Відзначено ювілейну дату 80-річчя від дня народження відомої української письменниці Галини Гордасевич на її батьківщині - у місті Кремянець.











http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=812342
радіо "Культура"
Тема: "Межи мною і вільним світом…". Передачу присвячено Галині Гордасевич, яка багато зробила для українського руху на Донеччині. Гостя - письменниця, журналістка Любов Голота
31 березня 2015 р.

http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=812351
Поезія Вірші Г. Гордасевич читає Л.Уласовська.

http://kmbooks.com.ua/book_kmp.php?id=103
Київське видавництво «Країна мрій»  – 2015 рік

Галина Гордасевич

Присвячується всім полеглим
в боротьбі за волю України

Степан Бандера: людина і міф

Видання п’яте, доповнене з додатками

В історії будь-якого народу є постаті, імена яких відомі кожному громадянинові, якими пишаються, яких називають чи то творцями даної держави, чи її визволителями з-під іноземного ярма. Вже навіть за життя ім’я цієї людини можуть оточувати легенди, з десятиліттями і століттями їх число збільшується, аж стає важко відрізнити: де правда, а де вимисел? Який з істориків зараз візьметься стверджувати, що вони справді були на світі – англійський король Артур, французький лицар Роланд чи київський богатир Данило Кожум’яка? Жанна Д’Арк таки історична постать, але чи справді вона врятувала Францію, якщо після її загибелі війна продовжувалась ще цілих 18 років?
І все ж людям потрібні такі історичні приклади патріотизму і високої жертовності. І кожен італієць з гордістю називає ім’я Гарібальді, мексиканці – Панчо Вілья, південноамериканці – Сімона Болівара і т.д. Україна також має свій ряд, який чому б не почати іменами трьох легендарних братів Кия, Щека і Хорива і який не має кінця, бо ж історія України продовжується. Треба лише заповнити прогалини в цьому ряду, поставити на свої місця імена, які були знеславлювані або замовчувані ворогами української незалежності. Одне з таких імен – Степан Бандера.  
Письменниця Галина Гордасевич на підставі багатьох джерел розповідає про Степана Бандеру, про конкретні факти його життя, боротьби і смерті.


В ОДНІЙ ОСОБІ ОБРАЗ ПОКОЛІННЯ

З письменницею Галиною Гордасевич я познайомився давно, років 6 тому під час її роботи над документальною повістю, героями якої був я та Галина Дидик. Знаю багато творів як поетичних, так і прозових, отож коли мені до рук потрапила нова книга Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», то з великою цікавістю прочитав* її. А за короткий час п.Галина попросила мене написати передмову до наступного перевидання книги.
Я готувався до написання передмови, коли сталася трагічна подія: Галина Гордасевич несподівано померла. Відтоді я облишив працю над передмовою, оскільки був розгублений: кому її тепер передати? Але минув якийсь час, я зустрівся з сином письменниці – Богданом Гордасевичем. Він знав про прохання п.Галини, щоб я був автором передмови, і нагадав про дану мною обіцянку, яку я й виконую.
Відпочатку мене приємно вразило те, що Галина Гордасевич взялася за працю над постаттю Степана Бандери. Адже родом вона з Волині і походить з родини, яка мала прихильність до іншого відламу ОУН, що популярно називають «мельниківцями». Тому її праця над портретом Степана Бандери мене спочатку доволі здивувала. Я вчитувався в рядки книги і потім зрозумів, що врешті-решт всі ми, українці, пройшли за минулі 60 років одним і тим самим шляхом боротьби, крові, страждань, а також спільної радості відновлення 10 років тому нашої державної незалежності.
Яке значення зараз має те, що колись одні належали до революційної ОУН, а інші – до ОУН матірної? Адже  вся боротьба між ними – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!
Хто всерйоз цікавився подробицями розламу Організації Українських Націоналістів в 1940 році, той мусить визнати, що як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН.
Згадаймо, що даючи завдання вбити полковника Євгена Коновальця, саме Сталін наказав  закинути підозріння, що вбивство Вождя – це внутрішня справа ОУН, і, мовляв, нехай вони після того самі одне одному горло по¬перегризають.
Тоді так не сталося, але минуло 2 роки, і чиясь ворожа рука втілила наміри Сталіна. Було кинуто багато взаємних підозрінь і щодо смерті Омеляна Сеника та Миколи Сціборського в м. Житомирі у 1941р., і щодо смерті полковника Романа Сушка в м.Львові у 1944р.
Насправді то були одні й ті самі люди! Лише одні – молоді, запальні, готові у цю ж таки мить кинутись в полум’я революції і, як треба, – віддати своє життя. Без сподівань на заплату, чи навіть подяку.  Вони хотіли здобути все негайно! А були й інші, які казали, що відразу всього бажаного не здобудеш, що потрібна довга копітка праця щодо виховання людей, піднесення рівня їх свідомості з тим, щоб колись, у більш сприятливих умовах, перемогти численних ворогів.
Результатом цього тактичного непорозуміння було те, що одні творили відділи Української Повстанської Армії, йшли в антинімецьке й антирадянське підпілля, де зчепилися не на життя, а на смерть у двобої з ворогом. Інші йшли в німецьку адміністрацію, в  українську поліцію, засновували українські школи та гімназії, культурницькі і спортові товариства. Адже, дійсно, чи можна було віддавати місцеву адміністрацію у руки ворогів, як це зачасту бувало на сході України, – і від того помножувати знущання над народом, щоб в такий злісний спосіб посилити опір німцям? Чи можна було миритися з тим, що не українська, а польська або українська за назвою, але червона за суттю, поліція буде нищити кращих представників нашого народу? Чи можна було в чужі руки віддати виховання наших дітей?
В своїй книзі Галина Гордасевич свідомо наголошує на цьому моменті, і вона зовсім не бачить у цих людях прислужників окупаційної влади, чужинецьких наймитів та зрадників свого народу. Хіба ж не організовані німцями шуцбатальйони та поліція на Волині утворили основу УПА? Це було саме так. Хіба ж не вихована в українських гімназіях  молодь пішла потім у підпілля? Пішла і там довела свій патріотизм.
А ще Галина Гордасевич, донька православного священика, говорить про роль Греко-Католицької церкви як у плані історичному, так і у плані того значення, яке вона мала у піднесенні нашої свідомості за останнє десятиріччя. І велика симпатія відчувається в словах письменниці про Церкву національну, Церкву-страдницю.
При написанні цієї книги авторка розраховувала на читача з Наддніпрянщини, який або нічого не знав про Організацію Українських Націоналістів та її провідників: Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Степана Бандеру – або, навіть, гірше того, має абсолютно викривлене поняття про цих людей і тогочасні події. Ось чому проста, спокійна і ненав’язлива мова книги дуже легко і гарно сприймається. Також гарно сприймається і сама постать Степана Бандери: чи то ще молодого юнака, потім – революціонера, а згодом – зрілого політика. Немає тут, як це іноді буває, пустопорожніх патетичних фраз, творення ідола, якому всі мають поклонятися. Нам дається розповідь про тяжкий тернистий шлях людини, непохитної у переконаннях і боротьбі, вірної нації і Організації до останнього подиху.
Тому дуже важливо, що, читаючи цю книгу, ми бачимо ту національну атмосферу, у якій виховувався і формувався Степан Бандера. Тут, власне, і Греко-Католицька церква, і «Пласт», а згодом – ОУН. Стає зрозумілим, чому люди в Організації були саме такі, яким був Степан Бандера (а їх було тисячі й тисячі), а не інакші.
Письменниця Галина Гордасевич показує, на яких ідейно-моральних засадах виховувались молоді націоналісти, що утворили покоління, яким гордиться нація. На чолі цього покоління героїв стояли провідники, одним з яких був Степан Бандера. Ось в тому, на мій погляд, є найбільша заслуга письменниці Галини Гордасевич, що вона зуміла в одній особі змалювати образ цілого покоління.

        Юрій Шухевич,
    політв’язень (31 рік ув’язнення і 10 років cпецпоселення),   син Головного Командиру УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – Тараса Чупринки

(*Насправді книгу прочитали в голос для п. Юрія, який втратив зір під час перебування в ув’язненні, але настільки гідно тримається, що мало хто розуміє, що ця людина бачить все навколо виключно внутрішнім зором. Зрозуміло, що передмову він також надиктував.)



Купуйте!  Пропагуйте! Вивчайте!

