Як тебе не любити, Києве мій?

Це була зовсім інша епоха київського простору. Зелені крони створювали живий тунель, який захищав від літньої спеки, а під деревами стояли легендарні ятки з морозивом у металевих креманках та квасом із жовтих цистерн. Головна вулиця була не просто транзитною артерією, а справжньою вітальнею міста, де сусіди зустрічали знайомих, а каштанове листя восени шаруділо під ногами без гуркоту шести смуг завантаженого трафіку.

Я ще пам'ятаю старі фонтани на центральній площі.......ті самі легендарні фонтани на тодішній площі Жовтневої революції (теперішньому Майдані Незалежності) з їхніми величезними круглими чашами та каскадами. Вони були справжнім серцем вечірнього Києва, біля якого призначали побачення, зустрічалися з друзями чи просто сиділи в прохолоді після спекотного дня, спостерігаючи, як підсвічуються струмені води.
І це тільки про одну вулицю...
А скільки затишних дворів і двориків ..захованих у самому центрі, де час ніби зупинявся. Варто було лише повернути з галасливої вулиці під якусь арку, і ти опинявся в абсолютно іншому світі. У цих двориках пахло випраною білизною, яка сушилася на мотузках між деревами, старезними тополями чи кленами та обов'язково — міцно завареною кавою чи домашніми пирогами з відкритих вікон перших поверхів.

У кожному такому дворі було своє паралельне, неспішне життя:
Старенькі дерев'яні альтанки та столик, де місцеві чоловіки годинами запекло грали в доміно чи шахи.
Скрипучі металеві гойдалки, які пам'ятали не одне покоління київських дітей.
Незмінні пухнасті «господарі» — коти, що ліниво мружилися на капотах старих «Волг» чи «Жигулів» під каштанами.

Ці двори на Рейтарській, Ярославовім Валу, колишній Горького чи Червоноармійській тримали на собі дух того, справжнього Києва. Там усі сусіди знали одне одного на ім'я, віталися здалеку і ділилися новинами, а вечорами з вікон лунали звуки радіоприймача або чиєїсь репетиції на фортепіано. Сьогодні багато з цих місць закриті кодовими замками, заставлені офісними машинами або взагалі перебудовані, але їхній затишок назавжди залишився частиною нашої пам'яті....
Як же мені подобалось блукати цими вулицями і вуличками, відходячи від центру й опиняючись кожного разу в новому чарівному місці...

Так, в Києві багато красот... музеїв...

..і кожен із них мав свою особливу, неповторну атмосферу, яку неможливо забути. Тоді походи до музеїв були справжньою подією, яка починалася ще з порогу — з цього особливого запаху паркетної мастики, старовини та тиші, яка миттєво огортала після вуличної метушні.

Пам'ятаю ці величезні, натерті до блиску зали, де доводилося взувати величезні м'які музейні капці поверх свого взуття, щоб не псувати старовинний паркет? Вони кумедно човгали по підлозі, додаючи музеям якогось особливого затишку й таємничості.

У тих залах ніхто не поспішав. Люди могли годинами стояти біля однієї картини чи вітрини, а наглядачки в залах — часто інтелігентні київські бабусі — знали історію кожного експоната напам'ять і могли годинами натхненно розповідати про них пошепки, щоб не порушити загальну тишу.

І окремо про архітектуру...
...яка колись була не просто стінами, а справжнім обличчям та душею Києва. Стара київська архітектура мала дивовижну властивість — вона була пропорційною людині. Будинки не тиснули своєю масою, не закривали небо скляними хмарочосами, а кожен фасад можна було розглядатися годинами, немов ілюстрацію до старої казки.

Як його можна не любити? Просто за те, що він Є?