Мені набридли спекуляції щодо історичного походження і повноцінності української мови. Мене дратують адепти точок зору, згідно з якими українську зліпила із польських слів у ХІХ столітті купка галицьких фанатиків на чолі з Грушевським (а потім їхню справу докінчили більшовики), що Шевченко писав виявляється на малоросійськом нарєчії, яке прирівнюється ними до сучасного суржику. І взагалі слова «Малоросія», «малоросійський», які вперто прививають усякі ваджри і тому подібні заслужені діячі, опираючись на термінологію кількасотрічної давнини. (До речі ці терміни церковного походження, а не політичного. І давно не актуальні).

Прикро, що куди більшу активність у цьому питанні проявляють навіть не росіяни, а група особливо збочених українців. Хоча правильніше було б назвати їх маломозгами малоросами.

Отже, точка зору, що староукраїнська (так само як староросійська і старобілоруська мови) виникли із спільної старослов’янської, їх не влаштовує. При цьому спираються вони на те, що ніяких документів часів Русі на мові подібної до української немає.

Свята правда.

Тільки з одним зауваженням – документів російською тоді теж не було. Тому що всі вони велись церковнослов’янською мовою. Філологи, включаючи російських, визнають, що старослов’янска (староруська, якщо комусь так дуже хочеться) і церковнослов’янська мови – це різні речі. І останньою, хоч і розуміли її всі, не користувалися у побуті, за винятком хіба що інтелігентів-церковників.

Як же заперечити вельмишановному бидлу (якщо є таке бажання), що українська з’явилася трошки раніше, ніж вони собі надумали? Пропоную декілька шляхів.

Народні пісні, думи, колядки, щедрівки, приказки, пісні козаків і бандуристів, билини і т. д. (Билини я б виділив окремо. Виявляється, вони були на ходу не тільки на півночі Росії, а і в Україні, і в Білорусії. Є в них і суто «наші» персонажі, наприклад, Котигорошко).

На жаль, у всіх їх є один недолік – усна народна творчість і передавалась тільки усно, ніяк не записувалась. Більшість цих творів (гуглимо «дохристиянські пісні» або «старовинні пісні») в інеті адаптовані під сучасну українську мову, і як вони звучали в оригіналі, можна більше хіба що здогадуватись. Роком першого запису української пісні вважається 1571 – тоді чех Ян Благослав записав із слів якогось Никодима «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?». Прочитати можна тут.

Кількість українських пісень, зібраних вченими, коливається. Я бачив цифри до 200 тис. Боюсь, у галицьких фанатиків при всьому бажанні не вистачило б на таке фантазії.

По-друге, сліди української можна шукати в тих же літописах. В творах «Збірники Святослава» або «Тринайцять Слів Григорія Богослова» використовуються слова незвичні до церковнослов’янської мови і більш характерні для народної української. На їх основі можна було б багато чого довести, тільки особисто я працю над стародавніми письменами не осилю, а вцілому як завжди всім начхати.

Нарешті, маломозги чомусь впритул не бачать Пересопницьке Євангеліє – видатну книжку кінця 16 століття, яке якраз і є яскравим і живим на даний момент прикладом староукраїнської мови. Звісно, не без впливів латині, полонізмів і церковнослов’янської. Як на мене, дуже багато незнайомих букв. Українська мова з того часу сильно змінилася, що тільки підтверджує, що вона жива.

Не можу не погодитись, що галицький вплив таки був, тільки його роль явно перебільшена. Бачив складені трійки слів українське-польське-російське, у яких тільки російське слово відрізняється. При цьому сором’язливо замовчується, що значна частина російських слів сама запозичена з мов неслов’янських племен або турків. Або конкретні приклади, коли російські слова походять з латині:

квітень – kwiecien – апрель

цукерка – cukierek – конфета

Тим не менш, твори Котляревського та Шевченка дуже вже схожі на сучасну літературну українську (з поправкою на наявність екзотичних букв типу Ъ і "ять"). Хоча, не перестаю нагадувати, штучна мова, вигадана уже після їх смерті, мала б бути якоюсь зовсім чужою.

Помітили, що стосовно білоруської і близько немає срачу такого масштабів? Тому що там вони уже домоглись свого – мова існує тільки декоративно, її усюди витіснила російська.

