43. мріяне слово.

...отак спаде слово
і піде воно коридорами мови
допоки не знайде собі місце
із високим вікном, у яке
зазирає місяць і зорі заходять
розповісти аби
всілякі дивні історії Всесвіта
і ранкова зоря завжди вітається гомінкими птахами
і сонечко вдень
світло і тепло усміхається новому слову
що замріяно дивиться з підвіконня
милується степом і річкою гаю...

а потім заходили гості -
дивакі невгамовні, безцеремонні
влаштовують бал маскарадний
з феями, ельфами
чаклунками і чаклунами
з чортами і янголами
з матронами, донами і мадонами
і лицарями без докору і страху
і блазні грали на мандолінах
гітарах і скрипках
дмухали в труби, в сопілки
щодуху в блискучі фанфари
били у бубни і барабани
і танцювали, звеселяючи натовп
всілякого іншого люду, якого набилось
в затишне місце з високими
і просторими вікнами замку
і пуляв салют
і гриміли оркестри
і кружляли у танці містични дами і кавалери
принцеси і принци, королі, королеви
у масках казкових драконів споглядали це дійство
обмахуючи пир"їнними віялами обличчя
маніжно прихилялись
і перемовлялись тихо про щось один з одним
ховали за віялами обличчя
які і так вже було не впізнати у масці... -
і все те
тонуло у квітах
лилося рікою вино
ломились ряди від їства
над усім панувала
пишна, чепурна, розкішна
ошатність
кохання -
безтурботне, веселе, світле і чисте! -
огортало душу і серце
підхоплювало цей світ і підносило до небес -

і слово нове спадало
і йшло коридорами замку мови
допоки не знайде собі затишне місце
з високим просторим вікном до волі...

39. дощик від ельфів.

йшла воля степом вистрибцем,
сачком ловила хмарки -
сміялись з неї весело
всі ельфи у квітках.
хохотуни аж покотом
каталися на спинках
і по дитячі смішно так
чаклунно-чарівні
від сміху неутримного
здригалися хиталися
і крильцями і ніжками
потішні пустуни.
а потім бешкетуючи,
ці сміхуни - над волею
водили хмарки лЕгкії
у синіх небесах.
від обрію до обрію
у просторі безмежності
гуртом водили бавились,
футболили хмаркИ -
дзвонили милозвучно їх
дзвіночки-балабончики
на кистях рук і пасиках,
у стрічках і бантах... -
і припустився сонячний
стрімкий жаданий бажаний
у спеку прохолодний
такий чудовий дощ!
відкинула сачок свій
у степу воля радісна,
сховалася під вЕрбою,
замріялась собі -
і шелест крапель в листі
здавався їй як піснею
і дзвониками ельфів
у травах і квітках...
...отак мені надумалась,
у дощ в степу придумалась
щаслива безтурботна
під небом воля ця...

Революція в раю.

Читаючи про "найпершу революцію в Арді", завжди дивувався - а для чого вона була потрібна?
Опісля спішної евакуації Ельфи у щасливому Валінорі і жили щасливо. Три народи, а власне - три варни побудували собі міста ( цікаво, що Ваніар, Нолдор та Телері поселились окремо від самого початку: Ваніар перебралися до Валмару, ближче до Богів, Нолдор продовжували прикрашати Тіріон - місто на пагорбі, (символічно однак), Телері зосталися на узбережжі.
Всі три народи мали своїх князів (буду все таки притримуватись слов янської термінології). Княжий рід Нолдор з часом розділився на три гілки, до яких входили нащадки князя Фінве та їхні родичі.
Подальші події відомі - з ув язнення виходить Мелькор, відомий всьому світу руйнівник і пакосник. Боги Арди пробачають провинного брата і дозволяють йому не тільки вільно подорожувати Валінором, але й спілкуватись зі своїми підопічними.
Це мені завжди нагадувало старий анекдот про те, як до дитсадка взяли вихователем старого рецидивіста
Тут на мітологію Професора лягає тінь Апокаліпсису - саме там розкручується подібна ситуація. Ті, хто уважно читав Біблію, мають згадати - опісля воскресіння і суду Сатану буде відпущено, і він буде ходити поміж воскреслими і виправданими "овечками" (не забуваємо, що "козлів" уже засуджено і вкинуто у вогняне озеро) та спокушати їх. Жорстко, однак, - адже "овечки" вважають себе у безпеці. Ті з них, хто піддався спокусі - отримають своє разом зі спокусником.
Ситуація в Арді м якша - Ельфи, котрі не послухали Валар і зосталися в Ендоре, не понесли покарання. Однак - іде війна. Перша Белеріандська. Не привчені воювати Телері Середзем я гинуть і страждають, аж доки князю Ельве Сінголло не вдається вимуштрувати військо, домовитись з Гномами про зброю, тощо... Пекло не пекло, але й щасливим життя тих, хто зостався на східному березі, не назвеш. Доріат було оточено захисним поясом, однак за його межами залишились цілі народи.
А захисники і воїни Нолдор тим часом на Західному березі будували Тіріон та Альквалонде.
І слухали оповідки "агітатора Мелькора" у вільний від роботи час.
На те, чим спокусив Мелькор Ельфів, відповідає Професор - владою.
Дійсно, а які ще у раю могли бути спокуси? Території? Скільки завгодно, хочеш на пагорбі Туни будуйся, хочеш на березі моря. Родючі землі? Поруч мати Яванна, Богиня родючости. Все росте само, встигай збирати. Збільшення кількости підданих - для чого? Ельфи все робили власноручно: їхні князі були найкращими митцями та ремісниками. Тобто - їм не були потрібні ні слуги, ні раби. Кордони поміж державами - які у раю кордони, від кого їх охороняти...
І виникає закономірне питання - а чим була для Ельфів влада?
Для Людини влада може бути всім. Можливістю нічого не робити, жити у розкошах... Можливістю панувати над тілами і душами підданих... Володар може спати на похідному жорсткому ложі, носити витерте вбрання і насолоджуватись владою як такою - страхом підданців, підлабузництвом, можливістю будь-якої хвилини розчавити людину морально і фізично.
Однак - влада потребує і віддачі. Володар мусить забезпечувати оборону країни та порядок у межах її кордонів. Володар сам, або руками своїх воїнів (чиновників) чинить суд та розправу, стежить за виконанням законів...
Це у Людей... А яку реальну владу мав, скажімо, Великий Князь Фінве?
У Валінорі на той час відбулися два суди. Перший - над тим таки Мелькором. Фінве на цьому суді був свідком. Судили Мелькора Валар і присудили поганцю триста літ Мандосу.
Другий суд, а радше нарада, відбулася з приводу добровільного відходу до Мандосу Міріель, жони Фінве, і прохання самого Фінве про можливість взяття другого шлюбу. Опісля довгої наради Валар дозволяють Фінве одружитись з ваніе Індіс.
Гаразд - це проблеми, які Ельфи самі вирішити не могли (хоча щодо шлюбу... мм... не певен). Однак - провинного Феанаро судять знов-таки Валар. Це - третій суд, перед цим відбулася вікопомна нарада у князя Фінве, на якій Феанаро загрожував брату мечем.
Вже цю проблему Ельдар мали б вирішувати самі. Гаразд, Фінве сумнівався, що справедливо розсудить сутичку між синами... Однак - у нього мали бути радники, врешті решт...
Про що це говорить? Та про те, що реальної влади Ельфи у Валінорі не мали. Навіть у дрібницях зверталися до опікунів.
Так що ж тоді - Ельдар рушили до Ендоре за реальною владою?
Однак, до загибелі князя Фінве і знищення двох світлоносних дерев, Ельфи і не думали про те, щоб покинути Валінор. Навіть Феанаро - Вогняний Дух, будував свій Форменос на совість, явно не бажаючи нікуди вирушати з твердині.
Коли Нолдор опинились в Ендоре, реальної влади у них, звісна річ, побільшало. Однак...
За всю Першу Епоху відбувся лише один суд - над Еолом, вбивцею князівни Арельде.
Раз поділивши землі, князі Нолдор ніколи не сперечались за їхні кордони.
Оскільки Ельфи - раса дисциплінована, за нечисленними винятками, то вони не мали потреби ні у внутрішніх військах, ні у в язницях, ні у наглядачах над працівниками.
Князь Ельфів - це перш за все воєвода. І тільки...
Єдина сутичка "за владу" - Нарготрондська усобиця... Слід погодитись, що обставини там були екстремальні.
Питання - так все ж таки, чим Мелькор спокусив Феанаро та інших? Невже можливістю повоювати? Але в цьому випадку Темний Вала має вигляд нерозумної істоти: замість лагідних Аварі, для яких війна була ну дуже великим напрягом, він виманив з Валінору на біду собі та Саурону озброєну до зубів касту природжених кшатріїв, налаштувавши їх проти себе.
Напевне лиха сила завжди страждала повною відсутністю логіки. Спершу Мелькор століттями роз яснював Ельфам, як їм погано живеться "під гнітом" Валар, довів Нолдор до стану майже громадянської війни, особливо тиснув на Феанаро, пропонуючи похід в Ендоре і себе улюбленого в якості гіда, (швидше за все, щоб нацькувати їх потім на інших Ельфів), а потім поламав власні ж плани, викравши Сильмарили.
Але найбільше мене дивують Валар, котрі завершили ситуацію прокляттям. І не Мелькора прокляли, а Ельдар, над якими взялися опікуватись.
Не дивно, що частина Нолдор озлобилась і проти Моргота, і проти своїх опікунів. Особливо - Перший Дім і його чудова сімка.
Однак, з вищесказаного виходить, що Ельдар сперечались за символ - золотий вінець. Який так і зостався символом.
До речі - Ельфи безсмертні... Ще одна загадка: яким чином мала відбуватись передача влади? Шляхом добровільного зречення? Маедрос віддав корону Фінголфіну, однак реальної влади у Великого Князя від того не побільшало - і Фінрод, і той же Маедрос володарювали цілком автономно.
Невже вся ця бурхлива революція в раю сталася виключно заради права називатись Великим Князем?

