активним громадським і політичним діячем — у 90-х роках вона була членом багатьох новітніх громадських організацій України, народжених демократією.
У Краматорську в осередку національної скаутської організації «Пласт» юначки заснували дівочий курінь імені Галини Гордасевич. Про це розповів керівник Краматорського осередку Пласту Максим Потапчук, передає «Вчасно».
Він зазначив, що це дуже важлива подія для Донеччини, адже подібних юнацьких дівочих куренів за майже 28 років діяльності на цих теренах Пласту створено тільки два: в Авдіївці й тепер у Краматорську.
«Курінь в Пласті — це організаційна структурна одиниця. Пластуни гуртуються в куренях, котрі, своєю чергою, об'єднуються в Улади за віком. За традицією Пласту — курінь повинен мати свого патрона чи патронесу, себто мати ім’я відомої діячки або діяча. Юначки вирішили знайти для куреня свою, місцеву патронесу, котра народилася на Донеччині або жила та працювала на наших теренах», — зазначає Максим Потапчук.
Пластунки з Донеччини вирішили назвати свій курінь на честь борчині за незалежність України у XX столітті, поетеси Галини Гордасевич.
Дитинство Галини Гордасевич минуло на Поліссі, в Рівненській області. У 1946 році був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення її батько. Донька відразу потрапила під пильний нагляд органів КДБ, і через півтора року теж була заарештована. Хоча її «зв'язків з бандерівцями» довести не вдалося, їй все ж винесли вирок — десять років «за складання націоналістичних віршів».
Після смерті Сталіна була амністована, відбувши неповних три роки.
Більша частина життя пані Галини минула саме на Донеччині. Спочатку вона працювала робітницею на будівництві й навчалась у вечірній школі. Потім — на труболиварному заводі, одночасно вступила на металургійний факультет Донецького інституту, однак після смерті сина залишила навчання.
На початку 1960-х років працювала керівницею драмгуртка в Палаці культури у Ханжонковому, вступила на заочне відділення Донецького культосвітнього училища на спеціальність «режисер народних театрів». Але тоді ж переїхала до Донецька, де спочатку працювала у друкарні, згодом — на комбінаті «Донпобутреклама».
Була однією із засновниць Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії України. У 1996 році за повість «Соло для дівочого голосу» стала лауреаткою літературного конкурсу «Шістдесятник», а Спілка письменників України та Міністерство інформації присудили їй премію ім. Олександра Білецького за роботи в царині літературної критики.
Галина Гордасевич була членкинею Спілки письменників України з 1983 року. Останніми роками працювала над великим мартирологом пам’яті жертв сталінського терору в Україні.
Підготовчий юнацький курінь ім. Галини Гордасевич у Краматорську вже офіційно зареєстрований і згодом матиме своє знамено, прапор та унікальні курінні хустки.
Як розповідає пластунка Емілія Гончарова, роль, котру грає Пласт у повсякденному житті, є неоціненною, а особливо в такі часи, коли національна свідомість є дезорієнтованою. Важливо пам'ятати і вивчати творчий доробок таких постатей як Галина Гордасевич, які жили та працювали над розвитком української культури, попри гніт радянської влади.
«Коли мене питають, що для мене Пласт і взагалі: чому я туди ходжу, моя відповідь доволі проста: я — українка, і не маю допустити, щоб моє майбутнє і моїх дітей мало такі страшні події, що відбуваються зараз, — зазначає дівчина. — За підтримки небайдужих патріотів ми дізнаємося про історію виникнення особливих найчастіше трагічних подій, котрі зараз вшановуються днями пам'яті та й просто державних свят. А це, як я вважаю, і є головною зброєю — розуміти, хто з давніх-давен є ворогом, а не, так би мовити, «братським російським народом»
З вересня 1963 року Галина Гордасевич увійшла до літературного об’єднання «Обрій». В цей час вона зрозуміла, що справжнім її покликанням була зовсім не фізика (яку вона вивчала на фізичному факультеті Донецької політехніки), а література. «Веселка на тротуарах», – перша збірка поезії Галини Леонідівни, яка вийшла друком у 1966 році. У 1980-х-1990-х роках світ побачили її оповідання та повісті, пізніше, – збірка публіцистичних матеріалів «Письма к другу».
В 2002 році світ побачила книга «Нескорена берегиня: жертви московсько-комуністичного терору ХХ століття» приурочена 50-річчю Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (далі – СФУЖО). Після смерті почесної членкині СФУЖО та редакторки книги Ніни Строкатої-Караванської у 1998 році, перейняти цю роль та опрацювати зібрані матеріали запропонували саме Галині Леонідівні. Вона, переживши страхіття комуністичного режиму і ставши однією з жертв репресивної системи, погодилася розповісти власну історію і стати редакторкою, вважаючи роботу над книгою справою честі.
«Нескорена берегиня» акумулює історії 115 жінок-жертв комуністичного режиму. Галина Леонідівна встигла опрацювати матеріали, встановити порядок викладу історій, розробити систему подачі інформації та укласти рукопис книжки. Розповіді подано у формі емоційних, трагічних, місцями жахаючих спогадів. У книзі знаходимо історії як відомих (Ірини Воронович-Кочур, Надії Світличної, Ірини Калинець, Алли Горської та інших), так і невідомих жінок-політв’язнів, котрим вдалося вижити і розповісти про жахіття терору ХХ століття.
