П'ять причин, чому Трамп переміг
Ентоні Зуркер Кореспондент у Північній Америці

    9 листопада 2016

Від початку своєї президентської кампанії понад рік тому Дональд Трамп перевершив усі очікування.

Мало хто думав, що він візьме участь у виборчих перегонах, а він узяв. Мало хто думав, що він підніметься в рейтингу громадської думки, а він піднявся. Мало хто думав, що він виграє бодай якісь праймеріз, а він виграв. Мало хто думав, що він обійде всіх і номінуватиметься як кандидат від Республіканської партії – а він це зробив.

Нарешті, здавалося неможливим, щоб він усерйоз змагався за прихильність усього народу на виборах, не кажучи вже про те, щоб перемогти.

Нині ж його обрано наступним президентом США.

Ось п’ять причин, які дозволили йому досягти результату, неочікуваного для більшості і незбагненого для багатьох.

Білі виборці за Трампа

У штатах, де результати вважалися непередбачуваними, жереб було кинуло на користь Трампа: один за одним, до нього відійшли Огайо, Флорида і Північна Кароліна.

Це лишало пані Клінтон надію на штати, в яких її перемога була ймовірною, хоча й непевною, – преса охрестила ці штати "синім захисним екраном" (англ. blue firewall). І захист було пробито.

Перемога лідерки демократів великою мірою лежала на плечах Середнього Заходу. Ці штати десятиліттями підтримували Демократичну партію, частково завдяки чорношкірим виборцям і білим представникам робітничого класу.

Ці білі представники робітничого класу, особливо люди без вищої освіти, як чоловіки, так і жінки, масово відмовились від своєї демократичної орієнтації. Натомість своє слово сказали виборці з сільської місцевості – громадяни, що давно почувалися непомітними для істеблішменту і забутими елітою з узбереж, нині з’явилися на дільниці у великій кількості.

Вірджинія та Колорадо встояли, але Вісконсин упав – а з ним і надії пані Клінтон на президентство.

У підсумку, не виключено, що пані Клінтон матиме більше прямих голосів виборців – за рахунок сильної підтримки у Каліфорнії, Нью-Йорку тощо, а також програшу з меншим розривом, ніж очікувалося, у "яскраво-червоних" штатах, наприклад, у Юті.

Втім, циклон Трампа вдарив туди, де це було необхідно. І вдарив зі страшенною силою.

"Тефлоновий" Дональд

Пан Трамп принизив шанованого ветерана війни Джона Маккейна.

Він вступив у сварку з каналом Fox News і його популярною ведучою Меґін Келлі.

Він повівся вкрай агресивно, коли його спитали, чому він колись насміхався над зайвою вагою переможниці конкурсу краси родом із Венесуели.

Він удавано вибачився, коли в інтернеті з’явилося відео, де він вихваляється своїми чіпляннями до жінок.

Він ледь видряпався з трьох президентських дебатів, на яких показував явно постановні номери.

Усе це не мало жодного значення. Хоча після найбільш обурливих епізодів його рейтинг падав, невдовзі він спливав на поверхню, як корок, що не тоне у воді.

Можливо, суперечливі ситуації ставалися так раптово, що не мали часу на розвиток. Можливо, пан Трамп – така сильна постать, що скандали для нього – як об стінку горохом. Хай там як, він виявився куленепробивним.

Аутсайдер

Він змагався з демократами. Він змагався із силами всередині власної партії.

Він переміг їх усіх.

Пан Трамп побудував собі престол із черепів опонентів-республіканців. Дехто з них – Марко Рубіо, Тед Круз, Кріс Крісті та Бен Карсон – врешті-решт зігнули перед ним коліна. Найстійкіші же, зокрема Джеб Буш і губернатор Огайо Джон Кейсік, тепер відіграють у своїй партії роль спостерігачів.

А як щодо решти впливових гравців-республіканців, від спікера Палати представників Пола Раяна і далі вниз? Пану Трампу не знадобилася їхня допомога – можливо, він і переміг саме тому, що тримався від них на відстані.

Те, що Трамп громив усіх, нагородило його аурою незалежності у той час, коли значна частина американської публіки засуджувала Вашингтон (хоча й не настільки, щоб не переобрати більшість із членів Конгресу, які балотувались на наступний термін).

Цей настрій вловили й інші політики національного рівня – наприклад, демократ Берні Сандерс, а також пан Круз.

Утім, ніхто не втілив його у життя краще, ніж Трамп, і це дозволило йому завоювати Білий дім.

Фактор Комі

Опитування погано відбивали настрій та уподобання електорату, особливо в штатах на Середньому Заході. Втім, в останні дні перегонів навіть вони показували, що пан Трамп має реальні шанси перемогти.

Ці шанси були менш реальними два тижні тому, аж поки директор ФБР Джеймс Комі не оголосив, що відновлює розслідування приватного електронного листування Гілларі Клінтон.

За опитуваннями, найбільше позиції Трампа посилилися за кілька тижнів між отим першим і другим листами пана Комі – у другому той заявив, що кладе матеріали розслідування в шухляду.

Схоже, за цей час пану Трампу вдалося укріпити свою базу, повернувши до себе блудних консерваторів і розбивши надії пані Клінтон на красиве останнє слово до виборців.

Звісно, дії Комі не мали би жодного значення, якби Клінтон тримала все робоче листування на серверах Держдепу. Тут уже ніхто, крім неї, не винний.

Довіра до власної інтуїції

Пан Трамп провів найбільш нестандартну політичну кампанію; та, як виявилось, йому було видніше, ніж всім експертам.

Він більше витратив на брендовані кепки, ніж на рейтингові опитування. Він навідався у такі штати, як Вісконсин і Мічіган, які, на думку експертів, були для нього недосяжними.

Він проводив масові заходи замість того, щоб стукати у двері до кожного чи спиратися на акції "Віддай свій голос!"

Він провів суперечливий, часом хаотичний загальнонаціональний з’їзд партії, кульмінацією якого став його спіч подяки за номінацію – найпохмуріший у сучасній американській політиці.

Він витратив на президентські перегони значно менше, ніж пані Клінтон, як і на республіканські праймеріз порівняно з конкурентами. Він перевернув з ніг на голову загальноприйняту мудрість щодо того, як стати президентом.

"Тямущі люди" бурхливо висміювали всі ці рішення і багато інших.

Втім, у кінцевому підсумку, його рішення спрацювали. Пан Трамп і його довірені особи – його діти та кілька обраних радників – сміятимуться останніми. І робитимуть це в Білому домі.
http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2016/11/161109_trump_victory_five_reasons_or_it


Трампу радіють білі і праві - огляд ЗМІ

    10.11.2016

Увага світових ЗМІ залишається прикутою до Дональда Трампа. Поки американці оговтуються від виснажливої президентської кампанії та її вкрай неочікуваного результату, англомовна преса намагається пояснити причини тріумфу республіканця та спрогнозувати, як його політика позначиться на США та інших країнах світу.
"Коаліція білих виборців"

Як перемога пана Трампа стала можливою? Газета New York Times, яка піддавала бізнесмена нищівній критиці під час президентської кампанії, вважає, що успіх йому принесла "коаліція білих виборців".

Серед цих соціальних груп пан Трамп здобув набагато більше підтримки, ніж інші кандидати-республіканці під час попередніх перегонів, пише видання.

Посилаючись на соціологічні дані та власні інтерв'ю з виборцями по всій країні, видання доходить висновку, що підтримували пана Трампа не тільки консервативні виборці і не тільки бідне населення.

"Що найбільш вражає, згідно з екзит-полами, пан Трамп переміг з найбільшим відривом серед білих виборців із середнім доходом. Тож йдеться про бунт не тільки робочого класу, а й значної частини білого середнього класу", - пояснює газета.

Втім, яким би шоком не була перемога пана Трампа для ліберальної американської преси, газети закликають читачів змиритися із результатом та дати новому президенту шанс проявити себе з кращого боку.

У ще одній статті для New York Times оглядач Ніколас Крістоф зазначає, що американська політична система побудована таким чином, щоб не давати одній людині абсолютної влади. "Я вже бачив вибори, які вважали кінцем світу. Так зокрема Демократи думали про тріумф Рейгана у 1980 році. І країна це пережила", - заспокоює пан Крістоф читачів.

Із таким підходом погоджується і Los Angeles Times. Газета наголошує, що її і досі непокоять людські якості пана Трампа – "його схильність до образ та нетерпимості та його безрозсудна демагогія". Але редакція зазначає, що бажає новому президентові успіху, а почати йому варто з пошуку спільних ідей серед власних прихильників та опонентів.

"Справжні лідери об'єднують людей навколо спільних цілей. Варто людям лише погодитися щодо проблеми, і може з'явитися шлях до компромісу", - пишуть автори.

За межами США пресу непокоїть, перш за все, вплив обрання пана Трампа на міжнародну політику. Британська Guardian досить песимістично зауважує, що результати виборів стали справжнім "політичним та культурним катаклізмом", і не тільки для самих американців.

"Зараз не найкращий час бути литовцем або українцем, і знову ж таки поганий час, щоб бути сирійським опозиціонером", - констатує газета у редакційній статті під назвою "Похмурий день для світу".

Проте таким похмурим день обрання пана Трампа став не для всіх.

Як наголошує Financial Times, його успіх викликав значне пожвавлення серед правих популістських сил у Європі. Результат тільки посилив відчуття свята, яке вже переважало серед таких політиків після голосування за вихід Великобританії з ЄС, вважає видання.

"Несподівана перемога пана Трампа сталася незадовго до виборів у Німеччині та Франції, на яких популісти наступного року можуть показати сильні результати. Позиції французького "Національного фронту" та партії "Альтернатива для Німеччини" щодо імміграції, безпеки та глобалізації досить схожі на ідеї пана Трампа", - пише газета.

Британська Daily Mail, в свою чергу, пророкує важкі часи для НАТО. Видання нагадує, що Трамп неодноразово заявляв, що участь в альянсі обходиться США занадто дорого. До того ж, його схвальні висловлювання щодо Володимира Путіна означають, що він навряд чи підтримуватиме жорстку політику НАТО щодо Росії.

У такій ситуації, вважає газета, на передову роль може вийти Велика Британія.

"Трамп не дуже довіряє найсильнішому європейському лідеру - канцлеру Ангелі Меркель. Цілком вірогідним є варіант, що попри "брекзит" він обере Британію як важливий міст між США та ЄС. Але тільки якщо ми заплатимо та виконаємо або навіть перевиконаємо наші зобов'язання щодо витрат на оборону", - пише видання.

Ще одне британське видання Independent погоджується з тим, що обрання Трампа відкриває нові перспективи для Британії під час та після брекзиту. У статті під назвою "Ця перемога означає утворення нового світового порядку" газета зазначає, що тепер, можливо, Лондон не залишиться останнім у черзі на підписання угоди щодо двосторонньої торгівлі, як попереджав Барак Обама.

"Але в окремих сферах геополітики Британія з Трампом не погоджуватиметься. Тереза Мей хоче взяти на себе головну роль у запровадженні санкцій проти Росії через події в Україні, яку підтримувала адміністрація Обами. Вірогідність, що пан Трамп піде на конфронтацію з Москвою, є дуже малою", - пише Independent.

Огляд преси підготувала Яна Люшневська, Служба моніторингу BB
http://www.bbc.com/ukrainian/press_review/2016/11/161110_foreign_press_sk


Перемога Трампа дестабілізувала світові ринки

    9 листопада 2016

Поділитися
Image copyright Getty

У Європі і Британії підбивають підсумки дня, який розпочався обвалом ринків на тлі перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США.
Реклама

Головний індекс британського фондового ринку FTSE 100 впав на 2% на початку торгів, але потім котирування дещо стабілізувалися на рівні -0,7% порівняно з вівторком.

Головні європейські ринки також падали, а інвестори переводили кошти у безпечні активи, такі як золото чи валюту, зокрема японську єну, яка зміцнилася на 2% відносно американського долара.

    найбільш вірогідним поясненням відносного спокою на ринках є невизначеність
    Домінік О'Коннол, BBC Today

Британський фунт зміцнився на 0,6%, а євро - на 0,6%. Золото на початку торгів підстрибнуло на 5%, але при завершенні торгів зростання ціни становило лише 2%.

Французький Cac і німецький Dax за підсумками дня втратили близько 1,5%, хоча на початку торгів падіння було стрімкішим.

"Інвестори намагаються визначити переможців від перемоги Трампа. Золото пішло вгору, тоді як акції компаній, що можуть постраждати від торговельних війн, пішли вниз. Врешті, найбільш вірогідним поясненням відносного спокою на ринках є невизначеність. Ринки знають так само мало про політику, яку провадитиме Трамп на посаді президента, як і будь-хто інший", - вважає Домінік О'Коннел, ведучий рубрики "Бізнес" програми ВВС Today.

Вранці 9 листопада азійські фондові ринки впали на тлі очікувань перемоги Дональда Трампа. Ці ринки першими відкрилися у день, коли мають стати відомі результати президентських виборів у США.

