Тимошенко відзначили нагородою на форумі в Женеві


Лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко отримала почесну нагороду Форуму Crans Montana за служіння людям, політичну мужність, лідерство у відстоюванні європейських цінностей і захист,
незалежності і національних інтересів України.

«Велика честь отримати нагороду нашого Форуму. Сьогодні у нас спеціальна нагорода для героїні боротьби за демократію в Україні — Юлії Тимошенко. Вона віддано захищала і захищає демократичні цінності в Україні, бореться за відновлення її територіальної цілісності», — наголосив почесний голова і засновник Crans Montana Forum Жан-Поль Картерон під час нагородження Тимошенко. 

«Свого часу через боротьбу проти корумпованого режиму, Юлію Тимошенко кинули до в’язниці. Але її не зламали. Вона повернулася на політичну арену і докладає всіх можливих зусиль для процвітання своєї рідної країни», — зазначив він.

Лідер «Батьківщини» подякувала за почесну нагороду і підтримку людей, «які творять історію світу».

«Ваша підтримка надихає і додає сил боротися далі за демократичне, успішне майбутнє України. Я сприймаю цю нагороду як підтримку моєї держави, яка зараз переживає важкі часи своєї історії — війну і боротьбу за своє право жити щасливо», — сказала Юлія Тимошенко.

Церемонія нагородження відбулася під час 20-го щорічного Форуму з питань внутрішньої і глобальної безпеки, який проводить міжнародна організація Crans Montana Forum в місті Женева (Швейцарія).

На Форумі, де обговорювалися виклики в сфері безпеки і загрози для сучасного світового порядку, зібралися голови держав і урядів, міністри, парламентарії, представники міжнародних організацій, провідні політики країн світу та експерти.

Crans Montana Forum заснований в 1986 році, тісно співпрацює з ООН, ЮНЕСКО, ЄС та іншими інститутами для забезпечення стабільності, безпеки і поваги прав людини в світі.

Свого часу нагороди Crans Montana також отримували президент Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер, колишній президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу, колишній президент Польщі, лауреат Нобелівської премії миру Лех Валенса та інші.




Як у 1992 році московські рейдери у рясах захоплювали лавру.


Києво-Печерська Лавра як чоловічий монастир за часів Радянської влади двічі припиняла свою діяльність. Перший раз монастир закрили у 1930 році, одночасно пройшов погром і по Києво-Печерському заповіднику (створеному у 1926 році), керівництво якого було репресовано. Тоді ченці і науковці заповідника були по один бік барикад, вони протистояли владі. Як не дивно, але відновилися богослужіння під час німецької окупації у 1941 року. Вже вдруге комуністична влада закрила Лавру на початку 1960-х. Духовну семінарію розігнали. Значна кількість ченців перейшла працювати в музеї на території заповідника на різні посади, навіть прості господарські, аби тільки залишитись у Лаврі. І тільки 1988 року з нагоди святкування 1000-річчя Хрещення Русі діяльність монастиря було відновлено.

З розвалом Союзу в Україні створюються українські православні церкви. З часом - у 1992 році - одна з найбільших православних святинь України потрапляє до УПЦ Московського патріархату. Чому так склалося?

Єпископ Євстратій (Зоря), Речник Української православної церкви Київського патріархату:
--- У 1992 році митрополит Філарет був священноархімандритом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. У нього досі зберігаються всі оригінали документів про передачу у користування корпусів Києво-Печерської лаври у 1988 році (на той час в Україні існувала лише одна православна церква – Авт.). І корпус митрополичий у Лаврі – це була його офіційна резиденція. Після Харківського собору УПЦ (організованим КДБ), де був обраний предстоятелем митрополит Володимир, за розпорядженнями Івана Салія (тодішній голова Київської міської держадміністрації – Авт.) охоронців резиденції митрополита Філарета було викинуто. Насправді, це було захопленням Лаври з боку Московського патріархату. Це був бунт проти митрополита Філарета як проти священноархімандрита Лаври. Я думаю, не Іван Салій приймав це рішення, його приймали вище, але він був посередником-виконавцем, і він дав розпорядження надіслати ОМОН, який став на захист Московського патріархату, а прихильників митрополита Філарета звідти вигнали.
Якби влада Кравчука тоді не стала на сторону Московського патріархату, то Лавра залишилася б за митрополитом Філаретом і належала б Київському патріархату.

