15.

 Нарешті почав малювати. Ось уже два місяці пройшло як я не брався за пензлі. Мама з татом досі живуть на дачі. Приїжджають, звичайно, кожні три дні, перевірити, чи живий я, чи живі вазони мамині, чи не вбив ще квартиру. Та я й не ображаюся. Світлана тепер живе зі мною. Оленка про це ще не знає. А Світлана знає, що я люблю Оленку. Її виписують уже завтра, а я провідував її всього два рази за весь цей час, і пару разів дзвонив на мобільний. Я тепер палю план та глитаю екстазі. А до цього навіть пива не пив принципово. Слухаю Інді, як і раніше, тролю придурків на форумах. З того часу, за ці два місяці, не прочитав жодної книги, зате побував у п’яти нових клубах. Тупо ходити туди, але потрібно ж хоч щось робити. А Світлана в мене, бо тієї ночі ми напилися маренго й подряпали такі мокрі й п’яні, ну, звичайно, і молоді, як у тій пісні, до неї в гуртожиток. О третій ночі, зрозуміла справа, нас ніхто не впустив, тим паче мене, а її вигнали наступного дня звідти і проблеми були в деканаті, коротше, вона на гачку тепер. Тому Світлана в мене живе. Дідові вона нічого не говорила і зрозуміло, чому. Вона мені тут готує, пере. Їздимо разом на пари, з пар. Роздрукувала фотографії, круті. Аж сльози навертаються, я таким більше зроду не буду, як тоді. Це план так діє на психіку? Мене дуже легко розчулити тепер, сльози навертаються, коли я переглядаю папки на комп’ютері з фотографіями там, де ми з Оленкою, такі щасливі, такі всміхнені. Вона дуже гарна. Русяве густе волосся, довгі вії,  тендітні руки, згадую її плавні рухи. У залі на піаніно рамки з тими ж фотографіями. І що воно за магічні картинки з минулого, нерухомі, усміхнені, неживі, але то ми, цілком і повністю, як-то кажуть. О – дід і я, також усміхаємося, мама з букетом фіолетового бузку, тато наламав тоді в інтернатівському садку його, розповідав тоді ще, як за ним собаки гналися, а в нього фобія просто на них, собак тобто, така сама як дехто боїться води, висоти, темноти або закритих приміщень.

Душно тут. Вийду на балкон. Я повторююся, але акваріум замалий, і дихати-таки нічим, у прямому значенні цього слова. Сновидіння не припинили гратися зі мною, а я не припинив гратися з ними, я їх постійно розшифровую, намагаюся керувати ними, але вони-таки мене наздоганяють. Я втомлений, самотній, безнадійний. Нічого мене не розважає. Постійно нудно, щоб я не робив, чим би себе не займав, нової забави вистачає разів на пару, а потім усе повторюється, тупо, усе по-дебільному, голімо мені, аж дурно.  Як і тої ночі, я досі готовий померти. Усе це мило, дуже мило.

Повертаюся у свою кімнату. Домальовую пейзаж, химерні кольори, треба було-таки повчитися в Артема змішувати відтінки. Головне тут що? Головне вміти користуватися білилами, а я що? А я не вмію, тому тут усе таке кислотне й кострубате. Менше з тим. Уже немає значення. Пишу в правому нижньому куточку : «Я тебе завжди любив». Повертаюся на балкон, там у тумбочці, пам’ятаю, колись старі рулони невикористаних шпалер лежали, усе правильно, лежать, беру один, рожевий, чи ні, це персиковий, повертаюся в кімнату, знімаю вже майже суху картину з мольберту, завертаю гарно в ці шпалери, підписую чорним маркером: «Оленці на згадку».