Контактні відомості: http://kmbooks.com.ua/index_kmp.php
04074, Україна, м. Київ, вул. Лугова, 9
тел./факс: +380 44 5005291
[email protected]

Продовжено роботу над скануванням ти викладанням на сайті у вигляді світлин щоденників та листів з архіву Галини Гордасевич:

 

http://fondhg.io.ua/story

Листи до Галини Гордасевич від: Івана Дзюби, Надії Світличної, Василя Захарченка, Валерія Шевчука,Генадія Шкляра.
 
http://fondhg.io.ua/album715567


№ 1 Щоденники Галини Гордасевич 1960 - 1963 роки

http://fondhg.io.ua/album672817


№ 2 Щоденники Галини Гордасевич 1963 - 1965 роки

http://fondhg.io.ua/album715510


№ 3 Щоденники Галини Гордасевич 1966 - 1968 роки

http://fondhg.io.ua/album715511


№ 4 Щоденники Галини Гордасевич 1969 - 1970 роки

http://fondhg.io.ua/album715515


№ 5 Щоденники Галини Гордасевич 1970 - 1971 роки

http://fondhg.io.ua/album715520


№ 6 Щоденники Галини Гордасевич 1971 - 1973 роки

http://fondhg.io.ua/album715524


далі буде

поза чергою щоденники останніх років життя:


№ У Щоденники Галини Гордасевич 1998 - 1999 роки

http://fondhg.io.ua/album715530

№Х Щоденники Галини Гордасевич 2000 - 2001 роки

http://fondhg.io.ua/album715544


Щоденники - це найкраще відображення епохи і часу, як і самої особистості, бо фіксація відбувається в процесі життя як такого, тоді як спогади-мемуари переважно відтворюють минуле спотворено і перелицьовано, зачасту для власного звеличення. Оприлюднення щоденників письменниці Галини Гордасевич посприяє всім шанувальникам її творчості краще зрозуміти їх зміст і значення через умови, плани, сподівання, успіхи і проблеми приватного життя письменниці.

Світлини з Керемянця на вшанування у 2010 році 80-річчя Галини Гордасевич

http://fondhg.io.ua/album715556

ЦИВІЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ

Не знаю про інші країни, але я знаю про один стратегічний ресурс, який однозначно залишається поза увагою наших військових стратегів з Геншатбу, РНБУ та Міністерства оборони України, а дуже і дуже даремно. Ще недавно я сам входив до цього ресурсу і знаю про що говорю з середини, а мова йде про різні охоронні підрозділи як в складі МВСУ так і про різноманітні приватні охоронні фірми, які мають в загальному чималу кількість людей з доброю фізичною підготовкою і (увага!) – у тому числі з допуском до вогнепальної зброї. Фактично в Україні є готова величезна армія, яку складають охоронці! Це значна маса людей – значна! Але  з точки зору військового використання вона наразі абсолютно непридатна, тому що можна бути чудовим охоронцем і абсолютно ніяким бійцем у військовому відношенні. Для того, щоб не бути тупим «гарматним м’ясом», всім охоронцям потрібно пройти спеціальну мілітарну підготовку і отримати чітке уявлення про свої дії у випадку війни чи терористичного акту.    
 Єдине, на що хочу зробити одразу наголос: це має бути окрема програма підготовки так званих «цивільних військових», тобто цей силовий масив має займатись не фронтом, а тилом, що на сучасний період так званих «гібридних воєн» має величезне значення. Абсолютно безглуздо під час воєнного стану надавати кадровим військовим частинам поліцейських функцій для охорони правопорядку в містах і тилу, коли вони найбільше потрібні на передовій. Так само ясно, що наявні сили МВСУ за штатами мирного часу не в силі будуть справитись з обов’язками підтримки правопорядку на період воєнної кризи, тому тільки організоване підсилення їх одразу за продуманим мобілізаційним планом всіма службами охорони всіх структур і приналежності зможе виправити ситуацію на контрольовану та допоможе уникнути масової паніки, як і масового мародерства.
Військова підготовка охоронців не потребує суто військових знань тактики бою чи спеціалізації типу гранатометника, кулеметника або снайпера, –  тут потрібно дати загальні знання з можливих військових дій, вірогідного розвитку ситуацій та вміння розуміти як тому протистояти. Охоронцям потрібно чітко знати, що може відбутись за певних обставин і як на це потрібно реагувати, зокрема при нанесенні ударів як звичайною тактичною зброєю, так і зброєю масового знищення різних форм: ядерна, хімічна, бактеріологічна, психотропна тощо. В іншому випадку всіх навчить практичний досвіт, але коштуватиме він безмежно дорого сотнями тисяч жертв. На жаль, час такий в світі настає, що все щозавгодно може відбутись.
Стосовно того, що всі охоронці повинні пройти спеціальну антитерористичну підготовку – тут навіть немає про щось особливо казати і доводити. Тут ми просто страшно спізнились і маємо терміново надолужувати згаяний час і в короткий термін провести антитерористичні навчання з усіма вже працюючими охоронцями. Такий антитерористичний курс має бути пройдено як обов’язковий кожним охоронцем ще під час підготовки до початку служби як такої.
До речі, я не в курсі, бо мені ніхто не звітує, тому я тільки здогадуюсь, але до програми антитерористичних сил варто залучити всіх таксистів та експедиторів, тому що це наймобільніші споглядачі за всім, що діється серед нас безпосередньо. Їх зведення мають бути особливо швидко доведені до відповідних органів реагування на терористичну загрозу.


 НАДУТІ ЗАХИСНИКИ

Ідея не нова, але на диво забута на сучасному етапі воєнних озброєнь. Мова йде про елементарні аеростати різних форм та призначення. Дуже дивує, що в нашій армії на передовій для спостереження за тилами ворога не використовують невеликі прозорі зонди з наповненням гелієм на капронових розтяжках, які дозволяють надійно і непомітно фіксувати зонд на потрібній висоті. Безпілотні летальні пристрої дуже корисні, але вони і дорогі, і складні, і короткотривалі щодо спостереження, а зонд може висіти скільки завгодно. Апаратура також може бути багатофункціональна, тобто з нічним спостереженням, радіоперехопленням тощо. Тут можлива величезна кількість варіантів – величезна!
Одразу зауважу щодо ворожої протидії та збивання аеростатів: та нехай збивають! Викликати вогонь на себе є однією з форм їх призначення, тому що під час обстрілу аеростату ним же будуть виявленні вогневі засоби ворога і їх розташування, отже і буде гарна можливість їх знищити вогнем у відповідь. Краще, щоб ворожий снайпер «засвітив» свою позицію через спроби збити повітряну кульку, аніж через його постріли у живі об’єкти. В тому і зміст застосування аеростатів, що то є наддешева за собівартістю військового призначення продукція: просто надута кулька! До того ж можна використовувати гірлянди та різні варіанти сегментного автономного наповнення аеростатів.  Також і блоки з апаратурою можуть бути багаторазового використання завдяки протиударним чи парашутним системам тощо, але і з функцією самознищення також. При сучасних нанотехнологіях матеріали для аеростатів мають величезний функціональний спектр від самозаклеюючих пробиття до корпусів-радарів.
Ще один важливий аспект застосування аеростатів, як оборонних засобів повітряної охорони міст та важливих об’єктів у тому, що вони, по-перше, можуть значно посилити швидкість попереднього виявлення ворожих цілей і їх подальшого спостереження, а, по-друге, наявність на потужних аеростатах ракетних комплексів з ракетами класу «повітря-повітря» робить перехоплення повітряних цілей більш мобільним та ефективним засобом від ракетних комплексів ППС наземного базування.
Не варто обминати і той позитивний момент, як відсутність на аеростатах безпосередньо людини і відсутній ризик її життю, чого неможливо уникнути на військових літаках та вертольотах. Всі аеростати можуть бути керовані дистанційно або навіть діяти в автономному режимі з наперед запрограмованим автоматичним комплексом дій на випадок підступного нападу! Гіпер-звукові ядерні боєголовки потребують і гепер-перехоплення для захисту від них.
Водночас ніщо не забороняє виготовити і підняти в повітря потужні аеростати з якісно обладнаними гондолами та з відповідно підготовленим персоналом, добрим технічним обладнанням та потужними моторами, які можуть працювати як мобільні центри уніфікованого призначення, зокрема типу АВАКС тощо.
Однозначно аеростати у військових цілях є корисними – це буде дешево і сердито. То реально є стаціонарний бойовий пост в повітрі!