На додачу. Я не хочу уподібнюватись до вас і розказувати про фінно-угорський суржик та інші образливі речі. Російську мову розумію і ціную завдяки певним літературним творам. А якщо вам ваша розумова неповноцінність не дає змоги осилити українську, це зовсім не привід її принижувати, бо так ви тільки принизитесь самі. А ви і без цього жалюгідні.

(с) Моє.

До того берега веде один лиш міст,

І перед ним я зараз сам стою,

І хочу перебігти, як колись,

Щоб опинитись знов на тім краю.

Заманює зелена далечінь,

Звуки дитинства і знайомі голоси.

Земля давно загублених створінь.

Там все, що я хотів і що просив.

Та я стою. Бо тільки перейду,

Я розпочну іще одну війну

І знов програю. Знову не вкраду

Свою давно загублену весну.

Мене знов кине в небо неживе,

Укутає отруєним туманом.

І осліпить. Задушить. Розірве

Іржавим лезом ледь засохлі рани.

Тоді б я падав вертикально вниз

І роздирав об камінь кулаки,

Та я стою. Я все ж туди не вліз,

І вже в моїх долонях сірники.

Дивлюсь туди неначе крізь туман,

Невдячне діло – рушити мости,

Та краще, ніж втекти в самообман

І впасти на коліна, і повзти.

Яка різниця, хто що не сказав,

Все недоказане потоне у вогні.

Раз я поставив все і не вгадав.

Так є. Весь світ був правий, а я – ні.

Палає міст, злітають іскри в висоту,

А я йду геть і вже не зупинюсь.

Можливо, я крокую в пустоту.

Але не повернусь.

на стіні звичайного будинку недалеко від центру. що це?

Проїжджаючи у маршрутці мимо шкіл, уже не вперше в цьому році бачу купки дітей, які вигрібають там сміття. І мені стає їх реально жаль. Я сам давно не школяр, і власних дітей не маю, але від того – не менше.

Просто шкода маленьких людей із несформованою ще до кінця психікою, у яких незаконно забирають їх вільний час і відправляють займатися не надто приємною роботою. З точки зору усіх законів – грубе порушення, експлуатація неповнолітніх, та ще й безкоштовна. Тільки не у нас. Школи і інші дебілізуючі заклади концлагерного типу сповна користаються своє владою. Не відпахаєш на суботнику – матимеш проблеми.

Їжаку ясно, що насправді прибирання парків і інших територій – заняття відповідних служб, на утримання яких ми всі платимо немалі податки і комунальні побори. Тільки як завжди виявляється, цих грошей мало, людей не вистачає (тисячі безробітних, ау!) і т. д. Це ясно. Тільки тоді виникає питання – а чому це має колихати батьків, які вимушені віддавати школярів на такі роботи?..

Досі пам’ятаю шкільні суботники – якісь іржаві погнуті лопати, граблі з виламаними зубчиками, обов’язково свої віники… А ще це все цинічно так підноситься – навчаємо дітей любити свою Вітчизну, жити в чистоті… Аякже.

Прибирання шкільної ділянки – це ще квіточки. Куди страшніше у парках. Типовий криворізький парк – це не зона відпочинку, це скоріше стихійне звалище неймовірної кількості гидоти, залишеної внаслідок перебування тут місцевого тупого бидла населення. І із всякого неймовірного сміття, яке можна тут надибати, скажімо, чужі окурки – не так вже й страшно. Бо є ще шприці, залишені зрозуміло ким, лайно фізіологічні відходи собак, які неясно чим хворіють (дуже багато бездомних, але це ніяк не виправдовує господарів, які вигулюють своїх улюбленців де завгодно, включаючи дитячі площадки).

Невже копирсання у цьому лайні може викликати якусь там любов до чистоти чи взагалі позитивні емоції? По-моєму, одну ненависть. Бо куди більш яскравий приклад – чинуші, які самі нічого не роблять, максимум позують перед камерами. Навіть забезпечити захист дітей вони неспроможні – у двірників же є хоч якийсь спецодяг і рукавички.

А найголовніше – це все геть марно. Після останнього такого прибирання уже через пару днів біля річки було брудно. І так буде знову, і не виключено, що нагадять там ці ж самі школярі, бо їм так ніхто і не пояснив головного.