Дістаю з шухляди стола конверт із фотографіями, що Світлана зробила, переглядаю знову, не до кінця, не можу більше їх бачити, витягаю свою улюблену, я там дивлюся широко розплющеними очима, читаю в них глибину й дитячу пристрасть, це тоді, коли вона розповідала про те, що в неї нікого немає, а я саме думав про «табулу расу», у мене також тоді був чистий аркуш, бери й малюй тільки, цілую хлопця на фото в лоб, такого знайомого, такого чужого, вкладаю фотографію назад, до інших, заліплюю старанно скотчем, підписую конверт тим же чорним маркером: «Батькам. На фото – я – падлюка».

Складаю ті пакунки в себе на дивані. Просто задихаюся, нема чим дихати тут, іду на балкон. Дорогою через зал в трюмо помічаю своє відображення, призупиняюся, стою, роздивляюся себе, нового – старого, я таким став лише за два місяці, прямо як Доріан Грей, чи ні, як головний герой «Шагреневої шкіри» Оноре де ‘ Бальзака. Гидко стало, такий небритий, зарослий, з немитою головою, у вим’ятій сорочці й розтягнених вельветових штанах болотного кольору, шкіра жовта взагалі якась. П’ятнадцятий поверх - то високо, дійсно високо, особливо, якщо збираєшся вистрибнути з балкону на такій висоті, я точно передумаю, поки летітиму. Але я завжди вмів приймати рішення за декілька хвилин. А тут навіть послання залишив усім. Крім Світлани. А вона й так усе побачить, як-то кажуть, з перших уст, чи ні, тоді вже з перших очей, чи що. Ну все, вдихнути, перехилитися, полетіти. «Какова цена твоей жизни, смешанной с грязью, потертой временем..»*, - ось саундтрек до мого життя. Вдихаю, перехиляюся.., вдихаю, лечу.

*пісня  http://blog.i.ua/user/3026999/555151/

попоередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/554441/

на фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

14.

Ми бігали, наче ненормальні пустими вулицями. Було темно вже, одяг прилип до тіла, волосся прилизалося до голови й обличчя, ноги були мокрі. Так як я і хотів. А вода з неба все не вщухала. Дивно, що весною випав такий теплий дощ, чи то, може, у мене через стрес атрофувалися тимчасово відчуття. Я послизнувся й смачно гепнувся в грязюку, Світлана підбігла до мене й почала тягти за руку. А я потяг її вниз; завалити її було неважко, по-перше, вона слабша, по-друге, не очікувала, певно. Спочатку вона знову скривила лоба. Подивилася на мене секунд з п’ять серйозно, а потім зачерпнула в долоні грязюки й пхнула ними мене в плечі, голосно засміявшись при цьому. Чудово, тепер я повністю в багні, від п’ят до голови. Я всівся в позу лотоса спиною до неї й почав ліпити щось з грязюки. Світлана підповзла навколішки, подивилася хвильку й почала і собі щось ліпити. Нам обом по двадцять, ми обидва вміємо філософствувати, ми знаємо ціну таким прогулянкам під дощем, що потім неважко й під крапельницю в лікарню загриміти, але ми не думаємо про це. Або думаємо. Але нас це не хвилює. Чи не так. Хвилює, але ніхто не збирається нічого міняти. Ми є, ми тут, реальні, справжні, як ніколи. Цієї хвилини я зрозумів, що мені немає чого втрачати, мені нічого не потрібно по великому рахунку, та й по малому також, мені ні по якому рахунку нічого не потрібно. Я не щасливий, але і не нещасний, я звичайний. І вона звичайна. Усе дуже натурально. Як тоді, коли я роздивлявся її й уявляв мармуровим пам’ятником. Відчуваючи, я відчував. Я піднімав обличчя до неба, краплі ляпали мене по повіках, щоках, підборіддю, стікали тонкими струмочками по шкірі. Я відкривав рота, як дебіл останній, не думаючи про те, що зараз екологія погана, дощі радіаційні, і після таких пригод у мене може повипадати волосся, і кишечник може пропектися.

