Популярні приколи

відео

хочу сюди!
 

Маша

50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 37-65 років

Рана

  • 20.05.24, 18:56
Ми виїхали з райцентру ще вдосвіта, що давало мені надію дістатися додому вже вранці. Дорога одразу за містечком виявилася хорошою і геть новенькою; я не пам'ятав її такою – певно, зробили за місяці моєї відсутності. Від усвідомлення того, скільки тут усього змінилося за цей час, було щемно й радісно водночас – я нарешті повертався у свою стихію, знайому, однак нову й загадкову в цій оновленій невідомості. Але заодно я не міг позбутися жалю, що не став свідком тому оновленню й пропадав далеко, поки життя текло своїм звичним плином, та все повз мене.

Авто невагомо летіло над новенькою трасою, здіймаючи ефемерну куряву, що клубилася та злітала догори в білому світлі фар, зоряним пилом линучи до неба. Якби подивитися на те з висоти крізь непевні вранішні сутінки, обрамлена холодним світлом цятка нашого авто виглядала б тим самим. Самотня часточка зоряного пилу.

Мене переповнювали думки й слова, але зрештою сказати було нічого, як і не було чого сказати моїм побратимам. Гришко, що сидів поруч із водієм, лише задумливо пробурмотів «Покурити б зараз», на що Вадим у відповідь лише мовчки дужче натиснув на газ. Це очевидно означало відмову, тому Гришко й собі замовк, не маючи сміливості сперечатися зі старшим.

Народження нового дня застало нас на цій дорозі. Власне, воно вже давно відчувалося у міру того, як набирала барви багряна заграва з одного боку неба і як розчинявся у безмежній синяві блідий та тонкий серпик спадаючого місяця. Сонце визирнуло з-за обрію все одно несподівано для мене. Спочатку показався лиш краєчок понад темним чубчиком лісосмуги. У якийсь момент я ладен був повірити, що те світло розчепиться у повітрі на дві руки – малиново-червоний бог постане над виднокраєм, розливаючи над землею гарячі полум'яні струмені.

Однак зрештою над темрявою нічного лісу викотилася та сама знайома куля, і скоро весь світ навколо прояснів. Вадим зрештою сам не витримав, але зупиняти авто не став – відкрив вікно і жадібно затягнувся цигаркою. Проте її дим не міг перебити потоки смачного й свіжого повітря, що увірвалося в салон. Такого духмяного й соковитого, яким воно буває лише рано-вранці.

Яким воно буває лише навесні.

Не могло бути кращої пори року й кращої частини доби, аби завершити цей нескінченний шлях додому. Весна вже не лише відчувалася на смак, а повноправно крокувала округою. Зі сходом сонця ми могли самі впевнитися в цьому, наче вперше, наче я не помічав подібного навколо себе ще вчора, а зараз раптово прозрів.

Мені пощастило прозріти у цей дуже короткий проміжок, коли майже всі дерева навколо стояли в білосніжно-весняному вбранні. Осяяні новим сонцем, вони відблискували до сліпоти, ліниво гублячи тендітні пелюстки в уже насичено-зеленій свіжій траві. Той зелений килим дивно пасував до вбраних у світле дерев, хай і був досі непевно-коротким. Це вже скоро ця трава шаленітиме й хвилюватиметься хвилями в половину людського зросту, дерева вкриються густим листом, а навколо лементуватимуть птахи й жаби. Але для мене найбільше важили саме ці дні, коли все тільки прокидалося з важкої чорної збайдужілої зими, з неодмінною вірою, що далі ставатиме тільки більше зела й тепла.

Дорога стрічкою звивалася природним узвишшям, що дозволяло озирати околицю одразу з двох боків. Скоро скінчилася відремонтована частина, авто заскакало на більш звичних вибоїнах та ямах, і Вадим змушений був збавити ходу. Та як би я не хотів нарешті побачити батьківську хату, водночас радів тому, що мав трохи більше часу роздивитися і пригадати краєвиди обабіч нас.

Річки й ставки, села й долини калейдоскопічним розмаїттям пропливали повз, і ми неслися повз них. Здається, я колись знав напам'ять назви цих сіл, хоча ніколи в них не бував – так, лише постійна декорація дороги додому, яка, однак, ніколи не набридала. У тому поєднанні природи й людського житла вбачалася божественна продумана гармонія. Світ, у якому хочеться бути завжди.

Одне з сіл, однак, наїжачилось убік дороги колючими хрестами околичного кладовища, нагадуючи, що так не вийде. Мені тоді стало жаль усіх, хто лежав там, чомусь особливо тих, хто помер навесні. Уходити, коли найтяжча пора року скінчилася, а попереду лише тепло й весняні барви, певно, мало бути найбільш прикро.

А ще між тими селами й лісами у долинах деінде зависав мій улюбленець – туман. Не безпроглядна безколірна імла, що затуляє все собою в непогожі дні, а легкий серпанок, що напівпрозорим покривалом м'яко слався над землею, ефемерний та чіткий водночас. Такий буває лише зрання, лише в особливі дні, як сьогодні. Я часто бачив його понад цією дорогою, коли доводилося вдосвіта виїжджати з села або вертатися до нього. Кожен раз мені хотілося зупинитись, кинути все і побігти полем назустріч серпанку – такому виразному, наче підійшовши до його краю, його можна було б торкатися руками або загорнутися в те марево як ковдру.