ІНДИВІДУАЛЬНІ КАПСУЛИ-СХРОНИ

Про щось подібне я ніде не знаю, тому вважаю пропозицію застосування індивідуальних капсул-схронів (далі: ІКС) для військових на передовій своїм особистим винаходом. Ідея проста і досить актуальна, тому що сучасні системи влучності та площ враження артилерійського озброєння виключають якісь скупчення людей на передовій та прифронтовій зоні. Статистика доводить, що найбезпечнішим є індивідуальні окопчики-щілини глибиною 2-2,5 метри. Водночас комфорт в таких засобах захисту мінімальний, а чому, спитатись?  Чому не можна поєднати певний комфорт з безпекою? Втомлений і перемучений воїн – поганий боєць, що ворог знає, тому і проводить періодичні обстріли, аби не дати перепочити.
Отже я пропоную наступне: метрового діаметру труба з легкого сплаву (дюраль чи алюміній) довжиною у 2,5 метри з одного боку запаяна овальної форми, а з другого міцна герметична кришка, що може складатись удвоє і має мати азбестове або аналогічне термозахисне покриття. Далі б годилось подати схему, але краще я змалюю то словами. Так само згодилось би придумати спеціальну бурову установку, але хто жити захоче – і вручну викопає два перехресні шурфи по 2,5 метри: один вертикально, а другий під нахилом приблизно 45 градусів до площини поверхні в стінці вертикального шурфа в бік ворога, в який і всталяється указана вище індивідуальна капсула-схрон (ІКС). Далі йдуть деталі, але головне вже сказано: є безпека і можливість відпочинку. Безпосередньо військові будні обкатають і доповнять ідею своїми деталями, а я даю свої пропозиції.
Загальний об’єм 2,5м. на 1м. ІКС доволі значний, але з врахуванням повного захисного та допоміжного комплекту спорядження на бійцеві, як власне його зброї та боєприпасів це є цілком виправдано. Також не повинна капсула тиснути психічно наче вузька домовина. Водночас якщо справді вибухом поряд все землею засипле, то щоб відкопуватись ту землю потрібно кудись відкидати, а куди, як не в капсулу.  Взагалі те все ще потребує практичного опрацювання, тому зараз виключно всі ідеї викладаю і робіть з тим, хто що схоче. Бо можливість герметичності капсули вже обумовлює систему автономної регенерації повітря, як і в потребі рятівної кисневої маски, подібну до наявних у шахтарів. Хімічна зброя існує і про неї потрібно пам’ятати та враховувати її несподіване застосування.
Щодо нахилу капсули, то задумка у тому, щоб там закріпити спеціальне крісло, на якому бійцеві можна було напів-сидіти і напів-лежати подібно до космонавтів. Щоб відпочивати і водночас бути напоготові – це оптимальний варіант комфортного положення для бійця у повному бойовому спорядженні. Наступна важлива деталь в тому, що крісло в капсулі має функцію пружинної катапульти на направляючих рейках, тобто бійцю не потрібно багато часу, щоб вибратись з капсули, а натиснув відповідний важіль на кріслі під рукою і кришка в капсули сама відійшла та боєць з кріслом плавно виїхав на потрібний рівень і вже моментально готовий до активних дій та бою. Так само і в капсулу можна буде не тільки проблемно заповзати, але і з комфортом з’їзджати, одночасно ставлячи крісло-катапульту на бойовий режим. Начебто дрібниці, але коли життя залежить від кількох миттєвостей – все набуває глобального значення. Зокрема мають бути в капсулі-схроні ємкості з питною водою і для сечі, аптечка, сухий пайок, ліхтарик, саперна лопатка, сірники тощо. Звичайно, має бути рація або інший переговорний пристрій, а в покращеному варіанті боєць міг би вести прямо з капсули панорамне відіоспостереження за тим, що відбувається на поверхні, як і міг би дистанційно керувати автоматизованими вогневими точками, коли це стане можливим.   
Не маловажною є і така річ, що земля-матінка не тільки захищає, але ще й взимку зігріває, а в літку – навпаки охолоджує без усіляких кондиціонерів. Вдягненому в зимовий одяг бійцю цілком достатньо буде того тепла, що є в землі на глибині 2-х метрів, і яке передається до капсули-схрону. Що для зими є тепло, то в літку стане бажаною прохолодою, тому що температура в землі майже не змінюється в усі пори року. Тобто не варто робити якісь теплоізоляційні покриття на капсулі зовні чи з середини, бо в тому і вся суть, що алюмінієва в 0.5 - 0.8 товщини капсула має бути легкою, щоб її можна було встановити самотужки, а вже потім за потребою дочеплювати броньові пластини до сторони, що в гору тощо.
Ще одна деталь, як маскувальні насувні щити на отвір вертикального шурфу роблять розташування ІКС фактично непомітним навіть стоячи над нею. Також варто продумати над тим, щоб кришка ІКС могла бути опорною площадкою для стояння на ній при відкритому положенні, отже боєць може мати опору для підвищення, щоб вести вогонь безпосередньо з місця перехову і тим постає дієва вогнева точка.  

На тому свої фантазії на воєнну тему завершую, бо головне вже сказано і най іде в люди. Оприлюднюю через Інтернет, як необхідність, але я проаналізував можливість ФСБ взнати про мої ідеї – це їм нічого аж надто не дасть окрім знання, що є такі ідеї. Всі вони для ЗС РФ не підходять в абсолюті: армія агресора не має честі, своїх військових там зневажають і ніхто їх гарно навчати не буде, бо їх муштрують за тими схемами, що описам Віктор Суворов у книзі «Акваріум». Все інше стосується також виключно оборони: охоронці, аеростати та ІКС – агресорам це не потрібно.

Богдан Гордасевич  
11:48 01.02.2015
м . Львів

Передмова до передумови, яка мене спонукає оприлюднити все, що тільки винайдено і надумано мною за минулі часи: а набридло! Набридло намагатись до когось достукатись з своїми ідеями та пропозиціями. З іншого боку я розумію, що це може бути або просто якась дурня, або виявитись насправді цікавою знахідкою інформаційного, промислового чи військового значення, але як його перевірити, коли нема можливості з ким треба поговорити та розказати що і як. Пробував багато раз і все безтолку. Найсмішніше, що то не мені потрібно, бо віддаю майже задурно: достатньо визнати моє авторство ідеї, а там як буде. Також не хотілось завчасно видавати зайвої інформації конкурентам чи й ворогам, але мене нещодавно заспокоїли таким чином: Богданчику, не переживай, бо якщо буде щось насправді не так, або щось дійсно важливе, то за тобою самі прийдуть кому треба… Я і заспокоївся, бо до державних таємниць доступу не мав і не маю, а за свої фантазії можу відповісти і заповісти.
Свого часу ще у 2012 році я запропонував як актуальну тему: територіальна  Добровільна Армія України  (http://blog.i.ua/community/1925/855765/), яка несподівано і для мене знайшла свою реалізацію у 2014 році у сформованих з виключно добровольців територіальних батальйонах, які зупинили інтервенцію на Сході України з боку Російської Федерації. Водночас у Криму ця ідея не спрацювала, бо тільки кримські татари були готові на збройний спротив окупантові, але інше місцеве населення сприяло агресору, отож сили і реалії були нереальні для воєнних дій та успішних боїв. Панство з генералів та інших дегенератів у відставці може багато базікати, що начебто наша тогочасна влада України могла в березні 2014 р. Крим утримати і захистити, а я ось протилежної думки: і не могла, і добре, що здали Крим мирно та час виграли на хоч якусь підготовку до агресії суто на землі України. У нас тоді Українська армія була чисто номінально! На папері! Фізично її не існувало, як не існувало і військово-морського флоту! Ні військового спецназу! Ні СБУ з його «Альфою», а спецназ МВД навіть з беззбройними власними громадянами не міг ради дати, то ж де йому озброєних терористів зупинити. Воно все це начебто і було, ще й гроші чималі брало, але як військова реальна сила – нічого не було!  Що тут доводити і виясняти? Нам тоді світила повна і безумовна капітуляція перед військовою потугою ЗС РФ – це однозначно. І щось базікати про «могли і не зробили» є вкрай безвідповідально, як для будь-якого військового чина навіть колишнього. Дякувати Богу та нашим добровольцям і волонтерам, що ось маємо наразі таку ситуацію з кастрованим Лугадоном, а не цілу Новоросію, як планувалось у генштабі ГРУ РФ та ще декого у голові з ботексом.
Зараз я зовсім не збираюсь видавати себе за великого стратега, як це роблять (ох роб-блять!) багато хто з українських журналістів або ще деякі розумоподібні мудаки з «гражданки», які ні за що не відповідають, але ну дуже багато критикують всіх військових і особливо все їх керівництво включно з Урядом та Президентом України. Я б таких горлопанів у першу чергу забирав до призову і на фронт, а тоді вже хай говорить скільки захоче, якщо схоче, коли повернеться живим і неушкодженим. Щодо себе, то я давно на передовій найпроблемнішого українського фронту – інформаційного та ідейного, а покличуть на фронт інший – піду, як потреба в мені буде. Я для себе ще в грудні 2013-го у Києві на Євромайдані твердо вирішив не здаватись, а постановив чітко і однозначно: свобода або смерть! Знову повертатись у рабство типу «совка» я бажання не маю, а якщо вже доведеться помирати – то краще вільною людиною. І за Україну!  
Вступ завершено, тому перейдемо до справи.