Ми будували замки, магістралі, копали ямки, прокладали канали. Дощ – природній саундтрек до всього цього фільму. Кадри не переставлялися, але були динамічні, кольори - однотонні, але приємні для ока. Саме тоді я жив. І саме тоді до мене дійшло, що я готовий померти. Бувають такі дні, коли хвилини тягнуться годинами, і все вирішують секунди. Не знаю, чи моя фраза. Але вона в мені. Я знаю, як воно, коли зависаєш у міжчассі, у міжпросторі, коли втрачаєш пріоритети, керуєшся лише самим апріорітетом, тобто коли досвід і раціональне мислення не мають смислу й значення. Відчуваючи, відчуваю. Знову.

Ми встали. Розглядали довго наше місто в мініатюрі. Світлана раптом перестрибнула через  огорожу, якою ми оточили свій продукт альтернативної, як-то кажуть, творчості , і почала бігати зиг-загами між замками, будинками й басейнами, уже повністю залитими водою, залишаючи сліди від кросівок, у неї підошви з візерунком ялинкою, така собі гусінь від трактора. Вона переплигнула через огорожу з того боку й стала навпроти. Ми дивилися одне на одного, потім одночасно кинулися на фігурки з грязюки й почали їх бурити. Ми розплющували їх, пресували, ламали, давили, заліплювали ямки, били ногами, стрибали на них. Потім, коли від міста залишилося мокре місце в прямому значенні цього слова, голосно дихали й дивилися озвірілими очима то один на одного, то на місце, де хвилин з п’ять тому були чудові штуки. Гарне швидко помирає. Такого задоволення й душевного спокою я давно не відчував, на стільки давно, що не пам’ятаю, коли відчував, можливо, ніколи. Ось воно – катарсис. Потрібно пережити ще більший стрес, щоб попустило. Отже, смерть діда для мене менший стрес, ніж вивалятися в грязюці під дощем та розбурити пісочні замки? Я – таки падлюка.   

попередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/553660/

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

13.

- Де ти живеш?

- У гуртожитку. Це на Смолянках. А ти додому хочеш?

- А ти можеш щось запропонувати?

- Можна гуляти всю ніч, наприклад.

- Ти ненормальна. Чого б це я з тобою гуляв усю ніч? Ти не уявляєш як я хочу до своєї Оленки. Ми не бачились усього три дні, а наче рік пройшов уже.

- Я не намагаюся замінити тобі Оленку. Яка вона? – розкажи.

- Хороша. Хвилинку. Алло.. Я прогуляюся трохи.. Усе буде нормально.. Бувай.. Це тато. Я не вдома зараз, вони переймаються, що буде вночі.

- Я просто запитала. Здається, у тебе накопичилося стільки всього розповісти, а ти все тримаєш у собі. Так і лопнути можна.

- А тобі яка різниця? Відійди, щоб не заляпатися. І забудь.

- Я просто не сноб.

- Зате ти просто з провінції.

- Думаєш це недолік?

- Не знаю. Але це помітно. І виглядає незграбно.

- Ти любив діда?

- Так. Мене назвали на його честь. Він усе життя няньчив мене.

- А в мене лише дід з родичів. Я також його люблю. Бо більше немає кого.

- Ти – сирота?

- Не знаю. Можна й так сказати. Батьки в Індію поїхали років так з 15 тому. Вони в мене лікарі - анестезіологи. Зв’язку з ними ніякого. Сім років тому померла бабуся. От ми й залишилися вдвох.

- Брати, сестри?

- Нікого.

Я подумав, що непогано бути самотнім. Коли в тебе нічого й нікого немає. Така собі табула раса. Малюєш собі історію життя з нового чистого аркушика. Думки перервав спалах. Вона мене сфотографувала. Я згадав, що в мене гроші якісь в портмоне були.

- Каву п’єш?

- П’ю.