Падіння відбулося на усіх ринках регіону, а гроші перетікають у безпечні активи.

Японська Nikkei 225 закрилася із падінням на 5,4%.

Очікується також, що так само падінням відреагують і американські ринки, адже трейдери очікували на перемогу комфортнішого для себе кандидата - Гілларі Клінтон. За прогнозними розрахунками, Dow Jones index може втратити близько 4%, а London's FTSE 100 index - понад 3%.

Деякі аналітики порівнювали можливий шок від перемоги Дональда Трампа на виборах із тими, який приніс на ринки "брекзит".

На тлі новин про перемогу Трампа також почали падати ціни на нафту - вартість барелю нафти марки Brent впала до мінімуму за останні три місяці.

Курс мексиканського песо обвалився на 13%, що стало найглибшим падінням від 1994 року, коли країна переживала девальваційну кризу.

Причиною цього стали заяви Дональда Трампа під час виборчої кампанії щодо суттєвих змін у імміграційної політики США, а також щодо можливого перегляду правил Північноамериканської зони вільної торгівлі (NAFTA).

Image caption Інвестори сприймали Гілларі Клінтон як більш прийнятну кандидатуру на посаді президента США

"Дональда Трампа здебільшого сприймали негативно для азійських економік через його протекціоністську риторику, що лунала під час його виборчої кампанії", - каже азійський бізнес-кореспондент ВВС Карішма Вашвані.

Трампа також сприймали як "велике невідоме", тоді як до Клінтон ставилися як "кращого диявола, якого знаєш".

Інвестори також радять стежити за першими заявами пана Трампа щодо торгівлі з Китаєм.

Із тим, що перемога Дональда Трампа на президентських виборах буде "кроком у невідоме", погоджується і один із провідних американських економістів Пол Ешворт із Capital Economics.

"Ми просто не знаємо, яким президентом буде Трамп. Чи залишиться він демагогом, як це було під час виборчої кампанії, який погрожував приборкати своїх політичних опонентів, покарати медіа, збудувати стіну на кордоні і розпочати глобальну торговельну війну? Або ж він буде здатен перетворитися на державного діяча, який керуватиме у більш поміркованому тоні.
http://www.bbc.com/ukrainian/business/2016/11/161109_trump_victory_global_markets_az

Дональд Трамп - новий президент США: шлях до перемоги (09.11.2016)

http://www.dw.com/uk/%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B4-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BF-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9-%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D1%81%D1%88%D0%B0-%D1%88%D0%BB%D1%8F%D1%85-%D0%B4%D0%BE-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B8-09112016/av-36319061


Чого ж, власне, хоче Дональд Трамп

Під час передвиборчої боротьби Дональд Трамп багато говорив про те, чого він прагне досягти. Заяв і обіцянок було багато і вони часто суперечили одна одній. То що ж конкретно пообіцяв Трамп своїм виборцям?

Вільна торгівля

"Насамперед Америка" - для Дональда Трампа його країна завжди стоїть на першому місці. Аби посилити американську економіку, він виступає за протекціоністську політику, тобто прагне відгородити США від імпортних товарів. На його думку, вільна торгівля - це недобре.

Тож на тлі цього Трамп прагне по-новому узгодити пункти Північноамериканської угоди про зону вільної торгівлі між США, Канадою та Мексикою (NAFTА) або ж взагалі вийти з неї. Що стосується Трансатлантичної угоди про створення зони вільної торгівлі між США та Європейським Союзом, переговори про яку завершили торік, то Трамп недвозначно планує відмовитися від неї.

Крім того, він воліє запровадити митні збори, щоб завадити американським компаніям переносити виробництво з США в інші країни з дешевою робочою силою, аби потім безмитно ввозити товари на американський ринок.

Міграція

У своєму плані на перші сто днів на посаді президента, Трамп проголосив швидкий початок видворення за межі країни "двох мільйонів кримінальних, нелегальних мігрантів". Той, кого вже видворили раз з країни, але хто знову незаконно прибуває до США, має рахуватися з дворічним ув'язненням.

Вже на перший день свого перебування на посту глави держави Трамп пообіцяв припинити міграцію з "вразливих в терористичному плані регіонів" та взагалі посилити безпекові перевірки для мігрантів. Між іншим, мусульман Трамп вимагав взагалі не допускати до країни.

Мексика

"Без кордону ми не матимемо держави", - сказав Дональд Трамп в одному з відеозвернень під час передвиборчої боротьби. Прикордонні споруди він порівняв зі швейцарським сиром. Дональд Трамп багато разів оголошував намір спорудити стіну вздовж південного кордону, аби стримати потік нелегальних мігрантів та наркотиків. Водночас, за його словами, Мексика має відшкодувати витрати на спорудження стіни.

Ділянка американсько-мексиканського кордону

НАТО

Трамп нерідко критично висловлювався щодо НАТО, запитуючи, чому саме США мають завжди виступати в ролі лідера. В одному з інтерв'ю виданню New York Times він знову вказав на те, що деякі країни-члени НАТО не сплатили своїх внесків. На питання, чи США підтримуватимуть у військовому плані країн-членів, до чого їх, власне, зобов'язує сам договір, Трамп відповів: "Якщо вони дотримуватимуться своїх зобов'язань щодо нас, тоді відповідь "так".

Клімат

Під час перших теледебатів з Гілларі Клінтон Дональд Трамп стверджував, що він ніколи не казав, буцім-то теза про зміни клімату - вигадка китайців. Але однин з його твітів з 2012 року каже дещо інше.

Трамп також постійно називає тезу про глобальне потепління ошуканством. Тож з метою захисту "американських робітників", Трамп, якщо вірити його програмі на перші 100 днів, прагне скасувати багатомільярдні виплати на фінансування кліматичних програм ООН, а звільненні від цього кошти направити на спорудження водної та екологічної інфраструктури в самих Сполучених Штатах.

У травні він проголосив намір вийти з Паризької кліматичної угоди. Щоправда, зробити це юридично буде не так просто.

Виконавча та законодавча гілка влади

Трамп пообіцяв скасувати під час свого найпершого дня роботи будь-які "неконституційні" укази попередника Барака Обами. Він також пропонує заморозити кількість державних службовців та обмежити тривалість каденції конгресменів.

Енергетика

Разом зі своїми планами щодо виходу із програми захисту клімату він також планував одразу дати зелене світло спорудженню енергетичних проектів, без яких "не обійтися". Це стосується, скажімо, суперечливого проекту Keystone XL, що передбачає створення мережі нафтогонів, які мають поєднати канадську провінцію Альберта, де ведеться видобуток нафти з нафтоносних пісків, з мережею американських нафтопроводів.

Коментар: Історична перемога Трампа, безпорадний Захід та багато відкритих питань

Свого часу Барак Обама відхилив реалізацію цього проекту через енергетичні ризики. Трамп також планує скасувати будь-які обмеження на розробку викопного палива з метою цілковитого використання власних запасів нафти, газу, сланців та вугілля, що, на його думку, має створити додаткові робочі місця.

Податкова політика

Трамп прагне домогтися економічного зростання мінімум 4 відсотки щороку та створити 25 мільйонів нових робочих місць. Полегшити реалізацію цієї мети має, серед іншого, й зменшення податкового навантаження. Так податкове навантаження на підприємства він планує зменшити з 35 до 15 відсотків, аби в такий спосіб спонукати більше фірм залишити виробничі потужності на території США. Максимальна позначка ставки податку на прибуток для людей з найвищим рівнем доходів має становити 33 відсотка, а люди з низьким рівнем доходів взагалі можуть почасти уникнути сплати податків на прибуток, користуючись системою неоподаткованих мінімумів. Родині середнього класу з двома дітьми доведеться сплачувати на 35 відсотків менше податків. Згідно з дослідженням Forbes, найбагатші американці зможуть заощадити на сплаті податків щороку в середньому 275 тисяч доларів, а найбідніші - 128 доларів. Утім, експерти по-різному оцінюють реалістичність цих обіцянок і їх наслідки.

Медичне страхування

Неодноразово Трамп заявляв про намір, скасувати дітище Барака Обами в галузі охорони здоров'я, систему медичного страхування - так звану Obamacare, замінивши її власною системою.

Аборти

Не так як раніше, Трамп виступає і проти абортів. Так, у березні цього року він заявив, що аборти слід оголосити поза законом, а жінок та лікарів, які згоджуються їх робити, "якось" карати за це. Згодом його штаб пояснив, що карати слід лише тих, хто проводить незаконні аборти, але не самих жінок. Трамп також планує припинити фінансування організації Planned Parenthood, якій належить зокрема мережа клінік, де проводять аборти. Натомість, на думку Трампа, слід дозволити проведення абортів лише в крайніх випадках. Він також має намір призначати на посаду суддів Верховного суду США тих суддів, які виступають проти абортів.

Зброя

Друга поправка, яка дозволяє американським громадянам носіння та зберігання зброї, для Трампа - свята. "Коли я стану президентом, то в цьому плані вид можете покластися на мене на сто відсотків", - сказав він в одному зі своїх передвиборчих відео.

Юридичні процеси проти опонентів

Під час других теледебатів Трамп пригрозив запроторити за ґрати Гілларі Клінтон через скандал із несанкціонованим використанням нею приватної поштової скриньки під час роботи в Державному департаменті. "Коли я стану президентом, я накажу своєму генеральному прокуророві, нехай спеціальний слідчий займеться вашою ситуацією", - сказав він Клінтон.

Крім того, під час презентації свого плану на перші 100 днів він також проголосив, що позиватиметься проти жінок, які закинули йому сексуальні домагання, звернувшись у такий спосіб до громадськості. Цих жінок він назвав "брехухами".

    В оточенні родини: Дональд Трамп із його дружиною Меланією, дочками Іванкою та Тіффані, синами Еріком та Дональдом-молодшим, а також онуками Кей та Дональдом-молодшим-III. Троє старших дітей Трампа займають посади перших віце-президентів у його фірмі Trump Organization.

http://www.dw.com/uk/%D1%87%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D0%B6-%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%B5-%D1%85%D0%BE%D1%87%D0%B5-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B4-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BF/a-36329347?maca=ukr-tco-dw


Родина Трампів

Переможну промову у Нью-Йорку Дональд Трамп давав у супроводі всієї своєї великої родини. Хто ж такі, нова "перша сім'я Америки"?

1. Беррон Трамп - єдина дитина від нинішнього шлюбу Дональда Трампа з дружиною Меланією. І хоча він кілька разів ненадовго з'являвся перед камерами під час виборчої кампанії, переважно 10-річного хлопця тримали подалі від камер. Він грає у гольф з батьком і, як повідомляється, вільно володіє словенською - рідною мовою своєї матері.

2. Меланія Трамп - колишня модель, родом зі Словенії. У шлюбі з Дональдом Трампом вона перебуває з 2005 року. Вона підтримала чоловіка після того, як під час кампанії було опубліковане відео, на якому пан Трамп вихвалявся обмацуванням жінок. У липні ім'я Меланії потрапило в заголовки газет після її виступу на зібранні Республіканської партії - жінку звинуватили у тому, що вона списала свою промову з виступу Мішель Обами у 2008 році. Коли у жовтні в ефірі CNN її спитали, що б вона змінила у своєму чоловікові, Меланія відповіла: "Його пости у Twitter".

3. Джаред Кушнер - чоловік Іванки, старшої дочки Дональда Трампа. Він також є сином великого нью-йоркського забудовник і 10 років володіє газетою New York Observer. Як повідомляється, Джаред, що є євреєм, розгнівав свою рідню, коли виступив на захист використання Дональдом Трампом зірки Давида у твіті з нападками на Гілларі Клінтон. У власній газеті він написав: "Мій свекор - не антисеміт... Різниця між мною та журналістами й натовпом у Twitter, які дозволяють собі говорити про зміщення мого свекра, дуже проста. Я його знаю, а вони ні".

4. Іванка Трамп - ймовірно, найвідоміша з дітей мільярдера. Вона - єдина його дочка від шлюбу з першою дружиною Іванною. В юності була моделлю, а зараз є віце-президентом у компанії батька та брала участь у одному з його реаліті-шоу The Apprentice як суддя. Після одруження з Джаредом перейшла в іудаїзм. На згаданому конгресі Республіканської партії вона закликала батька підтримувати права жінок: "Як мати трьох малих дітей я знаю, як важко працювати під час їхнього виховання. І також я знаю, що у цьому плані мені пощастило більше від інших. Американські сім'ї потребують допомоги. Політика, яка дозволяє жінкам з дітьми процвітати, не має бути якоюсь новинкою, вона має бути нормою".

5. Тіффані Трамп - дочка Дональда Трампа від другої дружини Марли Мейплз, екс-актриси і телеведучої. Тіффані - активна користувач Twitter і Instagram, де вона постить фото свого гламурного життя. Вона проявляла порівняно мало активності під час виборчої кампанії, однак заслужила похвалу від батька за "фантастичну" промову, у якій назвала свого батька "природженим натхненником".