Дмитро Степовик, доктор філософії, мистецтвознавства, богослов’я:
--- 1988 року за клопотанням тодішнього керівника київської митрополії Блаженнішого митрополита Філарета (Денисенка) тодішня влада у зв’язку з 1000-літтям Хрещення Русі дозволила відновити монастирське життя у Лаврі. І це, звичайно, було українське православне життя. Хоча тодішня митрополія перебувала у зв’язках із Москвою, але йшлося вже про відродження справжньої української незалежної церкви. І це закінчилося у 1990-му році у червні місяці проголошенням незалежної церкви Київського Патріархату і обранням Мстислава Скрипника Патріархом.
Спочатку співіснували дві церкви, між ними був діалог, який закінчився об’єднанням у червні 1992 року Української православної церкви на чолі з Патріархом митрополитом Філаретом з українською автокефальною православною церквою Патріарха Мстислава. Утворилася єдина УПЦ КП. Тож в Лаврі було українське монастирське православне життя, до вторгнення з Москви у 1992 році під залякуванням тодішнього президента Єльцина – “перекроем краник”. Тоді Кравчук здався під тиском деяких міністрів, голови СБУ і т.д. і вирішив їх пустити, мовляв, хай церковники самі розбираються. Якби вони знали, чим це все закінчиться, вони б цього необачного кроку не зробили. Тож 1992 року тодішнє політичне керівництво України пустило цілий поїзд московських попів до Києва, багато з них були на службі РФ і вони рейдерськими методами захопили Лавру, Покровський жіночий монастир і Флорівський жіночий монастир на Подолі, багато церков. Вони провели у Харкові церковний псевдособор, без згоди і без присутності тодішнього керівника української православної церкви Філарета, усунули його від влади і поставили свого ставленика, митрополита Володимира Сабодана, досить старенького і хворого. І з того часу у Лаврі запанував Московський Патріархат і сьогодні вони приймають лютого ненависника України Кирила, який має при собі кілька сотень особистої охорони. Він навіть говорить не як духовний пастор, а як залякуючий лідер, якого наставили політики в Москві: “Раскольники, присоединяйтесь к кораблю спасения”. І його колючий погляд, і його оточення – це відродження порядків, які існували навіть не за Брежнєва, а за Сталіна.
Відомо, як Кирило був введений у РПЦ. Коли він ставав єпископом у 1976 році, то одним з тих, хто висвячував його, був нинішній Патріарх Київський Філарет, який йому сказав: “Ви не по божому благословенню стали єпископом, а по настоюванню влади і КДБ”. І тому Кирило до цього часу його ненавидить.
Мене дивує наша влада, яка схиляється і влаштовує відвертому неприятелеві України майже царський прийом. Була у нас державний секретар США, все пройшло тихо, приїхала-поїхала. А тут ледь не квіти йому під ноги кидають. Це рабський синдром з боку нашої влади перед Москвою і такі дії викликають неприязнь і огиду з боку українського народу.

Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, заввідділом релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ:
--- 1992 року з Москви були завезені представники силових структур, які під виглядом монахів захопили Лавру. Московська челядь на соборі у Харкові утворили УПЦ МП, яка почала існувати як автономна, але ця автономність тільки на словах, а насправді РПЦ.


Чи є альтернатива Юлії Тимошенко?


Наприкінці вересня стало відомо, що Польща увійшла до списку 25 країн із найбільш розвиненими економіками у світі. У жовтні з'ясувалося, що у Європі Україна є найбіднішою країною. Тиждень тому Уряд на екстреному засіданні дозволив знову збільшити ціну на газ для населення, бо докерувався до загрози дефолту. Зрозуміло, що це політичне рішення направду приймав не прем'єр, а президент.
     Станом на початок дев'яностих за потенціалом розвитку Україну вважали 20 економікою на планеті. Однак з того часу наша країна за всіма соціально-економічними показниками фактично неперервно перебуває у стані "вільного падіння". Короткі періоди стабілізації лише підтверджують той факт, що за бодай мінімального підвищення якості управління країною деградацію можливо зупиняти.
     Система управління являє собою першопричину соціально-економічної стагнації України. Війна, розв'язана Росією, то вже другий чинник, який, проте, діє більше чотирьох років – довше, ніж для Радянського Союзу тривала "Велика Вітчизняна".
     Нинішня війна Росії проти України величезною мірою стала можливою внаслідок архаїчної, корумпованої, заангажованої системи державного управління в нашій державі.
     Після розпаду Радянського Союзу, в 1991 році, у 15 державах, які утворилися на його теренах виникло три типи політичних режимів:
1) диктатури – у чотирьох країнах Середньої Азії, Казахстані та Азербайджані;
2) різного ступеня відносні демократії – Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна, Росія;
3) цілком європейські демократії – Латвія, Литва, Естонія. Найнестабільнішою виявилася друга група. Дуже швидко Росія почала трансформуватися у диктатуру. Завдяки чисельній та розгалуженій структурі КДБ, величезному впливу в телевізійному просторі країн-сусідів, монопольному становищу на ринку енергоносіїв та іншим чинникам, Росія нав'язала самодержавні режими російського зразка з різними рівнями жорсткості у Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдові і в Україні. Спорідненість авторитарних управлінських систем з Російською, створювала передумови для подальшого збирання земель для нової імперії. Перша російська імперія була проголошена під назвою Росія, ще Петром І у 1721 році. Процес збирання земель вже був почався зі створення союзної держави Росії і Білорусі у 1997 році. У 2005 на черзі мала стати Україна. Тоді б вже усі інші пострадянські країни нікуди б від "зубастого старшого брата" не поділися, за винятком країн Балтії, які встигли вступити до НАТО та ЄС.

Корупційно-тіньова, кланово-олігархічна модель української економіки, започаткована у середині дев'яностих, цілком органічно доповнювала авторитарну модель державного управління, створюючи майже ідеальні умови для корупційної "прихватизації" національного багатства. Про розвиток і соціальний прогрес просто не могло йтися, бо олігархії була потрібна дешева і невибаглива робоча сила, дешеві енергоносії, дешеві надра, дешева земля тощо. Надлишок робочої сили, що виникав внаслідок згортання виробництв через утилізацію промислових потужностей, скорочення робочих місць у науковій, культурній та інших сферах з успіхом абсорбували європейський та російський ринки праці, а також українська тіньова економіка.
     За рівнем підпорядкованості Росії, станом на 2004 рік, Україна майже була готова перетворитися на другу Білорусь. Залишалося тільки віддати посаду президента України підгодованому Віктору Януковичу, а виборці в рахунок не бралися.  Однак сценаристи-авантюристи цього стратегічного задуму не врахували, що за роки незалежності, нехай відносної, але все-таки свободи слова і підприємництва, відкритості західному суспільству, в Україні виник середній клас. Фальшування виборів донецьким кланом спровокувало Помаранчеву революцію і задум швидкого поглинання України провалився, але чекісти не здалися. 
      Пізніше, у 2010 році, недоімперія, все-таки, просунула Януковича у президентське крісло. І знову, ставленик Кремля у 2013 році спровокував другу революцію.  Утримати казнокрада у кріслі президента застосуванням зброї Кремлю не вдалося.  Перемога Майдану коштувала українському народу сотень загиблих героїв.
     Після цих подій Москва використала іншу технологію -- "Якщо не можеш перемогти революцію, то її треба очолити". Кандидата на заміну Януковича (теж казнокрада) російські спецслужби підготували ще на початку революції - власника корпорації "Рошен", який і очолив революцію.