ТЕКТОНІКА ВІЙНИ

Гарно звучить така назва, але насправді я не збираюсь оперувати глобальними категоріями і якраз навпаки хочу обговорити важливі дрібниці при реформуванні чи точніше: формуванні нової Української Армії. Причому я чомусь впевнений, що підняті мною теми мало турбують інших пишучих на військові теми.
Криваві бої на Сході України фактично вже сформували новітню основу Української Армії як по-суті великого братства без чино виокремлення та чино приниження старшим молодшого за званням. Маю переконання, що такий стан стабілізується та зафіксується в Українських Збройних Силах наскрізь по всіх вертикалях та горизонталях (це в розумінні відсутності одіозної «дідівщини» в Радянській армії та ЗС РФ).  
Українська Армія – це Армія Честі, тому ставлення в ній військових одне до одного має бути поважливе і побудоване на взаємодовірі, а не приниженні, образах та матюках. Хто був у військових місіях від ООН – той знає про що йдеться. Естетика взаємовідносин поміж військових на сучасному етапі не потребує тотальної грубості та зверхності. Для кожного солдата військовий обов’язок стати вбивцею людей не означає і не обумовлює тим самим перестати самому залишатись людиною з власною гідністю. Потрібно чітко усвідомлювати різницю, що власне відчуття воїном почесності своєї місії як захисника, як Воїна Світла і оборонця від сил зла робить місію військового справедливою і благородною, а не ганебною, подібно до просто найманого вбивці і мародера. Така ідейна позиція має бути наскрізною в усьому: український військовий – Воїн Світла, а всі Збройні Сили України є Армія Честі.
Наступний важливий момент у принципах підготовки військових у ЗСУ полягає в боєздатності кожного воїна – кожного! Бо коли йдеться про надання переваг для різних підрозділів спеціального призначення, то на це є одна чітка відповідь: Українська Військо має бути все одностайно спецназом! Баласту там не має бути! Так зване військове «гарматне м'ясо» не для нас. Знаю, про що кажу, бо є так звана військова доктрина «оптимальної спеціалізації», коли вважається головним, щоб окремий військовий мав добрі навики виключно з свого фаху і на тому крапка. Водій має добре володіти керуванням машиною, БМП чи танком, а знання рукопашного бою чи стрілецької зброї йому без потреби. Зв’язківець знай свою рацію і на тому вистачить. Механіку тим більше знай свою справу і нащо тобі вміти стріляти. Тобто: виконав свої функції під час бою і на тобі крапка. Як виживеш – знову буде так само. А як власне вижити під час бою – то особисті проблеми кожного. Я вважаю це неправильним, тому вимагаю готувати всіх військових у всіх фахових спеціальностях за нормативами військ спецназу. Війна не має пощади і не перепрошує, якщо чогось не вмієш і не знаєш під час бою. Не вб’єш ти – вб’ють тебе. Іншого не дано, отож виживе краще підготовлений.
В одному документальному фільмі про Корейську війну був такий епізод, коли кореспондент запитував ветерана-льотчика США з тієї війни чи було йому важко під час боїв у повітрі, на що той влучно відповів: – Страшно – бувало, а важко – ні. Важко було в учебці літати, коли вчився.
Головний критерій підготовки військового ЗСУ має стати навчити спершу бути універсальним солдатом, а вже далі – спеціалістом в окремій функції. І це основа з основ. Цілком доречним буде і нагадати відомий девіз Олександра Суворова: «Важко у навчанні – легко в бою». Щоправда я мало вірю про легкість стосовно будь-якого бою, бо пуля хоч вона і «дура», але тому і «дура», що вбиває не питаючи і не перепрошуючи. Легких і небезпечних боїв не буває апріорі – завжди можлива смерть. Бути підготовленим і напоготові потрібно бути постійно і скрізь всім військовим.
Класик військової теорії Клаузевіц чітко визначив, що будь-який масовий бій все одно в кінцевому розподілі завершується на окремих поєдинках, а від перемог чи поразок в кожному з тих індивідуальних поєдинків і постає підсумковий результат масштабної битви. Жоден військовий геній ще не виграв битв з поганою армією, тобто яку складають слабкі і невмілі вояки. Жоден! Перемагали малими арміями великі – так, але це ставалось виключно завдяки високій якості особистого складу армій геніального полководця, а не навпаки. Якби у знаменитій фаланзі Олександра Македонського були слабкі місця з поганими воїнами – вона б ніколи не стала непереможною, а Олександр – видатним воєначальником. Цьому передував тривали вишкіл всіх бійців, хто складав фалангу – дуже і дуже високоякісний вишкіл і відбір. А вже тоді були перемоги. За тим якість кожного військового під час бою є головною темою в розумінні тектонікою війни: кожен воїн ЗСУ має бути універсальним солдатом спецназу – кожний!


ВАЖЛИВІ, АЛЕ ЗНЕВАЖЕНІ

Звичайно, що вже існує чимало різних методик підготовки солдат та офіцерів, а тому я буду говорити про в цілому загальновідомі речі серед військових, але які вони часто ігнорують та зневажають і роблять це дуже навіть даремно. Особливо це стосується стройової підготовки через «дурну надокучливу муштру», хоча вже однозначно доведено важливість цього засобу вишколу на формування психічно-фізіологічного комплексу установок для кожного військового щодо дотримання дисципліни та взаємодовіри. Можна багато чого пояснювати, але я навпаки намагаюсь висловитись тезами, чого для розумного вважаю що вистачить, а дурням знати без потреби.

Щоденний обов’язковий вишкіл:

- щоденна стройова підготовка і щоденне ранкове та вечірнє спільне вишиковування на плацу з виконанням гімну України та почесним маршем;
- фізичний гарт на витривалість (біг-крос на 5-15 км.) та плавання у відкритих водоймах (басейні) щоденно;
- щоденно відстріляти 5 патронів з табельної або іншої стрілецької зброї у тому числі й іноземних армій;
- щоденні бої-спаринги за жеребом з різних видів єдиноборств, як і групові битви-тренування (звикнути битись є основа кожного воїна, але суворе покарання за травмування партнера, бо це йде на користь ворога);

Загальні обов’язкові вміння:
( як теми окремих курсів, бо вивчення зброї, мін, бомб,  ворога, тактики бою тощо має йти постійно!)
 
- основи саперної справи: вміння окопуватись та маскуватись, робити схрони, безпечні табори для відпочинку та оборонні опорні пункти;
- медична підготовка включно з перебуванням в хірургії на операціях та анатомічному розтинанні тіла, зокрема і допомога в морзі, в аваріях з жертвами у ДТП і подібних надзвичайних подіях;
- проста підготовка до виживання без звичної їжі та умов її віднайти: що можна з рослинного і тваринного середовища їсти і як можна, а чого – в жодному разі, зокрема вздуті консерви чи вовчі ягоди (класична школа виживання);
- всім побувати на бійні і попрацювати помічником різника по розрізанню туш включно з обов’язковим особистим заколюванням і розбиранням не менше 10 тварин різної худоби (також там і над рукопашними ударами попрацювати для їх вдосконалення);
- особисто молодим солдатам викопувати ями для могил загиблих в боях воїнів ЗСУ та участь у похоронах, перенесенні труни виключно на плечах та в спусканні труни до ями – все повинні робити рекрути, щоб знали і відчули свою можливу долю;
- обов’язкова підготовка до випадків полону і допитів, до перебування у в’язниці в реальному форматі, можливі умови втечі і подальше поводження в місті та на безлюдді, одночасно набути і навички поводження з полоненими;
- володіння холодною зброєю та різними підручними матеріалами, як каміння, палки, цепи, саморобні луки та різноманітні пастки тощо з одночасним навчанням захисту від цього;
- ще рекомендую для ЗСУ зробити масовим спортом класичний регбі, як дуже функціональну гру: вона важка фізично, контактна і дуже командна, тобто все в ній як на війні в бою.

Повторюю, що це мої особисті думки на підставі доступних джерел інформації, бо коли навіть офіцери під час бою втрачали свідомість від побаченої крові при пораненні або трупів, то це є повна безвідповідальність при їх підготовці. З того всього об’єму воєнної підготовки я обрав начебто малозначимі теми, але вони насправді значимі, бо рекрути, що викопали яму для могили загиблому воїну, однозначно ретельніше почнуть ставитись до своїх обов’язків по службі і навчанню. А в спогадах ветеранів УПА не раз лунали нарікання про їх непідготовленість до арешту і полону, допитів та різних підступних дій ворога. Так само в АТО під Іловайськом наші наївно  повірили в приобіцянні ворогами «безпечні коридори для відступу», які насправді стали місцем масової страти і розстрілу наших воїнів. Ворог – завжди ворог, а війна помилок, наївності і невміння не прощає.  За тим потрібно обгрунтовано визначити той мінімум загально-обов’язкового вишколу, що його повинен пройти кожен рекрут рядового складу, як і визначити той максимум, що його  має пройти кожен офіцер ЗСУ.
Стосовно сержантів, то це повинні бути дійсно найкращі в підрозділі воїни за підготовкою і вразі непослуху когось з підлеглих могли спокійно викликати їх на спортивний спаринг і в чесному двобої вказати хто і чому має саме його слухатись. Також я б рекомендував узяти за методику рейтингових оцінок, що добре опрацьовано в українському «Пласті», коли сержант не буде постійно гарчати і кричати на підлеглих, як пес у пастухів на стадо худоби, а навпаки як справжній хижак буде споглядати і фіксувати хто і як його команду виконує, а за тим на вечірній повірці оголошує офіційний рейтинг за день в кожного бійця, який заносить до його особової справи, що впливає на подальше просування по службі, як і на оплату в контрактників. Чесно і порядно, як і має бути в Армії Честі – ЗСУ. Чогось особливого у тому немає, бо в професійному спорті всі спортсмени мають офіційні рейтинги, а  чому в армії не можна ввести цей принцип – треба!
В завершення ще одне важливе: звання військових ЗСУ мають отримувати тільки ті, хто справді бойовий спеціаліст, а жодної «прислуги в погонах» бути не повинно. Кухарі, писарі, комірники чи різні комунальні працівники не повинні бути в складі ЗСУ. Є давно вже встановлені рівні секретності, допусків та відповідальності також для цивільного персоналу щодо обслуговування військових частин та об’єктів як в мирний, так навіть у воєнний час.  А всі, хто носить військову форму ЗСУ, мають постійно проходити вишкіл незалежно від чинів і посад, щорічно здавати обов’язкові нормативи і офіційно їх декларувати, подібно як держчиновники і депутати мають оприлюднювати свої декларації про доходи і витрати.

