За свої, без одного,
сорок років, Віра ніколи не бачила покійників. Не доводилось. Рідні всі живі.
Були, у всякому випадку, до сьогодні. Навіть мертвих собачок-котиків вона не
змогла б пригадати.
А тут раптом, от
саме раптом, помер її чоловік. Взяв і впав під час вечері з витріщеними очима і
котлетою в роті.
«Швидка»
виправдала свою назву, і приїхала через лічені хвилини, та все одно спізнилась.
Їм залишалось лише підтвердити – «констатувати» смерть Сергія. Добре, що шо
діти відпочивають за путівкою.
Віра сиділа за
столом, саме на тій табуретці, де півгодини тому сидів Сергій і відсторонено
спостерігала за медиком, що оглядав тіло. Літній лікар з густою сивиною в
червоному комбінезоні рачки, старанно обнюхував лице засунувши ніс прямо у
відкритий рот Сергія.
- Я мушу
викликати поліцію – наче вибачаючись промовив лікар – Ймовірно, отруєння.
Сенс сказаного
довго, секунд п’ятнадцять пробивався до Віри. І лише під очікувальним поглядом
медика вона змусила себе відреагувати.
- Як це? Я не
розумію…
Але той вже
розмовляв по телефону.
Незабаром в кухні
стало тісно. Метушились люди в формі і костюмах. Фотографували, записували,
знімали відбитки пальців. Вірі запропонували перейти в спальню, і нікуди не
виходити. Прохання «не виходити» було більше схоже на наказ. Чи може здалось?
В спальні Віра
присіла на край пуфика, наче на вокзалі, готова щомиті вскочити, коли оголосять
її рейс. Перед нею косметичний столик з круглим дзеркалом. В дзеркалі зіниці
пурхають безупинно, як ті дві зелені мухи.
«Отруїли. Сергія
хтось отруїв»
Щоб не втратити
зв'язок з реальністю руки зашарила стільницею, в пошуках чогось матеріального.
Натрапила на гумову грушу від флакончику з парфумами. Судомно натиснула раз,
другий, третій. Ароматні хмаринки осідали на дзеркалі мутними плямами. Відображення
поплило, змішуючи реальність зі спогадами.
- Віра, мені
потрібне розлучення – каже Сергій, ледь переступивши поріг квартири – Я тобі
зрадив із Свєткою. Я йду від тебе.
Свєтка –
продавщиця із ветеринарної аптеки Сергія, кирпата та з крупними круглими
формами.
- А, хрін, вам –
дуля завмерла в сантиметрі від правого ока Сергія.
Бути рішучою і
принциповою Віра може лише в одному випадку.
- Дітям потрібен
батько! Влаштовуйте свої трахомудії, де хочете, і як хочете, але так, щоб діти
нічого, ніколи, ти чуєш? Ніколи і нічого не дізнались!
У відчинені двері
хтось коротко стукнув. Тук.
- Віра Ігорівна,
я слідчий Шумейко Артур Миколайович – зайшов молодий чоловік вище середнього,
міцної статури, з залисинами, одягнутий в штани зі стрілками і випрасувану
свіжу сорочку – Шо це у вас тут за газова камера?
Віра випустила з
рук гумову грушу. Витерла серветкою дзеркало, з якого на неї зосереджено
дивились очі, з потеклою тушшю.
- Я знаю, хто отруїв мого чоловіка.
Артур Миколайович
присів на постіль, достав із теки бланк протоколу і ручку.
- У Сергія є… чи
була, не знаю, як тепер правильно, коханка. Свєтка з нашої, тобто з його
ветаптеки. Вона хотіла, щоб Серьожа пішов від мене. Ну від нас з дітьми, до
неї. Я звісно була проти. От вона й приревнувала.
- Не доставайся ж
ти нікому? Угу. А ви сьогодні зі своїм чоловіком вечеряли?
- Я взагалі
ніколи не вечеряю – Віра затягла тугіше поясок халата.
- А хто готував
вечерю? Котлетки ви смажили?