Ми зайшли в кафе, вибрали столик у кутку й чекали поки нам принесуть духмяну рідину в біленьких чашках. Я роздивлявся лампи на стелі, офіціантів. Не знаю, що робила вона. А я думав про повні дурниці. Коли нарешті піде дощ, бо чомусь дуже схотілося помочити ноги в калюжі, згадував, як ми з Оленкою ходили в музей сучасного мистецтва на виставку  каструль, думками гортав старий альбом домашній, такого великого формату, більший за а-4, там повно чорно-білих фотографій, малі ще мама, тато, тато в армії, весілля їхнє, родичі ще там різні, усі вдягнені старомодно, посміхаються. Раптом подумав, що не посадив ще жодного дерева. Тупо. Але хто придумав, що кожен має посадити дерево, побудувати халупу й виховати сина. Називається шлях інкубатором. Гаразд, погоджуюся, посадити дерево, це зрозуміло, на благо планети, так і має бути, а з іншими пунктами можна багато сперечатися, вірніше не з самими пунктами, що з них узяти, а з тими, хто хотів би їх захищати, така справа загалом. Кожному своє, як то кажуть.

-      А ти посадила вже дерево?

-      Посадила. А ти?

-      А в тебе хлопець є?

-      Немає. І дівчини також немає.

-      А був коли-небудь хтось?

-      Ні.

-      Як тоді ти говориш, що тобі подобаються, наприклад, дівчата більше?

-      Я розглядаю людину як форму. Дівчата гарніші.

-      А звідки в тебе фотоапарат такий дорогий?

-      Дідусь подарував. Звідки я можу мати його?

-      Не знаю. А звідки в нього такі гроші?

-      У мене це від дідуся. Він хворий на фотографію й фотоапарати. У нас удома колекція така, що тобі й не снилося. Продав один зі своїх улюблених антикваріатних і купив мені цей. На день народження.

Зрозуміла справа, що мені не снилося. Мені останнім часом таке сниться, що краще б фотоапарати її діда снилися. Тьху, таки правда написана в тому посібнику по магії. Пророкували мені смерть близької людини за моїми сновидіннями, чомусь подумав про Оленку, а тут дід. Ні, ну, це ж треба.

-      Зрозумів. Покажеш кадри?

-      Ні. Потім. Я пришлю тобі в конверті вже готові фото.

-      Зрозумів. Це дощ?

попередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/552870/?p=1

Кто ты? Кажется, я видела тебя раньше.  Не переживай, мне больше шестнадцати, хотя, какое это теперь уже имеет значение. Ссадины и царапины – это не больно,  другой вопрос, что делать со зрачками, ведь глаза открыты так широко и так стеклянно. Посмотри, какого цвета у меня сейчас их радужки? Откуда эти голоса не понимаю, ты их тоже слышишь? Прости, наверное, масса вопросов тебя замучили. Ты убил меня, потому что я постоянно болтала, постоянно спрашивала и рассказывала? Сыро очень, странно, что я до сих пор понимаю, что здесь сыро, может, это от того, что я умерла буквально несколько минут назад, или может, я еще не умерла? Ты рассматриваешь меня, как раньше, с таким же интересом и восторгом. Неужели ты боишься прикоснуться теперь ко мне? Ты брезгуешь? Обидно.  Перед тем, как выйти  из дома, я сходила в душ, старательно уложила волосы, сделала маникюр и педикюр,  маску для лица, потом накрасила ресницы и надушилась чудесными  терпкими духами. Я красиво одета, мои губы слегка приоткрыты.  Тебя пугает сухая, но блестящая поверхность  открытых  глаз? А на улице осень.  Люди ходят по своим и чужим делам, они смеются, рассказывают друг другу последние новости, потом плачут. Они носят теплые шарфы и береты, они кашляют, чихают, у некоторых появляются ямочки на щеках при улыбке, другие близоруки и постоянно щурятся, чтобы прочесть номер маршрутки или рассмотреть лицо прохожего, нужный дом, у них в области век характерные морщинки. Но главное, все они дышат, моргают, хотят.  Мда, кажется, они живы…  Со стороны они кажутся живыми, да они такими кажутся.

12.