Повернімося на 13 років назад. Сподівання після безпрецедентно мирної української Помаранчевої революції, яка здивувала і сколихнула світ, викликавши величезний інтерес та повагу до України (так само і у 2014), виявилися марними. Клани, які зберегли інструменти утилізації національного багатства, включно з чиновницьким апаратом, телеканалами та правоохоронними органами, переживши шок від перших антиолігархічних кроків прем'єра Юлії Тимошенко, вже у вересні 2005 домоглися її усунення та згортання її починань, спрямованих на системний розвиток економіки та відновлення соціальної справедливості.
     У 2007 році Юлія Тимошенко повернулася на посаду голови уряду внаслідок переконливої перемоги на позачергових парламентських виборах, очолюваної нею партії "Батьківщина". Попри нав'язаний прем'єру коаліційний склад Кабінету Міністрів, вона зуміла провести Україну через глобальну світову фінансову кризу, що вибухнула у жовтні 2008 року. Леді Ю  навіть вдалося знову відновити економічне зростання. Проте у 2010 році відбулося ще одне фальшування виборів президента (відомо з "Амбарної книги"), фатальне для України.  До влади прийшов Віктор Янукович. Це стало можливим внаслідок тотального підкупу, консолідації ресурсів і зусиль олігархів та бюрократії, спрямованих на те, щоб не допустити перемоги леді Ю. В результаті Україна, у сутінках авторитаризму кланово-олігархічної системи, рушила до свого другого Майдану 2014-2015 років.

У першій половині п'ятнадцятого року владу перебрала нова команда на чолі з Петром Порошенком та Арсенієм Яценюком. Післяреволюційна історія повторилася майже покроково, як після першого Майдану. Утилізатори країни, навіть в умовах війни зберегли своє становище та апетити. Для широких верств громадян головною відмінністю періоду правління Кучми – Януковича від нинішнього є те, що у першому випадку зажерливість кланів поширювалася переважно на сировинні ресурси та корупційну експлуатацію експортно-імпортних потужностей України, то сьогодні, коли фінансові потоки зміліли, ненажерливі олігархи, на чолі із найбагатшими з них, як злодії залізли вже в кишені громадян і крадуть гроші. Перед усім, активи домогосподарств привласнюються панівною клікою через корупційні тарифи на газ, електроенергію, паливо, комунальні послуги, транспорт, завищення монополістами цін на харчі, ліки, інші товари першої необхідності, а у непрямий спосіб – через мита, акцизи, крадіжки на будівництві доріг та інших об'єктів інфраструктури тощо.
     Щоб замаскувати цю "крадіжку наперсточників", згадана кліка використовує значущі для українського електорату чинники, які актуалізовано війною та окупацією наших суверенних територій агресором. Все, що пов'язано з Росією сприймається пасіонарною частиною суспільства вороже. Відтак влада активно і демонстративно повторює мантру, що вона на боці патріотів. Офіційне запровадження військового вітання "Слава Україні! – Героям слава!", яке з початку війни застосовувалося у добровольчих батальйонах, але тільки зараз, перед виборами, стало статутним для Української армії. Аналогічні висновки можна зробити і стосовно раптової активізації інтересу "гаранта" і його фракції у парламенті до питання регулювання мовних відносин. Зрозуміло, що такі дії пов'язані з виборами -- це відповідає обраній політтехнологічній тактиці влади перед виборами.
     Щодо Помісної Православної Церкви в Україні, то слід пам'ятати, що цей процес почав Філарет ще у 1992 році.  Це наполеглива робота українських ієрархів та вірян Київського Патріархату на чолі з патріархом Філаретом. Влада долучилася до цих процесів вже тоді, коли стало очевидним – Київський Патріархат є найвпливовішою конфесією у суспільній свідомості українців.
Мета такої патріотично-гуманітарної активізації владних кланів очевидна – зберегти і надалі свої інструменти утилізації національного багатства.
    
Ще від часів Помаранчевої революції в експертному середовищі, а останні 4 роки і в ширших громадських колах поширюється ідея перезавантаження суспільно-державних стосунків на засадах нової Конституції. Головним чином мається на увазі кардинальна перебудова всієї системи управління країною – відмова від архаїчної радянської за своєю сутністю структури влади, яку спроектовано під застарілі, давно непритаманні владі розвинених країн, функції.
     Наявна система державного управління, що досі залишається вельми подібною до російської, яка найкращим чином придатна для повторної колонізації України. Недарма в Криму і на Донбасі більшість державних службовців, а також працівників державних установ стали на бік сепаратистів. Розрахунок Московії полягав у тому, що варто лише почати бойові дії як, місцева бюрократія, силовики і споріднений з ними бізнес перейдуть на його бік від Харкова до Одеси. Цього вдалося уникнути завдяки потужності саме суспільних інституцій, перед усім волонтерському і добровольчому руху. Держава як сукупність інститутів, навесні чотирнадцятого року залишалася у центрі і у тих районах, здебільшого недієздатною. (Про бойові підрозділи армії мова окрема.)
Та сама державна структура зберігається і відтворюється сьогодні. Чому? Бо вона, повторимося, є ідеально зручною для утилізації національного надбання, привласнення майна та інших активів громадян.  Кричущу неефективність інститутів, що спричиняє катастрофічне соціально-економічне відставання України, правлячи клани намагаються зберегти і на майбутнє. Відтак, стратегічною суспільною метою на виборах президента наступного року є привести до влади лідера і політичну силу, які демонструють найбільшу здатність до інноваційних підходів у реформуванні держави. Серед реальних претендентів на посаду президента до них належить лише Юлія Тимошенко. Вона публічно на багатолюдних заходах у Києві та інших містах країни презентувала власну стратегію "Новий курс України", де виклала весь комплекс завдань, що стоять перед суспільством з точки зору його швидкої цивілізаційної модернізації. Цінність "Нового курсу" полягає у тому, що він формує довкола себе професійне і зацікавлене середовище активних людей, які водночас стають його співавторами.

