хочу сюди!
 

Анна

38 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 25-55 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Дивовижне поряд...

Дивовижне поряд. Наш світ сповнений дивовижних відкриттів. Ажде, природа створює неймовірні речі і не втомлюється нас дивувати. Чудові знімки!

Просто стара секвоя

Так виглядає Сонце, якщо дивитися на нього через УФ-лінзи  

[ Читати далі ]

Частина 2. Анатолій-Анатолій...


Далі...

Якщо Бог є, то саме він послав мені цю жіночку, яка не проїхала повз чужу тітку зі скаженими очима.
- А шо Толік? - питає мене жіночка.
- А не бере трубку.
- А-а-а... він такий.
- А де він живе?
- А ніде. У себе не живе. У мамки не живе. Ото видурить отак гроші і до жінки на Київ. Прогуляють - і знову сюди.
- Ага. Ясно.
- А я вам зараз знайду номер телефона його жінки.
Поки я відкривала рота, щоб сказати: "А знайдіть, будь ласка", то жіночка вже умчала в туман на вєліку. Так само через 2 хвилини вона випірнула з нього, як замурзаний янгол. Жіночка, мабуть, перед зустріччю зі мною топила піч, бо все її обличчя було в сажі. В руці янгол тримав папірець з номером.
- Але ж ви не кажіть, що то я дала, бо Толік такий гамністий...
Телефоную:
- Вікторія, мене звати Ольга. Ви давно бачили свого Анатолія?
- Недавно, пару днів тому. А що таке?
- Вікторія, передайте Анатолію, що якщо через 5 хв. він не зателефонує, то я почну діяти.
- А що? А що він зробив?
- Він нажився не на тій людині. Ваш Анатолій впарив тачку хлопцю і зробив помилку. Я його мама, але я не хочу доводити до того моменту, щоб турбувати його батька. Для вас буде краще, якщо я почну з поліції, а не з нього.
- А хто? А хто батько?
Тут я видаю версію, яка наче і правда, але не зовсім. Справа у тому, що батько Максима - це мій перший чоловік. Розвелися ми, коли Максу було 3 роки. Він з тих, що за друга і за батьківщину помре, а жінка прєдмєт не обов'язковий. Зійшлися ми в студентскій общазі. Я була чиста і наївна, а він після армії і грав на гітарі.  В житті сина він участі не приймав ні морально, ні фізично, ні материально. Але я все одно йому вдячна за сина. В 2014 році він добровольцем пішов на війну, там він і досі. Заключив контракт і служить. Саме завдяки цьому, Максим вчився безкоштовно в універі. Так би я і не згадувала свого бувшого ще довго, якби не це. До правди я додала трохи страху і фантазії і видаю...
- Батько хлопця, якому він впарив Волгу без докуменентів, вже 8-й рік на війні... і додаю: в Правому Секторі!!! Повторюю ще раз, якщо протягом 5-ти хвилин він мене не набере, то я буду дзвонити хлопцям з ПС. А якщо вони приїдуть, то вашого Толіка змішають з його соплями.
Рівно через хвилину мене набрав Толян, якого жінка типу не бачила вже пару днів. Я повторила йому все слово в слово, хоча, впевнена, що ще перший раз він все чув, бо лежав біля цицьки своєї дружини.
- Анатолій, пропоную вам апгрейдитись до нульового рівня. Я можу вас запевнити, що ваші майбутні проблеми не варті тих грошей, які ви отримали від мого сина.
Не сказати, щоб джентельмен удачі не пручався і легко захотів віддати гроші, але мої залякування подіяли. Домовились зустрітись на заправці на трасі.
Стоїмо.
Годину стоїмо.
Півтори стоїмо.
Я згадала, що мені треба заправитись.
Заправилась.
Написала першу частину замітки...
Нарешті з'являється Анатолій.
ГРЬОБАНИЙ ТИ КИТАЙСЬКИЙ НІНДЗЯ з Алі Експрес!!!
Я всю ніч переживала, що ми з Максом приїдем на ту покинуту ферму і до нас вийде амбал 22 метра, надає нам обом звіздюлей і ми поїдем додому. Мій теперишній (сподіваюся, що і останній чоловік), який зараз саме у відрядженні, схуд, мабуть, на 5 кг. Бо весь цей час він був на зв'язку і коли я вирішила їхати на розборки, він теж неслабо пересрав за нас, трохи посивів і полисів.
І тут я бачу Толіка! 145 см понтів і ярості.
- Карочє. Я з вашим хлопцем все вчора парішав. Єво все устраівало.
- А мене ні.
- Так не робицця.
- Ви праві, Анатолій, так не робиться. Не треба намахувати людей.
І тут я вмикаю наступну брехню про кума, який працює в МРЕО і продовжую...
- Як тільки син привіз це (тикаю пальцев в бік Волги) додому, я одразу подзвонила куму. Він сказав, що власник вже, скоріш за все, мертвий і оформити на себе Максим ніколи не зможе. Ви вішали лапшу, що зведете з власником. Власник же мертвий?!
- Ну-у-уууу...
На цім і закінчили. Обміняли техпаспорт на гроші. Сіли в машину і видихнули...
Тут стук у вікно. Толік тихим голоском:
- А ви мене не довезете до Києва?
- НІ!
От мале курво.