Про Ельфів і не тільки...

Не раз і не двічі задавав собі питання - чому майже всі письменники, котрі присвятили свою творчість фентезі, впевнені, що Першонароджені повинні:
- Поступитись людям територією
- Конфліктувати з людьми
- і врешті решт зникнути
Взагалі-то, найправильніше цю проблему вирішив Пол Андерсон у "Зламаному мечі". За його теорією, світи Ельфів та Людей майже не перетинаються, а існують паралельно. Люди можуть відчувати Ельфів на духовному рівні, а вже спілкуватись з ними можуть тільки знахарки, яких непоштиво прозивають відьмами. З хрещенням, якому Андерсон придає дуже велике значення, лазівки в паралельний світ закриваються.
Цікавою є теорія Андерсона про те, що у Ельфа нема душі, а отже він позбавлений можливості любити. Звісно, Першонародженні менше емотивні, ніж Люди, хоча - дивлячись які, звичайно. Феанор, наприклад, за напругою емоцій будь-якій Людині дасть три очки вперед. Однак, Андерсон це не Толкін, він серйозно вважає, що Ельфа можна наділити душею через...хрещення. Тільки при тому Ельф забуде, що він Ельф - така ось катавасія.
Толкін, найвищий авторитет в ельфійській проблемі, вирішує її з властивим йому тактом - час Ельфів минув, і вони відпливають на Захід, до щасливого Валінору. Хоча, чому цей час минув - незрозуміло. Гаразд, Нолдор прокляв Суддя Намо, і в прокляття якраз входило оце побажання блукати людським світом, поволі перетворюючись на тіні. Однак, чим завинили Ельфи-Аварі, котрі ніколи не покидали Ендоре? Їм-то за що поступатись Людям своїми лісами?
У Толкіна, наприкінці Третьої Епохи, доволі цікаве ставлення Людей до Ельфів. В краях, від цивілізації далеких, Люди спілкуються з Ельфами, торгують з ними (королівство Трандуїла). Рівендейл - це вже "останній затишний притулок", і Ельронд спілкується лише з дунаданами, нащадками нуменорців. Лоріен же, котрий знаходиться найближче до центрів тодішньої цивілізації, взагалі закрито для сторонніх, і серед роганців про нього ходять недобрі чутки - "ельфійська відьма" проживає в Лоріені. Хто туди раз потрапив - назад не повернувся.
Але Професор, принаймні, не доводить справу до збройних конфліктів між расами. І Ельфи з Людьми дружать - з добрими Людьми, звичайно. Конфлікти, звісно, існують - але в межах загальних бойових дій проти Ангбанду, а чи Мордору. До чести Ельфів, вони не є мстивими - Маедрос, наприклад, не став опісля Нірнает, відстрілювати вастаків, хоча було за що.
І тут в ельфійську проблему вломлюється  Анджей Сапковський...
Скільки мені доводилося розмовляти і з поклонниками творчости цього товариша - якось паном його назвати язик не повертається - і з прихильниками гри "Відьмак", ніхто не помічав деяких цікавих особливостей його багатотомної епопеї.
Починав Сапковський як "іронічний фентезіст". Перша частина "Відьмака" складається з казкових сюжетів, загиджених так, що навіть оркам не снилось. Білосніжка, котра спала з сімома гномами - не найогидніша версія. Враження таке, що у поштивого поляка було дуже важке дитинство, залізні іграшки і дитбудинок замість люблячої мами.
Потім світ Сапковського починає розширюватись і вже не обмежується казковими сюжетами. Власне кажучи - Сапковський це Толкін навиворіт. У нього навіть гобіти є, тільки називаються по-іншому. Але те, що у Професора є красивим, у Сапковського є огидним.
Щодо Ельфів, то тут Сапковський зробив нам, українцям, честь - він дав Першонародженим можливість повоювати у повстанському війську. Я свого часу вивчав матеріали по бойовим діям УПА - так скоя-таелі (Ельфи-повстанці у Сапковського) фактично повторюють деякі операції наших партизанів.
Ясна річ, що Сапковський Ельфів не одобрює. Його теорія така - Першонароджені, звісно ж, від Людей талановитіші, розумніші, красивіші, врешті-решт... Ну і нема чого їм взагалі існувати, як окремому народу. Люди плодяться швидко, Людям потрібні території... Ельфи мусять злитись з Людьми в один народ і зникнути - Валінору в світі Сапковського не передбачено.
Однак, Ельфи зливатись з Людьми в одну спільноту не бажають. Нудить їх, бачте, від хамства, бруду, людського свинства. І Сапковський не шкодує чорної фарби - Ельфи-повстанці відстрілюють Людей з лісових засідок, є страшними расистами (трохи не написав - українськими націоналістами), приєднуються до жахливої Імперії, і - о жах - вбирають чорні однострої зі срібними стрілами.
Опісля такого "падіння" винищення Ельфів стає справою шляхетною, а головне - добре оплачуваною. Наприкінці, коли Імперія Зла, ясна річ, впала - прості добрі Люди діляться з полоненими Ельфами шматком хліба. Сапковський наводить дуже багато подробиць в описі бранців - брудні, завошивлені, смердючі... Ви вважали себе кращими - так ось же вам...
Ясна річ, що кожен письменник вкладає в свою модель світу своє бачення світу. Мораль Сапковського така - краса і витонченість не мають права на існування. Більшість завжди права, хоч вона, ця більшість, не варта доброго слова - Сапковський не ідеалізує людство. А якщо вас, витончених, ввічливих, гарних мало - зникніть, або помріть, щоб нам, свиням брудним, не було заздрісно і перед собою соромно.
Приблизно подібних же поглядів притримується більшість письменників-фентезистів, у світі яких живуть Ельфи. Конфлікт між расами є неминучим - або Люди винищують Ельфів і роблять це з задоволенням, або Ельфи перетворюють Людей на рабів.
І чого ми так боїмося ввічливих, витончених, розумних? Страшно потім дивитись на себе у дзеркало?
Цікавим винятком з довгої шереги ельфоненависників є Майкл Муркок. В романі "Вічний войовник" великий воїн Ерікьозе, якого Люди прикликали, щоб воювати проти лихих і жорстоких Елдренів (майже Ельдар), з жахом починає розуміти, що він воює якраз на боці лихих і жорстоких осіб - Елдрени ж є зразком лицарства і відваги. Спроба примирити обидві раси закінчується провалом, та остаточно добиває Ерікьозе одна деталь - в останній цитаделі Елдренів є арсенали, в яких заховано найсучаснішу зброю: автоматичні танки, лазери, гармати... А Елдрени воюють мечами і луками - бо так озброєні їхні супротивники.
Елдрени у Муркока - прибульці з іншого світу. Ерікьозе - теж з іншого світу, він знайомий з усією тією технікою. І великий воїн всупереч волі правителя Елдренів виводить на поле битви вбивчу зброю.
Муркок вирішує проблему просто - очманілі Елдрени зостаються на планеті самі: Ерікьозе винищив своїх одноплемінників до останньої людини. Сам він пояснює свої дії так - подібні жалюгідні істоти, котрим завжди потрібен ворог, не мають права жити на світі. "Коли б вони знищили вас, - пояснює він розгубленому правителю Елдренів - то накинулися б одне на одного і воювали б століттями. Я тільки прискорив процес".
Ще один оригінальний варіант співіснування двох рас подає Мирослава Горностаєва, наша землячка. Її Дивні (тобто ті самі Ельфи), як і у Муркока, є прибульцями з іншої планети. Їх світ загинув - і Дивні шукають собі притулку. На одній з планет вони віднаходять людську цивілізацію раннього середньовіччя. І укладають з одним народом військовий союз, взамін на можливість поселитись на їхній території.
Прибульці допомогли місцевим розгромити ворога. Але ж Люди - це тільки Люди. З усіма наслідками. І Дивні вирішують змінити Людство духовно. На жаль засобів у них вистачає лише на один народ.
Цивілізація, що виникла в результаті - це неймовірний "гібрид вишні з сакурою". Японська витонченість, але без жорстокості, українська любов до краси, але без оцього нашого остійського "моя хата з краю". Нащадки Людей і Дивних створили неймовірний світ. Ну, а сусідів, звісно, задавила жаба - і понеслось.
Отже, сумно - але існувати разом раси Ельфів і Людей можуть лише в разі "підтягування" Людей до ельфійського рівня. Чим, до речі, займався у Толкіна славетний Фінрод Фелагунд - виховував. Часу це забирало багато, але князь Нарготронду твердо вірив в успіх.
Наш час не сприяє не тільки Ельфам, але й тим з нас, хто хоче бути схожими на Ельфа, а не на немитого орка з пляшкою пива в одній руці і сигареткою з планом в іншій. Доходить до того, що ввічлива, непитуща людина починає викликати підозри. У мене один час були певні проблеми з діловими партнерами, тому, що я не хочу вживати спиртне. Не не вмію пити - просто не хочу. Потім до цього звикли, однак...
Часом світ стає таким огидним, що думаєш - а чи варто триматись за якісь заборони. З орками жити... Ну й тому подібне... Але ж таки варто... І я не вірю, що я є самотнім.
Люди, будьте Людьми... Тоді, може й Ельфи повернуться