Чинний президент продовжує рух розбитим шляхом попередніх президентів. Все, про що сьогодні звітує влада, слід позначити одним терміном "консервація руйнації". "Ми зберегли, не допустили, запобігли..." -- жодного дієслова, яким позначається розвиток. За то в Україні є стрімка соціальна стагнація. Через відсутність позитивних результатів правління, Порошенко вимушено наголошує на символах – мова, армія, церква. Однак цей прийом вже не спрацьовує, що видно з підсумків численних соціологічних досліджень.  Іншими словами - забагато брехні і нікого покращення.

Програми і наміри інших реальних претендентів у президенти аналізувати немає сенсу, бо вони, (з тих що вже задекларовані) стратегічно і концептуально не відповідають сучасним вимогам до усього комплексу державної політики. У національно-демократичному ліберальному сегменті кандидатів хтось відверто буде повторювати тези Юлії Тимошенко, а хтось багатозначно мовчатиме до самих виборів.
     Незалежно від того висунуть проросійські сили єдиного кандидата чи ні, їхня риторика зрозуміла – капітуляція перед агресором, відмова від інтеграції з цивілізованим світом, спільний соціо-культурний та економічний простір з Росією. Іншими словами - в ярмо до Росії.
     З якого боку не поглянь, а леді Ю залишається єдиним вагомим кандидатом на посаду президента, здатним до стратегічних, проривних суспільних інновацій.  Однак наразі реальність така, що олігархія буде висувати десятки своїх підставних кандидатів, щоб максимально ускладнити виборчий процес і мати можливість фальшувати вибори.

З ідеями і з програмою леді Ю можна сперечатися чи їх заперечувати, але альтернативою до них є не реформування країни, а збереження утилізаційної, корупційної моделі державного управління, консервація на довгі роки стану окупації українських територій і продовження злиднів.
І треба пам'ятати, що леді Ю єдиний кандидат, яка зможе реально розірвати російський зашморг на шиї України.
Політичний експерт Костянтин Матвієнко.

Україні - українська церква.


Молимося за Єдину Помісну Православну Церкву! Українській державі - Українська Церква!

Преамбула Суспільного договору (проект)


1. ПРЕАМБУЛА
Хто сьогодні панує в Україні? Кому належать земля, надра, інші ресурси та заводи, що залишилися нам у спадок від радянських часів, інше суспільне надбання?
У чинній Конституції записано, що господар всього — це ми, Український народ. І джерело влади — теж ми.
Але насправді це не так.
Тому що сьогодні наша держава належить не нам. Правлячий клас діє в інтересах олігархів та корумпованих чиновників, які привласнили наше суспільне надбання, узурпували наші права і свободи, залишивши нам лише обов’язки та борги.
Прийшов час відновити справедливість.
Ми, вільні громадяни України, маємо перетворити нашу державу на справжню Республіку, де буде спільна справа для всіх. Для цього треба укласти Суспільний Договір, який визначить принципи нашого співжиття, права і обов’язки кожного, хто хоче жити в Україні і користуватися суспільним надбанням.
Заснування Республіки створює засади для нових взаємин між громадянами і перетворює їх на справжніх господарів своєї країни. Що забезпечить стрімкий розвиток Республіки і добробут кожного.
Так, сьогодні триває агресія Росії проти України, анексія Криму та окупація частини Донбасу. Ми потерпаємо від злиднів та сваволі нечесного правлячого класу. І саме тому ми маємо творити літопис успіху з чистого аркушу.
Або укладемо Суспільний Договір, заснуємо Республіку і запропонуємо нову модель суспільного устрою справедливості. Або нас очікує нова Руїна.
Час відродити власну гідність, відновити нашу історичну велич. Для цього в нас є право обирати власне майбутнє, є воля і мужність, щоб боронити цей вибір. Є прагнення бути щасливими.
2. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ
Ми, громадяни України, усвідомлюючи відповідальність перед Творцем або власною совістю, задля заснування Республіки Україна дійшли згоди про таке:
Наша суспільна мета — створення умов для повної самореалізації кожного в гармонії з суспільством, людством, природою.
Основою для досягнення суспільної мети є:
спільне володіння суспільним надбанням: державною власністю, надрами, водним і повітряним простором, об'єктами інфраструктури тощо;
підтримка екосистеми через гармонійну взаємодію людини, суспільства і природи;
збереження та розвиток суспільного спадку: мови, культури, традицій.
Кожен учасник Суспільного Договору має гарантоване право на отримання персональної частки суспільного доходу від використання суспільного надбання.
Ресурси для досягнення суспільної мети:
1. інтелект, творчість, ініціатива;
2. освіта і розвиток особистості;
3. самоорганізація, співфінансування, співпраця;
4. взаємодія українців всього світу;
5. нові відносини власності;
6. нові економічні відносини.
Принципи участі Громадян Республіки Україна у Суспільному Договорі:
усвідомлення, що ми різні, але готові жити однією спільнотою;
свідома відмова від насадження власної волі тим, хто дотримується Суспільного Договору.
Отримання персональної частки суспільного доходу нерозривно поєднано з виконанням умов Суспільного Договору — співуправлінням та захистом Республіки Україна від будь-яких посягань, як зсередини, так і ззовні.
Суспільний Договір реалізується через Конституцію Республіки Україна, яка розроблена на його основі і затверджена на Всеукраїнському Референдумі, а також через відповідні законодавчі акти на основі цієї Конституції.
Суспільний Договір щодо його учасників не має обмежень по строку та території дії.
3. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Ми, громадяни України, які підтримують Суспільній Договір, доручаємо Президентові України, якого буде обрано після вступу в силу Суспільного Договору, забезпечити:
• розробку, обговорення та затвердження на Всеукраїнському Референдумі Конституції України, створеної на основі Суспільного Договору;
• всеохопну і прозору інвентаризацію суспільного надбання, яке отримала Україна після здобуття незалежності;
• повний і неупереджений аудит державних рішень з моменту здобуття Україною незалежності, які стосуються розподілу суспільного надбання; випадки, в яких будуть виявлені ознаки недоброчесності та протиправності, розглядаються судом;
• повний і неупереджений аудит рішень вищих посадових осіб України щодо внутрішньої та зовнішньої політики на предмет відповідності чинній Конституції України та законодавству України, та, у разі необхідності, притягнення цих осіб до відповідальності;
• прийняття і виконання, після інвентаризації та аудиту, комплексу державних рішень, необхідних для отримання учасниками Суспільного Договору персональної частки суспільного надбання;
• створення Реєстру суспільного надбання, проведення відповідних просвітницьких та підготовчих програм.
2. Інвентаризацію суспільного надбання, аудит відповідних державних рішень, отримання учасниками Суспільного Договору персональної частки суспільного надбання належить здійснити впродовж трьох років після обрання Президента України, який прийме на себе такі публічні зобов’язання. У разі невиконання Президент має добровільно подати у відставку, про що оголошується відповідна заява під час складання присяги на вірність Українському народові.
Олександр Кочетков.

