Гідність

Це було зовсім давно. Тоді його «баба» ще називалась дівчиною і навіть мала кількох залицяльників. А вибрала його. На свою голову. А після першої ж дитини її розвезло. Дитина народилась велика, велике було й пузо. Дитина вийшла назовні, а пузо залишилось висіти як величезний непотрібний капшук.

Зараз же було близько десятої ранку, а він все ще ніяк не міг підвестись з ліжка. Було просто лінь, та й без особливої потреби. Мабуть, баба вже нагодувала курей і дітлашню. Тому тільки іноді підіймав голову і позирав на навколишній безлад. Це вона у всьому винна, що в хаті так брудно і смердить. Вона ж винна і в тому, що й сам він не першої вже свіжості. Ніколи не підтримувала його з самого початку. А коли його виганяли з роботи за пиятику, сказала «Так тобі й треба, козел».

Ну і жіночка. Ніколи не розуміла його захоплень, сварилася, коли засиджувався з друзями за столиком недалеко від їх двору. Тільки варто йому було там опинитись, її могутній голос кликав до якоїсь хатньої роботи. Тоді він незадоволено морщився, а друзі примовляли:

- Ну й сука. І як ти тільки її терпиш? – І доливали ще у пластиковий стаканчик…

Не дивно, що футбол вона теж не любила. Як виявилось, не любила нічого із того, що його цікавило. Зате сама мріяла колись опинитись на спектаклі у московському Великому театрі. А одразу ж після розвалу СРСР хотіла завести власну квіткову крамничку. Ну хіба не ідіотизм? А оскільки вона була геть тупа, то грошей на поїздку у Москву не мала і близько, особливо коли та опинилася у іншій державі. З тієї ж причини ідея з крамничкою також завалилася, ще в зародку.

А от дітей вони наробили багато. Незважаючи на постійні злидні і бідність, тільки тим і займалися. Вона все більше росла в ширину, після кожної нової дитини. Це продовжувалось, доки дружина із-за своєї фігури зовсім перестала його приваблювати як жінка. Десь тоді ж він зовсім запив, а ще почав думати, що секс з таким страховиськом більше схожий на збочення. Найстарші діти вже подорослішали і втекли зі злиднів. Найменші бігали зараз хатою, голосили і заважали зосередитись. 16-річна донька взагалі цієї ночі не повернулась додому. Його це не дуже непокоїло. Кілька днів тому рився в її сумочці і знайшов презервативи – діти зараз швидше дорослішають… Не із-за турботи рився, просто шукав гроші на випивку. А що, виправдовував він себе, вона його геть не поважає, а батька треба поважати! Він їм всім ще покаже…

- Я вам всім покажу! – гримнув він на дітлашню і нарешті підвівся.

Забрів на кухню в пошуках чогось їстівного. На плиті димілось вариво із картопляних лушпайок для курей, скрізь були розставлені пусті банки, закопчені каструльки, кружки з чимось незрозумілим і явно неїстівним. Прямо в сушарці між кришками дрімав кіт. Обвівши поглядом увесь цей гармидер, нагорнув кота кулаком. Той схопився і стрілою вилетів, кришки загриміли, одна покотилась по підлозі. Діти злякано принишкли за дверима.

Не знайшовши їжі, визирнув у вікно, чи не повертається його баба з базару. Нікого не було видно, і він пішов у закапелок. Надибав на вішалці свого старого піджака, засунув руку у непримітну дірку і дістав заначку. Почав лічити зім’яті гривні, але зупинився. Тут було геть темно і тихо. Закапелок батьківської ще хати навіював спогади. Він заплющив очі. Куди тільки поділась його баба і ці неслухняні галасливі діти.

Пропала кудись з кухні їхня газова плита, зате з’явилась стара піч. І чорний дубовий стіл, за яким сидить кремезний вусатий чоловік. І бідно вдягнена, але гарна жінка подає йому обід. На підлозі з дерев’яними солдатиками грається світловолосий хлопчик. Мати відводить очі від батька і посміхається до нього. З приймача радіо «Маяк» передає щось своє, вранішнє. Батько позіхає. 

Позіхнув він так виразно, по-своєму, що його син аж розплющив очі. Немає уже ні батьків, ні дерев’яних солдатиків. Є тільки темний закапелок. Якось сумно стало одразу. Те що він тільки що бачив – мабуть, найяскравіший спогад за все життя. І стало йому так жаль бідних батьків і свою нещасну некрасиву бабу. І себе. Нічого цікавого у його житті відтоді не відбувалося. Є ще друзі, а що вони? Алкоголіки! Він хворіє останнім часом, то хоч би хтось навідався…

Вийшов на світло і перелічив гроші. Задумався. Скільки ж їх пройшло через цю таємну кишеню, напевно вистачило б для двох і в Москву з’їздити, і до театру піти… Аж завівся від тої думки. Підбіг до телефону, набрав диспетчерську вокзалу, де працював раніше. Спитав, скільки коштує квиток. Таки б вистачило.

Колишня колега по роботі не впізнала його по голосу. Нічого, вона ще здивується, коли він на її очах в Москву їхатиме. Все, вирішено. Тепер він тільки складатиме, доки не збере потрібну суму. Заховав назад гроші, вдягнув піджак і аж вибіг на вулицю. Погода чудова, чому б і не пройтись?

Вулиця була безлюдна і зовсім самотня. Порожньо було і за столиком під вербою, де вони з друзяками зазвичай сиділи – тільки зараз помітив він, як там багато налущено насіння і взагалі гидко. Йшов, оминаючи однотипні двори з однотипними парканами. Дув сильний вітер. Від того було йому сумно і самотньо. Згаяв життя, як не крути. І незрозуміло, чи виправить його майбутнє геройство усі колишні промахи.

Нарешті зупинився коло одного подвір’я і замислився. Підійшов і стукнув у хвіртку. Облізлий рудий собака гавкнув пару разів і знов зосередився на своїх думах. На той звук виповзла до хвіртки баба із синім носом, синіми губами і пожовклими очима. Він мовчав, вагався. Баба вичікувально дивилась на нього. Так пройшло ще кілька секунд.

Нарешті рука із м’ятими гривнями простягнулась до неї.

- Дай чекушку.