Пустий дім

Я не приходив сюди, здається, тисячу років. Усе було так давно, але по суті нічого не змінилося.

Старий замок відчутно заржавів за зиму, і здавалося, що швидше тонкий ключ зігнеться в руці, аніж впорається зі своєю роботою. Нарешті глибоко в його нутрощах клацнуло, і двері зі скрипом відчинилися.

Темрява всередині. Маленький стиснений згусток темряви в безмежно сонячному весняному дні. Отримавши вихід з чотирьох стін, темрява ринулась назовні, але вся до останньої краплі танула і розчинялась в сонячному промінні. Проте всередині її не меншало, будинок наче наповнював цей світ нею знову і знову – як нескінченна чорна діра.

Мотлох і сміття покірно чекали своєї участі ще з осені. Тоді ж якимось чином у дім були занесені пару яблуневих листків, які так і заклякли зеленими, і зараз зеленіли на підлозі як живі. Та то був лише оптичний обман – коли я намагався взяти їх руками, вони одразу ж розсипались на мільйони пилинок.

Вітер розчинив прикриті двері. Хитнулась занавіска, наче всередину зайшла тінь. Я вдруге зачинив двері, але вони не слухались. Вітер знову розкрив їх навстіж, цього разу надовго. В хату входили одна за одною тіні – їх було тепер багато, вони лізли і лізли, доки не забили собою все навколо, аж ще трохи – і мали б вивалюватися назад крізь шибки, бо не вистачало їм місця. Тоді вітер змилувався і нарешті гримнув дверима.

Тіні сиділи на підвіконнях, гойдалися на лампочці, бродили кімнатою, зрештою знаходили якийсь глухий кут, стискалися в ньому і беззвучно ридали. І коли придивитися до будь-якої з них, можна було навіть побачити її – розгледіти всередині щось минуле і втрачене – як нагадування, що настала ще одна коротка весна, яка неминуче піде за усіма іншими і безжально забере з собою увесь час, який я не встигну використати із-за власної нерішучості або ліні.

Незважаючи на те все, тут було таки тихо, старі стіни приховували свою темряву від навколишнього шуму. Моя особиста тиша. Проте і відчувалася присутність ще однієї живої душі. Живішої за ці всі тіні разом узяті. Чорний цвіркун розгублено бродив по підлозі. Ошалілий і сонний, він не розумів чому так передчасно було порушено його спокій. Нарешті знайшов рятівну темряву у старій шкарпетці і забився десь в її складки.

Він хоче жити… І не тільки він.

Я бачив, як вилазять паростки молодих рослин – пробивають скам’янілу землю і купу торішнього листя, розривають їх на решето і тягнуться до сонця. Усе живе прагне жити. Хоча ні цвіркун, ні трава не знають і не усвідомлюють, навіщо це потрібно, та всі прагнуть життя. Усі, окрім людей. Тільки люди прагнуть не жити, а вбивати і нищити. Нищать інших людей, усе що є навколо, зрештою і самих себе.

А я?

За мною ходять тільки тіні. І все, до чого я доторкаюсь, перетворюється на пил.