- Привіт, - посміхалася Світлана, - ти ще більше розгублений по життю, ніж я думала. Як ти міг забути про мене? Я чекаю вже півгодини.

- Нічого немає. Тобто є щось, але не те.

- Ти темніший за смерть. Що таке?

- До чого тут смерть? Навіщо ти це сказала?

- Та що з тобою?

- Купа проблем. У мене дід помер. Дівчина в лікарні. А в тата ювілей.

Світлана потупилася кудись вдалечінь.

-      Співчуваю. Коли похорони?

-      Сьогодні.

-      Можна я піду?

-      Куди?

-      На похорони.

-      Чого?

-      Хочу пофотографувати.

-      Ти не зрозуміла. У мене горе. А ти зі своїми фотографіями.

-      Вибач. Я поїду вже.

Вона розвернулася й пішла до входу в метро. Розтоптані кросівки, потерті джинси-кльош під колір усе тієї ж курточки, яка мені так не злюбилася з першого погляду.

-      Світлано, - вона зупинилася  і повернулася обличчям, - а тобі подобається наша викладачка з російської?

-      Я не думала про це.

-      Обіцяй, що ти не фотографуватимеш діда.

-      Обіцяю, що фотографуватиму лише тебе.

Ми йшли до мого дому мовчки. Біля парадного вже назбиралося повно людей, стояла тітка Олеся, мамина молодша сестра, з чоловіком та моїми сестрами двоюрідними - близнючками Анею й Танею. Я поздоровався й запитав, чи скоро. Тітка відповіла: «Уже», - витираючи очі носовичком. Дивно звучить «очі витирати носовичком», тоді вже «очничком» витирати, чи що.  Вінки, ялинові гілки, ніколи не думав, що все це може бути на стільки обтяжливим. Сутужно. От тепер би й відмотати час.

попередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/552363/

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

11.

- Мамо, що сталося? Чого ти плачеш? Зі святом, тату. Це тобі від мене. Я там підписав на обкладинці. Ну, як завжди. Мамо, що таке?

- Олексію, дід помер, - промовив тато сумним голосом.

- Він не встав сьогодні вночі, я ж там готувала ще в такий час, як він встає звичайно. Думаю, ладно. Зранку принесла йому чаю з бутербродами до спальні, а він уже холодний.

Оце так свято. У мене, мабуть, тупішого вигляду зроду не було. Я стояв, стояв час, стояли меблі в залі. Усе стояло, ніякого руху, ніякого зовсім. Мама тільки схлипувала. Тато обперся на піаніно, дивився кудись у килим. Якщо візуально поділити килим на три частини, то він дивився у третю третину, перед самим столом письмовим, далі тільки вікно й балкон.

-      Алло.

-      Здрастуйте, дядь Паш,  це Олексій. Покличте, будь ласка, Оленку.

-      Вибачай, старий, Оленку сьогодні вночі забрала швидка.

-      О, Господи.

-      Температура зависока, не могли збити самі. То вона зараз під крапельницею. Дати адресу?

-      Я не зможу поїхати. У мене дід помер.

-      О, Господи. Чого?

-      Не знаю. Час прийшов, дядь Паш?

-      Час не йде нікуди, щоб йому приходити. А от смерть приходить. Скільки йому? Було.

-      Сімдесят два.

-      Ще міг би жити. Не сумуй, старий. Йому, певно, вже краще, ніж нам.

-      Дивлячись на маму, здається, можу погодитися.

-      А з Оленою буде все добре.

-      Вона мені говорила це позавчора. А сьогодні вночі її забрала швидка.

-      Ну, що ти поробиш. Таке життя, старий. Тримайся.

-      До побачення. Вам також.. я не знаю, що сказати.

-      Я зрозумів, бувай, Льошо.

Я поклав слухавку. Що робити? Що коїться навкруги? Куди я потрапив? Як ми тепер житимемо без діда, хто тепер серед ночі човгатиме капцями по паркету й розповідатиме про те, як воно в старовину було. Я зайшов до своєї кімнати, прикрив двері й улігся животом вниз на диван, туго вткнувся обличчям у подушку, так що аж пташки почали літати, утворюючи калейдоскоп із іскринок. Може з годину так пролежав, потім постукав хтось до мене й без питань до кімнати зайшов батько.