6. Ванесса Трамп, уроджена Хейдон - дружина Дональда Трампа-молодшого з 2005 року. У подружжя є п'ятеро малих дітей, зокрема восьмирічну Кай (зображена на фото). Ванесса ще у дитинстві стала моделлю і навіть зустрічалася з Леонардо Ді Капріо. Зараз вона працює у керівництві благодійного фонду свого зведеного брата Еріка. Вдома Ванесса тримає зброю - у інтерв'ю компанії з виробництва глушників для зброї SilencerCo вона зізналася, що має дозвіл носити приховану зброю та регулярно стріляє.

7. Кай Трамп - найстарша з п'яти дітей Ванесси і Дональда Трампа-молодшого.

8. Дональд Трамп-молодший - найстарший син мільярдера від першого шлюбу. Зараз він є віце-президентом його Trump Organization. З Ванессою Хейдон одружився після того, як їх познайомив Дональд Трамп-старший на одному з модних показів. Процес дорослішання Трампа-молодшого не минулося без суперечливих моментів. Зокрема його спільне з братом Еріком захоплення полюванням на велику дичину зазнало серйозної критики після публікації фото, на яких вони позують з вбитими тваринами, зокрема леопардом та крокодилом. Дональд-молодший також тримав відрізаний хвіст слона.

9. Ерік Трамп - третя дитина від шлюбу Дональда Трампа з першою дружиною Іванною. Як і свої брат і сестра, він також є віце-президентом Trump Organization. Водночас він очолює винний завод Трампа у Вірджинії і контролює його гольф-клуби. У 2006 році Ерік Трамп запровадив власний благодійний фонд, який пожертвував 28 млн доларів дослідницьким лікарням, що борються проти смертельних дитячих хвороб. Як і його брат Дональд-молодший, Ерік зазнав критики через своє сафарі у Зімбабве в 2010 році. Його також звинувачують у порушенні виборчого закону в день голосування, коли він опублікував у Twitter фото свого бюлетеня зі словами: "Це була велика честь проголосувати за мого батька".

10. Лара Юнаска - колишня ТБ-продюсер, яка у 2014 році одружилася з Еріком Трампом. Вона відома вершниця - за два тижні до весілля Лара зламала обидва зап'ястки під час кінної поїздки. У подружжя немає дітей, натомість є собака. Водночас вона є захисником прав тварин, що суперечить захопленню полюванням її чоловіка. Лара Юнаска також причетна до благодійного фонду Трампа і, як повідомляється, є одним з найбільших приватних благодійників у США. За два дні до голосування вона заявила каналу Fox News: "Жінок дуже ображає, що така кандидат як Гілларі Клінтон вважає, ніби може здобути наші голоси просто тому, що ми однієї статі... Це смішно, це прикро і це образливо".
http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161110_trump_family_review_vs

420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

 2016-10-09 11:45:10 __Юрій Малашевич
   
420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію. Народження Української Греко-Католицької Церкви. Як це було?!

9 жовтня 1596 року на соборі в Бересті (нині Брест, Білорусія) проголошено приєднання ряду єпархій православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рогозою до Апостольської Столиці за умов підлеглості православних Папі Римському.

Потреба в Унії постала після розколу християнства у 1054 році на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Невдачею закінчилась і спроба Данила I Галицького утворити унію з Римом (1253): незважаючи на те, що Данило отримав королівську корону, допомога так і не надійшла і під тиском татар Данило розірвав стосунки з Римом. В 1439 році на Флорентійському соборі київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію.

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання

Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», - пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та като­ликів. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували - папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів - Йоакима і, особливо, Єремії - під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митро­полита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, - сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися - Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.

Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою:

збереження обряду;

заборона католикам забирати православні церкви;

заборона переходити на латинський обряд;

зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;

повідомлення в справі унії патріархів;

повідомлення про те Москви і Молдавії;

поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;

відкриття шкіл для право­славного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик - єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький - прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський - Осніковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький - Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи - Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:

Київський - князь Костянтин Острозький, Волинський - князь Олександр Острозький, каштелян Новгородський - Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського - 3, Руського - 3, Перемиської землі - 2. воєводства Волинського - 10, Брацлавського -- 2, Пинського повіту - 1, трибуналу Литовського -2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо - насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митропо­лита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів - Володимирського, Луць­кого, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

Уніатський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому - уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Собор право-сильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

У Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами - козацтво - залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 - це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», - писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл - кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення п справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів." Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита - Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема – деградувати

уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.

Після смерті Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», - писав Д. Дорошенко.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2377

Джерела:
Історія України. Освіта UA  http://osvita.ua/vnz/reports/history/3820/

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=10&Day=09

Нові причинки до історії української мови -2

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ:

- Хто є автором гасла «Единая страна»?

- Це почалось під час анексії Криму 2014 року. Нібито це була ініціатива телеканалів. А хто власне автор, я вам не скажу, не знаю.

- У Німеччині я надибав на цікавий рукописний словник поморського діалекту російської мови (по мові це така народність, яка живе на території сучасної Архангельської області) і я звернув увагу на те, що чимало слів є українізмами або просто схожі на українські слова. Тож, перше питання: як би ви прокоментували цей факт? І друге: англійське слово «Russian» має таку цікаву внутрішню форму, яка недвозначно вказує на етимон «Русь». Таким чином, саме слово сприяє підміні понять, чим власне користується російська пропаганда, ототожнюючи «руський», як той, що походить з Русі, і «російський», як той, що належить Росії. Чи вважаєте Ви доцільним в цьому плані застосувати інший підхід, який застосовується для власних назв, які засвоюються іншою мовою за принципом орфографічної трансплантації. Якщо це інший алфавіт – то і транслітерації. Тобто, ці слова, які відображають виразні національні особливості, транслітерувати, але не перекладати.

- Щодо цих рукописних матеріалів, про які Ви згадали, я не можу сказати нічого, оскільки я їх досі не бачив. А просто асоціація така, якщо це насправді словник, який стосується російської мови, що не обов’язково має так бути. Але якщо це справді російська діалектна мова, то ми ніколи не повинні забувати, що російська мова досі не побутує лише в формі «великого и могучего русского языка литературного». Тобто є діалекти, які майже не збережені, але це не стосується лише російської мови, однак її це стосується більшою мірою. Але, звісно в діалектах є багато того, що суттєво відрізняється від літературної мови. А інколи це може бути щось дуже близьке до української. Це саме стосується й інших слов’янських мов і їхніх діалектів. Насправді картина дуже строката. Іноді ви знайдете деякі слова, що нагадують українські в словенських діалектах.

Щодо другого запитання, то англійською мовою набагато краще, ніж німецькою мовою можна вирішити ту термінологічну проблему, що її ви згадали. Якщо я не помиляюся, колеги з Гарвардського університету не говорять про «russian [рашн] things» стосовно Середньовіччя, і коли це стосується Русі, говорять про «rusian [рузіен] things». І це набагато краще. Німецькою мовою це не дуже добре працює, оскільки німецькою треба було би сказати «rusisch» (рузіш), і це дуже дивно.

- Значну частину Вашої лекції зайняла розповідь про трактування і сприйняття древньоруської, давньої української, московської, української. Мені здається, що тут елементарні поняття термінології. Для мене особисто жодного цього питання немає давно. Тому що для мене Україна – це Русь, Русія, Україна – це Рось, Росія. І українська мова хоч давня, хоч нова – це руська мова, вона ж і російська мова. А все те, що зараз неправильно сприймається, це є московська мова, московський язик. Це свідчення стандартності нашого життя. Це архаїчне завжди сучасне. І сьогодні в політиці якби ми на державному застосували поняття «Московська Федерація», «Московська держава», то знімається левова частка проблематики.

- На щастя, це все ж таки не так просто. Саме про назву Русь і що вона означала, можна говорити дуже довго. І для тих, котрі неуважно досліджували це питання, тут є багато несподіванок. В новгородських літописах є люди, які з Новгорода ідуть на Русь. А як це може бути? Тільки тоді, коли Новгород не є Руссю. Як встановили дослідники (не я особисто), є різні значення слова «Русь». З іншого боку, Новгород може бути частиною Русі, але тільки Русі в ширшому значенні. Бо у вузькому значенні «Русь» цих джерел це тільки Києво-Переяславська земля. І Русь спочатку – це лише варяги, «Руська Правда» це нам показує. Там йдеться про те, як карається з одного боку русич, а з іншого боку – слов’янин. Тобто русич не може бути слов’янином.

- Хочу запитати про новгородські грамоти. Чи Ви звернули увагу, що вони не всі були писані чистою церковнослов’янською мовою? І саме грамоти, які писав один керівник Новгородської республіки, містять дуже багато українізмів, саме цих слів, які цілком вкладаються в українську мову.

- Новгородські берестяні грамоти найцінніші для нас зі славістичної перспективи. Вони відзначаються саме тим, що написані народною новгородською, тобто російською мовою цих часів. Є в них церковнослов’янські фрагменти, адже церковнослов’янська мова побутує в Новгороді цих часів, але це також доволі складні питання.

- Я хотів би спитати про спільні риси руської, російської та української мов? Як вони зараз пояснюються? Бо колись казали, що це була спільна мова-предок, необов’язково вона була в часи Русі, в цей час вона вже розпалася, був окремий діалект. Але вона була раніше.

- Ніхто не заперечуватиме, що білоруські, українські, російські діалекти та мови мають багато спільного. Але також українські, білоруські та польські діалекти мають багато спільного. Щодо генетичних питань, то на спорідненість цих мов по-різному можна подивитися. Але славісти давно знають, що єдиної давньоруської мови не було. Бо нам розповідали, що є такий «единый древнерусский язык». Але це мова, яка має різні діалектні явища. Якщо ми дивимося в ранні століття, то так не може бути. Або це одна єдина мова, або є діалектні явища. Але фактично діалектні прикмети створюють різні мовні одиниці. Так що, що таке мова і що таке діалект завжди важко сказати. І про це говорить Залізняк, так ми говоримо фактично про діалекти, але про діалекти передусім слов’янської мови. І поза цим контекстом російсько-українським і т. д. багато славістів погоджується з тим, що аж до розвитку так званих «єрів», аж до початку II століття нашої ери, можна говорити тільки про спільнослов’янську мову та діалекти, ареали цієї спільнослов’янської мови. Тому йдеться про анахронізми.

- До прикладу повноголосся, воно властиве лише білоруській, російській, українській.

- Так, як не дивно, повноголосся властиве всім східнослов’янським мовам, але все ж таки можна знайти саме на території Новгорода винятки, що нам показують, що навіть повноголосся не таке просте явище, як дехто думає. Щодо цих давніх явищ, завжди йдеться про питання, які з цих явищ найстаріші. Наприклад, повноголосся, напевно, не старіше, ніж так звана друга палаталізація велярних (співголосних), тобто розвиток «к-ц» у таких випадках, як «рука-руці». А в Новгороді не було такої другої палаталізації. Там є «рука-руке». Про це можна прочитати у моїй статті та у статті Шевельова та Залізняка. Ця стаття, як на мене, єднає погляди Шевельова та Залізняка, оскільки саме час пошанувати те, що роблять росіяністи для нас, коли йдеться про доказ того, що єдиної давньоруської мови не було.

- Моє питання не стосується напряму Вашої лекції, а стосується Вашої функції президента Міжнародної асоціації україністів. Що Ви плануєте, коли буде наступний з’їзд (якщо відомо) та, може, трохи розповісте про роботу?

- Міжнародна асоціація україністів – це асоціація, яка фактично має одну головну мету: це організація конгресу україністів, що відбувається щотри роки, щочотири роки, щоп’ять років. Але щоби зорганізувати такі конгреси, потрібні гроші. Отже, саме під враженнями цих останніх подій, того, що ми усвідомлюємо, наскільки тяжкі обставини в Україні саме тепер, наступний конгрес відбудеться 2018 року, це через 5 років після останнього конгресу. Ми також робимо те, що можемо робити на підставі бюджету «нуль». Тобто ми хочемо бути присутніми на різних заходах, ми хочемо, щоби зв’язки між україністами світу залишалися живими. Ми беремо участь у конференціях, коли є можливість і виступаємо там також як функціонери Міжнародної асоціації україністів. Бо це не тільки я, це і колеги з Національної організації україністів у Києві. Вони дуже активні – пані Леся Мушкетик, ми дуже добре співпрацюємо. І на цій підставі ми дбаємо про те, щоб україністів було видно. І не тільки серед україністів, але й поза цими колами. І нам допомагають й інші люди, наприклад такі, що ставлять подібні питання на науковому заході. Міжнародна асоціація україністів є, ми далі співпрацюємо. Конгрес відбудеться, буде новий президент, кращий, сподіваюся. Але ми україністи надалі будемо активно працювати.

- Моє питання стосується того, що останнім часом в Інтернеті поширюються псевдонаукові, антинаукові концепції про те, що українська мова чи не найдавніша мова світу, про те, що вона має спільні корені, що її певні слова відповідають словам у санскриті. На мій погляд, така ідея робить дуже погану послугу як українській мові, так і людям, які хочуть її поширювати. Які є, на ваш погляд, шляхи протидії таким псевдонауковим концепціям і як можна з цим зараз боротися?

