Розповідь старої кішки

Стара Кішка сіла, вмила лапкою мордочку й почала розповідати.
Давним-давно, багато життів тому, на землі жили коти. Вони були величезні, страшні й шаблезубі. Коти викопали собі затишні печери й оселилися в них. Одного разу до них прийшли люди. Люди були слабкі, голі й дуже нещасні.
— Добрі коти, ми змерзли, пустіть нас у свої печери, — плакали люди.
— Заходьте, місця всім вистачить! Тільки майте на увазі: в туалет — лише надвір!
Уночі люди знову розплакалися й почали просити:
— Добрі коти, нам холодно, можна ми ляжемо до вас під бочок, а ви обіймете нас лапами?
— Ну, лягайте, куди ж вас подіти!
Настав ранок, і люди знову заплакали:
— Добрі коти, ми хочемо їсти!
— Добре, зараз ми підемо на полювання, спіймаємо когось, вас нагодуємо і самі поїмо, а шкури ви зможете вдягнути на себе — і вам буде тепло!
Стали люди жити разом із котами. Коти полювали, а люди виганяли з печер кажанів і няньчили дітлахів — кошенят.
Одного разу люди сказали:
— Добрі коти! Ви такі величезні, страшні, і в вас такі жахливі зуби-шаблі! Чи не могли б ви зменшитися в розмірах і стати як наші діти — люденята?
— Але якщо ми станемо такими крихітними, то як же нам вас прогодувати?
— Не треба нас годувати, ми вже самі навчилися полювати! Ми будемо вас любити, чухати, гладити й давати всякі смаколики! А ваша робота буде — спати на сонечку й співати нам пісеньки.
Коти послухалися, зменшилися й стали такими, як я. Минуло багато життів. Люди котів люблять, чухають, гладять і дають різні смаколики. Але деякі люди котів не люблять, ображають і не дають смаколиків. Вони просто забули, що ми можемо знову збільшитися, відростити шаблеподібні зуби — і тоді…