- Я замовив гроб, привезуть через півгодини, уже яму викопали і там прийшли тітки мити й одягати діда. Ти допоможеш занести гроба?

- З дідом?

- Ні. Пустий, коли його під парадний привезуть.

- Допоможу. А на цвинтар хто нестиме?

- Там уже все домовлено. Не можна, до речі, щоб близькі родичі несли.

- Дурниці. Але я б усе одно не ніс.

- Оленці дзвонив?

- Вона в лікарні.

- Що вже трапилося?

- Я не знаю. Температура висока. Під крапельницею лежить.

- Усе міняється, усе проходить, - промовив батько вже майже нечутно, підводячись зі стільця.

Згадалася історія з книжки «Конспекти практикуючого психотерапевта» не пам’ятаю вже автора. Там чоловік прийшов з купою проблем на прийом, вивалив йому з три короби. Психотерапевт порадив повісити над робочим столом аркуш з написом «так буде не завжди». Я б, мабуть, не вішав ніяких аркушів, такі штучки дешеві, дитячі аж. Через пару місяців пацієнт прийшов знову ж таки до лікаря, але вже сіяв від щастя. Дякував, говорив, що вдома, на роботі в нього все наладилося. Психотерапевт запитав, чи зняв він аркуш над столом. Той відповів, що зняв. «То поверніть його на місце. Так буде не завжди», - відказав лікар. Тато схожий зараз на того психотерапевта з цим «усе міняється, усе проходить». Я люблю зірки, навіть, якщо їх раптово не стане, або я осліпну, я любитиму зірки. Господи, що я верзу. Я не в собі. Які дурощі. Кому це закортіло дзвонити на домашній. Саме час. Тобто зовсім не час.

-      Алло.

10.

- Обміняємося мобільними?

- У мене є візитка, - вона простягла картонку салатового кольору. Я навіть не заглянув у неї, сунув у портмоне.

- Мені вже час. Завтра в нас субота. Тоді неділя. І аж потім ми зустрінемося.

- Не поспішай говорити так. Невідомо, що ми робитимемо сьогодні ввечері, а ти вже й про понеділок думаєш.

- Ні про що я не думаю. І коли ви, дівчата, зрозумієте, що хлопці не обов’язково говорять те, про що думають. Знову балачки. Я пішов.

- Бувай.

Удома пахло булочками з корицею, відбивними і ще чимось. Коротше, пахло дуже смачно. Мама в мене – чудова хазяйка, у неї все виходить прекрасно: готувати, шити, влаштовувати затишок і таке інше, що з цим пов’язано, тобто золото, справжній скарб вона в мене, і в тата, звичайно. Але дивина в тому, що тато її вибирав, а мені й так пощастило, волею долі. Найкраща жінка у світі – це мама.

-      Привіт. Я купив татові книжку. Подивишся? Слухай, у мене одногрупниця – фотограф. Може хай прийде? – пам'ять яка-не-яка буде.

-      Хай прийде. А скільки вона бере?

-      Не знаю. Нагодуємо її і досить.

Мама подивилася на мене засудливо.

-      Будь-яка праця заслуговує на винагороду.

-      Я зараз подзвоню їй, домовлюся про все, запитаю про гроші.

-      Зови її на завтра на п’яту вечора. Слухай, а Оленка буде?

-      Я не говорив? – вона хвора.

-      Бідненька. Може провідаєш?

-      Не знаю.

Дістав візитку. Чудово, у Світлани мій оператор. Тьху, у мене ж на рахунку нічого немає.

-      Мамо, я подзвоню з домашнього, бо забув знову рахунок поповнити.

-      Алло.

-      Це Олексій.

-      З домашнього? У тебе немає мобільного?