В шатающейся лодке президента образовалась трещина.

В последнее время Петру Алексеевичу все более дерзко показывают его место. Которое, как оказалось, совсем даже и не главное. А так, где-то «в углу, возле параши». Конституционная реформа, еще не началась, но по факту, уже начинает проявляться -- Порошенко уже "без короны". И люди от него, пока тихо, но уходят. Как пишет Чепинога: "Щури тихо тікають з корабля, хоча й спиною до виходу, вклоняючись і шаркаючи ногами".
После демарша Верховной Рады, которая, после ухода фракции БПП вполне себе эффективно продолжила голосование, Порошенко решил запустить слух о том, что он готов на досрочные перевыборы ВР. Петя блефует или свихнулся. Объясню почему. Роспуск Рады может произойти только по беспределу. Человек, готовый идти по беспределу, должен иметь в руке какие-то силовые козыри, иначе он просто сумасшедший. Какие же силы есть у Петра Алексеевича? Грицак? Ага, особенно учитывая, что еще недавно Порошенко искал в Раде голоса для его снятия. Учитывая то многолетнее унижение, которому подвергал его Порошенко, посылая в СБУ своих “кураторов” из числа мелких решал типа Кононенко или Грановского, или выводя фактически из Грицаковской юрисдикции отдел “К”. Кроме того, будет ли СБУ работать по беспределу на выборах учитывая, к примеру, судьбу Щеголева или Бика? Сомневаюсь. И кто остается у Порошенко? Армия? Не пойдет на это никто из командования, да и уж точно Запад не позволит. И остается один Гелетей со своим УГО. Но их сил хватит разве что на эвакуацию Петра Алексеевича.
Я вообще очень сомневаюсь, что какие-либо силовые органы будут работать на выборах по беспределу. Все понимают, что в случае проигрыша легко оказаться на скамье подсудимых. Да и ради кого и чего? Андрей Билецкий писал недавно о том, что власть утратила монополию на насилие. Да, давно утратила. А силовые органы утратили ощущение безопасности применения насилия и законности. Не будут они его применять. Будут саботировать.
Казалось бы, что выборы могут пройти успешно. Как бы не так...
За последнее время активно развивалась и структурировалась новая сила. Те, кого раньше называли “титушками” окрепли и выросли и теперь называются частной "армией". Частично принадлежащие олигархам, а частично самостоятельные, имеющие своих “генералов”, но не имеющих хозяев, а лишь заказчиков. Подобные самостоятельные “армии” способны в течение суток доставить в любой регион украины 10 тысяч бойцов. Для того, чтобы жить, "отморозки" должны искать “подряды” на рейдерство, на отжим чужих урожаев, на платное участие в политических акциях, митингах, охрану или же срыв мероприятий и т. д.
И вот представьте, в какой обстановке при таком раскладе, будут проходить выборы? Эти группы будут громить друг друга на избирательных участках за деньги разных политических сил. При невмешательстве официальных силовиков, они могут навязать свои правила. Если есть монополия на силу, то будет и желание ее применить.
Идти сейчас на незаконный роспуск Рады и незаконные выборы — это поджечь всю страну сразу. Так что, повторюсь, или Порошенко блефует или сошел с ума.