Чисто не там, де метуть…

В останні роки з наближенням 9 травня більше відчувається не дух свята Великої Перемоги над фашистами, а тотальний срач на предмет хто кого переміг, хто був на чиїй стороні і хто найбільш білий і пухнастий. А шкода.

При цьому видно, в тому числі і з цього сайту, що дуже велика кількість людей агресивно і безапеляційно відносить УПА і їх послідовників до фашистів. При цьому все що сказано і написано тримається на двох умовних стовпах.

1. В західній Україні живуть самі люті бандерівці, які тільки і чекали, як би підкласти свиню такій чудовій державі як Савєцкій Саюз. Тому з приходом Гітлера ледь не всі поголовно кинулись у різні СС, УПА чи ОУН, а їхні нащадки ще сміють шанувати Бандеру і Шухевича. За це їх усіх треба повернути Польщі, перестріляти чи зробити ще щось у стилі гуманного радянського правосуддя.

2. Всі бандерівці – неодмінно бандити, бо їх боялося місцеве населення. Люди боялися ходити в ліс (бо пограбують і уб’ють), а ще воїни УПА іноді самі нападали і грабували села. Якщо села грабували воїни Червоної Армії, то звісно, це все одно були перевдягнені бандерівці.

Відчуваєте протиріччя? Хотілося б у такому разі уточнити, де ви більше забрехалися?

То все-таки мирне західноукраїнське населення страждало від цих бандюг, і ставлячи його в один ряд зі злочинцями, ви прирівнюєте заодно себе до недорозвиненого бидла? Чи все ж таки місцеві їх підтримували (інакше як би бандерівці протримались в лісах ще кілька років після війни), відповідно і мали вони якісь свої цілі, відмінні від плану Ост (інакше навіщо їх так масово і довго підтримувати їх, після того як стало ясно, що Німеччині гаплик)?

Непорядок.

Ну а так, УПА, звісно ж, – злочинна організація. Партія™ так сказала.

Завжди було трохи незвично бачити комедійних акторів, які виконують серйозні ролі. Як Нікуліна у «Мухтарі». Є такий фільм і у відомого коміка Джима Кері. Тут скоріше навпаки – було б дивно, якби у шанувальника групи Cannibal Corpse не було жодної такої ролі.

Для тих, хто не бачив. Є у фільмі одна фантастична компанія, яка стирає з мозку неприємних людей. Все капітально так: збираються усі речі, фото, будь-що, що може нагадати про вибраного об’єкта. Ну а потім уже проводиться і сама процедура стирання. От і головні герої вирішили знищити одне одного у своїх спогадах, тільки його підсвідомість до останнього пручалась і намагалась зберегти хоч якісь згадки…

Це, звісно, наукова фантастика. А жаль. Бо буває, так хочеться звернутись в оту незвичну компанію. Скласти карту спогадів, зібрати всі речі і фотографії, які можуть нагадувати. І стерти. Щоб не залишилось нічого, жодної найменшої дрібниці, яка б могла пробудити цілий ворох спогадів і гнітюче відчуття марно втраченого часу (мабуть, це найважливіше), і навіть при випадковій зустрічі не відчути зовсім нічого.

І моя підсвідомість точно не пручалась би.

Я не приходив сюди, здається, тисячу років. Усе було так давно, але по суті нічого не змінилося.

Старий замок відчутно заржавів за зиму, і здавалося, що швидше тонкий ключ зігнеться в руці, аніж впорається зі своєю роботою. Нарешті глибоко в його нутрощах клацнуло, і двері зі скрипом відчинилися.

Темрява всередині. Маленький стиснений згусток темряви в безмежно сонячному весняному дні. Отримавши вихід з чотирьох стін, темрява ринулась назовні, але вся до останньої краплі танула і розчинялась в сонячному промінні. Проте всередині її не меншало, будинок наче наповнював цей світ нею знову і знову – як нескінченна чорна діра.

Мотлох і сміття покірно чекали своєї участі ще з осені. Тоді ж якимось чином у дім були занесені пару яблуневих листків, які так і заклякли зеленими, і зараз зеленіли на підлозі як живі. Та то був лише оптичний обман – коли я намагався взяти їх руками, вони одразу ж розсипались на мільйони пилинок.