 

Прекрасні дами Арди...

А тепер про прекрасних леді прекрасної казки... Пам ятаю, що опісля чергової рольовки, наші героїчні панни, котрі, нарівні з нами, брели плавнями, долали перешкоди, тягали на собі наплечники і зброю, зітхали біля вогнища про відсутність гідних жіночих ролей. Майже всі ельфійські леді, згідно Професора, то зосталися у Валінорі, то жили у потаємних градах... Ми ж не мали можливості поставити якусь широкомасштабну гру, грали в основному битви, чоловічого контингенту не вистачало, і тому подруги рольовиків грали воїнів, а зітхали по довгим сукням і гарним зачіскам.
Дівчата взагалі нас дуже виручали. У нас були справжні руді близнята-Амбаруссар: двоє
п ятнадцятирічних фанаток Толкіна, котрі цитували Сильм як Свідок Єгови Біблію. У нас був дуже цікавий "Маглор" - студентка музучилища по класу флейти, одягнена в чорне "готка", яку ми ледве умовили перед грою змити жахливий макіяж під "вамп". На дівицю подіяла лише загроза перевести її в ряди воїнів Ангбанду - "Маглор" була подругою нашого "Маедроса", котрий і привів до гурту це диво природи. У нас був дуже відважний "Фінгон", дівчина, за допомогою якої ми виграли... Дагор Браголлах (гра йшла без правил, на імпровізації). Щоправда, я через неї отримав нагінку від своєї дівчини - коли наші загони
з єдналися, "Фінгон", красуня зі справжнісінькими товстими косами, кинулась мені на шию і почала обціловувати. А моя дівчина стояла поруч, і мені потім важко було їй пояснити, що це таким чином виявлялася любов сина до батька.
Тому, ще з тих часів, які я нині згадую, як найщасливіші в своєму житті, мене цікавило, чому Професор так мало уваги приділяв жінкам.
Дійсно, варто лише порахувати... Якщо у князя Фінве було шестеро дітей - троє синів і троє доньок, то друге покоління походить лише від синів. Доньки Фінве не увійшли до Сильму, і таким чином відступили на задній план. Фіндіс і Фаніель, опісля загибелі Фінве, переселилися разом з матір ю Індіс до Валмару, Іріме, щоправда рушила в похід разом з братом Нолофінве, однак, про її подальшу долю нічого не відомо. Ні дітей, ні чоловіків ці красуні не мали.
Феанаро мав сімох синів, Нолофінве - трьох синів і доньку (якщо рахувати й Аракано, котрий до Сильму теж не потрапив), Арафінве - чотирьох синів і доньку. Тобто - шістнадцятеро.
З синів Феанора одружився лише Куруфінве, і, можливо - за деякими версіями - Маглор. Діти були у самого лише Куруфінве: один син Келебрімбор. Решта княжичів загинула бездітними.
Другому дому пощастило трохи більше: Фінгон Відважний був одруженим, принаймні він мав сина, а за деякими версіями - і доньку. Хоча Професор вагався, чиїм сином "призначити" Гіл галада - один час Гіл Галад вважався сином Ородрета-Артаресто і небожем, або онуком (залежно від версії) Фінрода. Але я буду притримуватись версії Сильма, а то геть заплутаюсь.
У Тургона була жона Еленве, яка загинула під час Крижаного походу... Знову: є князівство Гондолін, немає княгині. Зосталася донька - Ідріль.
Аракано загинув неодруженим. Арельде, донька Нолофінве, мала досить загадковий шлюб, про який нижче. Один син - Маеглін. Про таких росіяни говорять: "в сємьє нє бєз урода".
Третій дім. Фінрод Фелагунд, красень і мудрець. Наречена зосталася у Валінорі. Ородрет, його брат, одружився з "синде шляхетного роду". Ні імені, ні родоводу, як і у дружини Фінгона. Одна донька - Фіндуїлас.
Ангрод - Ангарато, неодружений. Його брат Айканаро-Аегнор закохався в смертну дівчину, платонічно. Загинув бездітним.
Артаніс-Галадріель. Замужем за доріатським принцом. Одна донька - Келебріан.
Отже простий підрахунок показує - у шістнадцяти осіб - семеро дітей. Це, якщо враховувати і гіпотетичну доньку Фінгона.
Далі - ще ліпше. З усієї цієї сімки дітей мають лише Ідріль і Келебріан. Третє покоління нолдорської знаті можна порахувати на пальцях одної руки: син Ідріль і смертного Туора, Еаренділь і троє дітей Келебріан - Арвен, Елладан, Елрогір.
Четверте покоління... Ну, тут і рахувати нічого - Ельронд і Ельрос, сини Еаренділя. Ельрос "стає людиною", тобто його можна в рахунок не брати, його нащадки вже є людьми. Ельронд одружується з Келебріан, старшою родичкою. Втім, для вічно юних Ельфів вік не грає ролі. Коло замкнулось: опісля того, як Арвен прийняла долю смертної, зостаються двоє: Елладан та Елрогір.
Якось, опісля подібних підрахунків, наші дівчата висунули версію, що це є часткою Прокляття Намо. Дійсно, для язичника, наприклад, немає гіршої долі, аніж згинути бездітним. Це вважалося немилістю Богів. І тут явна немилість: від Першого Дому не зосталося нічого, з Другого нащадки є лише у слухняного Тургона, котрий майже всю війну просидів з волі Ульмо у Гондоліні, з Третього Дому... Ну, Артаніс є Артаніс, до того ж у неї донька, і сама вона леді, а за арійським звичаєм (легенди Професор брав арійських народів) рід числиться по батькові.
Щоправда, Фінрод воскрес у щасливому Валінорі. Маю цілу колекцію оповідок про його родинне життя з Амаріе. Майже всі сходяться на одному: у князя "афганський синдром", а дружина його не розуміє. Не може зрозуміти - вона не була "там". Діти від цього шлюбу? Про цю гіпотезу навіть фанфіки мовчать, принаймні мені такий не траплявся.
Взагалі, більшість жіночих характерів у Професора ледве промальовано пунктиром.
Міріель, перша жона князя Фінве, попеляста блондинка... Славетна вишивальниця... Настільки ефірна істота, що не витримала пологів і по власній волі покинула тіло. Наші дівчата якось довго сперечалися, як же народжують Ельфійки: з болем, без болю. Зійшлися на тому, що без болю, чому вони зробили такий висновок, я тоді не вловив. Коли князь Фінве опинився у Мандосі - вирішила повернутись, а бідолашний Фінве вирішив зостатись у Намо назавжди, щоб не стати двоєженцем.
Індіс, друга жона Фінве, золотоволоса блондинка... З ваніар, любила співати, складати вірші. Зовсім протилежна натура. Втім, нема чого дивуватись - Ваніар це народ брахманів, вони співають і танцюють перед ликом Богів.
Нерданель, жона  Феанаро. Про цю пані відомо трохи більше. Рудоволоса - троє синів успадкували її прикметну зовнішність. Талановитий скульптор. Виробляла ще якісь загадкові дрібнички з металу і скла. Була знайома з ковальською справою.Любила блукати самотою, як всі творчі особистості.
Не дивно, що Феанаро конфліктував зі своєю гідною парою: двоє талантів в одній садибі. Характер Нерданель, на мій погляд, проявився у Маедросі: спокійна лагідність (старший брат шістьох одірвиголів просто мусить бути лагідним) і страшнувата незламність. До того ж він на маму і схожий.
