Пригадалося давнє. Був я студентом, зустрічався з дівчиною, дівчина була дуже гарна, але при цьому неймовірний догмат, причому на рівні забобонів, якщо хтось авторитетний щось сказав, це все, неможливо переконати, що навіть сама розумна людина може просто оговоритись, або помилитися. Якось я прийшов до неї в гості, вона вирішила мене пригостити стравою власного приготування, це була картопля, готовлена в духовці, склад, власне картопля, сіль, перець, сметана, здається все. Подавши мені страву, як би між іншим вона сказала мені, що саме такою картоплею бабуся звабила колись дідуся! І він з нею одружився. Я спробував ту картоплю і сказав, що або дідусь був дуже голодний, або він був дуже голодний до бабусі, тому що картопля абсолютно сира! Вона не може бути сирою, тому, що тримати в духовці її треба 40 хвилин, а я тримала 42! То спробуй сама, як мені не віриш! Спробувала, значить вона такою і повинна бути! Ну це наврядчи, бо страв з сирої картоплі не існує. А ти духовку прогрівала перед тим, як ставити картоплю? Ні, бабуся про це нічого не казала. А духовка твоя горить як? Та звичайно! Я погляну. Запалив конфорку, газ дав на повну, воно ледве жевріє, на такому вогні нічого не спечеться, скільки не тримай. У твого тата є інструмент? Вона принесла мені яшичок, де я знайшов все необхідне, розібрав конфорку духовки і побачив, що жекльор засліплений якоюсь густою рідиною. Що це таке? Ой, я забула, це мама колись хотіла запекти курку, то вона в неї потекла і духовка потухла! Все з вами ясно! Я розібрав там все що зміг, ретельно вимив, жекльор вичистив, потім все зібрав назад, запалив конфорку, вона загорілася хорошим полум'ям, чекаємо доки прогріється, ставим картоплю, витримуємо поки готується. Вийшло дійсно дуже смачно.

А  знаєте що? Я дууууже! вдячний цім блогам. Юашці, в обіході)

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

Стара Кішка сіла, вмила лапкою мордочку й почала розповідати.
Давним-давно, багато життів тому, на землі жили коти. Вони були величезні, страшні й шаблезубі. Коти викопали собі затишні печери й оселилися в них. Одного разу до них прийшли люди. Люди були слабкі, голі й дуже нещасні.
— Добрі коти, ми змерзли, пустіть нас у свої печери, — плакали люди.
— Заходьте, місця всім вистачить! Тільки майте на увазі: в туалет — лише надвір!
Уночі люди знову розплакалися й почали просити:
— Добрі коти, нам холодно, можна ми ляжемо до вас під бочок, а ви обіймете нас лапами?
— Ну, лягайте, куди ж вас подіти!
Настав ранок, і люди знову заплакали:
— Добрі коти, ми хочемо їсти!
— Добре, зараз ми підемо на полювання, спіймаємо когось, вас нагодуємо і самі поїмо, а шкури ви зможете вдягнути на себе — і вам буде тепло!
Стали люди жити разом із котами. Коти полювали, а люди виганяли з печер кажанів і няньчили дітлахів — кошенят.
Одного разу люди сказали:
— Добрі коти! Ви такі величезні, страшні, і в вас такі жахливі зуби-шаблі! Чи не могли б ви зменшитися в розмірах і стати як наші діти — люденята?
— Але якщо ми станемо такими крихітними, то як же нам вас прогодувати?
— Не треба нас годувати, ми вже самі навчилися полювати! Ми будемо вас любити, чухати, гладити й давати всякі смаколики! А ваша робота буде — спати на сонечку й співати нам пісеньки.
Коти послухалися, зменшилися й стали такими, як я. Минуло багато життів. Люди котів люблять, чухають, гладять і дають різні смаколики. Але деякі люди котів не люблять, ображають і не дають смаколиків. Вони просто забули, що ми можемо знову збільшитися, відростити шаблеподібні зуби — і тоді…