Пішет «Рідовка», пішет «Фонтанка»,

Што оторвало башню у танка.

Пішет набатом газета «Звєзда»:

«Скоро кому-то прісніцца пізда!».

Пішет Альошка в дальокій Сурґут:

«Мама, кадировци в жопу єбут!».

Пішет Васілій в Чєрєповєц:

«Мама, оні нас єбут, как овєц!»

Пішет Нікітка в своі восвоясі:

«Мама, єбут нас ващє ніхуясє!»

Пішет Артьомка в своі єбєня:

«Мама, єбалі мєня, как коня!».

Пішут в Саратов, пішут в Рязань:

"Родіна-мать, ти мєня нє рамзань!".

Пішут в Ростов-на-Дону і Камишин...

Родіна знаєт, родіна слишит.

Пішет дєвчьонка, што можно спасті

Парня покойного лєт двадцаті.

Знак «ZVO» на ґруді у нєво,

Больше нє знают о ньом нічєво.

 

(с) Андрій Бондар

Внезапна. 

Зашла посмотреть почту. Ну и почистить, чего уж там. А в почте - как ни гороскоп (который, кстати, я никогда не читаю), так "Нагадування про подію". Смотрю на ники - кто все эти люди?  Некоторые сами про себя забыли, я так думаю. Потому что профиль давно удален, и ХЗ кто это был ваще. Некоторые ники помню, но не помню лицо, если оно вообще было в профиле. Не помню, о чем писали, чем привлекли и почему мы в друзьях. Некоторые были здесь 2 дня назад. 2 недели назад. 46 месяцев назад. 

А некоторые... 116 месяцев назад. Вот 10 марта денрик у Иришки был. Ей 58 лет. Было бы. В блоге у неё новый нетбук, красивый, женский, перламутровый. Гамлет поймал клеща, а папа съел всю капусту и вместо голубцов ей пришлось готовить котлеты. Мёртвая Иришка пишет что съела огромную пиццу и мёртвый Козлов что-то говорит в комментарии, какую-то чушь, как всегда. Свежие фотографии в её профиле от 9 марта. Только год другой. 2013-й. Какая-то прошлая эпоха, совершенно другая жизнь. Странно это. Люди, которых нет. Или вообще нет, как и не было никогда, так и уже нет. "Говорящие открытки" называл нас хороший доктор Доплер, который тоже уже умер. Как по кладбищу гуляешь, ей Богу. Пиздец какой-то. Кстати, а тут можно матом, я не помню? Впрочем, не важно. 

Наводишь курсор на ник и читаешь: "Ей 56 лет". КАК?! Как, бляха, ей может быть 56 лет?! Когда она успела? Смешно. Вспомни, сколько тебе, и узбагойся. )))) 

Грустно ли мне? Нет. Это место для меня, как кусок янтаря с какими-то мошками в середине. Он лежит в шкатулке, такой, знаете, деревянной и еще красивый узор на крышке, а внутри она оббита красной ворсистой тканью. Такой благородный глубокий цвет. И пахнет в шкатулке деревом, немного пылью, смолой в жаркий слепящий полдень, тягучим, как мёд, блаженным бездельем каникул, книгами и вот этим самым янтарём, Про него уже позабылось, он уже немодный какой-то, и даже немного нелепый. Но когда-то он был таким любимым! И натыкаешься на эту шкатулку в комоде, в поисках, допустим, точилки для карандашей. Да, ищешь точилку, а тут шкатулка. Открываешь её, а в ней этот кусок янтаря, и вертишь его в руках, смотришь сквозь него на свет, рассматриваешь то, что застыло в нём навеки, и видишь не просто мошек и листики, а гораздо, гораздо больше! Это же ископаемое нечто, это прошлая жизнь: сумасшедшая, бурная, другая, сердечно-ранная, скандальная, смешная, изумительная, яркая. Господи, да какая угодно! 

Скучаю ли я по ней? Нет. Это было, но прошло, прожилось. У меня и сейчас жизнь офигенно интересная. По-другому, но тоже прекрасная. Мне тепло, что это было. Но в и другой реальности тоже зашибись. 

И что-то я еще хотела сказать. Эх, забыла. Что-то наверное такое стар-пёрское? )))) 

Мораль? Так морали не будет. 

Гарного дня всім. Гарного настрою. Гарних новин. 

 

Це було епічно. Але я ось про що. Я не експерт, але копав усе життя військову тему глибоко. Цей випадок також досліджував. Тож орієнтуюся на краплю краще за пересічного. Може не всі усвідомлюють, то ж хочу, аби усі зрозуміли, тому ділюся з вами.

Ракетний крейсер це величезне сталеве одоробало. Укріплене по бортах та палубі бронеплитами чималої товщини. Крейсер при довжині 186,4 метра, ширині 20,8 метра та осадці 8,4 метра мав водотоннажність 11,5 тисячі тон. Крейсер проектується та будується із розрахунку, що по ньому будуть лупити зі всього, чого тільки можливо. Артилерія 400 мм, торпеди, ракети і т. ін. Ми влучили по ньому двома ракетам з БЧ по 300 кг приблизно. Так от, по всіх розрахунках ці 2 ракети не могли привести до таких катастрофічних наслідків. Максимум це пошкодження середньої тяжкості. Ну вбило б 10 - 50 матросів - все. Потім він би дійшов до Севастополя та став на ремонт на пару місяців. А що ж сталося? А сталося, що у результаті влучення здетонував БК крейсера! А це я боюся уявити скільки тон вибухівки. десятки точно, але може й за 100 бути. Причому вибух ззовні і з середини це абсолютно різні речі за наслідками. Вибух ззовні має ККД (коефіцієнт корисної дії) дай Боже, аби 20%. Бо навіть якщо вибух направлений, наслідки все одно розповсюджуються навкруги. Долають бронеплити обшивки і т. ін. Вибух у середині має ККД близько до 100% До речі, міцна обшивка тут грає не на користь того, в кого стався вибух. Бо тут міцна обшивка не дозволяє наслідкам вирватися назовні, а утримає усій цей жах всередині. Коли рвонуло, все, крейсер миттєво загинув. Було знищено усе у середині. Керування, комунікації, зброя, двигуни - усе! Ну й дірку у корпусі також пробило. Впевнений, навіть якщо б цю труну вдалося б дотягти до Севастополя, воно вже було непридатне ні до чого. Всередині точно ніщо не підлягало ремонту. Залишався тільки корпус. Сумніваюся, що після всього він був на щось придатний. А навіть якщо придатний, то це будувати новий крейсер у корпусі старого. Зважаючи на санкції, навряд чи це можливо взагалі. Але це теорія, бо крейсер не дотягли і він чудово лежіть на дні у якості підводного історичного об'єкту України.

До чого я розпинався? До того, що те, що сталося, статися не могло. Ну не могло, ну ніяк! Але ж сталося! А це справжнє диво, не менше. Тобто Боженька на нашому боці , навіть якщо ви у нього не вірите.

Вишні та сакури цвітуть рожевим й білим,

Приваблюють красою бджіл й людей,

Не пристосовані до викликів - в них сили,

Щоб вкритись цвітом й бути втіхою очей,

Щоб порадіти сонцю, пелюстки розкрити,

За кожен промінець подяку принести,

Прикрасити весну у ніжні та тендітні квіти,

Відкритою душею щедро рясно зацвісти.

У них немає чим здолати сніг чи лід,

Немає панцира, ні пазурів, навіть шипів.

Вони прийшли беззахисними в світ,

Щоб квітнути весною, хоча б пару днів.