Не приєдналася до рушення через заборону батька і конфлікт з Феанаро. Моє ІМХО - якби Феанаро вистачило розуму натякнути дружині на мирне вирішення конфлікту, вона б вирушила з ним, незважаючи на заборону батька. І може б - утримала від деяких нерозважних дій.
Анайре, жона Нолофінве. Відомостей майже ніяких.Не пішла з усіма, тому що не пішла її подруга Еарвен... Ну це якесь не таке пояснення. А жона Фінголфіна мала бути особою неординарною, у князя був доволі важкий характер.
Еарвен, жона Арафінве... Ну тут зрозуміло, чому не пішла - вплив батька, князя Ольве, напевне. Срібноволоса леді, ніжна вродливиця, як більшість жінок-Телеро. В її дітях цікаво розподілилась кров трьох народів: Фінрод більше нагадує мудрого Ваніа, однак має чисто нолдорську силу духу, Ородрет - класичний Телеро, лагідний і нерішучий, Ангарато та Айканаро - войовники-Нолдор, а Артаніс опісля бурхливої нолдорської юності обрітає брахманський спокій Ваніар. Цей спокій зникає тільки раз - коли леді Галадріель побачила певне колечко.
Дружина Куруфінве, сина Феанаро... Не знаю, з якого глюку виникло, що її звали Лехте. Це ім я я зустрічав тільки у фанфіках. Теж самі загадки - чому залишилась, чому дозволила забрати у невідомість сина... Незрозуміло.
Еленве, жона Тургона, - приклад жіночої розважливої жертовності. Пішла за коханим сама, з донькою на руках. Її загибель зламала Тургона, мені здається, що він заховався у потайному граді, з якого зробив копію Тіріону, перш за все від власного горя.
Арельде-Аредель, донька Нолофінве. Отут дійсно загадка на загадці.
Ельдар укладають шлюби один раз на все життя. Інакше неможливо - безсмертя виключає можливість вічної розлуки. Прагнення Фінве мати другу дружину викликало просто таки замішання серед Валар. А отже - ельфійська пара має бути вірною одне одному довіку.
Ельфи не знають такого поняття як насильство чоловіка над жінкою. Принаймні, так я це зрозумів з "Законів та звичаїв Ельдар". Злюб укладається по згоді.
Тоді що ж там сталося поміж Арельде та Еолом?
Дівчину заманили до зачарованого лісу обманом. Еол обходився з нею лише трохи краще, ніж з полонянкою. Згодом з ясувалось, що він взагалі ненавидить Нолдор, принаймні це доводять його промови перед князем Тургоном.
Сама Арельде - горда, свавільна, холоднокровна, як батько Нолофінве. Товаришувала з Келегормом та Куруфіном, незважаючи на сутички поміж родами. Обожнювала полювати.
Чому вона таки вирішила довіритись загадковому Ельфу з пущі (деякі джерела приписують йому навіть... орочу кров)? Вплив чародійства? А потім жінці вдалося розірвати чари і втекти?
Однак, коли Еол поранив її, Арельде прохає для нього помилування. Загадковість жіночої душі.
Артаніс-Галадріель. Мій улюблений жіночий персонаж - діва-войовниця.
Красуня, котра жадала влади і битви. Не боялась суперечити "самому Феанаро" - великий митець так і не отримав від неї пасмо волосся. В Альквалонде суперечила вже зі зброєю в руках (варіант - навіть у відкритому бою, захищаючи родичів матері).
В Ендоре красуня Артаніс виходить заміж за доріатського княжича і на довгий час зникає з обрію.
Я чомусь впевнений, що відчайдушна князівна брала участь в усіх великих битвах, при чому їй весь час щастило. Зрештою - остання гавань: Лот-Лоріен. І тихе життя, сповнене мудрості та величі.
Чи була Нервен щасливою? Хто-зна. В останню епоху вона почала тужити за Валінором, однак, на Захід відбула одною з останніх.
Ще один цікавий сюжет для фанфіків: Артаніс - Майтімо. Маедрос розгромив Доріат, де в цей час була Артаніс? Чи вступила в бій з синами Феанора? Мені здається, що цю тему ніхто не піднімав.
Ітарільде-Ідріль, донька Тургона. Доволі сильна духом діва - пережити падіння Гондоліну, це не абищо. Ідея будівництва потайного ходу належала саме їй.
Про характер діви доволі яскраве уявлення дає балада "Восьмая стена" (чому я ніколи не запам ятовую авторів...). Ну, як ворог пробив сім оборонних поясів Гондоліну, поміж ворогів Маеглін, він біжить по палаючим вулицям до тієї, задля якої зрадив, і наштовхується на восьму стіну: в очах коханої. Цієї стіни не проломити.
Фіндуїлас, донька Ородрета... Одна моя посестра-рольовичка якось сказала: "Не можу навіть чути про цю "блондинку".
Дійсно, якщо вибирати між Туріном і Гвіндором... Професор, щоправда, кілька разів підкреслює, що Гвіндор "зломився" в полоні.
Дозвольте не повірити навіть Професору - особа, котра здатна була втекти з Ангбанду, дібратись до Нарготронду, давати своєму князю розумні поради і загинути в останній битві нарготрондців, не є зломленою.
Якось дивно для Ельфійки віддати перевагу грубій силі і хвастощам - а саме це зробила Фіндуїлас.
Келебріан, донька Артаніс... Теж ледь намічений характер. Вийшла заміж за Ельронда, молодшого родича, про щось це таки говорить: родова гордість, напевне. Чоловік мусить бути з роду Фінве.
Потрапила в полон до орків. Опісля визволення відбула на Захід. Зуміла вижити, не зуміла пережити.
Про Арвен тут говорити не буду, це вже персонаж "Володаря перснів".
Ну, а окрім нолдорських князівен, в усьому Сильмі найбільше сказано про Лутіень. Її, однак, можна охарактеризувати одним словом - жертовне кохання. Віддати все задля коханого, в тому числі і безсмертя...
До речі, про гондолінську пару Туор-Ідріль такого сказано не було. Принаймні, я не зустрічав згадок про те, що Ідріль мусила прийняти смертну долю. Чи може це мусить бути само собою зрозуміле?
Мені ж, якщо чесно, подобаються Берен та Лутіень з відомого фанфіку "По ту сторону рассвєта". Скільки не читав на цю книгу критики: і Фінрод там не такий, і люди лаються матом, і Берен занадто патріотичний, і Лутіень занадто неельфійська - а подобаються, і все.
Маедрос мені там не подобається - без почуття гумору він у Брильової. І всі Феанорінги такого ж штибу.
А Берен там безподобний, як говорила одна пані - просто партизан УПА. Це такий цікавий варіант, коли образ фанфіку є кращим за образ оригіналу.
Ну, а про своє ставлення до оригіналу я вже писав, тому не буду повторюватись.
Так що, дівчатам нашим дійсно було тяжко вибирати. Це пітерцям добре, коли вони ставили "Вихід Нолдор" з великою масовкою. А нас в найкращі часи було три десятки чоловік, плюс випадково завербовані особи для кожної гри.
Дівчата, однак, не губились і вигадували собі власні квенти, щоб не грати чоловічі ролі. Однак, всі наші ельфійки були нервен - войовниці. Тобто гарнесенькі сукні з являлися з наплечників лише в останній вечір.
А мене рольове минуле навчило в кожній жінці бачити ельфійку. І відповідно поводитись