Вітер розчинив прикриті двері. Хитнулась занавіска, наче всередину зайшла тінь. Я вдруге зачинив двері, але вони не слухались. Вітер знову розкрив їх навстіж, цього разу надовго. В хату входили одна за одною тіні – їх було тепер багато, вони лізли і лізли, доки не забили собою все навколо, аж ще трохи – і мали б вивалюватися назад крізь шибки, бо не вистачало їм місця. Тоді вітер змилувався і нарешті гримнув дверима.

Тіні сиділи на підвіконнях, гойдалися на лампочці, бродили кімнатою, зрештою знаходили якийсь глухий кут, стискалися в ньому і беззвучно ридали. І коли придивитися до будь-якої з них, можна було навіть побачити її – розгледіти всередині щось минуле і втрачене – як нагадування, що настала ще одна коротка весна, яка неминуче піде за усіма іншими і безжально забере з собою увесь час, який я не встигну використати із-за власної нерішучості або ліні.

Незважаючи на те все, тут було таки тихо, старі стіни приховували свою темряву від навколишнього шуму. Моя особиста тиша. Проте і відчувалася присутність ще однієї живої душі. Живішої за ці всі тіні разом узяті. Чорний цвіркун розгублено бродив по підлозі. Ошалілий і сонний, він не розумів чому так передчасно було порушено його спокій. Нарешті знайшов рятівну темряву у старій шкарпетці і забився десь в її складки.

Він хоче жити… І не тільки він.

Я бачив, як вилазять паростки молодих рослин – пробивають скам’янілу землю і купу торішнього листя, розривають їх на решето і тягнуться до сонця. Усе живе прагне жити. Хоча ні цвіркун, ні трава не знають і не усвідомлюють, навіщо це потрібно, та всі прагнуть життя. Усі, окрім людей. Тільки люди прагнуть не жити, а вбивати і нищити. Нищать інших людей, усе що є навколо, зрештою і самих себе.

А я?

За мною ходять тільки тіні. І все, до чого я доторкаюсь, перетворюється на пил.

Це було зовсім давно. Тоді його «баба» ще називалась дівчиною і навіть мала кількох залицяльників. А вибрала його. На свою голову. А після першої ж дитини її розвезло. Дитина народилась велика, велике було й пузо. Дитина вийшла назовні, а пузо залишилось висіти як величезний непотрібний капшук.

Зараз же було близько десятої ранку, а він все ще ніяк не міг підвестись з ліжка. Було просто лінь, та й без особливої потреби. Мабуть, баба вже нагодувала курей і дітлашню. Тому тільки іноді підіймав голову і позирав на навколишній безлад. Це вона у всьому винна, що в хаті так брудно і смердить. Вона ж винна і в тому, що й сам він не першої вже свіжості. Ніколи не підтримувала його з самого початку. А коли його виганяли з роботи за пиятику, сказала «Так тобі й треба, козел».

Ну і жіночка. Ніколи не розуміла його захоплень, сварилася, коли засиджувався з друзями за столиком недалеко від їх двору. Тільки варто йому було там опинитись, її могутній голос кликав до якоїсь хатньої роботи. Тоді він незадоволено морщився, а друзі примовляли:

- Ну й сука. І як ти тільки її терпиш? – І доливали ще у пластиковий стаканчик…

Не дивно, що футбол вона теж не любила. Як виявилось, не любила нічого із того, що його цікавило. Зате сама мріяла колись опинитись на спектаклі у московському Великому театрі. А одразу ж після розвалу СРСР хотіла завести власну квіткову крамничку. Ну хіба не ідіотизм? А оскільки вона була геть тупа, то грошей на поїздку у Москву не мала і близько, особливо коли та опинилася у іншій державі. З тієї ж причини ідея з крамничкою також завалилася, ще в зародку.