Кожен раз щось цьому заважало. Як і сьогодні, коли ми так само пролетіли повз. Зрештою, це скоро втратило будь-яке значення, бо над дорогою з'явився вказівник, від одного слова на якому все завмирало всередині. Моє рідне село. Нарешті. Вадим викинув у вікно черговий недопалок і звично буркнув щось коротке й непристойне. Гришко потер руками скроні й почервонілі від безсоння очі. Але для мене вони удвох на той момент вже перестали існувати.

Як водиться, село починалося з кладовища, що вже встигло добре потонути у весняній траві. Як і тонула в хащах крайня хата, як водиться, покинута. Далі хати замерехтіли перед очима надто швидко, бо Вадим зміг знову піддати газу на ґрунтовій, але рівній вулиці, на яку ми щойно звернули. Я точно був тут, усі ці паркани, хвіртки, зграйка гусей, вожак якої невдоволено зашипів нам услід, – це все жило в мені весь час розлуки так природно, що навіть здавалося неможливим, як довго я протягнув без нього.

А ось і ті ворота, які я найбільше хотів побачити, уже завбачливо відчинені до нашого приїзду. Попри ранню годину, у дворі зібралося немало людей, так що я одразу розгубився, бо не всіх міг упізнати чи пригадати. Проте швидко знайшов три найрідніші постаті на ґанку. І ось я нарешті знову тут, але ж чому ви такі нераді? Батько ще тримає себе в руках, лиш нервово покручуючи краєчок вуса, а мама з сестрою вже біжать до машини. Але чому ви голосите і плачете, навіщо ці сльози? Я ж нарешті вдома. Моя рана зовсім маленька, я виглядаю точнісінько як живий. Чому ж ви й далі плачете?

P. S. Ця коротка оповідка крутилася у моїй голові буквально декілька років, але тільки зараз вийшла на волю. Кожен раз, коли думав за неї братися, я відчував, що не зможу достатньо добре описати захват від весни з погляду персонажа, для якого вона насправді вже не настане. Та і зараз не певен, що в мене вийшло. Якби я записав цей текст ще тоді давно, він мав би бути присвячений нашим полеглим в АТО, ну а зараз це реквієм для всіх, хто пішов у всій цій нескінченній війні. Тим, хто лишився, всього життя не вистачить, щоб віддячити за вашу жертву.

11

Коментарі

120.05.24, 20:00

Хорошо написано. Как будто это моё сочинение из 10-го класса. Сейчас уже я так не смогу. Словарный запас забыт и при написании мне просто многие слова даже в голову не зайдут из спинного мозга.) Вокруг меня всё тот же русскоязычный мир Заводского района города.. И никто никуда не переходит в мовном вопросе, даже хоть и война. Ведь мы тоже русские, но не россияне...
Сейчас ещё раз перечитаю. Может какие слова отложатся в извилинах.)

    220.05.24, 20:29Відповідь на 1 від The Martian

    Одно дело слушать радио или ТВ, а другое - читать.
    Пришлось гуглить щемно, зело, серпанок . хотя смысл почти понял. Но почти.
    Раз - виднокраєм... два - краєвиди обабіч... як руссизм. коими я страдал на украёше... давно очень
    "Як водиться, село починалося з кладовища,.." но только не в Орловке, родном селе жены. Там со всех заездов в село сразу хаты. А кладбище где то в сторону бригад полевых, за почтой.
    Войну не обойти... Болтал я с соседками на аллее, а тут ещё сосед из АТБ. А я как раз что то тёткам про свою службу втирал. И тут сосед заговорил нервно: У незнакомого посёлка, на безымянной высоте. Мы такие : Шо? А он продолжил: вот ни снаряды , ни мины по ним не попадали, а прилетел дрон и весь расчёт гаубицы в минус... 6 трёхсотый, а медик - 200. Лежат в нашей...

      320.05.24, 22:33

      Написано щиро й досить уміло. Не шедевр, але може розійтися соцмережами як "народна проза" з сотнями лайків.

        420.05.24, 22:55Відповідь на 2 від The Martian

        можуть бути і русизми, я ж із Кривого Рогу.
        зараз майже всі розмови про війну.

          520.05.24, 22:56Відповідь на 3 від Nech sa paci

          я розганяти соцмережами не буду.

            620.05.24, 22:57

            Схоже на художній твір.

              720.05.24, 23:32Відповідь на 6 від Makcімаліст

              Художній твір завжди схожий на художній твір.

                820.05.24, 23:33Відповідь на 5 від visnyk

                ОК, Ви — ні, але хтось може розігнати.

                  921.05.24, 00:11Відповідь на 6 від Makcімаліст

                  Так це він і є.

                    1021.05.24, 05:53Відповідь на 4 від visnyk

                    я помню

                      Сторінки:
                      1
                      2
                      3
                      попередня
                      наступна