- Антинаукові погляди можуть бути різного характеру: можуть бути дуже впливовими і дуже шкідливими. Але такі, що про них Ви говорили, є настільки смішними, що можна махнути рукою. Не тільки Україна визначається такими «досягненнями», що стосуються таких міфів. Інтернет особливо до такого терплячий, але до цього частково долучаються і книжки, які видаються і містять такі дурниці.

- А як Ви відрізняєте наукове від антинаукового?

- Я би не сказав, що я науковець №1, але я вже давно працюю в галузі науки. Хороший столяр теж трохи орієнтується: він знає, що таке добра робота, а що ні. І на таке питання теж можна відповісти, але навряд чи одним реченням.

- Чим викликана Ваша зацікавленість саме українською мовою? По-друге, Вам як професору було би цікаво знати, що на Новгородщині в наш час діти, дошкільнята, говорять дуже вже по-українськи, наприклад, «пішоу, с’єв, пошов». І третє, коли Ваша книжка українською мовою вийде?

- Я цікавлюся різними мовами, та традиційно, вже кілька років мене цікавить саме українська. Просто українська мова найбільш приваблива, тому досі я є славістом. Про всілякі спостереження щодо мовного життя Києва та України я часто намагаюсь знайти інформацію. Це дуже цікаво. І я переконаний, що це цікаво і вам. Адже мовознавство – це не те, що цікавить усіх, однак мова – це те, що якраз цікавить усіх. І тому мовознавство має бути таким, щоби якомога більшою мірою бути цікавим людям. І над цим ми теж працюємо. У цьому випадку, я повторюся, ми вирішили, що найкраще буде видати збірку англійською мовою, оскільки світ повинен пам’ятати, мати на увазі, що українська лінгвістика, українське мовознавство живе. Таких грубих книжок, понад 650 сторінок, які присвячені проблемам української мови, не дуже багато. Так що, навіть якщо не все, що я там написав, є дуже мудрим, це все ж є якесь досягнення для українського мовознавства та для України. А коли буде українська версія, я не знаю. Думаю, що тих людей, з якими я плідно співпрацював, коли ми видали «Причинки…», не треба перенавантажувати. Ці «Причинки…» мають також понад 800 сторінок. І це багато праці. Може, колись вийдуть українською мовою. Декілька статей вийшли вже українською мовою.

- Чи могли б Ви коротко окреслити науковий метод, яким користуєтесь у своїх дослідженнях? І що б Ви могли сказати стосовно зв’язку української мови з санскритом?
 
- Якщо йдеться про методику, то я філолог у традиційному розумінні. Тож я не цураюся різних методів, які є у філологічному контексті. Я мовознавець, який дуже уважно слідкує за історичними науками та їх досягненнями, адже мова побутує в історичному та соціальному контексті, як в сьогоденні, так і в минулому. Тож я не проти комбінації різних методів. Вони описуються в різних підручниках. Якщо ми говоримо про різні звукові зміни, то це методи історичної фонології. Якщо я досліджую як споріднені польська та русько-українська версії цього розмовника, то потрібні цілком інші методи.
Щодо санскриту та української мови, то той, що каже, що санскрит і українська мова зовсім не мають нічого спільного, грішать. Оскільки українська мова та санскрит є просто індоєвропейські мови. Це спільна спадщина, але це не означає, що українська мова тут дуже відзначається на фоні інших індоєвропейських мов.
 
- Чи могли би Ви дати якісь практичні рекомендації, як присутня тут людина могла би перевірити певний факт, чи він є справжнім чи ні?

- Я намагаюся бути прозорим. Тобто намагаюся відрізняти аксіоми, тези від інтерпретації висновків. Методи науки фактично і зводяться до того, як сказав мій земляк, що науковість в тому і полягає, що тези можна фальсифікувати. Саме це окреслює науковість. Але, звісно, коли йдеться про якусь наукову дисципліну, то щось треба знати, щоби перевірити і мене. Таку можливість даю, але ніхто не може в кожній публікації пояснити світ заново. Бо тоді буде дуже нудно всім. І мета така, щоб було не нудно.
Мені не було нудно, дуже дякую всім!

Лекцію було прочитано у Книгарні «Є» у Києві 19 лютого 2016 року.
Відеозапис лекції (відеоматеріал Ігора та Ірини Міняйлів, MiraStudia "Модерна Україна")
Міхаель Мозер – коротко про українську мову (“Мова [за лаштунками]“)
http://zbruc.eu/node/50478

 Нові причинки до історії української мови
Міхаель МОЗЕР

У Канаді готується до друку нове (значно доповнене) видання книжки австрійського україніста, професора Інституту славістики Віденського університету (та інших університетів), президента Міжнародної Асоціації Україністів Міхаеля Мозера «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Майбутнє видання автор презентував лекцією в Києві.

Щиро дякую вам усім, що ви прийшли на такий дивовижний захід, бо тут ідеться про презентацію книжки, якої ще немає. Книга називається «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Ми свідомо вибрали таку назву, це «Нові причинки до історії української мови», які вийшли 2008 року і зазнали трьох видань, що, на щастя, вказує на те, що українське мовознавство живе, що є люди, які цікавляться такими питаннями, і ми, зокрема я, тоді були дуже раді, що це саме так. Тоді ми приклали декілька статей українською мовою. Була наступна мета – щоб українці дізналися про те, що десь в Австрії сидить людина, яка серйозно цікавиться історією української мови. Цього разу це інша мета – ми хочемо показати світові, що українське мовознавство існує і поза Україною. І тому ми зібрали кілька статей в книзі, що майже готова. Вона має більш, ніж 650 сторінок, вони присвячені різним аспектам історії української мови, моєї улюбленої теми.

Щодо сьогоднішнього вечора, то ми домовилися, що я буду говорити про чотири теми, які, звісно, якось пов’язані з «Новими причинки до історії української мови». І тут я з задоволенням погодився, що можна говорити на ці чотири теми.

Перша тема: „Новгород – це не Київ“. Що це означає? Тут ідеться про різні переконання, різні думки, що дуже поширені не тільки серед не науковців, а й серед різних науковців. Тут ідеться про початки історії української мови. Можна сказати, що йдеться про міф єдиної давньоруської мови. З одного боку, багато хто з вас, звісно, знає праці провідного українського мовознавця Юрія Шевельова, який багато що довів саме в такому розумінні, що єдиної давньоруської мови ніколи не було.

Але, як на мене, варто не тільки звернути увагу на праці Шевельова, які висвітлюють питання з українського боку, але й віддати належне нашим колегам з русистики, які дуже плідно попрацювали за останні роки, досліджуючи мову Новгорода. Ви всі колись, мабуть, чули про унікальну мову Новгорода, про новгородські берестяні грамоти. Ви всі також, мабуть, чули, що росіяни – і це є цілковитою слушністю – дуже пишаються цими новгородськими берестяними грамотами, які є унікальними щодо мовних аспектів. Новгородська мова, справжня народна мова середньовічного Новгорода – це мова унікальна не лише з огляду на Давню Русь, а й унікальна на фоні всіх слов’янських мов загалом. Тобто це щось неймовірно цікаве. Це те, що суттєво відрізняється від всього іншого, що ми бачимо перед собою в слов’янськомовному ареалі Середньовіччя. Є різні монографії присвячені мові давнього Новгорода. І ми це шануємо, і віримо, і не розуміємо як надалі нам можуть розповідати, що все ж таки був «единый древнерусский язык». Ми навіть не мусимо бути мовознавцями, щоби зрозуміти, що щось не так. І те, що нас тут особливо цікавить, – це те, що колеги з русистики, певне, найпереконливіше нам показали, що єдиної давньоруської мови не було.

Ви бачите певні, дуже суттєві прикмети, котрі я не знайшов, а взяв з книжки відомого високоповажного російського мовознавця Андрія Залізняка. Це деякі з тих прикмет, дуже давні та суттєві для всього слов’янства. Ці суттєві різниці стосуються всіх мовних рівнів. З іншого боку, звісно, новгородські берестяні грамоти не являють собою єдиний корпус новгородської мови Середньовіччя. Тобто новгородські середньовічні тексти є дуже різними. Багато з цих текстів зовсім не написані автентичною мовою Новгорода. Вони написані мовою, що є набагато ближчою до мови інших пам’яток з інших регіонів Давньої Русі. І тут Залізняк каже, що все вказує на те, що в Новгороді, і не лише там, побутувала якась мова, що її він називає так: «наддиалектная форма русского языка». І багато що вказує на те, що пан Залізняк має рацію. Якщо це «наддиалектная форма русского языка», тоді все ж таки якесь підґрунтя має бути. Оскільки ми знаємо, що справжня мова середньовічного Новгорода так суттєво відрізняється від усього іншого, що ми бачимо на східнослов’янському мовному просторі Середньовіччя, то багато що вказує на те, що підставою цієї наддіалектної форми давньоруської мови є слов’янський діалект, яким говорили в середньовічному Києві.

Залізняк вказує на щось дуже суттєве. Якщо ми говоримо про українську мову Середньовіччя, то це анахронізм, на це вказують всі. Але якщо ми говоримо про «древнерусский язык», то це також анахронізм. І він дуже слушно пише: «Следует учитывать, однако, что такие названия, как древнерусский язык, древнечешский язык и т. д., отражают в первую очередь взгляд со стороны современных языков (русского, чешского и т. д.)». Це наш погляд у минуле. І визнає, що ці назви є анахронізми, оскільки, якщо йдеться про перші приклади сполучень слів «русский язык», і коли малось на увазі щось як мова, то «русский язык» перших років – це навіть не слов’янська мова, це мова Русі. А Русь найдавніших часів – це не слов’яни, це варяги. І Костянтин Багрянородний дуже однозначно пише про те, що є назви слов’янські, з одного боку, і руські – з другого. І руські назви – це скандинавські назви, тобто теж анахронізм.

Якщо ми кажемо, що дуже часто працюємо в історичних науках з анахронізмами, маємо працювати з анахронізмами, то треба бути послідовними. Якщо це мова Києва, якщо ми погоджуємося на анахронізм, то «наддиалектная форма русского языка» це все ж таки не «древнерусский язык» у першу чергу, але, попри все, давньоукраїнська мова, якщо ми послідовні щодо анахронізмів. Як на мене, не треба бути таким послідовним завжди, оскільки щодо української мови ми не маємо такої переваги, що можемо чітко відрізняти все руське від усього російського. Та коли нам розповідають про «древнерусский язык», тут надалі можна бути обережним. І якщо нам розповідають, що «Добрилове Євангеліє», наприклад, або «Євсевієве Євангеліє», такі важливі середньовічні тексти, які однозначно написані на українській основі (церковнослов’янською мовою, але на українській основі), що вони написані на «церковнословянском языке русской редакции», то теж ми не можемо бути дуже задоволені. Адже це однозначно є тексти, що походять з України, і навіть якщо України не було, всі ці явища середньовічної України не є «русские», російською мовою.

Друга тема – це цитата з Валуєвського циркуляра, тут можна говорити про польські впливи на українську мову: «тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Українська мова ніколи не була «тем же русским языком» – це, по-перше. По-друге, «испорченный». Є такі традиції, я чесно кажучи не знаю, звідки вони походять, що впливи ззовні називаються або «засміченням», або «збагаченням». І навіть у дуже об’єктивних творах, присвячених історії різних мов, можна читати про «збагачення», про «засмічення» так, ніби це були цілком нейтральні вирази. Однак, звісно, це не так. Щодо «испорченный», «засмічений» я дуже сумніваюсь. І щодо впливу саме з боку Польщі, я також трохи сумніваюсь. Бо багато що насправді входило в українську мову з Польщі, але далеко не все, навіть меншість цих елементів. Це польські елементи з походження. Скажімо, «шляхетство», «шкода» – це не просто польські слова. Українське слово «власне» є полонізмом, але у польській мові це слово є «богемізмом». Це саме стосується слова «праця». І цей перелік можна продовжувати. Дуже багато цих польських елементів в українській мові. Вони відіграють величезну роль, починаючи принаймні з 16 століття. Багато з цих польських елементів – це латинські елементи. І поляки теж не вигадали латинь, як ви знаєте. Так що на це можна подивитися цілком інакше.