-      Яка тобі різниця? Дорого балакати, я з домашнього. Коротше, у мене в тата завтра ювілей. Зможеш пофотографувати?

-      Зможу. Де й о котрій?

-      Зустріну тебе біля метро Московська завтра о 16.45. Підходить?

-      Так. До завтра?

-      Зачекай. Скільки коштуватиме це?

-      Знущаєшся? Ніскільки.

-      Дурниці. Будь-яка праця заслуговує на  винагороду, - повторюю мамину фразу.

-      Я прийду без подарунка й погодуєте мене. Ото й уся винагорода. Нові обличчя для фото – то моє щастя. Я в парку тоді була, бо я там людей перехожих фотографую.

-      Зрозумів. До завтра, - я поклав слухавку, - Мамо, я домовився про все. Вона сказала, що прийде без подарунка й поїсть у нас – ото й уся винагорода. Це я тобі дослівно.

-      Гаразд, Льошику, щось придумаємо. Намалюєш що-небудь, щоб прикрасити кімнату?

-      Намалюю. Ну, я пішов.

-      Стояти. А хто їсти буде?

-      Я вже й забув, що голодний.

-      Сідай уже. Я ось приготувала тобі.

(пиес2)

-      І не треба. Тільки не криви лоба. – Я відвернувся від неї й завернув у двір, там у цокольному приміщенні звичайного жилого дому знаходиться моя улюблена книгарня. Там завжди повно нових надходжень, усе впорядковано до ладу, привітні консультанти й музика приємна грає. Світлана йшла за мною крок за кроком. І я подумав, чи не запросити її як фотографа на святкування татового дня народження, непогана пам'ять залишиться, до речі, у нього ювілей, треба з мамою порадитися. Книжки; можна забути про мене хвилин на сорок, бо я про себе в такі моменти точно забуваю, головне мене не торкатися, бо може бути не зовсім адекватна реакція. Буде боляче всім: і вам, і мені.   

9.

Класна назва предмету  і цікаві художні твори – ще не велика радість: посидівши на такій парі, починаєш втрачати будь-які дитячі мрії про ідеали. І куди я спускаю свій час? Як люди можуть в мене викрадати дорогоцінні хвилини життя? Я б використав ці хвилини, які плавно й не дуже плавно переростають у години, а потім не встигаєш опам’ятатися, як втрачено роки, так от, я б їх використав  на багато продуктивніше, навчаючись самостійно, але спробуй це поясни батькам. Уявляю розгублені очі мами і вже чую, як вона говорить: «Льошику, ти не правий, знову щось химерне придумуєш. Краще не починай розмову про це з татом». Треба, до речі, татові якусь книжку забігти купити.

-      Ти поспішаєш?

Замість відповіді я подивився скоса на Світлану. Є такі люди, яким по приколу, щоб їх гнобили й морально опускали. Дивно те, що всі мої вибрики ображають Світлану й вона прекрасно розуміє, що я знущаюся, але чомусь продовжує шукати спілкування зі мною. Тут може бути два варіанти: або вона симпатизує мені, що відпадає, судячи з її орієнтації, або їй зовсім самотньо й не вистачає спілкування. Можливо також, що вона мазохіста, можливо навіть вона сама про це не знає, тому підсвідомо шукає собі покровителя. Це погано, що я постійно на своїй хвилі. Треба було поспостерігати, із ким та як вона дружить у групі. У неї сьогодні колосок заплетений, такий тугий дуже, і їй так досить непогано, як-то кажуть, личить, хм..

-      Агов! Здається, я не забула зняти капелюха-невидимку.

-      Ти читаєш книги взагалі?

-      Ти зациклений на книжках?

-      Бути начитаним – один із кращих недоліків. Я просто в книгарню зараз. Якщо немає чим зайнятися, можеш зі мною піти.

-      Це нічого, якщо я іноді клацатиму тебе на фоторушницю? – привітно всміхається.

-      Домовилися.