Великий Князь, або Фінголфін проти Моргота. Приміряти на себе  цей характер я почав тоді, коли мій стаж толкініста перевалив за 10  років. Позаду були власноручно написані квенти, герої яких знаходилися  поруч з персонажами Професора, період, коли я захоплювався Маедросом  Феанорінгом (власне - а хто ним не захоплювався, окрім вже зовсім  еллері-ахнутих осіб), період, коли я охоче брався грати "нечисту силу" -на характерні ролі у нас завжди черга стояла: кожен неначе перевіряв себе, чи можна довго дивитися в безодню, перш, ніж вона погляне на тебе. Читав, що серед певних кіл московських толкінутих особа, котра насмілилась прийняти як аватар будь-кого з нолдорської знаті, мала пройти жорстку перевірку на знання творчості Професора, вміння володіти зброєю і тому подібне. Мене не перевіряв ніхто - наша невелика група рольовиків існувала якось сама по собі, без виходів на великі полігони. Може тому, що часи тоді були важкуваті, можливості кудись виїжджати у багатьох не було, і почувались ми однією великою родиною. Нині мені цього не вистачає - що є, то є. Останній свій толкіністський рік я грав  Нолофінве-Фінголфіна, все більше вживаючись в образ.Останню гру монтував сам - звалась вона "Оборона Гітлуму". Моргота там грав мій кращий друг, котрий нині трохи соромиться свого рольового минулого. Дітвацтво, мовляв... Характер князя Нолофінве, яким я його собі уявляв,  збігався з моїм - спокій, розсудливість, витримка... І десь в глибині жарина, іскорка, котра не дає перетворитись на втілення холодної справедливості, якою славився, скажімо, Суддя Намо. Одна моя  знайома леді-толкіністка сказала якось, що Нолофінве - це автоклав під  тиском. Холодний зверху, а всередину краще не заглядати. І не підходити близько - раптом кришку зірве. Певний час я так і вважав, сприймаючи отой останній поєдинок Ельфа і Вали як "аварію автоклава". Тиск перевищив норму - і кришку зірвало. Зрештою, і у Професора написано, що Нолофінве помчав на північ від розпачу. І в пісні, яка мені подобалась - "он видел, как гибнет его народ... Он сказал, что за все отомстит один" Але зараз сиджу, гортаю Сильм, і думаю - а чи справді від розпачу? Короткий екскурс в історію, панове присяжні... Отже - Нолофінве, другий син Великого Князя Нолдор, Фінве. Старший син у своєї матері, родина доволі велика - адже у Фінве були ще три доньки, про яких у Сильмі не згадується. І має старшого брата по батькові - великого Феанаро. Леді Альвдіс, авторка "Еанаріона" та "Послє Пламєні" нагороджує Нолофінве купою комплексів - заздрість, злоба, трохи не зненависть до талановитого "напівбрата". Закінчується список "комплексом Павліка Морозова" - Нолофінве, виявляється, ще й донощик. Професор, однак, відзначає в Сильмі, що це Феанаро не терпів "синів Індіс". Адже Фінве зробив те, чого ніколи не було між Ельдар - ні до того, ні опісля. Він одружився  вдруге. Це його бажання було таке незвичне, що Валар змушені були  зібрати щось на зразок суду, щоб дозволити або не дозволити Великому  Князю Нолдор це зробити. Дійсно, адже Ельфи є безсмертними.  Міріель, мати Феанаро, з власної волі покинула тіло, і перебувала у Мандосі, але вона могла й повернутися - у віддаленому майбутньому. Двоєженство для Толкіна-католика було смертним гріхом ( у справжньому язичницькому світі це питання не те що не висувалося б на розгляд Богів, а просто не виникло б - чоловік-язичник, а надто кшатрій мав право утримувати стільки жон, скільки міг прогодувати). Професор робить з цього факту драму всевалінорського масштабу - Валар не можуть допустити, щоб Фінве був нещасливим в Благословенній Землі, не можуть також і допустити двоєженства. Зрештою все якось приходить до ладу - Міріель зостається при Валіе Вайре, а Фінве одружується з Індіс. Чи додало це йому щастя? З огляду на поведінку найстаршого сина - мабуть ні.