Перед нами текст з раннього XVII століття, текст доволі відомий, називається «Інструкція». Це протест львівських міщан проти їхнього гноблення у Львові з боку поляків. Мова цієї «Інструкції» однозначно руська, тобто українська мова ранньомодерної доби. І ця писемна мова неймовірно близька до польської таким чином, що перекласти цей текст польською мовою можна без великих проблем. Це мій власний переклад, він такий, що ним не треба дуже пишатися, оскільки тут є певні механізми, що діють між польською та русько-українською мовами цих часів, що їх я трохи описую в «Нових причинках до історії української мови». Русини-українці ранньомодерної доби просто взяли участь у тому неймовірному культурному злеті, який відбувся у Польщі, зокрема, починаючи з другої половини 16 століття. Це золотий вік польської культури. І українці тоді під тиском поляків багато прийняли та перетворили на своє. Передусім, такі впливи відкривали українцям, русинам цих часів погляд на те, що відбувалося в Європі. І в XVII-XVIII столітті це не було мало. І ці контакти з Польщею також підтримували контакти з провідною мовою цих часів – латинською. І латинська мова була не зовсім чужа нам, українцям, тих часів. Тут ви бачите справжню цікавинку щодо культурної історії русинів-українців. Я вам зачитаю: «Electi sunt domini Nicolaus Zarogowsci, Janis Walach, Georgius Raich, Nicolaus Dompiach, Stanislawsci par et Lionas Lintner, incomes residentis». Чудова латинська мова, написана кирилицею, дуже рідко трапляється. І ми мусимо читати такий фрагмент згідно з правилами української мови. «» (ять) – це «і». Коли маємо читати «ґ», тут є «кг». Це однозначно український латинський текст. І знову ж, цей польський вплив навряд чи був «засміченням». Ці переклади Біблії (Пересопницьке Євангеліє та інші переклади) – вони не були просто перекладами однієї версії польської Біблії, але польські Біблії слугували зразками.

Є й інші цікавинки. Наприклад, таке. За ранньомодерних часів дуже популярними стали розмовники, такі книжечки, які давали можливість подорожувати по Європі та знайомитися з тим, як інші народи кажуть про різне, побутове, важливе під час цих подорожей. Дуже популярним розмовником був розмовник пана Берлемонта. Він був перекладений різними мовами, в тому числі слов’янськими. І одна зі статей у цих «Нових причинках до історії української мови» стосується стосунків польськомовної версії та українськомовної версії цього розмовника. Ті колеги, що видали цю розмову-бесіду Івана Ужевича, були переконані, що українська версія вийшла (чи краще, постала, бо не була надрукована) без польського зразка. Мені здається, що це неправильно. І в цій статті я намагаюся довести, що Іван Ужевич прекрасно знав польську версію цього розмовника. В ньому йдеться про дуже побутові речі, зокрема про те, що кажуть, коли пообідали і про це зрідка пишеться в текстах XVII-XVIII століття.

Ці контакти з польською культурою були дуже багатогранними. Наприклад, відомо, що одним із найважливіших джерел постання ідеї про один спільний «русский народ» є текст, який постав у Києві у другій половині XVII століття. Це так званий «Синопсис». Він написаний церковно-слов’янською мовою, і він тоді так сподобався росіянам, що «Синопсис» став першим підручником з російської історії, так пишуть у різних джерелах. Тут багато йдеться про один словянорусский народ». І це нібито початки ідеї «руський мир». Це трохи запросто. Але що цікаво, це те, що цей текст «Синопсис», який має таку сумнівну історію, фактично є перекладом польської хронічки. Це «Kronika polska, litewska, muka i wszystkij Rusi» автора Maciej Stryjkowski. Як ви бачите, ці контакти абсолютно несподівані. Такі польські тексти були написані мовою і стилем, який знаходився на рівні цих часів. Це дуже розвинений, розроблений стиль. І українці-русини тих часів багато що взяли щодо цих осягнень польських, європейських, латинських, і вони тоді осягнули, що русько-українська мова XVII-XVIII століть також знаходиться, як на мене, на такому дуже високому культурному рівні. І в такому контексті цікаво порівнювати російські тексти цих часів з руськими (українськими, білоруськими) текстами. Це цілком різні світи.

«Українізація українців» далеко-далеко від XVI століття. Мене досі, чесно кажучи, дивує, як взагалі досі часто говорять про «українізацію українців» стосовно цього розвитку в XX столітті в 20-30-х роках. Я досі ніколи не читав про «австріякизацію австрійців», про «полонізацію поляків», про «богемізацію», «чехізацію чехів» тощо. Це також цікаво через те, що, як багато хто з вас знає, першопочатковим терміном не був термін «українізація». Коли вигадали цю політику, то вона називалась «націоналізацією» і вона стосувалась не лише України, а й усього Союзу. Але початок цієї «націоналізації» насправді дуже пов’язаний з подіями в Україні. Оскільки більшовики не просто захопили Україну. Їм було дуже тяжко, оскільки українці не хотіли опинитися під радянською владою. І один з чинників, що на них натрапили більшовики, це був український націоналізм. Націоналізм може бути різним, а пан Сталін вже доволі рано, 1918 року чудово зрозумів, що націоналізм також може бути маскою. Він говорив про націоналізм як маску серед контрреволюціонерів. Тобто, звісно, більшовики не хотіли бути націоналістами, але «національна маска» могла бути корисною, вони про це чудово знали. Коли Сталін оголосив цю політику «українізації», то він сказав у цій промові від самого початку, що це політика, яка буде корисна тільки тимчасово, так само як і «НЕП». Він пише про «передышку» і про те, що «після останніх подій» 1923 року потрібен деякий час, коли треба буде «лизати» рани більшовикам. Але від самого початку було сказано, що це тимчасова справа. І «українізація, «націоналізація» та «НЕП» тісно пов’язані між собою.

Нам часто розповідають, що українська культура взагалі постала завдяки більшовикам. Різні люди нам досі таке розповідають. Дуже цікаво дізнатись, що власне таке «українізація», бо це не просто 20-ті роки і початок 30-х років. Оскільки 1923 року Сталін оголосив цю політику, а 1926 року Лазар Каґанович сам дізнався, що тільки тоді можна було відзначити першу річницю «українізації». Тобто більшовики самі визнали, що впродовж перших років нічого не сталося, а тільки десь в 1925 році взагалі почалась ця «українізація». І як ви бачите, щойно вона почалась, то Політбюро Центрального Комітету вже дуже стало дбати про те, щоб усі ті, що справді могли щось осягати в рамках цієї «українізації», були під чуйним оком партії і КГБ. І доки оголошували ці гасла про потребу в «українізації», дуже дбали про те, що з ухильниками треба боротися без пощади. Каґанович, та сама людина, що у великій мірі відповідала за українізацію, сказав під час так званої «афери Шумського»: «Абсолютно неправильні всякі тлумачення, всякі натяки на те, що більшовики нещирі, що більшовики брешуть, коли вони говорять за «українізацію», що в більшовиків це лише маневр, що провадять більшовики «українізацію», не бажаючи її, не вірячи в неї, не люблячи її тощо». Ну, коли більшовики дуже наполягали на тому, що щось абсолютно не так, то ми знаємо, що саме так і є.

Після цієї промови Каґанович у дискусії сказав «Нам безперечно небезпечний «великоруський» шовінізм, якщо має історичні корені та історичну давність». Ну, це «бла-бла-бла» тих часів, чесно кажучи. Це просто політичні гасла цих часів. Голос з місця: «Наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом». І Каґанович, який за «українізацію», дуже швидко погоджується: «Це правда, наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом. Країна наша більше схильна до українського шовінізму». Два обличчя, не тільки маска, повсюди це видно.

Наймудріші люди точно розуміли, що там відбувається. Це відомі слова Миколи Куліша: «Їхня українізація – це спосіб виявити нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було». Попереджає. 1925 року почалась ця «українізація», 1928 року почалась колективізація, 1929-го починається ця афера Спілки Визволення України і починається цілковитий терор. Власне, проти тих, які могли щось зробити, якщо йдеться про власну «українізацію»: це представники Академії Наук, це вчителі, це інтелектуали. Вже 1929 і 1930 року нема жодних закладів в Академії Наук, які б могли займатися тими справами, які просто необхідні були для «українізації».

Отже, з 1925 року по 1928-1929 роки. Що насправді можна було осягнути продовж цих років? Правда, багато що осягнули. Хай нам ніхто далі не розповідатиме, що саме «українізація» зробила українців українцями, що «українізація» так багато дала українцям. Це є не так. Навіть коли йдеться про справжні осягнення цієї «українізації», то я б хотів вказати на книжку, яка вийшла нещодавно, це книжка американського історика Мет’ю Полді (Matthew Poldy). На жаль, я наразі не пригадую назву книги. У цій книзі йдеться про те, що було сказано, що було досягнуто під час «українізації». З одного боку, пропаганда, а з іншого, – те, що насправді діялося на місці, зокрема, в сфері освіти. Це була та сфера, що в ній все виглядало так, нібито успіхів було дуже багато, однак архівні матеріали показують, що це була «українізація» на папері. Тобто, певні школи були нібито зукраїнізовані, але насправді нічого подібного не було. Тут треба просто надалі працювати в архівах. Нам, історикам мови, варто знати про такі дослідження. Все разом вказує на те, що ми надалі повинні цікавитися цією більшовицькою «українізацією», але дивитися на неї дуже критичним і дуже тверезим оком.

Про те, що сталося 1933 року, я не буду говорити, ви всі про це знаєте. Куліш мав рацію дуже трагічною мірою, і 1933 року все це здійснилося, те, що він сказав.

Четвертий пункт – «Кілька слів про злободенне: мовне питання в сучасній Україні, або Що стоїть за гаслом „Єдина країна / Единая страна“?». На відміну від інших пунктів, це не мої слова, це пропозиція з боку пані Анастасії [Левкової – Z], дуже гарна пропозиція. Але я вирішив, що більшість можливих пунктів, що пов’язані з такою темою, хай вони стануть предметом дискусії. По-перше, я сьогодні шукав в Інтернеті, що ж саме я знайду, коли наберу у пошукову стрічку «Єдина країна» / «Единая страна». Перші п’ять результатів – російськомовні. Це вказує на те, що щось там досі не так, з цією «єдиною країною» / «единой страной». Ми знаємо, що «Майдан» не був виключно україномовним, а й російська мова була присутня. Ми знаємо, що в АТО російська мова звучить не рідше за українську. Але це не означає, що надалі не треба працювати над тим, щоб українська мова в Україні нарешті опинилася там, де мала опинитися в ролі державної мови, яка є державною, я зумисне повторюся, не тільки на папері. Це є дуже важливо. Російська мова в Україні мала своє місце, має своє місце і матиме своє місце, і це добре. Але українська мова має бути більш поширена, ніж тепер. І ніякий Майдан, і ніяке АТО, мені здається, це не змінює. І ті, що були на Майдані й ті, що є в АТО, зі мною, мабуть, погоджуються. Дякую!

 Як розмежувати Україну?
Ігор МЕЛЬНИК

Територіальні аспекти адміністративної реформи

Україна потребує системи державного управління, яка є професійною, прозорою, відкритою, ефективною, покликаною служити інтересам громадян, бути перед ними відповідальною та спрямовувати всю свою діяльність на розв'язання проблем, що стоять перед суспільством. На жаль, за 10 років незалежності у нашій державі такої системи так і не було створено. В той же час більша  частина функцій державних органів управління давно вже повинна була перекладена на органи місцевого самоврядування, а в економічній сфері – на приватну ініціативу.

Нині громіздка та незграбна державна машина, перевантажена зайвою роботою, не в змозі динамічно та адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в економіці. Ця громіздкість та невизначеність управлінських процедур призводить до неефективності управління, створює сприятливий ґрунт для корупції та безвідповідальності урядовців. Надмірна концентрація управлінських функцій на вищих щаблях виконавчої влади призводить до низької якості їх реалізації, а також зменшення ролі місцевих органів державної влади та самоврядування. Суспільство втрачає довіру до влади, не знає, за що воно платить податки. Тож адміністративна реформа є не лише побажанням Міжнародного валютного фонду та однією з умов надання кредитів Україні, а нагальною потребою сьогодення, без реформування владних структур неможливий вихід нашої держави з кризи.

Вже понад три роки тому в Україні було заявлено про необхідність адміністративної реформи, створено спеціальні органи для її підготовки та проведення, розроблено її концепцію. Державну комісію з її проведення очолив Леонід Кравчук. Стратегічними цілями адміністративної реформи мають стати: підвищення діяльності органів влади; забезпечення прозорості прийняття державних рішень і персональної відповідальності за їх реалізацію; уникнення дублювання функцій у владних структурах та чітке розмежування компетенцій на загальнодержавному і місцевому рівні та між гілками влади; наближення державного апарату до потреб пересічних громадян; ліквідація причин хабарництва і корупції в державному апараті; підвищення престижу державної служби.

Однак вибори 1998 та 1999 рр. загальмували процес реформування системи влади і лише з грудня 1999 року розпочались перші реальні кроки з реалізації адміністративної реформи. Насамперед вони стосувались реорганізації Кабінету Міністрів. Скорочено число міністерств та членів кабміну. Його поточну роботу має забезпечувати секретаріат. Підвищено роль міністрів, але вони ще надалі залишаються лише чиновниками, а не політичними фігурами, бо не несуть безпосередньої відповідальності за свою діяльність перед урядовою більшістю парламенту і виборцями та політичними партіями.