Мене пройняла раптово ідея-фікс залізти в самі нетрі душі цієї дівчини, зрозуміти, чим вона живе, за що переживає, про що мріє, хто вона і яка загалом. Я без усякого сорому розглядав її, кожну дрібничку. Так усе натурально, ніяких емоцій: вона мені не подобалась і не викликала жодних негативних емоцій, я сприймав її як людину в цілому. Як говорять дзен-будисти, коли ти миєш чашку, мий чашку. Так от, розглядаючи Світлану, я розглядав Світлану. Раптом уявив її мармуровим пам’ятником, чомусь оголеною, і коси, підібрані до верху, вільно спадали кучерявими пасмами.

-      Про що ти думаєш?

-      Ні про що. Я роздивлявся тебе просто.

-      І що?

-      І все.

-      Не вірю.

 читать эту часть дальше http://blog.i.ua/note/edit/551233/

8.

Знову ці сни. Я стаю параноїком, аналізую сам себе. Якої дурки мене потягло вчора читати ту практичну магію, що мене змусило прочитати розділ про сновидіння від початку до кінця. Тепер я не в змозі побритися вже другий день. Сьогодні уві сні я ходив по воді, розмовляв з померлим однокласником. Він у восьмому класі втопився в озері. Іду я, значить, по воді, тут виринає Максим, синій весь, очі з орбіт йому повилазили, дуже страшний, і говорить: «Краще йди звідси. Тут погане місце, вир тут». Просто жахи.

-      Льошику, ходи щось скажу. Завтра в батька день народження. Ти пам’ятаєш?

-      Завтра вже тридцяте?

-      Так. Мені потрібна буде твоя допомога. Батько сьогодні в інтернаті на нічну зміну. Ми зможемо зробити все нормально.

-      Добре. Я прийду біля п’ятої вечора. Щось купити?

-      Та ні. Я сама. Бутерброд ось твій.

Як то може бути вже завтра тридцяте? Жах просто. Одні жахи довкола. От у мене вже два явних страхи – час і сновидіння.

-      Привіт. Поганий сон був? Виглядаєш розгублено. – Хто як не Світлана міг до мене проговорити.

-      Я вже звик, що ти постійно з’являєшся неочікувано.

-      А  мені сьогодні ти снився.

Тьху, знову сни. Я точно параноїк. Але мене це починає переслідувати.

-      Цікаво. І що снилося?

-      Не повіриш. Я виходила заміж за тебе.

-      Оце так новини. Ти хочеш заміж взагалі?

-      Та не дуже. Якщо бути чесною, то мені більше дівчата того.., подобаються.

-      Оце так заявочки.

-      Ти вдруге починаєш говорити з «оце», - засміялася Світлана.

-      Тобі подобаються дівчата?

-      А тобі хіба ні? – вона сміялася так щиро, як дитя.

-      Мені хіба подобаються. Але ми відрізняємося з тобою хіба тим, що статями. Не знаходиш нестиковок?

-      Це ти знаходиш. Бо скоріше за все мислиш стереотипами. Знаєш, у якій ми аудиторії?

-      Ні.

-      4-10.

-      Навіщо питала, якщо знаєш?

-      Щоб і ти знав.

Російська література. Нарешті толковий предмет, що хоч якимось боком мені цікавий. Викладачка аристократичного виду, молода ще, у неї кокетлива родимка над верхньою губою. Така нерішуча якась. Дивиться на нас сторожко. Не можна так на нас дивитися, ми одразу відчуваємо слабкість, всідаємось на шию й забуваємо про будь-які норми й порядки. Питання, давайте питання. Не можна так робити, ну не можна промовляти до нас вголос такі речі на кшталт: «Про що хочете поговорити? Як вам твір узагалі?». Згадується одразу команда КВК П’ятигорська. У них коронна фраза була: «Мо-ло-дец!  Задаешь умные вопросы - получаешь умные ответы». Цікаво, чи подобається Світлані ця викладачка? Запитаю після пари обов’язково.