[ Читати і дивитись далі ]

Останніми днями в мене було дві дуже показові розмови. Різні люди, різні країни, а відчуття якесь спільне. Коротше.

Сцена перша «Кава, німець і методичка»

Сьогодні до нас зайшов сусід на каву.

Німець. Назвемо його Томас.

Колись він жив у Києві, ще до повномасштабної війни. Працював там, крутився, жив звичайним життям іноземця в великому місті. Київ йому подобався, каже.

Сидимо, п’ємо каву, говоримо про різне, і раптом він згадує одну свою давню розмову.

Каже: ще тоді, до великого вторгнення, він намагався зрозуміти, чому росія взагалі напала на Україну. І якийсь хлопець у Києві йому це пояснив. Типу тойво, Україна утискала російськомовних.

А росія прийшла їх захищати.

Я слухаю і думаю: ніхуясобі, класика. Яка живуча штука. Скільки років пройшло, а сформулював все те саме. Як з методички.

Розповідаю йому одну важливу історію.

Про Ігоря Козловського. Про людину з Донецька. Про вченого, інтелектуала, який нікуди не тікав і не ховався.

Про «Ізоляцію». Хто в темі? Колишній виставковий, культурний простір, який після окупації перетворили на тюрму.

Про тортури. Про камери. Про «захист», який виглядає саме так.

Була впевнена, що інтервю з ним давно перекладені англійською. А ніт. Подивиться з субтитрами. (Сподіваюсь).

Замовк в якийсь момент. Досьорбали каву. Посиділи ще трохи і пішов. От і поговорили.

Отака шляпа ця пропаганда. Живе, бо хтось колись почув зручну версію і поклав її собі в голову «на потім».

А потім вона раптом з’являється за звичайною кавою, через роки.

Сцена друга «Я так люблю Україну»

Цього разу фін. Позавчора в Хапаранді біля маркету. 

Підходить до мене чувак, представився, щось питає. Потім запитує, чи я говорю фінською.

Кажу: ні, шведською.

Він прислухається, чує акцент і питає: «Ти з України?»

Кажу: так, з України.

І тут він прикладає руки до серця, розпливається в такій щирій, теплій посмішці і каже: «Я так люблю Україну…»

Я подякувала. Справді приємно.

І тут він додає: «Я можу російською трохи говорити. Спасіба. Мінія зовут Ярму»

Бля.

Загалом, в мене в голові дивне відчуття.

Дивно.

Дуже дивно.

Наче почути, що ти з України і одразу виникає бажання показати знання російської. Наче це щось доречне. Наче це комплімент. Наче так і треба.

Отакі дві історії. Різні люди. Різні ситуації. А відчуття одне: Європа досі часто дивиться на нас крізь дуже старі, дуже зручні окуляри.

У тих, хто хоче Сталіна, залізна логіка й непробивна аргументація:
«За Сталіна був порядок, злодії сиділи у в’язницях, робітник був у пошані, все будувалося й розвивалося, казнокрадства не було, і взагалі він прийняв Росію з сохою, а залишив з атомною бомбою!»
Сперечатися з вищевикладеним вважаю дурним і непродуктивним. Хочу сказати про інше. Сталінський «порядок» добрий доти, доки він не торкнувся особисто вас. І не треба сподіватися, що «я ж хороший, мене не заберуть, а от сусіда чи колегу не завадило б». Так думали багато хто, і поміркувати над цим часу було вдосталь (років 20–25 на лісоповалі або на «великому бедівництві»). Дідусь знайомої дівчини був на великому заводі начальником — не найвищим, але й не найменшим. Так от, лягаючи спати, він ставив біля узголів’я ліжка валізку, де лежали папіроси, чай, сухарі, комплект чистої білизни тощо. Засинаючи, людина не знала, де прокинеться — вдома чи в буцегарні. І так багато років поспіль. Бог милував, усе обійшлося. Коли помер Сталін, чоловік виніс ту валізку на смітник разом з усім вмістом.
Батько знайомого був головним ветлікарем району. Одного разу вночі за ним приїхали, забрали, привезли в райвідділ, посадили в коридорі й наказали чекати виклику до слідчого. Настав ранок, і в райвідділ з якоїсь справи зайшов перший секретар райкому, побачив ветлікаря й каже:
— О, привіт, Миколо, а ти тут що робиш? — Та от, забрали! — За що?! — Не сказали! Побіг перший до начальника райвідділу: — За що цього забрали? — Сигнал надійшов! — Покажи! — Ось, дивись: російською по білому написано, що він телят мікробами коле, щоб, значить, падіж спричинити. Ворог і шкідник! — Та це ж він щеплення робить, щоб у телят імунітет вироблявся! — Який ще ебунітет? — Довго пояснювати, але робить він усе правильно. А «сигнал» подав його заступник — давно мітить на місце головного. Мало того що дурень, так ще й, виявляється, падлюка! — То що, відпустити цього? — Відпусти, а от заступника забери, і щоб я його більше не бачив! Ось так за щасливою випадковістю відновилася справедливість А тепер уявіть собі ситуацію: спите ви сном праведника, нікого не чіпаєте, раптом вас забирають «товариші» з гарячим перцем і привозять до слідчого. А слідчий смертельно втомлений, очі червоні від недосипання, але ввічливий — хоч куди. — Та ви не бійтеся, громадянине, ми ж тут не звірі, зараз дещо уточнимо — і все! Не тремтіть, ось папіроска, закуріть, заспокойтеся! Не курите? Ну й правильно, здоров’я берегти треба! Вам просто потрібно чесно відповісти на кілька простих запитань — і всі формальності буде вичерпано. Щоб не тягнути час, питання озвучу одразу: кому і за скільки ви продали Батьківщину, хто вас завербував і кого встигли завербувати ви? — Аааа… яяя… ні, я не ворог, я… що ви таке… — Значить, відмовляєтеся співпрацювати з Органами, не хочете в усьому чесно зізнатися? Ну от як із вами, ворогами, чинити? А ж бо хотів по-доброму! Товаришу сержанте, відведіть ворожину в підвал — хай там з ним попрацюють, і за пару діб зізнається в усьому як миленький Якщо хочете Сталіна, вам до хла в Росію, там їхня госдура міркує над тим, як гулаг відновити, бо інакше економіку не підняти. Та і зараз не погано, 20 років ув'язнення можна отримати за пісню на вулиці чи пост в соцмережах, а що, треба щоб був порядок!

Чому світ повірив у ФЕЙК про «вєлікую рускую літературу» | ВЕЛИКА РОСІЙСЬКА БРЕХНЯ