Було скорочено до 17 тисяч державних службовців, але робилось це поспіхом, без необхідного обґрунтування та розмежування функцій в апараті. Тому частину з них треба було знову повертати на роботу. Недостатнім залишається законодавче забезпечення адміністративної реформи. Часто її заходи проводяться не за нормативними актами Верховної Ради, а на основі указів Президента та постанов Кабінету Міністрів.

Пересічний громадянин ще не бачить наслідків перших кроків адміністративної реформи. Поки що адміністративна реформа зачіпає лише вищі органи державного управління і ще практично не дійшла до органів влади на місцях, якщо не рахувати деякого скорочення посад в облдержадміністраціях.

Державі необхідна якісно нова регіональна політика, яка передбачає чітке розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади, посилення ролі регіональних органів влади, розширення їх повноважень та відповідальності, участь місцевих органів влади у процесі прийняття державних рішень, оптимізацію розвитку регіонів та дотримання мінімальних соціальних стандартів життя населення. Внаслідок децентралізації багато обов'язків держави має надаватись органам місцевого самоврядування базового та регіонального рівня. Делегування повноважень на нижчі рівні повинно супроводжуватись децентралізацією державних фінансів. У доходах місцевих бюджетів вирішальною має стати частка власних доходів, а не дотацій та субвенцій. Та формування бюджетів повинно проводитись "від низу до гори", а не навпаки, як це зараз відбувається.
 
Більшість  експертів (зокрема з Українського центру економічних і політичних досліджень) вважають, що адміністративно-територіальну реформу в Україні варто розпочинати не раніше 2003 року, принаймні після чергових парламентських виборів. Але вже тепер можна було б готувати деякі законодавчі акти, щоби вибори до органів місцевого самоврядування проводити вже за новим принципом.


Таблиця 1

Подивимось на адміністративно-територіальний устрій деяких країн Європи, співмірних з Україною за територією та чисельністю населення (Табл. 1). А також на середнє число населення, яке припадає базову (І рівень) одиницю місцевого самоврядування (Табл. 2). Як бачимо в Україні вони є чи не найдрібнішими (якщо не рахувати Францію). Наші сільради, та й переважна більшість селищних і міських громад, не спроможні не лише забезпечити за рахунок власних ресурсів виконання власних повноважень у галузі освіти, охорони здоров'я, утримання власної інфраструктури, а навіть утримувати мінімальний апарат управління. Однак процес дроблення сільських рад не припинився і теоретично їх число може дійти до 30 тисяч, бо стільки є зараз в Україні відокремлених населених пунктів. Особливо гостро тенденція до розмежування повстала тепер, коли відбувається розподіл власності, особливо землі. Але, з другого боку, на місцях неможливо створити достатніх умов для забезпечення цих процесів (реєстрація прав власності, землевпорядні роботи). Тому ці функції виконуються вже на районному, а то й вищому рівні. Тоді як поділ району на кілька великих самоврядних громад, дало би можливість вирішувати усі питання у їх центрах, а не їздити за кожним папірцем до райцентру. Якщо враховувати ще і парадокси нинішнього адміністративного поділу, то, наприклад, мешканці Малехова, Мурованого чи інших сіл на північний схід від Львова, повинні їхати спочатку на одну з автостанцій обласного центру, потім міським транспортом доїжджати до вокзалу чи до іншої автостанції, а вже звідтіля добиратись до свого райцентру – Пустомит.
 

Таблиця 2

Натомість вже у кожному населеному пункті міг би деякі суто місцеві питання вирішувати на громадських засадах обраний громадою війт. Так у Польщі ці функції виконують понад 40 тисяч солтисів. Тоді, як число територіальних громад базового рівня у 16 разів менше.

Чи не найбільше емоцій, звичайно, викличе зміна мережі адміністративних одиниць найвищого рівня. Зараз ми тут маємо одну автономну республіку, 24 області та два міста загальнодержавного значення. Якщо піти німецьким, іспанським чи італійським шляхом і створювати регіони за історичним принципом, то в Україні, поряд з Кримом  та "вільними містами" Києвом і Севастополем", такими історичними землями могли би бути Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, Поділля, Правобережжя, Лівобережжя (Гетьманщина), Слобожанщина, Донеччина, Запорожжя, Причорномор'я та Південна Бессарабія (Буджак). Всього до 15 земель-регіонів, різноманітних за етнічним складом, історичними традиціями, економічним потенціалом, людністю та територією.


Мапа 1

За французьким варіантом, Україну можна було би поділити на 90-100 земель-округів. Як вважає професор географії Львівського національного університету Федір Заставний, "таке розосередження функцій територіального управління цілком виправдане, коли йдеться про ліквідацію старих управлінських структур, територіальне розосередження влади і підвищення ефективності її функціонування... Це дозволило би зняти напруженість на національно-етнічному грунті в багатьох "гарячих" регіонах республіки, територіально розосередити цю напруженість і зробити її менш відчутною". Звичайно поділ, наприклад, Криму чи Закарпаття на кілька таких округів, дозволив децентралізувати "місцеві сепаратизми". Україна вже мала досвід такого устрою у 20-роках, коли територія УСРР була розділена на 53, а потім на 41 округ (мапа 1). Однак переважна більшість таких адміністративних одиниць не могла би себе утримувати і була би дотаційною.
 

Мапа 2

Виходячи з економічних чинників проф. Заставний пропонує розділити Україну на дев'ять економічних районів (мапа 2), причому Причорноморський у одному з варіантів пропонується поділити на два. Скоріш за все, така схема могла би стати основою для майбутнього поділу держави на регіони, тільки що розмежування слід би було проводити не по кордонах існуючих областей, а по менших територіальних одиницях.

Насамперед необхідно було би визначитись з центрами цих територіальних одиниць (над назвою: область, земля, край... ще слід подумати). Природними регіональними центрами, вплив яких вже зараз виходить за межі їх областей, є Київ, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Донецьк та Одеса. Крим не може існувати без дніпровської води, тому було б доцільно створити на півдні Таврійський регіон, долучивши до нього більшу частину Херсонської області. Волинь та Поділля утворювались би не довкола центрів, а скоріше за залишковим принципом, на перетині сфер впливу Києва та Львова. На Волині столицею могло б стати Рівне – не тому, що воно випереджає Луцьк і Житомир за своїм потенціалом, а завдяки серединному положенню серед цих трьох центрів. На Поділлі Вінниця дещо переважає Хмельницький, тому має більші шанси стати регіональною столицею. Натомість Центрально-Український район таки мусив би бути розділений між Києвом і Дніпропетровськом.

Але чи витримає така концепція тиск регіональних еліт, які би не погодилися з "деградацією" їх центрів. Приклад завершального етапу адміністративної реформи в Польщі показує, наскільки потужним був тиск на уряд і сейм, коли було оприлюднено рішення обмежитись лише 12 новими воєводствами. У групи лобістів об'єднувались і праві, і ліві, створювались громадські комітети та проводились акції протесту, включно з живими ланцюгами єднання.

В результаті в кінцевому варіанті кількість воєводств було збільшено до шістнадцяти, а щоб задовольнити амбіції окремих міст, у деяких випадках у воєводствах було утворено по дві столиці – місце урядування воєводи та місцевого сеймику. Можливо, і в Україні не вдасться теж обмежитись цифрою 9, а доведеться збільшувати число планованих регіонів до 12, 15, 20?

Отже адміністративна реформа не є легкою справою, але її треба робити, бо існуюча система владних структур давно вже стала гальмом розвитку нашої держави.

Поступ, №196, 30.11.2000
 http://zbruc.eu/node/36946

 Найживучіші міфи про Бабин Яр
Володимир ГІНДА



Одна з найбільших трагедій Другої світової війни сталася 29-30 вересня 1941 року – масове знищення єврейських мешканців Києва в урочищі Бабин Яр. Протягом всієї німецької окупації в Бабиному Яру були знищені 100-150 тисяч людей. Утім, історія трагедії Яру містить чимало «білих плям», більшість із яких, напевне, так і залишаться нерозкритими через відсутність документів. Це породжує навколо них низку міфів.

Зокрема, за одним із них, розстріл євреїв відбувався за колишнім Єврейським цвинтарем у Києві. Згідно з іншим, розстрілювали в засипаному нині яру, що проходив під сучасною вулицею О.Теліги, а Бабин Яр розпочинався за станцією метро «Дорогожичі». Є навіть такий міф, згідно з яким, євреїв взагалі не розстрілювали в Бабиному Яру, а лежать тут жертви репресій 1920-1930 років. Тому, мовляв, у радянський час комуністи намагалися забути про Яр.

Але, окрім цих дрібних міфів, існують такі, що мають політично-пропагандистське підґрунтя і міцно вкорінилися в свідомості певної частини населення – попри спростування українськими істориками.

Напередодні 75-х роковин Бабиного Яру (звичайно, не так часто, як, скажімо, 10 років тому), довелося знову чути, здавалося, вже призабуті деякі з них, що були спростовані моїми колегами на самому початку XXI століття. Найбільш тиражовані серед них три: 1) що розстріли євреїв 29-30 вересня проводили українські націоналісти з Буковинського куреня; 2) що в Бабиному Яру німці з українцями розстріляли понад 200 тисяч євреїв (в окремих розвідках говорять про 100 тисяч); 3) що в урочищі знищували лише єврейське населення. Отож, укотре хотілося би нагадати, що ці твердження не мають нічого спільного з дійсністю.

Розпочнемо з нібито причетності Буковинського куреня (найчисленніша похідна група ОУН, яка розгорнула свою роботу на Наддніпрянській Україні)  до розстрілу євреїв 29-30 вересня 1941 року. Цей міф зародився у 1980-х роках, коли вище партійне керівництво СРСР і УРСР ухвалило рішення про посилення боротьби з українським буржуазним націоналізмом і «заходи з протидії діяльності» організацій і окремих діячів, які мали виразну антирадянську спрямованість. У 1985 році ці рішення були доповненні постановою ЦК КПРС про заходи у зв’язку з 40-річчям Нюрнбергського процесу та схваленою на її виконання постановою ЦК КПУ про додаткові заходи з викриття «нацистських воєнних злочинців та їх посібників, що переховуються у західних країнах». Саме тоді вперше і пролунали звинувачення на адресу Буковинського куреня щодо участі у розстрілах євреїв у Бабиному Яру. Потім без обґрунтування були повторені у книгах Юрія Шульмейстера «Гитлеризм в истории евреев» (1990) і Олександра Шлаєна «Бабий Яр: художественная публицистика» (1995; книга останнього справді є «художньою публіцистикою»). Ці твердження в кінці XX-го – на початку XXI століть українських істориків Михайла Коваля, Анатолія Подольського та Віктора Короля потрапили до наукової літератури, а звідти – до публіцистичних статей у ЗМІ. Найактивніше цей міф тиражували у 65-ту річницю трагедії Бабиного Яру, тобто, 2006 року. Всі ми чудово пам’ятаємо тодішнє ідеологічне протистояння «Партії регіонів» із президентом Віктором Ющенком і активну роботу проросійських організацій України проти спроб команди Ющенка відійти від комуністично-російської історичної парадигми.

Але вже наступного 2007 року в «Українському історичному журналі» вийшла наукова розвідка історика Віталія Нахмановича, яка повністю спростувала це твердження та показала звідки «ростуть ноги» згаданої вигадки. Проаналізувавши значний пласт мемуарної літератури та можливих архівних джерел, Нахманович довів, що Буковинського куреня взагалі на той час не було в Києві, а з’явився він у столиці в кінці жовтня – на початку листопада 1941 р., коли розстріли євреїв вже відбулися. Окрім того, про Голокост на Заході вийшли друком десятки документальних досліджень. Але в жодному з них, включно з «Енциклопедію Голокосту» (2001), немає згадки про участь українців у розстрілах 29-30 вересня 1941 року в Києві.

Другий найбільш поширений міф – це кількість замордованих у Бабиному Яру євреїв. У радянський час вона коливалася від 50 до 200 тисяч. Ці цифри нерідко можна зустріти й тепер. Наспраді, як аргументовано довів київський краєзнавець Дмитро Малаков, у Бабиному Яру загинули не більше 35 тисяч євреїв. Але про все по порядку.

Відразу після повернення Червоної армії до Києва, в радянській пресі з пропагандистських мотивів вийшли кілька публікацій, у яких згадано про масові розстріли євреїв у Бабиному Яру. Спочатку йшлося про 50 тисяч загиблих, яких розстріляли й закопали, а потім, аби приховати злочин, викопали та спалили. Навіть спеціально запросили на місце злочину американських кореспондентів, які мали засвідчити це, але ті не змогли знайти достовірні цьому підтвердження. Проте на Нюрнберзькому процесі 1946 року вже йшлося про 100 тисяч загиблих у Бабиному Яру (дані були взяті з висновків Спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва). При цьому жодним чином не було вказано, завдяки яким методикам чи розрахункам Комісія дійшла такого висновку. Адже жодних документальних підтверджень тому, окрім свідчення свідків, які часто були суперечливими, не було. Як не були проведені жодні розкопки (не рахуючи Сирецького концтабору). Згодом ця цифра зросла до 200 тисяч загиблих (причому йшлося виключно про євреїв). І тому нині в різних публікаціях можна зустріти суперечливі цифри: 50, 100 чи 200 тисяч.