P.S. Чого я згадала першого чоловіка? Мабуть, це якесь підсвідоме бажання, щоб і він якось приймав участь у житті свого сина.

P.Р.S.  Іноді, мені здається, що занадто багато на мене одну всякої прутні. Але подивлюся на інших, які у них бідові діти, які придурошні чоловіки і трохи видихаєш. Я дуже люблю своїх хлопців, вони у мене хороші і, якщо треба, то за кожного з них виверну тельбухами назовні будь-якого Толіка. Але це не через те, що мужики у мене слабкі. Ні, просто, з часом, я теж стала трохи хлопчиком. Бо ми банда!

СЛАВА УКРАЇНІ І ПРАВОМУ СЕКТОРУ!

«На полях»


Черных птиц ничем ни удивить,
Черных птиц ничем не покорить,
Черных птиц ничем не испугать,
Можно лишь опять себе солгать.

Можно не бояться нужных слов,
Можно не придумывать стихов,
Можно, прогоняя мысли прочь, 
Закрывать глаза и верить в ночь.

Можно открывать и снова жить,
Можно жить и даже не тужить,
Можно полюбить и не страдать,
Можно, если знаешь чего ждать.

Но кричат десятки чёрных птиц,
Там, в душе, не знающей границ,
Что пожар всегда живет в углях,
На моих чернеющих полях…

© William van Warg

Історія в три дії


  З якого боку почати... З приходом нового голови сільради в нас з'явився відповідно його перший заступник, в минулому перший зам очільника районної міліції, тому в нього окрім імені/по-батькові є значно коротше ймення, правда позаочі - Мент. 
  Так от він не те щоб антивакцинатор махровий, але "як небудь іншим разом, в мене хороший імунітет".
   Тепер в інший бік - я пару років користуюся можливістю практично безкоштовно посіяти ячмінь і після жнив мати тонни півтори зерна в міжсезоння, коли кукурудза вже закінчилася, а до нової кілька місяців. І завжди чекала цей момент спокійно, бо нас, "землеробів", тут було двоє - я і дуже хазяйновитий один дядько, Микола Пилипенко, то він і про комбайн потурбується, і дерева обпиляє щоб той проїхав... Одним словом добре мати тих, кому теж треба lol
  І тут він пару днів тому раптово помер, серце, не ковід, як зараз всі думають відразу. Людина він самотня, єдина сестра вже жінка у віці, пенсіонерка, не вакцинована і живе в сусідній області - зараз це проблема приїхати, всі зрозуміють, тому тілом зайнялася сільрада, і конкретно перший заступник як міцний чоловік lol  Оскільки поховати швидко не вийде, має приїхати сестра спочатку, хотіли тіло здати в морг, з'їздили туди - а не беруть. Як вони розрулили діло навіть не знаю, але поїздка мала наслідки - наступного дня шановний перший заступник голови поїхав  і провакцинувався спішно, і батьків разом з жінкою звозив. 
  В сільраді всі як би так сказати... здивувалися shock Дуже вже він був спокійно-стійкий в своїй впевненості непотрібності вакцинації. Але поїздка в морг, в якому реально штабелями всюди лежать тіла в спеціальних "ковідних пакетах" і куди "звичайних" навіть по блату неможливо в морозилку пристроїти - чарівним чином вплинула на переконання .
  В нас би багато кому корисно туди на екскурсію.