Богдан Гордасевич
1 лютого 2015 р.
м. Львів

ТИРАН

Злоба моя і безсилля,
ницість свою збережіть.
битись, кусатись з безділля,
жадобу гріть і плодить…
Тільки б здобути всесилля –
владу до рук захопить:
стане тоді товсте гілля
трупом, як плодом рясніть...

Крові розіллються ріки,
гори воздвигну з кістя,
стану назавжди, навіки
генієм злого життя.
Буду чавити всім пики,
гадити без каяття,
слухать, як спів, ваші крики,
мать насолоду з биття.

О! моя лютість безкрайня!
Лихо ми будем творить!
Стане країна, мов стайня,
кинеться всяк догодить:
скажуть, яка жертва – крайня!
скажуть, що з нею робить!
О! моя лютість безкрайня –
весело буде нам жить!

Жорж Дикий, збірка «Мотлох»

У 1951 і 1952 рр., коли в наслідок московсько-большевицької аґресії в різних частинах вільного світу виникла можливість вибуху третьої світової війни, на Заході, головно в Німеччині й США, появилася ще одна форма московського імперіялізму, звернена проти еміграцій поневолених Москвою народів. Так зв. біломосковські політичні групи, очолені А. Керенським, розпочали інтенсивну політичну акцію з програмою знищити большевизм, але зберегти імперію, затримуючи в дальшій неволі “всі народи Росії”. Для своєї диверсії вони здобули велику підтримку з боку американських кіл; тоді постали такі творива, як СОНР, АКВБ, КЦАБ і т. п. з спільним завданням звести до спільного кітла політичні сили еміґрацій поневолених народів, а їхню боротьбу проти Москви і її імперіялізму перетворити на боротьбу лише проти большевицького режиму й комуністичної системи.

Ці ворожі для української справи затії затаврував Ст. Бандєра у своїх статтях: “З москалями нема спільної мови”, та в двох наступних — “Первородний гріх проросійської концепції” і “Відкриті карти”. Провід ЗЧ ОУН видав дві заяви, підтримуючи спільні “Позиції українських політичних установ та організацій” з 27. 12. 1952 р. та спільну “Деклярацію національних політичних центрів і Національно-Виз-вольних Організацій” поневолених Москвою народів з 14. 12. 1952 р. (Див.: “ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р.”, збірка документів, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 1. Видання ЗЧ ОУН, 1955 р., стор. 264-282 “Наше становище до біжучих подій” і “Доповнююче становище Проводу Закордонних ОУН”).

Нижче наведена стаття була друкована за підписом Ст. Бандери в тижневику. “Український Самостійник”, Мюнхен, рік III, ч. 42/143 з 12. 10. 1952 р.



"З МОСКАЛЯМИ НЕМА СПІЛЬНОЇ МОВИ" - СТАТТЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ

В українській політиці вже давно устійнилася однодушна негативна постава до всіх, явних чи замаскованих, намагань впрягти українську справу до московського імперіялістичного воза. Всюди, поза засягом московського насильства, українська національна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів. І кожна спроба з боку москалів зробити вилім в українському фронті є цілком безнадійна.

Тим часом за таке завдання — змінити цю послідовну поставу української політики, — приймають ті американські політичні кола, які в теперішній психологічній війні з большевизмом організують американські акції на цьому відтинку. Вони різними засобами намагаються звести в одно річище і визвольні змагання народів поневолених Москвою, в першу чергу України, і протирежимні, антикомуністичні тенденції серед московського народу, репрезентовані його політичною еміграцією. Базою спільної дії мало б бути передусім саме неґативне ставлення до большевизму, як до режиму і комуністичної системи, боротьба за його усунення та за встановлення на його місце демократичного ладу. Що ж стосується державно-політичного укладу на місці СССР, то мала б залишитись російська імперія в дотеперішньому складі, до якої далі належала б Україна й інші народи, хіба, що самі форми їхньої підлеглости були б у дечому змінені. Максимальні “концесії”, які допускала -б ця концепція народам, що борються за своє визволення від Москви, — це було б відкладення їхнього державного визначення на пізніше, після переможення большевизму спільними силами і встановлення демократії в російській імперії. До того часу Україна й інші народи мали б переставити свої визвольні змагання тільки на протирежимну, протикомуністичну боротьбу і провадити її в аспекті неподільности російської імперії, з пристосуванням до московських бажань.

Така концепція зустрілась з одностайним різким відпором усіх українських політичних середовищ на еміграції, коли московські чинники на еміграції пробували ввести її в дію, а американські аранжери й покровителі тримались за лаштунками. Після того американська політична акція в цьому ж напрямі почала виявлятись щораз виразніше, ставлячи цю проросійську, єдинонеділимську концепцію, як офіційну лінію політики США. Різні засоби політичного натиску і з'єднування мають зламати одностайність українського відпору та перетягнути слабкі і податливі на такі методи елементи серед української політичної еміграції. Настійливість американських чинників, які ведуть цю акцію, готова посунутись до таких меж, що, мовляв, становище української сторони до такої їхньої концепції вони будуть трактувати як чинник українсько-американських взаємин. Тобто, що керівні політичні кола США будуть так ставитися до українських політичних сил, як ці ставитимуться до їхньої проросійської політичної акції.
[ Читати далі ]

Цей 2015-й рік я розпочинаю під  гаслом:
"Степан Бандера рекомендує NIBE!"

Повірте, я бачив на власні очі, як це все працює - це супер! Повна автономія постачання тепла у величезному обсязі! Повна екологічна чистота і безпека!

Багато хто не може зрозуміти, як це працює, то я кажу, що всі ми маємо вдома холодильник і чомусь не дивуємось його роботі: з маленького простору завдяки енергетичним властивостям фріону зайве тепло забирають і викидають його у зовнішнє повітря, але якщо це робиться навпаки, то люди з цього дуже дивуються і чогось не уявляють, хоча тут все ще простіше! В землі, повітрі чи водоймах завжди є наявним тепло, яке можна спокійно звідти відбирати та подавати в житло.

Ще цікавіше, що цей процес може бути і зворотнім, тобто влітку ваші батереї працюють на охолодження, отже не потрібн дужеі енергозатратні і шкідливі повітряні кондиціонери.

NIBE - це революція в енергетиці, а Степан Бандера очолював саме Революційну ОУН задля добра українців! Геть окупацію світового енергетичного газо-нафто-вугільного мафіозного клану в Україні! Дамо дітям екологічну енергетику і чисте довкілля!

Хто мені не повірить - най сам перевірить, бо в Україні вже діє не один об'єкт, а нещодавно запрацював у Рава-Руській перший в Україні дитячій садочок на тепловій енергії просто від землі. В Польщі таких об'єктів вже сотні! Чому у нас про це тихо? А як влада буде народ контролювати, якщо його одною рукою не обдирати, а другою - подачки роздавати за покірність... Бути вільною людиною можливо, якщо ти незалежний! В першу чергу - енергетично!

Захисти свою домівку і родину теплом рідної землі!
 
Геотермальне тепло в домівки українців!

Приклади тут: NIBE в Україні! Подивіться і зрозумійте, що це вже є і діє, просто про це мало говорять, але це основа енергетичної незалежності України від інших держав і убезпечення українців від власних вітчизняних олігархів!

http://nibe.com.ua/category/%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%B0/



NIBE Heating є лідером у виробництві побутових опалювальних приладів на ринках Польщі, Чехії, а так само Балтійських і Скандинавських країн. Нашими клієнтами є люди, які займаються будівництвом нових або реновацією існуючих приміщень, які активно цікавляться новою продукцією, яка економить кошти і створює екологічну атмосферу для спокійного і комфортного життя.Підприємство NIBE Industrier AB (зареєстровано в Швеції., р. Маркарід) котирується на стокгольмській біржі цінних паперів з 1997р.

NIBE Industrier європейський виробник теплового обладнання, що спеціалізується на опаленні приміщень використовуючи геотермальні джерела енергії, а так само на виробництві бойлерів, водонагрівачів, котлів та ін. опалювальної техніки, якісної продажі та обслуговуванні.

Продукція

Ґрунтові (геотермальні) теплові насоси, грунт-вода

Це теплові насоси, які використовують грунт або грунтові води в якості джерела тепла. Ваші витрати на опалення, використовуючи ґрунтові теплові насоси NIBE, знизяться на 75%.

Так само, застосовуючи ґрунтовий тепловий насос від NIBE, існує можливість безкоштовного охолодження Вашого будинку.