З цього приводу серед киян навіть ходила легенда: мовляв, Куренівська трагедія 13 березня 1961 року сталася через величезну кількість розстріляних у Яру. Жир людей нібито так просякнув землю, що створив своєрідний відстійник для води, яка не могла піти глибоко під ґрунт, тому прорвала дамбу, і вся грязюка, яку протягом 10 років зливали з цегляних заводів до урочища Бабин Яр, затопила Куренівський район, забравши життя тисяч людей.

У вересні 2003 року києвознавець Дмитро Малаков у своїй статті «Молитви та міфи. У Бабиному Яру лежать не лише євреї», опублікованій «Дзеркалом тижня», «розкалав усе по-поличках». Звернувшись до перепису населення 1939 року, він зауважив, що в Києві 1941 року було 847 тисяч мешканців, з яких 25% – євреї. Спираючись на ці дані, Малаков припускає, що в Києві до початку війни могло бути 220-230 тисяч євреїв. Але за офіційними радянськими даними, з початком війни до війська були призвані близько 200 тисяч людей, ще 325 тисяч киян евакуювали на схід, і серед них, звичайно ж, також були євреї. Отож, на момент вступу нацистів до Києва в місті могли перебувати 400-450 тисяч  жителів, але євреї від цієї загальної кількості вже не могли становити 25%. Тобто, виходить, що на момент масових страт у Бабиному Яру євреїв у Києві перебувало набагато менше від 200 тисяч.

Що більше, вже згодом знайшли архівні документи німецьких айнзацгруп, які засвідчили, що нацисти планували знищити в Києві 50 тисяч євреїв.

У німецьких джерелах також є свідчення, що нібито в місті на той час мешкали 150 тисяч євреїв. Але вони умовні, адже перепису на той час ніхто не переводив. В одному зі знайдених документів Айнзацгрупи «Ц» йшлося, що 29-30 вересня 1941 року в Києві зондеркоманда 4-а у взаємодії зі штабом Айнзацгрупи та двома підрозділами поліцейського полку групи армій «Південь» стратили 33 771 єврея (саме цю цифру нині використовує переважна більшість істориків, вона є усталеною). Проте, як слушно зауважує Малаков, це були не лише євреї, а й члени їхніх родин – українці, росіяни, а також діти від цих змішаних шлюбів. 5 жовтня уповноважений нацистського міністерства окупованих східних областей при групі армій «Південь» гауптман Ганс Кох повідомив, що в Києві знищили майже 35 тисяч осіб. Тобто, ми маємо офіційні документальні свідчення німців про кількість знищенних у Бабиному Яру євреїв, яким немає сенсу не довіряти, хіба що, вони можуть бути трохи завищеними (аби вислужитися перед своїм керівництвом), але аж ніяк не занижені. А, отже, всі інші цифри є не чим іншим, як вигадками.

Третій міф виник на межі XX-XXI століть, коли трагедію Бабиного Яру так активно обговорювали в ЗМІ та науковій літературі, що вона стала символом Голокосту. Говорилося лише про загибель євреїв, хоча там, окрім них, розстрілювали ще й циган, полонених військових, українських націоналістів. На місті розстрілів почали виникати різні пам’ятники, стели, меморіальні таблиці, якими намагалися увіковічити пам'ять про загиблих різних національностей і політичних поглядів. У прагненні знайти точки дотику у цій справі, 2003 року був створений громадський комітет із увічнення памяті жертв Бабиного Яру – Комітет «Бабин Яр». Очолили його відомі в Україні люди: Мирослав Попович, Іван Дзюба та Семен Глузман. Своєю метою Комітет відразу поставив собі створення в Бабиному Яру історико-меморіального заповідника і національного меморіалу, відкриття музею. Але, аби зменшити напругу навколо національної ідентичності жертв Яру, вирішили, що першим кроком у цій роботі має стати встановлення історичної правди про ті трагічні події. В результаті копіткої роботи Комітету й істориків було доведено, що протягом усієї нацистської окупації Бабин Яр став місцем масових розстрілів нацистами євреїв і циган (за національними ознаками), а також радянських підпільників і військових (в’язнів Сирецького концтабору), українських націоналістів, мирних мешканців Києва. Загалом протягом двох років в Ярі розстріляли (за різними оцінками істориків) від 100 до 150 тис. людей, зокрема, євреїв.

З цього приводу імпонує висловлювання згаданого авторитетного дослідника Віталія Нахмановича, який нещодавно сказав в одному з інтерв’ю: «Ми, звичайно, можемо зробити вигляд, що цієї дискусії не існує, але якщо ми хочемо Бабин Яр перетворити на місце пам’яті, а не на занедбаний парк, в якому стоїть 30 пам’ятників, ми маємо підходити до цього питання дещо з іншої точки зору… Є загальносвітовий символ – Бабин Яр, символ Голокосту. І в світі нічого більше про Бабин Яр не знають. А реальна його історія пов’язана з окупацією, де знищували не лише євреїв, а всіх, кого треба було знищити. Та історія Бабиного Яру на цьому не закінчується. Існує повоєнна історія: з одного боку, знищення Яру радянською владою, та з іншої – збереження пам’яті громадськістю. Також далі йде сьогоднішня історія – змагання пам’яті. Дуже мало, хто готовий так сприймати Бабин Яр. Для всіх це або два дня у вересні 1941 року, або два роки нацистської окупації. А це все жива історія – Бабин Яр живе й сьогодні. Тому наше завдання – перетворити цей простір на меморіальний, щоби люди, які входять туди, розуміли, що вони входять у зону смерті».
 
28.09.2016
http://zbruc.eu/node/56729

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Дітлахи вітають журналюх
                    (фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи».  Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає : «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдишні журналісти, я  особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмен! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і  у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення».  А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кілери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають повально називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер».  Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній Росії губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнившою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від  самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу.  
Або як гарно можна проявити  свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали  Великий Князь України-Руси – він же Призедент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» –  просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної  журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів.  
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лжеінформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням анлійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІїтворчистю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернатарів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!

Богдан Гордасевич
м. Львів      

виправлено 15:16 22.09.2016

В Україні вводять в обіг банкноти до 160-річчя Івана Франка

26 Серпня 2016
    
Національний банк України з 1 вересня 2016 року вводить в обіг пам'ятні банкноти номіналом 20 гривень на честь 160-річчя видатного українського письменника Івана Франка.

Про це повідомив заступник голови НБУ Яків Смолій у ході брифінгу, повідомляється на сайті НБУ. Як наголосив під час заходу заступник Голови Національного банку України Яків Смолій, Національний банк України винайшов можливість відзначити 160-річчя від дня народження видатного українського письменника, вченого та громадського діяча Івана Франка введенням в обіг особливого виду банкнотної продукції, присвяченого знаковим подіям в історії та культурі країни, – пам’ятної банкноти.

Яків Смолій повідомив, що пам’ятні банкноти на честь 160-річчя Івана Франка:

- уводяться в обіг з 1 вересня 2016 року;

- їх тираж становитиме один мільйон штук;

-  для нумерування банкнот використано серію ЦБ;

- папір для пам’ятної банкноти було вироблено із додаванням українського льону, що дало змогу зменшити витрати на її виготовлення та додати банкноті міцності.

У центральній частині на лицьовому боці пам’ятної банкноти розміщено портрет Івана Франка; основним елементом дизайну зворотного боку пам’ятної банкноти номіналом 20 гривень залишено зображення будівлі Львівського оперного театру.  Як і обігові банкноти номіналом 20 гривень пам’ятна банкнота має переважаючий зелений колір і тонований під цей колір банкнотний папір.

20 000 примірників цих пам’ятних банкнот будуть запаковані в сувенірні конверти та реалізовуватимуться регіональними представництвами Національного банку України за ціною 31 гривня. Вартість решти пам’ятних банкнот становитиме 27 гривень.

Опублікувала Наталія Середюк
http://tvoemisto.tv/news/v_ukraini_vvodyat_v_obig_banknoty_do_160richchya_ivana_franka_80361.html

ОБГОВОРЕННЯ

Кирило Галушко (модератор)

Дякуємо, пане Володимире! Ваша лекція є певною антитезою тому, що у нас було зранку – лекція Олександра Ваврищука «Історія з розкладу» (про виклад українського минулого в українській періодиці протягом останніх 25 років). Ми тут скаржилися на те, що слабкі контакти між фаховими істориками та журналістами, що історики пишуть самі для себе, а журналісти насправді формують громадську думку. І от той приклад польський, який Ви навели, для нас є дуже повчальним у тому сенсі, що діалог між медіа і фахівцями-експертами повинен існувати. Для цього необхідна певна сформована культура, тобто, аби звертатися не лише до політиків (хоча політики завжди братимуть у цьому процесі участь).

Це вимагає від істориків активнішої громадської та соціальної позиції для того, щоби впливати на ті сегменти громадської думки там, де надто поширене маніпулювання. Зрозуміло, що ця боротьба може бути безуспішною, але вона повинна існувати, що дійсно вимагає від істориків і активності, і діалогу і, як в даному разі, оскільки ця проблема Волині має настільки багато контекстів, як показав пан Володимир, – і не тільки двосторонні, і не тільки внутрішні польські, не тільки двосторонні польсько-українські. Воно потрапляє в контекст сучасної інформаційної війни Росії проти України, і впливу, маніпулювання громадською думкою європейських країн. Тобто, тут настільки величезний клубок проблем, контекстів, з якими розбиратися і розбиратися. Я думаю, що воно було дуже цікаво і безперечно викличе якісь запитання в авдиторії. Прошу піднімати руки.

Василь Петрик
Ви говорили про таблоїдизацію історії в трохи негативному контексті. А чи не думали Ви про те, що варто власне перейняти досвід польського суспільства у формуванні властиво історичних медіа? Тих численних історичних журналів, які можна купити у кожному польському супермаркеті? Властиво й українській таблоїдизації історії, яка би дала нам властиво донести набагато швидше історичну інформацію до населення.

Володимир В’ятрович
Я власне недарма придумав таке складне, важковимовлюване слово «таблоїдизація» для того, щоби його відрізнити від слова «популяризація». Я двома руками за популяризацію, я буду робити все від мене залежне для того, щоби проводити популяризацію, і власне одну з головних функцій Інституту нацональної пам’яті я бачу якраз в популяризації.
Справа в тому, що є певна прірва між історичними уявленнями суспільства і академічною спільнотою. І цю прірву треба якимось чином заповнити, заповнити популярними якимись продуктами. Натомість «таблоїдизація» – це вже якийсь наступний крок і крок, як на мене, вбік. Крок, коли історія спотворюється, історія спрощується, і коли всі ці спрощення стоять на заваді як уявлень про минуле, так і стоять на заваді якогось нормального порозуміння. Ми бачили результати цієї таблоїдизації теми, яка призвела до того, що в 2009 році для більшості поляків головним ворогом у Другій світовій війні були українці. Тобто, це абсолютно спотворює уявлення того, що справді було в роки Другої світової війни, попри жорстокість цього конфлікту, навіть якщо ми візьмемо цифру в 100 тисяч, яка зараз є канонічною і в польській історіографії і в праві, вони все одно не порівняльні з глобальними втратами тих самих поляків в роки Другої світової війни чи то від Радянського Союзу, чи то особливо від нацистської Німеччини.
Отже, таблоїдизація – це не просто популяризація. Це популяризація «в мінус», перетворення історії в «жовту» пресу. От це те, чого ми маємо уникнути, але разом з тим ми повинні пам’ятати, що потрібна популяризація.
Інша крайність від таблоїдизації – це історики в своїй «вежі зі слонової кістки», які видадуть монографію в 100 примірників, і вважають, що вони все зробили. А все інше, вибачте, «попса», нас інше не цікавить, це нижче нашого рівня, ми не будемо до цього опускатися. Звідки береться таке уявлення? Воно теж має своє коріння, мені здається, з радянського минулого, коли в радянські часи історію перетворювали в таку собі ідеологічну служницю для режиму, яка має писати на замовлення. Відповідно після розвалу радянської системи для багатьох стало будь-яке уявлення про якесь суспільне замовлення, про якусь суспільну місію істориків стало звучати як муміто: про яку місію можна говорити, я історик, я пишу сам для себе, історія для істориків, історик сам для себе все робить.
Натомість в мене інша зовсім позиція. Мені здається, що українські історики ще дуже завинили перед українським суспільством, вони ще дуже багато мають зробити для того, щоби пояснити українське минуле. Тому що, якщо це не будуть робити історики, які на то вчилися, які знають якусь методологію, які вміють зрозуміти це минуле, це будуть робити політики, які будуть інтерпретувати так, як це їм потрібно сьогодні – вони будуть говорити на чорне «біле», а завтра на біле – «чорне». Відповідно, ми отримаємо абсолютно збаламучене суспільство, яким дуже легко маніпулювати. Тобто, через це популяризація історії абсолютно потрібна, і через це я вітаю сьогодні ініціаторів «Відкритої Школи Історії», вітаю громадську ініціативу «Лікбез», яка багато для цього робить.
Звичайно, хотілося би, щоб у нас так само було так багато видань, як в Польщі. Поки що до цього далеко, але вже щось робиться. Я дуже завзятий бібліофіл і я бачу, як з кожним роком кількість літератури на тему історії України в кожній книгарні зростає і зростає. Спочатку це була моя улюблена книгарня «Є» на вулиці Лисенка в Києві. Спочатку це була третинка полички, потім поличка, тепер шафа, по суті. Сподіваюся, що скоро ми дійдемо до книгарні, яка буде наповнена виключно літературою і суто науковою, і науково-популярною. Ці речі, по суті, між собою пов’язані, тому що так само не можна зробити якоїсь якісної популярної продукції, якщо немає під це наукової основи. Тоді вийде якийсь там «Шлях аріїв» чи інші дурниці, які будуть популярними, але які не мають нічого спільного з історією.

