Припустимо, ви живете у великому і достатньо цивілізованому Місті. Не все ідеально, але загалом більшість благ сучасного світу доступні. Я говорю не тільки про базові речі, типу доступу до медицини, їжі, можливості працювати, а дітям – навчатися, а трохи більше. У вашій тепло опалюваній квартирі є швидкісний інтернет, а ви самі маєте змогу бахнути пива з друзями у п'ятницю, сходити в спортзал, на концерт чи рибалку, погуляти в парку і подорожувати країною.

І це життя можна було б назвати навіть досконалим, якби не одне але. Щодня сліпий жереб вибирає одного мешканця Міста, незалежно од віку чи статі, і він тут же помирає. Дрібничка, яка, однак, не дає насолодитися усім повною мірою. Людей у Місті багато, ймовірність попастися – невелика. Але жодних гарантій, що завтра жереб не обере когось із ваших батьків. Або вашу дитину. Або вас.

Якщо масштабувати це абстрактне місто на всю тилову частину України, якось так для мене життя в ній і виглядає, уже майже два роки.