Попри те, що й Галина Гордасевич не встигла завершити працю над книгою (померла 11 березня 2001 року у місті Львів), до логічного завершення справу довів її син – Богдан Гордасевич. Видання є книгою-пам’ятником усім жінкам-політв’язням України.
Фото з особистого архіву сина письменниці Богдана Гордасевича
Письменники живуть доти, доки їхні твори читають. Нагадаємо, що Галина Гордасевич написала цикл віршів про древній Острог, який зачаровує та надихає. Свідченням цього є передмова письменниці до збірки «Рядок з літопису» (Львів, 2000 рік): «Острозькі сонети» я склала замість одного вірша, на якого мене умовляв поет Іван Пащук, для ювілейного збірника, присвяченого Острогу». Три вірші з циклу подаємо нижче:
***
Ти засвітився знов, Остріг!
І не ілюзія, не сон це:
У синім небі жовте сонце –
Це поєднання барв старих,
Що нашим прадідам були
Як символ щастя, символ волі,
Блакитне небо, жовте поле
Державним стягом зацвіли.
І знову теплиться свіча
В старім Богоявленськім храмі,
Знов академія стріча
Юнацтво мудрості дарами.
О юні, як вам заздрю я!
Тут доля почалась моя.
***
Тут доля почалась моя.
Яка була – таку сприймала.
Як я єдине плаття прала,
Ти пам’ятаєш, Вілія?
Кормили те сумне дитя
Старі дерева шовковичні.
Повір мені, Остріг мій вічний,
Не поміняла б я життя.
Нехай судилася тюрма,
Дроти колючі, автомати,
Та я ж там не була сама
І вміла честь свою тримати,
І хоч брела крізь горе бродом –
Була я зі своїм народом.
***
Була я зі своїм народом
І з ним лишаюсь назавжди.
От я й вернулася сюди,
В Остріг, що я із нього родом.
Жили тут прадіди мої,
Тут спочивають їхні кості
На стародавньому погості,
Де їм співають солов’ї.
А я по вулицях іду,
І тільки сум: того дівчати
Слідів далеких не знайду
І все спочатку не почати.
Остріг мій, молодість спливла,
Та я тобі вінок сплела.
Тетяна Лободовська,
наукова співробітниця відділу історії.
(до річниці смерті Галини Гордасевич)
11 березня минає 20 років з дня смерті Галини Гордасевич. Юнацькі роки поетеси і громадської діячки, період становлення особистості і формування світогляду безпосередньо пов’язані з Острогом. Кременчанка, донька священика Леоніда Гордасевича та вчительки Олени Хомчук, була студенткою Острозького педучилища, яке функціонувало в корпусах сучасної Острозької академії в середині ХХ століття.
Галина Гордасевич з батьками
Фото з особистого архіву сина поетеси Богдана Гордасевича
Про вступ до навчального закладу в Острозі Галина Леонідівна згадувала так:
Я приїхала в Остріг, здала документи, потім мені сказали: «Все, Ви зачислені», тоді я ще поїхала до діда Павла…Місяців два я в них пожила і приїхала на навчання. А в Острозі літом арештували якихось студентів. Чи була там якась організація та студентська чи її не було, того я не знаю. Я тих хлопців в очі не бачила, бо я ж тільки здала екзамени. Але там почали дивитися, перевіряти документи всіх. Я написала автобіографію, я звичайно не написала, що мій батько священик і що він зараз сидить…Вони з Острога зв’язалися з Володимирцем, з’ясували, що мій батько священик, що він засуджений, і мене викликає до себе директор училища…Може тижнів два я вчилася, може три, - і я вже встигла себе показати, бо я вчилася тільки на п’ятірки. Директор зразу запитав мене: «Хто твій батько?» І що мені робити? Я так і кажу, що мій батько засуджений. «А чому ти не написала це в своїй біографії?» Я, напевне, боялася, що ви мене не приймете, а він каже: «Ну от бачиш, якби ти написала, - то може ми б тебе і прийняла, а тепер тобі прийдеться забрати документи…
З уривку зі спогадів вище стає зрозуміло, що упущення факту засудження батька Галини Гордасевич до 10 років позбавлення волі за зв’язок з повстанцями, значно обмежило час її навчання та перебування в Острозі. Цей факт був сприйнятий як умисне намагання приховати власні зв’язки з повстанцями, тому за юною Галиною НКВС встановив нагляд. Від моменту вступу до Острозького педучилища минув лише рік, та уже на другий рік навчання кременчанка була змушена перевестись до педучилища у місті Костопіль.
Студентське життя було затьмарене затриманням весною та арештом влітку 1952 року. Того ж року, в липні, Рівненський обласний суд присудив їй 10 років ув’язнення. Після звільнення в кінці 1954 року, шлях на Західну Україну для Галини Леонідівни був уже закритим. Гордасевич відмовили у рівненській прописці, тому єдиним виходом на той момент було завербуватися на Донбас. На Сході вона була змушена важко працювати (розвантажувала вагони з будівельними матеріалами, вкладала асфальт на дорогах, пресувала труби на труболиварному виробництві) та, все ж, майстерно поєднувала роботу з навчанням у вечірній школі, а згодом, на вечірньому відділенні місцевого політехнічного інституту. Невдовзі одружилася, в 1961 році у подружжя народився син Богдан. Як згадувала своє подружнє життя Галина Леонідівна, з чоловіком «чужим по духу» у шлюбі прожила не довго, тому сина вона виховувала самостійно.