Іноді життя дуже дивно складає маршрути людей.
Минулого року в наше відділення прийшов один чоловік на імя L. Я добре пам’ятаю той дощовий день, оскільки першою зустріла його і відчинила двері його кімнати. Він ще ходив сам, усміхався. Звик до нас якось швидко і дуже органічно вписався у наш «дім». Хвороба вже була помітна у скутих рухах, у цій особливій негнучкості тіла, яка поступово забирає свободу рухатися легко. Але в ньому все одно відчувалася якась така жива енергія.
Ми провели поруч майже рік.
І треба ж було так скластися обставинам, що саме сьогодні, серед усіх колег, саме я опинилася біля дверей у ту хвилину, коли ритуальна служба вивозила його тіло. Саме я відкривала двері у відділення. І потім двері назовні. Ніби випадково стала людиною, яка проводжає його останнім маршрутом.
Кілька днів тому мені наснився сон. У ньому L. дуже швидко їхав на велосипеді. І це було настільки дивно, бо я знала його вже зовсім іншим. Повільним, скутим хворобою, обмеженим у рухах.
Щоб якось підтримати, я розповіла про велосипед його рідним, які з релігійних і особистих переконань залишалися поруч з ним цілодобово (щоб він не йшов із цього світу на самоті). І вони здивовано сказали: «Ти не уявляєш, наскільки велосипед - це був він. Він усе життя жив велоспортом». А я ж цього не знала.
Поки пишу, згадала ще один момент, який дуже врізався мені в пам’ять.
Протягом цього року L. важко захворів на пневмонію. Тоді здавалося, що він от-от вислизне кудись за межу, і ми всі разом буквально витягували його назад. І він таки повернувся.
Я пам’ятаю один день у його кімнаті. Приглушене світло, музичний центр, тихі псалми впереміш із класичною музикою. І L., який лежить у ліжку і плаче.
Так гірко й беззахисно, як іноді плачуть діти, коли їм по-справжньому страшно. Сльози текли по щоках, він схлипував, а я стояла поруч і раптом дуже гостро відчула одну річ: людина боїться йти. Просто не хоче прощатися зі своїм життям.
І тоді я вперше помітила дивну закономірність. Ті мешканці, які в хворобі так відчайдушно плакали, ніби трималися за життя обома руками, тоді не йшли. Вони одужували. Наче всередині ще залишалося сильне й живе: «ще не зараз».
Так сталося і з ним.
А цього разу все було зовсім інакше. В ньому вже не відчувалося боротьби. Він майже весь час спав. Був дуже спокійний. Наче людина, яка нарешті відпустила кермо свого велосипеда і перестала поспішати.
І от після таких моментів важко повністю вірити у фразу, що в нашій роботі не можна внутрішньо прив’язуватись до людей. Бо іноді між людьми все одно виникає якийсь дивний людський контакт. Не спеціально. Не через довгі розмови. Просто щось невидиме раптом складається між двома людьми.
І тоді одного дня ти розумієш, що випадково став не лише свідком чийогось життя, а й людиною, яка відкрила йому двері в останню дорогу.
Спочивай з миром L.