Про якусь агресію Нолофінве проти старшого брата не згадується жодного разу. Лише, коли Мелькор став активно вести в Тіріоні революційну пропаганду, Професор відзначає, що всі Нолдор стали гордими й пихатими. І почали кувати зброю.

Ясна річ, що Чорний Вала не  обмежився самим Феанаро. Якщо Вогняному Духу він нашіптував, що  Нолофінве намагається зайняти його місце у батьковому серці і захопити  владу в Тіріоні, то Нолофінве, напевне, чув іншу версію, теж викладену в Сильмі - Феанаро, мовляв, бажає позбутись синів Індіс і вижити їх з родинами з Тіріону.

Однак, революціонером за прикладом Мелькора став таки Феанаро. Тепер уже він оповідав на вулицях Тіріону про те, що Валар тримають Ельдар у рабстві,  та про  золоту клітку, в якій вони змушені жити. Обстановка накалилась до такого ступеня, що Нолофінве вирішив довести це до батькового відома.

Чи можна вважати це доносом, як-то пише леді Альвдіс? Почнемо з того, що Фінве мав чудово знати, що коїться у місті. Інакше - який з  нього Великий Князь? Виступ Нолофінве був лише офіційною заявою до свого зверхника - втрутіться, батьку, бо може статись лихо.

На цю нараду вельмож Нолофінве явився один і без зброї. Феанаро прийшов озброєним і в супроводі дружинників.

Чи сподівався Вогняний Дух на збройне вирішення конфлікту? Можливо, що так - адже Другий Дім теж озброювався (всі Ельфи стали гордими й пихатими і т.п.)

Однак, у холоднокровного Нолофінве вистачило розважливості зоставити вдома меча.

Наступну сценку я обожнюю - цю сутичку вогню і криги. Запальний Феанаро кричить, загрожує, опонент його просто не помічає і повертається до нього спиною. Зрештою Вогняний Дух приставляє меча брату до грудей - ну побач же мене, може хоч смертний страх змусить тебе це зробити... 

Сутичка криги і вогню на тій вищій точці, коли те і інше обпікає. І перемогла крига - Нолофінве відводить рукою лезо і вирушає у своїх справах.

Ризикував він? Дуже... Феанаро тоді просто не володів собою.

Далі у справу втручаються Валар. Не зовсім зрозуміло, чому вони вирішили втрутитись саме на цьому етапі - не раніше. Відбувається суд, і Феанаро висилають на північ. Фінве їде за ним, зоставивши Нолофінве намісником.

Крижаний князь опиняється в дуже двозначному становищі. Тепер кожен воїн з  Першого Дому може вирікти - Феанаро був правий, Нолофінве домагався влади і отримав її. 

Ну, а якщо б він не спробував поговорити з батьком, чим би все закінчилось?

Правильно, смертовбивством. Якщо меча оголено, він мусить рубати. Рано чи пізно сутички на тіріонських вулицях закінчилися б чиєюсь смертю.

На суді Нолофінве заявляє, що пробачив брата. Леді Альвдіс говорить, що це лицемірство.

Не згоден, панове присяжні - подібні холоднокровні особи нездатні на лицемірство. Занадто твердим є стрижень їхнього духу. Нолофінве вважав, що задля примирення Ельдар він мусить поступитись власними кривдами - для них нині не час.

Друга зустріч братів - на святі Врожаю. Феанаро прибув сам - без супроводу і батька, він поводиться зле і говорить Валар нечемності. Нолофінве ладен знову запропонувати мир - він першим простягає руку брату, котрий зневажив його.

"Мій напівкровний брате, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз єднає нас"

І Феанаро потискає йому руку - хай станеться так. Хто з них був щирим, показали подальші події.

Ще одна сутичка поміж братами - опісля загибелі князя Фінве і виголошення Обітниці. Присяга Феанаро була дійсно страшною - вона автоматично робила Вогняного Духа і Сімох ворогами всього явного світу. І в цій жахливій присязі не було жодного слова про найголовніше - про помсту за князя Фінве.

Частина Ельдар вирішила підкорятись лише Нолофінве - а що вони мали робити опісля такої Обітниці. У відповідь Феанаро покидає дві третини війська в Лосгарі - чин, який не можна назвати надто розумним. Нолофінве знову опиняється у кліщах непростого вибору - його молодший брат, Арафінве, повернувся, бо Суддя надав Нолдор цю єдину можливість пробачення - негайно вирушити назад. Решта опинилась під владою прокляття, до того ж син Нолофінве, Фіндекано, приймав участь у сутичці в Альквалонде.

Нолофінве вирішує йти вперед - тепер ним рухає не лише помста за батька, але й можливість відплати брату.

Чи відбулася б сутичка поміж двома рушеннями, якби Феанаро не загинув?

Може й відбулася б, але не з вини Нолофінве - цей крижаний розум напевне знову здолав би себе во ім я спільної справи.

В Середзем ї Нолофінве обирає собі небезпечний і відносно невеликий шмат території. Він та Маедрос є фактично єдиними особами, котрі весь час пам ятають про небезпеку, яка нависає з півночі. Старший син Феанаро віддає йому великокняжий вінець - це не є платою за порятунок Маедроса сином Нолофінве, це є мовчазним визнанням переваги: ви є старшим, ви є досвідченішим - вам і верховна влада.

Нолофінве, прозваний в Ендоре Фінголфіном, будує твердині і виграє битви. Він тут на своєму місці - воїн і будівничий.

Ну, а тепер про той, останній поєдинок.

По перше - цікавий факт: Фінголфін викликав Моргота на двобій не вперше. Перший раз він вдарив мечем у браму Ангбанду, коли його частина рушення здолала Гелькараске. 

Моргот виклику не прийняв. Злякався сонячного світла - якраз тоді Анара вийшла на небо? Чи лиха сила завжди відзначалася алогічною поведінкою?

За книгами леді Альвдіс Моргот є трохи не всемогутнім. Чого ж він, такий всемогутній, відсиджувався в твердині, коли міг розчавити змучених важким переходом воїнів одним ударом?

Дагор Аглареб - Славетна Битва. Нолдор розбивають ороче військо в виду Ангбанду. Чорна Твердиня німує - на допомогу не вийшов ніхто. 

Добре, орки це лише "гарматне м ясо", але ж престиж, престиж... Складається враження, що доки Моргот не вигодував Глаурунга, він взагалі боявся воювати. Так - промацував оборону.

І ось - Дагор Браголлах. Знову - за Моргота тут воюють потоки лави і дракон. Сам Чорний Вала не вийшов за браму жодного разу.

А що ж робить логічний і холодний Фінголфін? Впадає у розпач? Дозвольте не повірити.

Адже Великий Князь Нолдор не одразу помчав на північ. На той час, коли він це зробив, ситуація була такою:

Військо Другого Дому зібралося в Барад Ейтель. Втрати є великими, однак про повний розгром нема і мови.

Дортоніон втрачено, брати Фінрода загинули. Однак сам Фінрод живий, Нарготронд  справно виконує функції тилової бази, Мінас-Тіріт прикриває вхід в  Західний Белеріанд (ця твердиня впала вже опісля загибелі Фінголфіна), Аглонів прохід втрачено, однак його захисники відступили на південь, зберігши частину війська, Таргеліон впав, однак Карністіро вдалося вирватись з вогню і зберегти своїх воїнів, в Східному Белеріанді формуються загони поповнення і, головне - тримається Гімрінг, найголовніша твердиня східного флангу.