 
Повітряно-водяні теплові насоси

Перетворюють енергію зовнішнього повітря в тепло для Вашого будинку і створюють в ньому комфортну температуру. Установка повітряно водяного теплові насоси NIBE призведе до скорочення енерговитрат на опалення і гаряче водопостачання на 60% у порівнянні з звичайними опалювальними системами.

Вам необхідно вибрати повітряно-водяний тепловий насос NIBE у разі відсутності можливості укладання колектора тепла або буріння свердловини.

Вентиляційні теплові насоси

Свіже повітря - основний фактор здорового життя

З початку 80-х в прогресивних країнах з'явилося поняття «Синдром Хворих Будівель». Спочатку «Синдром Хворих Будівель» проявляється у проживаючих людей у вигляді «некомфортного перебування», потім, як наслідок, виникають алергічні реакції, поступово слабшає імунна система, хронічні захворювання.

Водонагрівачі (бойлери) і буферні ємності

Водонагрівачі NIBE нестаріючого дизайну. Виготовлені згідно з виробничим стандартам і відповідають всім вимогам безпеки.

Екологічно чиста ізоляція водонагрівачів. У виробництві не використовується речовина CFC.

У представленому асортименті Ви знайдете водонагрівачі, призначені як для невеликих садиб, так і для великих комерційних об'єктів.

Буферні ємності NIBE передбачають підключення сонячних панелей і електронагрівачів. Покриття внутрішніх поверхонь міддю або емаллю знижує втрати тепла і збільшує термін працездатності. Разом з тепловими насосами акумулятори та бойлери створюють повний комплекс опалення Вашого будинку та басейну.
 
Сонячні колектори (солярні системи)

Завдяки сонячним колекторам, ми маємо можливість скористатися єдиним всюдидоступним і 100 %-але безкоштовним джерелом відновлюваної енергії - Сонцем. Солярні ( сонячні ) системи - це надзвичайно універсальне рішення: в житлових будинках (індивідуальних і багатоквартирних ) сонячні колектори використовуються в системах гарячого водопостачання , підігріву води для басейнів і навіть в якості допоміжного джерела тепла в системах опалення; в громадських , нежитлових будівлях (готелях , пансіонатах , санаторіях , спортивних спорудах і т. д.) колектори допомагають у приготуванні гарячої води для потреб цих установ , на промислових об'єктах солярні системи використовуються для попереднього підігріву води для виробничих потреб . Сонячні колектори здатні забезпечувати близько 50-60 % річної потреби гарячого водопостачання (найвища їх продуктивність протягом року досягається в період з квітня по вересень). NIBE - BIAWAR пропонує плоскі сонячні колектори і вакуумно - трубчасті . Це дозволяє інвестору вибрати систему , яка найкраще задовольнить його потреби

http://nibe.com.ua/

У Києві відсвяткували 106-ий день народження Степана Бандери 1 січня 2015 року
   


Прихильники "Свободи" та "Правого сектору", а також бійці добровольчих батальйонів провели смолоскипну ходу з нагоди 106­го дня народження ідеолога українського націоналізму. Всього було близько 5 тисяч людей. Традиційно колона рушила від пам'ятника Шевченку. На Майдані Незалежності провели віче.  

Тут цікаве відео, яке не грузиться у  блог
http://1tv.com.ua/uk/news/2015/01/01/63281

МОЇ ЖИТТЄПИСНІ ДАНІ

Частина автобіографії, написана в квітні 1959 року й призначена для американського генерального консуляту в Мюнхені, де Ст. Бандера безуспішно намагався одержати американську візу для поїздки до США. Про ці заходи є згадки в листах Ст. Бандери до Ігната Білинського (27 червня 1959), проф. Л. Добрянського та Ін.
Ця автобіографія була перший раз публікована в тижневику “Гомін України”, Торонто, чч. 42/648 - 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.; передрукована, з доповненням д-ра Гр. Васьковича, в збірці матеріялів за редакцією Данила Чайковського “Московські вбивці Бандери перед судом”, Українське В-во в Мюнхені, 1965, стор. 439-445.

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було — Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого — Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.
[ Читати далі ]

"Майдан: усна історія". Розмова з Володимиром В'ятровичем



26.12.2014
Наталія Машталер, Тетяна Привалко, для УП.Життя

Під час революційних подій минулої зими Володимир В'ятрович був одним із лідерів Громадського сектору Євромайдану. Зараз він очолює Український інститут національної пам'яті – центральний орган виконавчої влади, який у кабміні відповідає за відновлення історичної пам'яті та подолання наслідків тоталітарного минулого в суспільстві.

В рамках проекту Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" Володимир В'ятрович розповів, що для нього означають події зими 2013–2014 років.

Про початок Євромайдану

21 листопада, коли почався Євромайдан, я був у Римі на конференції, присвяченій 80-м роковинам Голодомору. Під вечір я зупинився у свого знайомого і звично переглядав Фейсбук. Там побачив повідомлення від Мустафи Найєма: "Всі, хто серйозний, приходимо о 22.30 до стели". Я не міг прийти. Але було цікаво, що ж, власне, з усього цього буде. Було відчуття, абсолютно нераціональне, що щось таки буде.

Я навіть зробив тоді допис, що Янукович обрав дуже неправильний день, щоб оголосити про згортання європейської інтеграції, тому що 21 листопада почалася Помаранчева революція – і цей день одного разу вже став причиною його поразки, тож може стати нею і вдруге. Бачте, слова виявилися пророчими, хоча на той момент були радше бравадою, ніж якимось раціональним усвідомленням.

Повернувся я до Києва 22 числа, й того дня вперше пішов на Майдан. Було мокро, сиро. Зібралася невеличка купка людей, всі під парасольками. Була якась апаратура, хтось пробував промовляти. Коротше кажучи, враження чогось серйозного це не створювало. Але позитив був у тому, що люди простояли ніч, тобто це фактично була друга доба. І виглядало, що з цього таки може вийти щось серйозне.

На відміну від Помаранчевої революції, ніхто не готувався до цієї революції. Нагадаю, що за кілька місяців до того відбулася акція "Вставай, Україно!" Вона була малочисельною і відзначилася тим, що у ній брали участь проплачені прапороносці.

Сподівання на якийсь вибух були примарними. Ми були не готові до того, не була готова і влада. Можливо, саме тому (що ніхто не був достатньо готовим) воно і вдалося. Та водночас така неготовність проявилася в багатьох помилках, які, зокрема, призвели й до людських смертей.

Остаточно до Майдану – не лише як людина, яка час від часу приходить покрутитися, покричати "Банду геть!", а як людина, що бере на себе якусь відповідальність, – я долучився після 24 листопада. Нагадаю, тоді, 24 листопада, вперше за 9 років відбувся наймасовіший мітинг – було понад 100 тисяч людей.

Увечері 24 листопада на Європейській площі почали розбивати намети. Відбулося роздвоєння Майдану. Тривали суперечки, хто до кого мав приєднатися. Я був серед тих, хто намагався об'єднати два табори. Через загрозу з боку міліції зачистити Майдан, а також потребу в налагодженні якоїсь координації, я тоді вперше залишився на ніч на Майдані.

Наступного дня ми зустрічалися так званою Координаційною радою, куди входив Мустафа Найєм, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар, Василь Гацько, Ігор Луценко, Дмитро Крикун, Світлана Заліщук, Богдана Бабич… Усіх зараз не назву, тому що один із моментів, який мене відверто дратував, полягав у тому, що ця Координаційна рада була фактично нефіксованою. Вона була якась плавуча, сьогодні прийшли одні, завтра – інші. Тобто кістяк був, звісно, але я вважав, що з погляду менеджменту це цілковито неправильно, бо не зафіксовано точну кількість людей, які приймають рішення. Відповідно, як ми можемо добиватися їх виконання? Це відбувалося в режимі такого собі творчого хаосу.

29 листопада, коли стало відомо, що Угоду про асоціацію з Європейським Союзом підписано не буде, на Майдані почали обговорювати, що буде далі. Студенти сказали, що вони вважають за потрібне переходити до інших форм протесту, треба готуватися до 2015 року, треба, можливо, зараз розійтися, з тим щоб почати будувати структури для протестних акцій на майбутнє. Але всі: й політики, й громадські діячі, й студенти погодилися, що потрібна якась масова акція 1 грудня.

Як на мене, це відіграло ключову роль: коли студенти оголосили про згортання акції, не було остаточно вирішено, що ми робимо з тими людьми, які є на Майдані, чи залишатися їм до 1 грудня, чи розходитися. Фактично рішення однозначного не було.

Про створення Громадського сектору Євромайдану

30 листопада, можна сказати, було започатковано утворення, яке потім стало Громадським сектором Євромайдану. Це люди, які взяли на себе відповідальність за юридичну й соціальну допомогу постраждалим від розгону Майдану та підготовку акції 1 грудня. Частина з них – ті, що були під стелою, – потім продовжили цю роботу.

Громадський сектор Євромайдану взяв на себе розселення людей. Дерев'яними будиночками на Майдані опікувалися ми: там роздавали теплі речі, фіксували людей, розселяли їх. Оленка Подобєд-Франківська займалася розселенням. Ігор Кулик відповідав за розселення на одному з наших найбільших об'єктів – це "КиївЕкспоПлаза". Максимально там жило десь 5–6 тисяч людей.