Порошенко, несмотря на «теплую ванну» прихлебателей из АП, не мог не видеть, как его влияние на ситуацию в стране падает. Он задумал подвинуть Гройсмана, при этом, отобрав потоки "нала" на контрабандном направлении. Гройсман и Продан узнали заранее о предстоящей операции и предприняли ответные меры. Прежде всего, привлекли МВД к фактической охране таможенных постов с соответствующим информационным сопровождением. Чем ответила Банковая в лице СБУ? Жидковато, прямо скажем, ответила -- задержанием и "шмоном" некоторых фигурантов. Проблема Порошенко в том, что у него остались только чрезвычайно токсичные исполнители. Его личная СБУ – это Фролов, Писный, Коваленко и не менее токсичные и уже смешные проходимцы «Конус» (Кононенко) и Грановский. И даже если бы вдруг они начали действовать честно (ну, это же гипотеза), и умно (это уже фантастика) – то им все равно никто не поверил бы. Никакая армия ботов не сможет вернуть доверия к этим аморальным гражданам. А других у Порошенко просто нет.

Порошенко уже проиграл информационную войну. Он проиграл войну кадровую – вокруг него остались исключительные отбросы, которые уже никому просто не нужны и не страшны. Сейчас он начинает проигрывать войну финансовую. Да, отжал много. Да, украл много. Да, «Рошен» на подъеме. Но готов ли Петр Алексеевич бросить личные большие деньги ради победы? Нет, конечно. Деньги для Петра Алексеевича важнее чем власть. В алчности заключена причина его поражения. А от для Тимошенко именно власть являлась всегда главным мотиватором, а не деньги и богатство.
Петр Алексеевич еще конечно побарахтается, пока его кто-нибудь сильно не испугает, или здесь, или на Западе. И вот тогда он даст деру или сляжет в больничку. Эти два варианта, на самом деле, уже ближе, чем когда-либо.



Шлях до автокефалії УПЦ.


Вселенський Патріарх Варфоломій: «Нехай не забувається, що Константинополь ніколи не видавав дозволу передавати території України будь-кому».
Через тиждень після візиту на Фанар делегації українського екзархату РПЦ в Україні (УПЦ МП) в супроводі народного депутата В.Новинського, Варфоломій 1 липня, виступаючи у Тронному залі своєї резиденції після поминального богослужіння, значну частину промови присвятив українському питанню. Про це повідомляє Прес-служба Патріархату.

Вселенський Патріарх:
--- І сьогодні на часі врегулювання українського церковного питання, тому що це логічно, і ми бажаємо, як Мати-Церква, відновлення єдності в Україні розділеного церковного тіла - десятків мільйонів вірних, хрещених і просвічених безпосередньою турботою і місіонерською діяльністю Вселенського Престолу. Крім того, в минулому, Константинопольська Церква, діючи в рамках канонів і пастирської опіки, вирішувала важкі і складні церковні питання, завжди керувалась інтересами народу Божого і збереженням Всеправославної єдності. Достатньо згадати нещодавню участь і допомогу Вселенського Патріархату у вирішенні проблем, які були в Церквах Кіпру, Єрусалиму, Албанії тощо. Так Константинопольська Велика і Свята Церква Христова діє в дусі істинної любові, бореться і сьогодні для остаточного вирішення церковних справ в Україні.
В подальшому Вселенський Патріарх нагадав про духовні та канонічні права Вселенського Престолу стосовно України:
--- Нехай не забувається, що Константинополь ніколи не видавав дозволу передавати території України будь-кому, крім права хіротонії (висвячення) Київського митрополита у Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі та при безумовному згадуванні Вселенського Патріарха. Це сказано у Томосі про автокефалію, що Мати-Церква дарувала Польській церкві: Наш Престол не визнав відділення Київської Митрополії і залежних від неї православних Церков Литви та Польщі та їх приєднання до Московської Церкви, що було здійснено проти канонів та не були дотримані права Київського митрополита, який мав титул Екзарха Вселенського Престолу.

Зміст заяви зосереджений на тому, що Константинополь не визнає факту канонічної передачі Київської Митрополії Московському Патріархату - навпаки, Патріархат вважає владу Московської патріархії отриманою в неканонічний спосіб, про що записано в Томосі про автокефалію Церкви в Польщі (1924 р.), уривок з якого спеціально процитовано в промові.
Цією промовою Патріарх ще раз засвідчує рішуче налаштування розв‘язати українське церковне питання. Свого часу Патріарх успішно діяв у розв‘язанні кризових ситуацій в Церквах Албанській, Кіпрській, Єрусалимській. А отже, не відповідають дійсності твердження, ніби Вселенський Патріарх після візиту до нього делегації МП з України згідний «відкласти справу».

Архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (в миру – Іван Володимирович Зоря). Речник УПЦ КП.


Украинская автокефалия и контригра Кремля.


В отличие от католиков, у православных нет единоначалия. Все 14 православных Церквей, признающих друг друга, находятся в определенных отношениях, а Константинопольский патриархат все-таки на правах материнской Церквы, но при равных отношениях.
В истории был прецедент Великого раскола (схизмы) 1054 года, когда православные разошлись с католиками и прокляли друг друга. В 1965 году анафемы были обоюдно сняты, но раскол остался. Богословы с обеих сторон немало поспорили о различиях в символах веры, но при непредвзятом взгляде причины раскола оказываются вполне земными.
Согласно каноническому праву, а также по ряду исторических причин Вселенский (Константинопольский) Патриархат единственный в православном мире имеет признанное другими Церквами право предоставлять автокефалию. За исключением Александрийского, Антиохийского и Иерусалимского патриархатов, остальные автокефалии - бывшие территории Вселенского Патриархата (ВП), отпущенные им.