Тут питання - що міг знати Фінголфін?

Палантир називався кулею Феанаро, отже - в найголовніших твердинях могли бути палантири. Принаймні - по трикутнику Барад-Ейтель - Гімрінг - Нарготронд. Осанве... У відомому фільмі Ельронд спілкується з Галадріель по осанве на великій відстані, і вона надсилає роганцям підмогу: загін відбірних лучників. Однак - у Професора подібного нема, це фантазія авторів фільму. Про телепатичний зв язок на великій відстані не говориться ніде, про зв язок по палантирам також... Гінці могли пройти до Гітлуму лише побережжям, через землі фалатрім. Тобто - при відсутньости швидкого зв язку новини могли спізнюватись на доволі великий час.

Не міг Фінголфін зробити висновок, що "все скінчено". Ні з швидким зв язком, ні з повільним - не той характер. Навіть висновку, що зостався сам не міг зробити - нехай нема осанве, нема гінців - але ж можна вислати розвідку, дочекатись повернення посланців... А посланці б принесли відповідь від Маедроса: тяжко, але тримаємось. Або з Нарготронду - втрати великі, але ми ще живі.

І тут я звернув увагу на одну невеличку подробицю. З усіх ельфійських князів лише у Фінголфіна був іменний клинок.

Меч Рінгіл - Холодне Лезо. І ще одна зброя, спис Аеглос - Сніжне Вістря, яким був свого часу озброєний онук Фінголфіна - Гіл Галад.

Два "холодних клинки" в одній родині. Випадковість? Чи може Фінголфін готувався до двобою? За яким-то глюком зброю цю він виготував з метеоритного заліза.

Можливо, Фінголфін розрахував можливість поєдинку саме тоді, коли зупинились потоки лави. Коли Моргот вичерпав сили - на всемогутнього в Арді він явно не тягнув: матеріальний світ брав своє. І помчав на північ з холодним розрахунком: не вмерти - перемогти.

Десять років тому мені таке і до голови не приходило. А нині певен - так воно і є.

Шанси у Фінголфіна були - він мав протриматись стільки, щоб супротивник зійшов кров ю. А клинок з небесного металу завдавав Морготу настільки болючих ран, що його виття переполошило весь Ангбанд. 

Великий Князь загинув - йому, як і усім Нолдор, не вистачило, говорячи фігурально, години часу. Спрацювало прокляття Судді.

Цікаво, що двобій цей вважали поразкою обидві сторони - Ельдар не складали про це пісень, а Орки не вихвалялись перемогою Хазяїна.

Моя ж думка - Фінголфін переміг. Хоча б тим, що зайвий раз довів - зло є вразливим.

Сильмариліон. Десять років по тому.

І що ж воно там сталося - в Альквалонде?

Перечитував оце, допіру, Сильм, і звернув увагу на опис цієї вікопомної події. Так званої "Різанини в Альквалонде".

Ніколи не думав, що запишуся в адвокати до Першого Дому, однак чомусь мені здається, що Феанора та його буйних нащадків (семеро - і майже всі в татка, Макалауре не в рахунок) записали до військових злочинців без суду і слідства.

Отже, панове присяжні, почнемо з того, що можна назвати різаниною. Це - винищення беззбройних і беззахисних осіб: або воїнів під час раптового нападу, або мирного населення. Цей термін, котрий широко вживається у фан-літературі, ніби одразу говорить: винен.

Однак, запросимо найавторитетнішого свідка - Професора Толкіна.

 Професор свідчить, що поміж Феанором, і власником кораблів, князем Ольве з Альквалонде, перед тим була досить бурхлива суперечка. Феанор нагадав Ольве про те, що Альквалонде фактично збудували Нолдор, а отже - за ним боржок... Ну, різко, нагадав, дуже різко... Нервовий він дуже, наш Вогняний Дух.

Ольве у допомозі відмовив. Мотивував він це тим, що кораблі є таким же витвором мистецтва, як і Сильмарили. Однак, Феанаро не вимагав кораблі у власність, він прохав про можливість переправи... До того ж, завжди чомусь забувають, що Феанаро рвався на той берег не лише за Сильмарилами. Його батько, загиблий князь Фінве, був з князем Ольве з одного покоління. Можливо - вони товаришували. Не допомогти сину загиблого друга помститись за батька... Ну, це вже якось...

Можна сказати, що князь Ольве отримав попередження. Гадаю, що в ході суперечки Феанор міг мовити щось на зразок: "Не хочеш добром - візьму силою". Та навіть, якщо і не мовив - Телері мали час приготуватись.

Далі, згідно Сильму, Феанор зібрав своє воїнство - прибічну дружину? Всіх Нолдор Першого Дому?  - і "подався до Лебединої Гавані, де, одбираючи силоміць кораблі, які стояли на якорі, взявся укомплектовувати їх своїми воїнами".

Отже, відзначимо, панове присяжні... Військо Феанора рушило просто до порту, проминаючи місто. Тобто страшнувата картина Теда Несміта, де кораблі виходять з Гавані на тлі палаючого Альквалонде, є, м яко кажучи, неправдивою. Мирне населення зосталося неушкодженим.

А далі взагалі прецікаві подробиці. Хоч хтось з толкіністів звертав увагу на перебіг сутички? Професор мовить, що "Телері стримали його (Феанора) наступ, скинувши чимало Нолдор у море. Тоді зблиснули мечі, і на кораблях закипіла люта битва, яка перекинулась на освітлені свічадами причали та пірси Гавані... Тричі відступав народ Феанора, багато втрат було з обох сторін, однак Нолдор підтримав Фінгон з передовим загоном рушення Фінголфіна - той, надійшовши, угледів, що розпочалася битва й рід його зазнає поразки, й кинувся у бій, до пуття не з ясувавши причину сварки."

З цього виходить, панове присяжні, що білі та пухнасті Телері фактично перемогли войовників Нолдор. На Феанора з синами і воїнами очікувала озброєна засідка. Щоправда, Професор, схаменувшись, додає, що Телері були слабші за Нолдор, а зі зброї мали лише тонкі луки.

Пробачте, однак в описі сутички мова йде саме про рукопашний бій на мечах. Як Телері вдалося тричі скинути Нолдор в море? З самими тонкими луками? Це, якщо брати до уваги, що Нолдор, власне кажучи, збирались на війну, а отже мали бути добре озброєні. Шоломи, кольчуги, мечі... І фізичною силою вони переважали Телері, однак, їх тричі відкинули від кораблів?

Тут можливі кілька варіантів. Або у "білих та пухнастих" таки було озброєння, рівнозначне нолдорському, і битва йшла на рівних. Або Телері залпами з луків просто "поклали" Нолдор на пірс. Лучників у Феанаро не було, принаймні про них ніде не згадується... Зате на допомогу примчався Фінгон Відважний (злі язики ніенністів говорили свого часу, що прізвисько своє він отримав за оцю свою першу битву). Фінгон - чудовий лучник, цілком можливо, що він і командував лучниками. Ця підмога і вирішила перебіг сутички. Винуватити княжича якось рука не підіймається - можливо там, на причалі, під телерійськими стрілами лежав його друг Маедрос... Рудий, та ще й високий - якраз добра мішень. 