Василівка. Та сама, де маєток Попова

  • 30.10.21, 19:23

Не пам’ятаю, коли точно я вперше почув про схожу на замок садибу генерала Попова у Запорізькій області, але по назві тоді ж вирішив, що це, певно, якесь загублене в степах село, куди не так просто добратися. По факту виявилося геть інакше, Василівка – повноцінне місто, до того ж виступає своєрідними воротами із Запоріжжя на південь області. Так що навпаки, немало шансів сюди потрапити, навіть якщо спочатку цього не плануєш.



[ Читати і дивитись далі ]

Пещерное счастье.


  В дверь неожиданно постучали. Ну вот, почему им неймется? – с возмущением подумал дракон, отложил в сторонку книгу и пошел к двери.

– Кто там и что тебе нужно?

– Я рыцарь.

– Как же вы мне надоели. Не даёте спокойно книгу почитать. И вообще, у меня услуги платные, по штуке баксов за голову. Бесплатно только омут по дороге направо, или обрыв по дороге налево.

– Да мне бы немного согреться да водички попить.

– Так это тебе к своей принцессе, а не ко мне в пещеру.

– Понимаешь, бросила она меня. А я, как и положено нормальному мужику, замок ей оставил. А она у меня в придачу ещё и коня белого отобрала.

– Не позавидуешь тебе. Я так понимаю, геройство тебе сейчас некому демонстрировать. Ну, тогда заходи.

  Пещера оказалась просторной и ухоженной. На дубовом столике даже букет цветов стоял, что сильно удивило рыцаря.

– Ты сам располагайся. Некогда мне за тобой ухаживать. Чайник возле плиты, травы для заварки на полке, черничное варенье на столе.

  Надо сказать, пещера рыцарю очень понравилась. Да и дракон какой-то словно и не дракон. Видно, что добрый, а небольшая строгость в голосе явно напускная.

– Слушай, а может ты мне койко-место сдашь в аренду? Ну, негде мне жить.

– Ну ты и нахал. Тебе как мёд, так и ложкой. Хотя, места в пещере предостаточно. Да и мне не скучно будет. В дальнем углу будет твоя койка. Дрова умеешь рубить?

– Думаю, что умею.

  Ответ рыцаря вызвал легкую улыбку на лице дракона.

– Ничего, научишься. Будешь мне по хозяйству помогать. Это и будет твоя плата за аренду.

  Много ли мало времени прошло, но так вышло, что подружились рыцарь и дракон. А когда дракон признался рыцарю, что он вовсе и не дракон, а самая что ни наесть дракониха, всё стало на свои места. Даже букет цветов на столе получил понятное объяснение. 

  Так и жили они дружно в пещере. А однажды утром проснувшись, рыцарь увидел в кресле-качалке симпатичную девушку, читавшую, как ни в чём не бывало, большую разукрашенную книгу.

– Ты кто такая? И где моя подружка Дракоша?

  Девушка мило улыбнулась, отложила в сторонку книгу со сказками и рассказала рыцарю длинную историю, как её когда-то ведьма заколдовала. И сказала, пока она не подружится с рыцарем, до тех пор и жить ей в шкуре дракона.

– Как здорово! А ты, я вижу любишь сказки? А знаешь, я люблю их писать.

  Так они и жили вместе в счастье и взаимопонимании. Рыцарь писал ей сказки, а она их с упоением читала.  А когда в дверь стучал очередной неуемный рыцарь, они говорили, что он ошибся пещерой, что здесь только счастье водится, и никаких драконов и в помине нет.