Вселенский (Константинопольский) патриархат постоянно и последовательно расшатывается Московским патриархатом. МП вообще давно «копает» под Константинопольскую Церкву в надежде занять центральное место.
После 1917 года, на территории, контролируемой Советами, православная Церковь была разгромлена, а духовенство уничтожено или выслано. Уцелели лишь те, кто объявил о безусловной лояльности советской власти, но с 1935 года их также накрыла волна арестов, причем, это коснулось как епископата и духовенства, так и активных мирян.
Осенью 1943 года Сталин принял решение использовать в политических целях русскую эмиграцию, а также организовать блок стран Восточной Европы и Балкан. С этой целью было принято решение восстановить РПЦ как один из инструментов государственной политики и формирования образа СССР как нового издания Третьего Рима. Сталин решил создать РПЦ под пристальным присмотром КГБ. Он вызвал в Кремль трех уцелевших митрополитов из сергианской группировки: Сергия (Страгородского), Алексия (Симанского) и Николая (Ярушевича). Выделив им правительственный самолет, он приказал собрать по лагерям оставшихся в живых епископов, необходимых для проведения Собора и избрания нового патриарха. Но выживших епископов было мало, чтобы придать сталинской постановке убедительный вид. Пришлось провести несколько экстренных и крайне сомнительных хиротоний, нарушающих правила. В итоге, 19 человек, в нарушение целого списка норм православия, организовали Собор, учредили Русскую православную Церковь (РПЦ) Московского Патриархата и провозгласили Сергия Страгородского Патриархом всея Руси. Речь шла именно о новом учреждении, поскольку с 1721 года Синод управлял Церковью и Московского патриархата не существовало. Новая православная Церковь строилась по прямым директивам Сталина, как филиал спецслужб. Все священнослужители, работавшие с прихожанами-мирянами, в обязательном порядке вербовались КГБ.
Конфликты, в которых неизменно принимали участие спецслужбы СССР, происходили в связи с признанием автокефалий Польской, Грузинской Церквей, а также православной Церкви в Америке.
Общая тенденция налицо: московские попы, плотно сросшиеся с московскими спецслужбами, хотят потеснить Константинополь и начать рулить мировым православием. Занять место «первых среди равных» московские попы стремились и до 1917 года. Например, конфликт вокруг Болгарской автокефалии в 1872 году использовался Петербургом для изоляции болгар, с тем, чтобы пристегнуть их к союзу с Россией.
В рамках подготовки к Всеправославному Собору 2016 года вопрос автокефалии был вброшен в обсуждение Московским патриархатом и максимально подогрет, чтобы не дать возможности Украинской Церкви получить автокефалию. Константинопольский патриархат пошёл тогда на компромисс, согласившись с тем, чтобы автокефалии предоставлялись только при согласии и по просьбе церкви, в составе которой находится часть, претендующая на самостоятельное существование. Иными словами – с согласия Московского патриархата. Но РПЦ хотела добиться еще и совместного провозглашения новых автокефалий всеми Патриархатами, то есть, фактически торпедировать Константинопольский патриархат, лишив его первенства уже окончательно. «Жадность фраера сгубила!»
В итоге, переговоры зашли в тупик. Вопрос был исключён из рассмотрения Всеправославным собором, а сам собор в Колимвари на Крите прошел в урезанном формате. Из 14 признающих друг друга православных автокефальных Церквей в нем, из-за московских интриг, не участвовали Антиохийская, Грузинская, Болгарская и Московская Церквы. Война, дестабилизация, терроризм, интриги, разброд и шатание – это обычное состояние «империи зла», которая медленно, но уверенно движется к своей кончине.

6 июня 2016 года, незадолго до открытия Собора, Верховная Рада приняла обращение к Константинопольскому Патриарху Варфоломею с просьбой признать недействительным акт 1686 года о передаче Киевской митрополии из подчинения Константинополю к Московскому патриархату, а также «Принять активное участие в преодолении последствий церковного разделения путем созыва под эгидой Вселенского Патриархата Всеукраинского объединительного собора с целью решения всех спорных вопросов и объединения украинского православия».
Собор в Колимвари не рассматривал, не комментировал украинский вопрос, но полномочный представитель Собора архиепископ Телмисский Иов (Константинопольский патриархат) заявил, что Вселенский Патриарх не раз заявлял, что Константинополь является Матерью-Церковью для Украинской Церкви и, что решением Константинопольского Синода вопрос был передан специальной комиссии для изучения этого вопроса.
В акте 1686 года, об отмене которого в 2016 году ходатайствовала Рада, предполагалось, что Московский патриархат (МП) выступит как наместник Вселенского (Константинопольского) патриархата (ВП) в Киеве, где будет исполнять только некоторые его функции, сохраняя при этом все права Киевской митрополии, и, особенно, право избрания в Киеве митрополита. Все это было грубо порушено Москвой. Не существует документа, который давал бы право МП на территорию нынешней Украины. Киевская митрополии 1686 года не соотносится к современной Украине.
Автокефалию Грузинской православной церкви МП предоставил в 1943 году. Это был способ утвердить себя и утереть нос ВП, который признал грузинскую автокефалию только в 1990 году. Такую же двойную роль выполняла операция по признанию МП автокефалии Православной Церкви в Америке в 1970 году. С одной стороны, это ослабило ВП, уменьшив его влияние в США, с другой - дало КГБ СССР дополнительный канал влияния и площадку для работы в стране противника.
Все три конфликта вокруг грузинской, польской и американской автокефалий при внимательном изучении фактов и документов не оставляют и тени сомнения в том, что это операции спецслужб, проводившиеся под церковной "крышей".