Ну, і де ж тут різанина, панове присяжні? Втрати були великими - з обох боків. Професор, щоправда, додає, що чимало альквалондських мореплавців загинуло жорстокою смертю. Бо Нолдор стали несамовитими і відчайдушними... Звісно, полежавши під градом стріл, Ельфи Першого Дому розгубили рештки властивого своїй расі вельможного спокою. Однак - це нормальна реакція вояка на таку халепу. Затим іде ота згадка про "лише тонкі луки" Тобто, напрошується висновок - Телері витратили всі стріли, Нолдор піднялися, і пішли косити мечами беззбройних. Однак - дивись вище, мечі були у обох сторін в достатній кількості для рукопашу.

Чи можна було запобігти сутичці? Можна... Якби князь Ольве заплющив очі на те, що діється у Гавані. Мовляв - що я можу зробити: вони сильніші, вони озброєні... Нехай уже переправляються собі. Гнів Валар? Але ж Ельфи жодного разу не бачили своїх опікунів у гніві. А що тоді? Можливо - прямий наказ? Адже поміж Нолдор з загону Фінгона якраз і пішла чутка про те, що Телері влаштували на них засідку з наказу Валар.

Отже, те, що сталося в Альквалонде, можна назвати першою військовою сутичкою з участю Ельфів. За це Нолдор було проклято і приречено на смерть "від зброї, тортур і горя" І зоставлено у Туманних Чертогах до кінця світу.

До речі - вівісектору і садисту Мелькору перший строк дали зовсім "дитячий" - якихось триста літ.

Панове присяжні, насмілюсь відзначити, що бездумна слухняність навіть вищим Силам не завжди є цнотою, а позиція "моя хата з краю" часто закінчується пожежею тієї самої хати. Не тільки у віртуалі - в реалі теж. Тому, вирок Нолдор-войовникам міг би бути не таким суворим, якби Професор не вагався поміж власними пацифістськими та войовничими нахилами. Пацифістом в його часи бути було модно, а от в душі Толкін був войовником, якщо взяти до уваги всі його живописання воєн і битв.

 

Варновий устрій ельфійської спільноти 

Смертним не зрозуміти задуму Богів... Але й Боги іноді помиляються. Опісля Битви Сил, коли Валар вирішували долю Ельфів, "більшістю голосів" було ухвалено "евакуацію" народу Квенді з Середзем я. "Цей заклик став причиною багатьох майбутніх нещасть" - говориться в Сильмариліоні. В чому ж причина нещасть, які спіткали цю відважну і красиву расу? В тому, що Ельфи були єдиним народом від початку поділеними на варни (дехто вживає більш звичне слово "касти") згідно свого призначення. Ваніяр, Світлі, або Ясні Ельфи є улюбленцями Валар. До Валінору, "вираю" вони вирушили охоче і ніколи більше не поверталися в Ендоре, за нечастими винятками (нечислені Ваніар, котрі примкнули до Нолдор у Виході з Аману, або ті, котрі брали участь у Війні Гніву). Улюблене заняття  - танці та співи перед Валар, тобто фактично славлення Богів. "Народ" цей є невеликим за кількістю і вважається "верхівкою" ельфійського суспільства. Тобто перед нами класична варна брахманів, або  жерців. Ваніар є мудрими, але мудрість їхня глибинна, власне - мудрість для мудрості. Вони не войовничі - Ельф-воїн Глорфіндейл, який за деякими відомостями є ваніа -   виняток з загального правила.  Оскільки Ваніар накопичували мудрість у Валінорі, а їхніми танцями та співами милувалися лише Валар, то сліду у Середзем ї вони не залишили. Ельфи-Нолдор... Чудові митці та ремісники, вони, однак, є дуже войовничими. Лише Нолдор притамана така річ, як "жадання влади". Суперечка за владу можлива лише поміж Нолдор - інші "народи" Ельфів не мають нахилу до зміни керманичів. До Валінору прибувають "похідними колонами" - ніхто по дорохі не відстав і у лісі не заблукав. У Валінорі Нолдор явно "тісно" - вони поділяються на ворогуючі партії, виготовляють зброю...  Феанор та його брат Фінголфін є двома класичними типами воєвод: гарячкуватий тактик ("вперед, в атаку, обозу з собою не брати") і холоднокровний розважливий стратег ("не можна прямо - рушимо в обхід"). По прибутті назад, в Ендоре, Нолдор обживаються під постійною небезпекою дуже швидко і навіть знаходять в тому певне задоволення. До речі, тут припиняються і суперечки "за корону" - сини Феанора, принаймні, не суперечать старшому брату під час передачі влади  родичу Фінголфіну. Втім, тут певну ролю грає авторитарна особистість самого старшого Феанорінга ("як Маедрос сказав, так і буде"). Однак, опісля поразки в Дагор Браголлах, коли двоє з синів Феанора опиняються доволі далеко від "залізної руки" Маедроса, схильність до інтриг спалахує з новою силою. Ті з Нолдор, кому вдалося пережити всі війни, не надто поспішають скористатися прощенням Валар і повернутися до Валінору, а тим більше не рвуться до вираю ті з Нолдор, котрі народилися в Ендоре. Вони продовжують гинути в безкінечних битвах зі злом, котре змінює вигляд, але не норов. Перед нами - варна воїнів-кшатріїв, призначених для захисту і оборони. Ще кілька зауважень - лише серед Нолдор є нервен, діви-воїни, Нолдор є високими, вищими за Телері, а отже і сильнішими фізично, Нолдор є на повному самозабезпеченні - чудові кшатрії є й чудовими зброярами. Ну, і палкому норову цих воїнів завжди потрібен ворог, інакше починаються міжусобні чвари. Винятками є ті Нолдор, котрі мають в жилах кров Ваніар, або Телері. У них або занадто миролюбний норов (Фінарфін, Ородрет), або вони відчувають певне роздвоєння духу поміж жагою битви і розумінням того, що проблеми потрібно вирішувати з якнайменшими втратами. (Фінрод, Галадріель, Ельронд). Обітниця, або ж слово чести, виконується навіть коштом власного життя (Фінрод), або - що найстрашніше - коштом власної душі (Маедрос та його брати). Ну, і, незважаючи на всі "громадянські війни" Нолдор є найдисциплінованішим угрупуванням. Винятком є хіба що Нарготронд опісля Дагор Браголлах, але в той час це місто стало притулком для біженців, тому ладу там стало набагато менше. Телері, від яких походять Телері Валінору, а також всі Ельфи Ендоре (Синдар, Фалатрім, Лаіквенді) є тим, що називається "народ". На що схожий народ позбавлений керманичів, видно уже під час "евакуації" до Валінору - частина цих Ельфів відмовилася вирушати взагалі, частина повернула назад з півдороги убоявшись труднощів, частина заблукала у лісі, частина втратила проводиря і розгубилася (а проводир закохався і махнув на все рукою на кілька десятків літ), частина спізнилася до переправи... Словом - повний "роздрай і  шатаніє". Ці Ельфи є миролюбними, аж до такого знайомого життєвого кредо як "моя хата з краю", воюють лише тоді, коли їх притиснути до стіни, та й то не дуже вміло, понад усе цінують спокій і ладні на все, щоб отой їхній спокій не порушували. Це вайшья, стан, який потребує опіки з боку двох вищих варн. Помилка Валар була навіть не в запрошенні Квенді до Валінору, а в невірній організації походу. Волю Валар до Квенді мали донести Ваніяр, котрі створені для славлення Вищих Сил, з Нолдор мала бути створена охорона рушення, яка не давала б позосталим "дрімати на ходу" і розбігатися "проявляючи свободу волі". Тут - або в Ендоре дійсно небезпечно, і тоді рятуються всі, або "жити можна", і тоді всі і залишаються. Позбавивши Ельфів духовних провідників і керманичів, Валар, самі того не бажаючи, ускладнили життя Арди на кілька епох вперед.