Питання з залу
Скажіть, будь ласка, чи ви плануєте – і пан Кирило, і пан Володимир – виступати на полі не тільки українців, але й на полі росіян і поляків? Тобто, чи ви плануєте робити свої публікації польськомовні і російськомовні?

Володимир В’ятрович
«Друга польсько-українська війна» вийшла польською мовою. Незабаром вона вийде англійською мовою.
Я з превеликим задоволенням готовий був би взяти участь у всіх дискусіях, зокрема, в Польщі. На жаль, донедавна (сподіваюсь, ситуація зараз поміняється), принаймні до 2014 року на більшості дискусій про польсько-український конфлікт Володимир В’ятрович був таким собі «великим неприсутнім». Про мене багато говорили, але мені сказати слова не давали. Нещодавно мені переслали кліп з якоїсь такої чергової публічної дискусії, де редактор журналу «Впрост» (забув, як її звати, жінка) говорила, що ми справді зустрічалися, і я їй доводив, що українці насправді ніколи не вбивали поляків, що нібито це все робило НКВД і т. д. Очевидно, що дуже просто нав’язувати такі уявлення мені за моєї відсутності. Сподіваюся, що ця ситуація поміняється, я зможу взяти участь в такого роду дискусіях, я переконаний, що дискусії між істориками, які навіть мають інші уявлення, – це крок вперед. Дискусії між політиками навколо минулого – це в кращому випадку топтання на місці або і провали назад. Я великі надії покладаю на цей форум істориків, який ми започаткували, де ми зможемо врешті-решт дискутувати, говорити, сперечатися.

Кирило Галушко
Оскільки запитання було адресовано також і мені, то я скажу, що проект «Лікбез», який до нещодавна існував лише у вигляді сайту, у нас всі, якщо не більшість статей про деміфілогізацію історії України мали два мовних варіанти (тобто, українською і російською мовами) – для того, щоби могли цим користуватись люди на Cході України і, зокрема, в Росії. Десь 10% відвідувачів нашого сайту – це росіяни (ну, переважно їхні культурні столиці – Санкт-Петербург і Москва). З приводу російськомовної друкованої продукції, то з цим важче, оскільки, як мені видається, серед українських видавців поки не усвідомлена необхідність того, що треба знайти російськомовного читача української історичної продукції. Оскільки в нас половина людей, які читають, читає російською мовою, а більша частина науково-популярної історичної літератури походить із Росії, і нам необхідно займати якийсь сегмент, аби людина, яка ще не зашорена і спроможна обирати поміж історичними продуктами, щоби вона мала українську продукцію російською.
Але в нас буде невдовзі ще один варіант поширення на російськомовний сегмент: ми будемо робити на Інтернет-каналі UKRLIVE TV серію передач з такими самими лекціями російською мовою, які будуть знаходитися в Інтернеті, в YouTube, і посилання будуть на оновленому сайті Liкбез http://likbez.org.ua, який зараз проходить тестування і, сподіваюсь, невдовзі запрацює, тобто, буде і та відеопродукція, якою зможуть скористатися на сході України та в Росії, щоби, принаймні, знати про українську позицію по багатьох ключових питаннях.
 
Володимир В’ятрович
Ще хвилинка реклами в контексті того, що сказав Кирило. Нами активізовано (за участі, до речі, Lікбезу) книжку, яка називається «Війна і Міф. Невідома Друга світова війна». 50 ключових міфів – радянських і сучасних російських міфів (і українських міфів) – про Другу світову війну. Ми видали разом з «Клубом сімейного дозвілля» книжку великим тиражем. Це зразок якраз науково-популярної публікації, опертої на наукові дослідження. Там доволі великий творчий колектив, але питання, які ми розглядаємо, - це ті питання, які ми чуємо повсюдно з засобів масової інформації.

Юрій Зінченко, член Асоціації політв’язнів України
У мене два запитання. По перше, я знаю багато людей, українців, які були переселені з Холмщини, Надсяння, Лемківщини на нашу територію. Є такі на Львівщині, таких людей, знаю, багато є. Чи є такі люди, поляки, переселені з нашої території у Польщу після Другої світової війни і яке їхнє співвідношення, кого більше, а кого менше?
І друге запитання. Яка роль спецслужб московських (НКВС, КГБ і ФСБ) в тих питаннях, які ми зараз піднімаємо? Чи вони втручалися в розпалювання цієї міжнаціональної ворожнечі, щоб відвернути увагу від питань Катині, від питань знищення літака в Підмосков’ї з майже всім керівництвом Польщі?

Володимир В’ятрович
Щодо переселень, які мали місце в 1944-1947 роках. З території сучасної Польщі було переселено 400 тисяч людей і тут присутній, до речі, Володимир Середа, який очолює товариство тих, хто були переселені, 150 тисяч після цього…


Голос з залу: 482 тисячі

Володимир В’ятрович
Так, 480 тисяч, майже півмільйона українців було переселено зі східної Польщі на територію України, здебільшого на Південь, в ці області (хоча частина і на Західній Україні). Потім близько 150 тисяч в рамках акції «Вісла» було розселено вже по території Польщі, в північно-східну Польщу, натомість з України було виселено близько 800 тисяч поляків…

Голос з залу: 809 тисяч.

…809 тисяч за 1944-1946 роки. І в Польщі теж є багато таких товариств депортованих з України. Зокрема, серед них якраз і створені ці так звані «кресові» організації, частина з яких мають такий дуже виразний політичний контекст.
Щодо участі якихось третіх сторін в цьому конфлікті. Звичайно, що вони були. Звичайно, що в цьому протистоянні була зацікавлена і нацистська Німеччина (відома ця фраза Еріха Коха, «що я би хотів, щоб українець, зустрічаючись з поляком, хотів його вбити, а поляк хотів вбити українця»), звичайно, що в цьому була зацікавлена і очевидно радянська система.
Справа в тому, що поляки, які на території Західної України розвивали своє підпілля, ставили собі за завдання відновлення кордонів 1939 року. Вони були переконані, що падіння Німеччини означатиме відновлення кордонів 1939 року. Очевидно, що на це не збирався йти Радянський Союз, очевидно, що Радянський Союз був зацікавлений в ослабленні й українського, і польського національного руху, відповідно це стравлювання між двома рухами було абсолютно на користь третій силі, в даному випадку Радянському Союзові.
Очевидно, що не маємо документів, в яких були би рішення НКВД провести провокацію, вбити поляків, списати на українців і так далі. Є такі речі, які таким чином не робляться. Але маємо цікаві матеріали, які говорять про те, що власне це крихке протистояння між українцями та поляками на Волині і потім в Галичині, порушувалося в першу чергу там, де з’являлися радянські партизани. Після появи радянських партизан таке важке протистояння між українцями і поляками вибухало вже в конкретний конфлікт. Чому? Тому що радянські партизани і польське населення вважалися союзниками у антигітлерівській коаліції. Відповідно, радянські партизани перетворювали польські населені пункти, польські села в свої опорні бази, в свої опорні пункти. Для українських повстанців першим і головним ворогом завжди була радянська система. Відповідно часом приходило до того, що українські повстанці атакували ці населені пункти, радянські партизани відступали, і таким чином залишалося безборонне польське населення, яке винищувалося.
Прикладом такої складності всієї цієї ситуації було знищення польського села Гута Пеняцька. Гута Пеняцька, польське село, населене здебільшого поляками, стало базою для радянського партизанського загону (здається, Крутікова), які провели диверсію проти німців, після чого залишили це село, німці вирішили покарати село, але вирішили покарати руками не німецьких частин, а українських частин, добровольчих полків. Таким чином, знову таки, хто були ті українці, які знищили це польське село? Чи вони були українцями? Етнічно так, але виконували німецькі вказівки і так далі.
Насправді це все дуже складний вузол, і через це я категорично не сприймаю такого лінійного погляду на цю проблему, що нібито існував якийсь наказ, було його виконання і в результаті ми отримали такі факти, коли було знищено дуже багато людей. Насправді все було набагато складніше, насправді дуже багато тих поляків, які сподівалися на співпрацю з Радянським Союзом, очевидно теж постраждали.
Є один зі страшних документів 1944 року (документів українського підпілля) про те, що коли наближався фронт на Волині, польські підпільники координували свої дії з радянськими фронтовими частинами і потім навіть з НКВД – для того, щоби, зокрема, протистояти українцям, проводити навіть якісь спільні операції. Після цього фронт розвинувся далі, польські підпільники в одному з районів Волині відновили прикордонні стовпи 1939 року. Наступного дня польських підпільників НКВД повісили просто. Для того, щоби продемонструвати, що ніхто не збирається рахуватися просто з «кресами» поляків. Це призвело до якогось розуміння того, що головним ворогом для українців є таки не поляки, а для поляків – не українці.
Що все таки є головний ворог, яким є ця комуністична система, про що абсолютно забувається, забувають медіа, забувають історики, що ті люди, які в роки Другої світової війни вбивали один одного – українці і поляки – вони знайшли в собі достатньо розуму, сили і відваги, щоби почати разом боротися. Відбувався переговорний процес, 1944-1945 рік. Є чудова фотографія з одного з таких переговорів, де сидять українці і поляки, один на одного дивляться, звичайно, як вороги, але разом з тим розуміють, що вони мають бути разом. Відбувалися спільні акції. Одна з найвідоміших акцій в травні 1946 року – це спільний штурм міста Грубешів, де було і НКВД, і польське комуністичне військо. Штурм, у якому взяли участь і українські повстанці під керівництво Євгена Штандери, і польські повстанці. Це саме ті два актори, які два роки перед тим буквально вбивали один одного, вони разом штурмували. Символіка цього Грубешова взагалі ще йде далі, зважаючи на те, що польським гарнізоном тоді командував Ярузельський, який потім став президентом Польські Людової і т. д. Тобто, мені здається, що про такі речі теж потрібно пам’ятати, що не тільки ми вбивали одне одного, але й те, що знаходили в собі сили разом співпрацювати. І я сподіваюся, що мас-медіа теж будуть пам’ятати – і не тільки про це. Дякую.

Питання з залу
Чи могли бути ініціаторами цього конфлікту 1943 року власне або представники Третього Рейху, або представники Кремля?
 
Володимир В’ятрович
Це вимагає дуже простої відповіді. Не буде простої відповіді. Одна з моїх улюблених приказок полягає в тому, що на кожне складне історичне питання є дуже проста, всім зрозуміла і неправильна відповідь. От якби я сказав, що так, звичайно, Третій Рейх це все зробив, чи зробив НКВД – саме те, чого очікували би деякі таблоїди для того, щоби написати: В’ятрович черговий раз заперечив злочини українців.
Насправді в такого роду конфліктах не було одного ініціатора. В такого роду конфліктах не було одної події, з якої все почалося. Не могло бути одної вказівки, не було одного актора, відповідно, ми ніколи не знайдемо якоїсь одної відправної точки. Ми говоримо про настільки масштабний конфлікт, що насправді він був результатом навіть не десятиліть, може, навіть століть попередньої історії. Насправді, коли ми говоримо про це польсько-українське протистояння, ми повинні розуміти його в аспектах не тільки міжетнічної війни, війни між різними політичними силами, але й соціальний аспект.
Тут сидить Богдан Гудь, який багато пише про те, що ця війна була значною мірою соціальною. Ми говоримо про те, що ця війна була, між іншим, і релігійною, мала навіть релігійний аспект, тому що найгостріший конфлікт був саме в тих регіонах, де український регіон був православний, тобто Волинь і Холмщина (а поляки, відповідно, католики). Тобто, тут суміш всіх цих речей і привела до настільки кривавого конфлікту.
Так само, як ви не знайдете якоїсь відправної точки, якогось вбивства в Сараєво, яке запустило Першу світову війну. Ви не знайдете, до прикладу, в пізніших югославських війнах, з чого почалася ця вся загальна бійня. Так само і тут ми не знайдемо. Тому що було багато дуже різних подій, які разом в сукупності і дали такий результат.


Слухала і опрацювала текст Світлана ЯНІВ
http://zbruc.eu/node/53685