Завтра я реалізую одне з моїх найважчих рішень: відвезу свою кішку Маргошу на евтаназію.
Їй чотирнадцять років. У неї гепатит, панкреатит, підозра на лімфому. Вона їсть із божевільним апетитом, але їжа не засвоюється: тіло худне, виснажується, мучиться. І я вирішила дати їй спокій.
Це рішення не з’явилося на порожньому місці. У мене ціла котяча біографія, яка тягнеться з дитинства й накладає свій паскудний і болючий відбиток на сьогоднішній день.
————-
Перше кошеня
Мені було десять. Подруга подарувала мені кошеня на моє прохання. Я погралася ним декілька днів, а тоді виставила на холод. Мама запитала: «Тобі не шкода?» але не зупинила. А я ще й брехала подрузі, що з ним усе добре, бо соромилася зізнатися у своїй жорстокості.
Це була моя перша зрада і перший вузол провини, який залишився зі мною назавжди.
————-
Маруся і Бакс
У 19 брат подарував мені черепахову Марусю. Вона жила з нами кілька років, народила кошенят. Ми залишили рудого Бакса, а Марусю відвезли до бабусі в село. Там вона з’їла отруту й померла в муках під кущем троянд.
Бакс теж не дожив довго: після народження мого сина педіатри заборонили кота через алергію, і ми віддали його в те ж село. Згодом його збила машина. Брат плакав і звинуватив мене.
————
Миколаївські коти
Коли я жила в Миколаєві, мені було дуже самотньо. Я купила сірого кота на базарі, щоб мати поруч тепло і компанію. Він прожив з нами рік. Життя тоді було нестабільним: переїзди, поїздки, морозні зими. І кіт пропав, коли я не змогла йому забезпечити надійного притулку.
Пізніше була ще одна кішка. Вона теж потрапила до мене в час, коли я була виснажена й розгублена. Я не змогла впоратися з турботою про неї. Вона довго блукала біля нашого дому, заглядала у вікна, ніби шукала тепла. А потім зникла. Її погляд я пам’ятаю досі.
————-
Маргоша і Умка
Після розлучення і повернення до Вінниці я купила синові Маргошу, щоб йому не було самотньо, коли я на роботі. Вона стала нашою сімейною кішкою, улюбленицею на дві хати.
А ще була Умка, біла бездомна, яка прибилася до мого під’їзду. Я її врятувала, вилікувала й залишила в себе. Вона була доброю і розумною. Найрозумнішою і найвдячнішою. Але разом із нею прийшов і страх. Я злякалася, що перетворююсь на «самотню жінку з котами», на ту саму кошатницю, якою мене лякали стереотипи і мої власні уявлення про нереалізованість. Умка почала нагадувати мені не лише про тепло, а й про мою самотність.
Я віддала її бабусі в село. Бабуся обожнювала Умку і перед смертю попросила мене доглядати її. Я пообіцяла. І забрала. Але коли настав час їхати на море, я нагодувала її, начепила нашийник від бліх і винесла у двір. Сказала: «йди». Вона озирнулася, подивилася здивованими очима і пішла. Я більше її не бачила.
Тоді, у тій поїздці, я тяжко захворіла: лежала з гарячкою цілий тиждень, ніби тіло відгукувалося на чергову підлість. А роками потому я ще шукала її в пабліках загублених тварин, переглядала фото, намагалася впізнати. Одного разу навіть натрапила на оголошення про схожу кішку, травмовану і налякану. Але було вже запізно, сліди загубилися.
————-
Маргоша сьогодні
І ось тепер знову вона, Маргоша. Чотирнадцять років поруч. Скільки радості й тепла. І зараз виснаження і біль. Я знаю що я не можу перекласти її муки на маму. Я не можу забрати її з собою. І не можу жити у брехні «може, ще рік».
—————-
Моя котяча карма
Я хотіла котів як заміну любові. Вони приходили в моменти моєї самотності й були символами тепла, яке я шукала. Але коли реальність ставала тяжкою, я відштовхувала їх.
І зараз я вперше роблю інакше. Не кидаю. Не відганяю. Не втікаю. Я проведу Маргошу до кінця з любов’ю і вдячністю.
—————-
Прощання
Завтра я скажу:
«Маргош, ти була моїм теплом і супутницею. Пробач, якщо я колись зраджувала інших котів. Дякую тобі за чотирнадцять років. Іди спокійно. Болю більше не буде. Ти назавжди у моєму серці».
—————
Цей пост не лише про котів. Він про любов, провину, відповідальність і спокуту. Може, і про те, що навіть через тварин ми вчимося людяності. І, можливо, саме зараз я розриваю своє замкнене коло і вперше відпускаю з любов’ю.