Нам важливо було надихати й пояснювати потенціал ненасильницького спротиву. Через це, власне, ми проводили лекції.
 

8 грудня робили так звані миротворчі патрулі: трошки заспокоювали настрої людей, тому що була загроза провокації, як було 1 грудня, і що це може перейти в насильство.

До 8 грудня вже був більш-менш відпрацьований механізм Громадського сектору Євромайдану як невеликої організації. Хоча вона могла нараховувати до сотні людей.

Про штурм Майдану силовиками 11 грудня

Ніч із 10 на 11 грудня для мене одна з найдраматичніших на Майдані. Настрій був просто феноменальний. Може, буду говорити якимись патетичними словами, але все це передає ту атмосферу.

Люди були готові померти. Ми не мали з собою нічого, абсолютно нічого. Була страшенна тиснява, було дуже важко, але ніхто не збирався відходити.

Враження від тієї ночі були дуже дивні: не вірилося, що це сталося, не вірилося, що ми перемогли. Відчувалося неймовірне піднесення.

Це була найбільш епічна ніч на Майдані, вона брала якоюсь щирістю. Ми нічого не мали, крім себе самих, крім своєї честі й гідності – це вся була наша зброя.

Про закони 16 січня

16 січня, після ухвалення диктаторських законів, чекали можливого введення надзвичайного стану. І ми тоді досить серйозно почали розробляти плани навіть переходу в підпілля. Тобто хто з ким як має контактувати, хто куди має виїхати. Вже на повному серйозі говорили про речі, про які раніше й мови не було.

Настало 19 січня. Ми думали зробити цей протест радше веселим, щоб показати абсурдність цих законів. Через це закликали людей зробити касковий день – від слова "каска". Люди приходили хто в баняках на голові, хто в розфарбованих касках. Але настрою це не змінило, настрій був дуже тривожний.

Політики знову вийшли на сцену, традиційно від них не було чути конкретних пропозицій. Люди були дуже обурені, тому що чекали, що закони 16 січня змусять політиків об'єднатися, і вони врешті вийдуть із єдиною позицією й запропонують єдиного лідера. На дерев'яні будиночки повилазили люди з великими банерами, на яких написали: "Лідера або йдіть геть!"

Про Антимайдан і силовиків

Ми намагалися знайти контакт із людьми, які були на Антимайдані. Ба більше, ми навіть влаштували акцію на Миколая, 19 грудня. Переодягнений Ігор Кулик, який із великим мішком із подарунками (в ньому були шкарпетки, рукавички) пішов туди і, розповідаючи про українські традиції, хотів роздавати ці подарунки за умови, якщо хтось розкаже, яку гарну справу зробив минулого року.

Було дуже кумедно. Люди кидалися на нього, ледь не розірвали: "А мне носки, а мне носки, а мне варежку дай!" Тобто, їм не важливі були всі ті речі, які він пробував до них донести – а важливими були матеріальні цінності.

Це, на жаль, були різні світи. Світ радянського минулого, в який нас хотіла зіштовхнути влада, – це світ, де матеріальні цінності понад усе, де немає віри, де немає бажання допомогти один одному. Вони ж постійно між собою страшенно сварилися.

Свою ницість вони заглушували алкоголем: там постійно відчувався запах алкоголю, якого ніколи не було чутно на Майдані. Вони не хотіли бачити цієї реальності, вони не хотіли бачити, що вони – раби. Ми намагалися якось достукатися до них, але це було дуже важко, особливо коли з'явилися тітушки – з ними не було про що говорити. Це були люди, налаштовані на те, щоб бити і вбивати.

"Беркут" уявив себе елітарним підрозділом, якому дозволено все. Ми потім дізналися з документів, які набули поширення, що були зустрічі "Беркуту" з Януковичем, на яких він гарантував, що захистить їх. І він справді до кінця їх не здав. Тож вони почувалися в суспільстві такими особливими, що їм дозволено все.
 

І те, що вони виробляли на Грушевського, коли стріляли по очах – це для них був спорт, скільки хто очок заробить. Вони відчували свою вищість, почувалися мисливцями на сафарі.

Можливо, саме тому вони посипалися 20 лютого: не сподівалися на такий спротив. Коли 20 лютого люди кинулися в атаку і з боку майданівців теж почали лунати постріли (там небагато тої зброї було, але таки була), коли серед беркутівців почали з'являтися перші загиблі, вони перелякалися – раптом дичина перетворилася на мисливця.

Про цінності Майдану

Загалом Майдан був антирадянським повстанням. Я кажу так не тому, що я історик, який займається антирадянськими рухами, а тому що те, що хотіла робити влада – це повернути нас у радянське минуле всіма тими страшними судами, сваволею, викраданням людей, цензурою тощо. Люди проти цього повстали.

І, напевно, тому для Росії цей Майдан був бандерівським, адже головний антирадянський герой – Степан Бандера.

Це було повстання за демократію, європейські цінності, українські цінності. Через це воно й було антирадянським повстанням.

Чи переросте це повстання в революцію, покажуть теперішні події. Тобто Майдан ще не закінчився, він має й може перерости в системні реформи – й тоді ми зможемо говорити, що це справді відбулася революція, що він став революцією. І тоді, сподіваюся, не буде потреби нового Майдану.

Я негативно ставлюся до закликів проводити новий Майдан, тому що я переконаний: ми ще цього не завершили.

Згадується анекдот, коли якийсь волоцюга дивиться на своїх брудних нещасних дітей і думає, чи цих помити, чи нових зробити. Отак часто виглядають українці: замість довести цей Майдан до пуття, починають говорити про новий Майдан.

Про героїв Майдану

Героїв Майдану дуже багато. Це звичайні люди, чиїх імен ми часто не знаємо. Якось у січні зустрів бабцю з дідусем, які йшли на барикади на Грушевського з лижними палицями радянського зразка, "наших защищать". Пам'ятаю бабцю, яка принесла шпроти й сир, щоб нагодувати протестувальників.

Героями є, в основному, невідомі люди. На жаль, це ті люди, яких ми не ідентифікуємо, на жаль, вони не розкажуть нам своїх історій. Ми зараз намагаємося залучити до нашого проекту максимальну кількість людей, записуючи їх. Я переконаний, що саме тих героїв ми не знайдемо, бо вони стали іншими, вони повернулися до свого звичайного життя.

Я підтримував ідею, що в Києві має бути вулиця Небесної сотні і що це має бути саме вулиця Інститутська. Я негативно поставився до того компромісу, в результаті якого лише частину Інститутської назвали вулицею Небесної сотні, а решта залишилася Інститутською. Вважаю, що в таких питаннях компромісів не повинно бути. Ми повинні вшановувати загиблих повною мірою.

Думаю, має бути якийсь Музей Майдану, якщо в широкому розумінні говорити про три Майдани, які були в Україні: у 1990-му, 2004-му та 2013-2014 роках.

Надзвичайно важливо зафіксувати пам'ять про те, що відбулося: записати спогади людей. Тому що, знаєте – в майбутньому нам дуже знадобиться пам'ять про те, якими героями ми були в минулому, щоби знову не стати негідниками.

Про революцію й те, що буде потім

Як змінив мене Майдан? Я дуже постарів, і далеко не на рік. Думаю, ще довго буду відходити від того, що сталося. Хочеться вірити, що став розумнішим.

Досі важко це все згадувати, важко дивитися фотографії, фільми. Є відчуття провини, яке полягає в тому, що ми були недостатньо готові. Я постійно повторюю, що головним убивцею на Майдані була імпровізація. Якби ми були більш готові, більш синхронізовані, ми могли би врятувати багато життів.

На Майдані для мене відбулося повторне відкриття. Приблизно таке ми бачили під час помаранчевого Майдану: наскільки більшою мірою проявилася жертовність людей, наскільки люди були готові платити своїм здоров'ям і навіть життям, щоб перемогти. Наскільки люди здатні об'єднатися.

Але до всього треба готуватися. І найкраща імпровізація – та, яка 10 років готується.

З іншого боку, слід розуміти, що революцію підготувати неможливо. Можна самому підготуватися до революції. Коли спалахне революція, ніхто не може знати, це абсолютно стихійний процес, його неможливо прорахувати. Але важливо, коли вона спалахне, щоб ми були готовими. Цього разу ми готовими не були.

Не можна думати, що проблему можна швидко вирішити силовим методом.

Була така впевненість, і багато хто на Майдані був переконаний, що тільки завдяки подіям на Грушевського революція перемогла. Я переконаний, що ні. Я переконаний, що революція перемогла б і ненасильницьким методом, хоча це було б пізніше. Можливо, це дало б нам шанс дозріти більше до того, щоб перемогти Януковича.

Віра в те, що проблеми вирішуються швидко і силовим шляхом, – погана. Але така віра у швидкі рішення (зважаючи на війну) посилюється.