А от дітей вони наробили багато. Незважаючи на постійні злидні і бідність, тільки тим і займалися. Вона все більше росла в ширину, після кожної нової дитини. Це продовжувалось, доки дружина із-за своєї фігури зовсім перестала його приваблювати як жінка. Десь тоді ж він зовсім запив, а ще почав думати, що секс з таким страховиськом більше схожий на збочення. Найстарші діти вже подорослішали і втекли зі злиднів. Найменші бігали зараз хатою, голосили і заважали зосередитись. 16-річна донька взагалі цієї ночі не повернулась додому. Його це не дуже непокоїло. Кілька днів тому рився в її сумочці і знайшов презервативи – діти зараз швидше дорослішають… Не із-за турботи рився, просто шукав гроші на випивку. А що, виправдовував він себе, вона його геть не поважає, а батька треба поважати! Він їм всім ще покаже…

- Я вам всім покажу! – гримнув він на дітлашню і нарешті підвівся.

Забрів на кухню в пошуках чогось їстівного. На плиті димілось вариво із картопляних лушпайок для курей, скрізь були розставлені пусті банки, закопчені каструльки, кружки з чимось незрозумілим і явно неїстівним. Прямо в сушарці між кришками дрімав кіт. Обвівши поглядом увесь цей гармидер, нагорнув кота кулаком. Той схопився і стрілою вилетів, кришки загриміли, одна покотилась по підлозі. Діти злякано принишкли за дверима.

Не знайшовши їжі, визирнув у вікно, чи не повертається його баба з базару. Нікого не було видно, і він пішов у закапелок. Надибав на вішалці свого старого піджака, засунув руку у непримітну дірку і дістав заначку. Почав лічити зім’яті гривні, але зупинився. Тут було геть темно і тихо. Закапелок батьківської ще хати навіював спогади. Він заплющив очі. Куди тільки поділась його баба і ці неслухняні галасливі діти.

Пропала кудись з кухні їхня газова плита, зате з’явилась стара піч. І чорний дубовий стіл, за яким сидить кремезний вусатий чоловік. І бідно вдягнена, але гарна жінка подає йому обід. На підлозі з дерев’яними солдатиками грається світловолосий хлопчик. Мати відводить очі від батька і посміхається до нього. З приймача радіо «Маяк» передає щось своє, вранішнє. Батько позіхає. 

Позіхнув він так виразно, по-своєму, що його син аж розплющив очі. Немає уже ні батьків, ні дерев’яних солдатиків. Є тільки темний закапелок. Якось сумно стало одразу. Те що він тільки що бачив – мабуть, найяскравіший спогад за все життя. І стало йому так жаль бідних батьків і свою нещасну некрасиву бабу. І себе. Нічого цікавого у його житті відтоді не відбувалося. Є ще друзі, а що вони? Алкоголіки! Він хворіє останнім часом, то хоч би хтось навідався…

Вийшов на світло і перелічив гроші. Задумався. Скільки ж їх пройшло через цю таємну кишеню, напевно вистачило б для двох і в Москву з’їздити, і до театру піти… Аж завівся від тої думки. Підбіг до телефону, набрав диспетчерську вокзалу, де працював раніше. Спитав, скільки коштує квиток. Таки б вистачило.

Колишня колега по роботі не впізнала його по голосу. Нічого, вона ще здивується, коли він на її очах в Москву їхатиме. Все, вирішено. Тепер він тільки складатиме, доки не збере потрібну суму. Заховав назад гроші, вдягнув піджак і аж вибіг на вулицю. Погода чудова, чому б і не пройтись?

Вулиця була безлюдна і зовсім самотня. Порожньо було і за столиком під вербою, де вони з друзяками зазвичай сиділи – тільки зараз помітив він, як там багато налущено насіння і взагалі гидко. Йшов, оминаючи однотипні двори з однотипними парканами. Дув сильний вітер. Від того було йому сумно і самотньо. Згаяв життя, як не крути. І незрозуміло, чи виправить його майбутнє геройство усі колишні промахи.

Нарешті зупинився коло одного подвір’я і замислився. Підійшов і стукнув у хвіртку. Облізлий рудий собака гавкнув пару разів і знов зосередився на своїх думах. На той звук виповзла до хвіртки баба із синім носом, синіми губами і пожовклими очима. Він мовчав, вагався. Баба вичікувально дивилась на нього. Так пройшло ще кілька секунд.

Нарешті рука із м’ятими гривнями простягнулась до неї.

- Дай чекушку.