- Ну а хто? Я.
- Схоже, що саме
цими котлетами і отруївся ваш чоловік.
- Як? Котлети
отруєні?
Котлети готувала
Віра сама. Прибігла з роботи, дорогою купила напівфабрикати.
- Сергію,
приготую котлетки на вечерю. Будеш?
- Ее-ем, та
чогось не хочеться.
- Впевнений? А то
я напівфабрикатів купила, хотіла приготувати як ти любиш.
Віра любила
готувати. А котлети в неї виходили особливо смачні, бо вона їх спочатку
смажила, потім тушила з морквою, цибулею та картоплею. Добавляла італійські
трави та копчену паприку і котлети ставали дуже ароматними і пишними.
- Ааа,
напівфабрикати, ще й як я люблю. Ну, вмовила, буду.
Поставила на
плитку сковорідку, щоб та розігрівалась, почала чистити цибулю. Пригадала, що в
холодильнику з минулого тижня лежить фарш. Вирішила не розпаковувати поки
напівфабрикати, а приготувати котлети з готового фаршу.
- Це я отруїла
чоловіка.
- Так-так –
слідчий почав заповнювати бланк протоколу.
- Фарш в мене
зберігався в холодильнику більше тижня. Не морозилці, а просто в холодильнику.
Мабуть, зіпсувався. Мені ще запах такий дивний видався. Довелось спецій
добавляти.
- Віра як-там
вас, Ігорівна, які спеції? Щурячу отруту? В котлетах була отрута, ймовірно
щуряча. Ударна доза.
- Щуряча отрута –
Віра дістала телефон, відкрила галерею з фото. Знайшла потрібну картинку
показала слідчому – Така?
На екрані синя
упаковка. В центрі червоний круг, з перекресленим щуром, щось написано
ієрогліфами. В лівому кутку череп і кості.
- Не знаю. Може й
такий. Вам, гадаю, видніше.
- Чоловік заказав
в інтернеті, Сказав, що у них в магазині щури з’явились. Всі мішки з кормами
погризли. Ну я і клацнула на телефон, для подруги, у неї на дачі постійно
проблеми зі щурами.
- Скажіть ще, що
чоловік сам собі добавив отруту -
гмикнув слідчий – А мені треба лиш перекваліфікувати справу в самогубство.
- Виходить, що
так і є. Ну приблизно.
- Ви що, знущаєтесь?
- Фарш цей
чоловік сам приготував. Прийшов зі шматком м’яса – Віра вирішила не реагувати
на запитання слідчого – сказав, що порвав із Свєткою і це треба відмітити.
Почав робити фарш. Обіцяв, приготувати пельмені за особливим рецептом. Сказав,
що кращих пельменів я в житті не коштувала. А коли приготував фарш, з’ясувалось
що в домі нема муки. Відклали фарш в холодильник і до сьогоднішнього дня забули
про нього.
Віра подивилась
розширеними очима на слідчого:
- Це що ж
виходить? Він мене отруїти хотів? Як же це так?
- Та не знаю я! –
слідчий в розпачі зім’яв недописаний протокол. Озирнувся, не знайшов куди
викинути і сунув в карман. Підскочив, вийшов з кімнати. Та наступної миті знов
зайшов.
- У мене роботи,
вище криши! Тут ви зі своїми котлетками – ковтнув якесь лайливе слово.
Подумав, додав:
- З іншого боку,
самогубство, то й самогубство.
Дістав новий
бланк протоколу.
Віра зосереджено
пригадувала кожне своє слово, розуміла, що доведеться все повторити. Та наче
все виходить цілком складним і логічним. Повідомлення про розлучення Свєтці
відправила з його телефону, потім довго пояснювала, що психанула, вибачалась. В
інтернеті за отруту розрахувалась з карточки Сергія, в магазині камери
зафіксували, що м’ясо купляв знову ж таки Сергій. А те що на її прохання, то
про це вже ніхто не дізнається.
Правильно сказав слідчий: "Не діставайся, ти нікому".