А війна передбачає тільки такі рішення. Я сподіваюся, вона не перекинеться на громадсько-політичне життя. А такі тенденції, на жаль, є. Люди хочуть швидких, моментальних рішень. Якщо хтось не подобається, його слід усунути, й так далі. Так не повинно бути. Так ми провалимося у дуже страшні речі.

Кожна революція має шанс трансформуватися у справжні зміни. Революція – це страшенний спалах енергії, яка мусить кудись витратитися, вона не зникає сам по собі. Якщо є певна революційна еліта, яка готувала і проводила цю революцію, вона може взяти на себе відповідальність, бо має легітимність через те, що брала участь у цій революції.

Класична революція (на мій погляд – найкраща) – це американська революція. Коли Джордж Вашингтон – учасник боїв, генерал, якого всі поважають, зумів трансформувати революційну енергію на творення держави. Втім, тоді теж було важко, хтось хотів продовжувати революцію, щоб не було взагалі ніякої держави.

Інший приклад, – поганий приклад, який слід пам'ятати, – це Французька та Російська революції. Під час них був величезний спалах енергії, сподівань. А далі ця енергія пішла на те, щоб розібратися, хто був більшим революціонером, хто більше заслуговував будувати майбутнє. Почалися страшні чистки, терор. І влада вже утверджувалася не за рахунок того, що змінювала країну на краще, а за рахунок страху. І це перетворило революцію на протилежність того, задля чого вона робилася.

Україна зараз зависла в ситуації: революція триває. І дуже багато залежить від теперішньої влади і, звісно, від громади, яка має її підтримати – але насамперед від влади.

Ми маємо владу, яка прийшла до керма країни не в результаті того, що вона була головним революціонером. Ми прекрасно розуміємо, що ані Арсеній Яценюк, ані Петро Порошенко – це не ті люди, завдяки яким відбулася революція; це ті люди, які скористалися – в позитивному чи негативному значенні, але скористалися – цією революцією.

Але хай би вони нею скористалися не тільки для себе як політиків, а й на благо держави – це ми їм можемо дозволити, це ми їм делегуємо.

І вони можуть отримати свою легітимність, щоби вгамувати революційну енергію, тільки тоді, коли покажуть якісь реформи. Вони – невдалі революціонери, але можуть бути хорошими державними керівниками. Якщо вони й надалі, як останні кілька місяців, топтатимуться на місці, ця енергія може змести і їх, а то й цілу державу.

Багато кажуть про те, що революція породила війну на сході України. Це до певної міри так, але не зовсім.

Я думаю, що війна почалася 21 листопада, коли було відкликано рішення про можливість європейської інтеграції. Далі це були лише наслідки, бо якби не було Майдану, Україна вся була б у кращому випадку така, як Білорусь, а в гіршому – така як "ЛНР" та "ДНР". Нас прямували втому напрямку. І наш спротив дозволив країні не провалитися так глибоко.

На жаль, не всій країні. На жаль, частину захопила Росія, окупувавши Крим, а ще частина, окуповані терористами території, все-таки провалилася в це минуле.

Про перемогу

Нині є відчуття певної перемоги Майдану. І через це, я вважаю, 21 листопада ми повинні відзначати як свою перемогу. 20 лютого ми повинні вшановувати тих, хто загинув. Але ми маємо розуміти, що ця жертва дала нам шанс. Шанс – це також перемога.

Дехто каже, мовляв, яка ж то перемога, якщо ми опинилися в іще гіршій ситуації. Я в таких випадках наводжу аналогію з комп'ютерною грою: ми перемогли на одному рівні, спустилися чи піднялися на інший рівень, де тільки чортики страшніші. Але ми повинні боротися з тими страшнішими чортиками.

Ми перемогли на попередньому рівні. І ми повинні про це пам'ятати.

Пам'ять про цю перемогу має надихати нас зараз.

Пам'ять про цю перемогу хотіла би стерти зараз Росія. Тобто, вона хотіла би, щоб ми уявили себе лузерами, які нічого не досягли, дарма пролили кров, а влада в нас така, як і раніше, нічого не змінилося. Це те, що зараз намагається поширювати російська пропаганда.

На мою думку, загроза наступного Майдану існує. Я поки що сприймаю її як загрозу. Можливості довершити цей Майдан поки що є. Особливо яскраво вони намалювалися зараз, коли ми отримали ніби проєвропейську більшість у парламенті, ніби професійний уряд, і президента, нібито спрямованого на реформи.

Тобто весь пакет інструментів, щоби змінити країну, є.

Якщо ним не вдасться скористатися, це може призвести до соціального вибуху, який почнеться не з піаніно під адміністрацією – а одразу з Грушевського й коктейлів.

Я готовий зробити все, щоб реалізувати цілі, поставлені цим Майданом. Вважаю, що потрібно дотиснути все, що можна, з цього Майдану. Навряд чи я буду стояти осторонь, якщо знову почнуться якісь соціальні заворушення.

На якому я буду боці? Будемо бачити, хто їх підніматиме. Але я хочу вірити, що влада все-таки розуміє, що цього допустити не можна.

"Майдан: усна історія" – проект Українського інституту національної пам'яті та громадської організації "Фонд збереження історії Майдану" з метою зібрати відео– та аудіосвідчення активістів Євромайдану про події зими 2013–2014 років. Ці записи стануть основою для архіву Майдану та слугуватимуть джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів та ін. У майбутньому матеріали будуть доступні широкому загалу, а також будуть використані в експозиції Музею Свободи/Музею Майдану.

Кожен, хто хоче залишити свої спогади для архіву, може зателефонувати (044) 253-15-63.

Над інтерв'ю працювали Наталія Машталер, Тетяна Привалко

http://life.pravda.com.ua/society/2014/12/26/186659/


 Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир Михайлович В’ятрович – 36 років, історик, публіцист, громадський діяч. Очолює науковий центр в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». В 2008-2010 роках на посаді Директора архіву Служби безпеки України провів розсекречення раніше таємних архівів КҐБ і організував відкритий доступ до них. У 2010-2011 роках – старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). У 2012 році працював з документами Інституту Гувера (Стенфордський університет, США). У 2002 році В. В’ятрович заснував Центр досліджень визвольного руху (ЦДВР) www.cdvr.org.ua – неурядову дослідницьку установу, яка з 2012 року є членом Європейської платформи пам'яті і сумління. ЦДВР у співпраці із Службою безпеки України у 2009 році став співтворцем Національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові в колишній в'язниці КҐБ та Гестапо. Відстоюючи право на доступ до архівів радянського періоду, у 2013 році ЦДВР спільно з Львівським національним університетом імені Івана Франка відкриває Електронний архів avr.org.ua з понад 14-ма тисячами документів. Автор шести книг, співавтор трьох. У 2013—2014 активний учасник Громадського сектора Євромайдану.

Автор книг «Сотенний “Бурлака”» (2000), «Рейди УПА теренами Чехословаччини» (2001), «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи» (2006), «Друга польсько-українська війна. 1942–1947» (2011, 2012), «Історія з грифом “Секретно”» (2011), «Історія з грифом “Секретно”. Нові сюжети» (2012); співавтор «Армія безсмертних. Повстанські світлини» (2002),  «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (2007, 2008, 2011); «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (2012); редактор наукового журналу «Український визвольний рух» (2003–2008); упорядник збірника «Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА» (2011).
 
14 грудня 2013 року у Києві пройшли загальні збори Центру досліджень визвольного руху

До виконавчого органу ЦДВР — управи — обрано: Аліну Шпак (директор ЦДВР), Андрія Когута, керівника проекту «Електронний архів визвольного руху», Ігоря Кулика, експерта з доступу до архівів, та Лідію Тополевську, керівника програм ЦДВР.

Аліну Шпак призначили першим заступником директора Українського інституту національної пам'яті

.volynnews.com/news/authority/volynianka-obiymaye-posadu-v-ukrayinskomu-instytuti-natsionalnoyi-pamiati/

А ось тут zik.ua/ua/news/2010/06/17/233334 невідомий дописувач описує особливості "карєрного росту"
Відповісти | З цитатою

Коментар Богдана Гордасевича: саме в ніч з 10 на 11 грудня добирався до Києва з тим розумінням, що назад додому можу вже і не повернутись. З того, що побачив на власні очі і що знаю - це була видатна подія, дійсно Революція Гідності, як наступна якість після Революції Свободи - "Помаранчевої", коли ми відстояли право обирати собі свою владу. Сучасні події вже відкритої війни чітко показали, що було рушійним для обох революцій в Україні 2004 та 2013 років: протистояння і боротьба двох світоглядних ідей Людини Вільної та Людини Раба. І що найгірше: люди-раби вимагають, щоб всі жили, як вони, бо так є правильно, а все інше є зло. За СРСР люди були рабами-власністю держави і багато хто цей стан визнав як нормальний і звиклися з ним, а тепер жалкують за втраченим "стабільним життям", як і влада сучасної РФ твердо вірить, що Україна і її народ є їх власністю. Їх ВЛАСНІСТЮ ! Або ж ми станемо власністю США - іншого не дано! Для них, але не для нас! Ми - не раби! Свобода і честь - це ми українці!