Оказывал давление МП на ВП и по украинскому вопросу. Когда в 2008 году патриарх Варфоломей приезжал в Киев, предполагалось, что он заявит, что Украина находится в канонической юрисдикции Константинополя. Это, по замыслу президента Ющенко, должно было стать началом процесса получения автокефалии.
Но Кремль, использовав свои связи, оказал на Варфоломея давление, и вопрос был отложен. Тогда, как и в 2016 году, Кремль использовал российские спецслужбы, российский МИД и МП как три инструмента для удержания Украины в поле своего влияния. Но рано или поздно московским враждебным интригам придет конец и этот конец уже показался на горизонте.


УПЦ на порозі отримання автокефалії.


Знаменна дата 28 липня 2018 року -- 1030-ліття Хрещення Русі-України.
Вселенський Патріархат у Стамбулі прийняв до розгляду запит України, щодо надання автокефалії УПЦ і розпочав процедуру оформлення Томосу української автокефалії.

19-20 квітня 2018 р. в Стамбулі у резиденції Вселенського Патріарха в районі Фанар відбулося засідання Святого і Священного Синоду Константинопольського Патріархату.
Як раніше вже повідомлялося, заступник глави Адміністрації Ростислав Павленко в ці дні перебував у Стамбулі, де передав офіційні звернення щодо Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні від єпископатів УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, а також було підтримане рішенням Верховної Ради.

За підсумками роботи Синоду на сайті Патріархату опубліковане наступне повідомлення:
«Комюніке Святого і Священного Синоду (22.04.2018)
Святий і Священний Синод під головуванням Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія завершив своє чергове засідання, яке відбулося з четверга, 19 квітня, до п'ятниці, 20 квітня. Всі питання порядку денного були розглянуті та обговорені, та прийняті відповідні рішення.
Відповідно до Божественних і Святих Канонів, а також вікового церковного порядку і Священного Передання, Вселенський Патріархат зацікавлений в збереженні всеправославної єдності та турбується про Православні Церкви у всьому світі, особливо Українського Православного Народу, який отримав від Константинополя спасительну християнську віру і святе хрещення. Таким чином, як істинна Матір Церква, він розглянув питання, що стосуються церковної ситуації в Україні, як це було зроблено в попередніх синодальних засіданнях, і отримав (прийняв) від церковної і цивільної влади, які представляють мільйони Українських Православних Християн, - звернення, яке вимагає надання автокефалії, вирішив тісно спілкуватися та координувати зі своїми сестринськими Православними Церквами щодо цього питання.
У Вселенському Патріархаті, 22 квітня 2018 року.
Від Головного Секретаріату.»

КОМЕНТАР

1. Зазначене повідомлення засвідчує, що усі звернення - церковні (від українських архиєреїв) та світські (від влади) були офіційно прийняті до розгляду, що є формальним початком процедури проголошення Томосу.

2. Так як раніше було сповіщено, що до Вселенського Патріарха звернулися архієреї УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ в повному складі, важливо відзначити, що саме суб’єкти звернення іменуються «церковною ... владою, яка представляє мільйони Українських Православних Християн». Цим повністю спростовується твердження представників Московського Патріархату, що виключно вони представляють Українське Православ’я. Зазначеним повідомленням Синоду підтверджується, що мільйони православних християн України представляють ієрархи, які просять Вселенського Патріарха видати Томос про автокефалію.

3. Вище зазначеним також спростовується твердження, що лише МП в Україні може звертатися з питань автокефалії - як бачимо, Синод прийняв до розгляду звернення від УПЦ КП і УАПЦ, а також від Президента і Парламенту, в той час як Церква МП в Україні такого звернення не надсилала.

4. Синод ще раз підтвердив, що виключно Константинопольський Патріархат є Церквою-Матір’ю для України, і як така Церква, а також як Патріархат, наділений особливим обов‘язком всеправославного піклування про порядок і єдність - він бере до розгляду зазначені прохання про автокефалію. Таким чином відкидається твердження Московського Патріархату про те, що «українське церковне питання» є його «внутрішнім питанням» і не стосується компетенції Вселенського Патріарха.

5. Синод засвідчив, що буде інформувати інші Помісні Церкви та координувати з ними свої зусилля - що відповідає підкресленому вище обов’язку турбуватися про всеправославну єдність. Однак це жодним чином не означає, що Вселенський Патріарх зобов’язується вирішувати це питання виключно «на основі консенсусу», тобто лише за згодою РПЦ, яка такої згоди не дасть.

Підтвердженням того, що саме так у Константинопольському Патріархаті розглядають «інформування і координацію» є проведення Всеправославного Собору на Криті попри заперечення РПЦ і ще трьох Церков.

6. Очевидно, що РПЦ буде вкрай жорстко реагувати на кроки Константинопольського Патріархату щодо автокефалії Церкви в Україні, тому Вселенський Патріарх має об’єктивно інформувати інші Церкви про стан справ і разом з ними протидіяти антиканонічним крокам з Москви.

7. Важливо також зазначити, що у повідомленні не згадується РПЦ чи її представники в Україні, а також про «розкол» чи «розділення», що означало б зміщення акцентів у позиції Фанару -- констатації негативних аспектів української проблематики, як це було раніше, до висвітлення позитивних тенденцій, якими є церковні та світські звернення щодо автокефалії.
* * *
Враховуючи, що зазвичай Константинопольський Синод взагалі обмежується лише інформуванням про свої засідання без зазначення подробиць - наведене вище комюніке самим фактом своєї публікації є вагомим позитивним сигналом про істотні зрушення та готовність Вселенського Патріархату довести розпочату справу до логічного позитивного завершення.
Наступне чергове засідання Синоду очікується наприкінці травня цього року.

Прес-центр Київської Патріархії