На фото – я – падлюка (повість).................13

13.

- Де ти живеш?

- У гуртожитку. Це на Смолянках. А ти додому хочеш?

- А ти можеш щось запропонувати?

- Можна гуляти всю ніч, наприклад.

- Ти ненормальна. Чого б це я з тобою гуляв усю ніч? Ти не уявляєш як я хочу до своєї Оленки. Ми не бачились усього три дні, а наче рік пройшов уже.

- Я не намагаюся замінити тобі Оленку. Яка вона? – розкажи.

- Хороша. Хвилинку. Алло.. Я прогуляюся трохи.. Усе буде нормально.. Бувай.. Це тато. Я не вдома зараз, вони переймаються, що буде вночі.

- Я просто запитала. Здається, у тебе накопичилося стільки всього розповісти, а ти все тримаєш у собі. Так і лопнути можна.

- А тобі яка різниця? Відійди, щоб не заляпатися. І забудь.

- Я просто не сноб.

- Зате ти просто з провінції.

- Думаєш це недолік?

- Не знаю. Але це помітно. І виглядає незграбно.

- Ти любив діда?

- Так. Мене назвали на його честь. Він усе життя няньчив мене.

- А в мене лише дід з родичів. Я також його люблю. Бо більше немає кого.

- Ти – сирота?

- Не знаю. Можна й так сказати. Батьки в Індію поїхали років так з 15 тому. Вони в мене лікарі - анестезіологи. Зв’язку з ними ніякого. Сім років тому померла бабуся. От ми й залишилися вдвох.

- Брати, сестри?

- Нікого.

Я подумав, що непогано бути самотнім. Коли в тебе нічого й нікого немає. Така собі табула раса. Малюєш собі історію життя з нового чистого аркушика. Думки перервав спалах. Вона мене сфотографувала. Я згадав, що в мене гроші якісь в портмоне були.

- Каву п’єш?

- П’ю.

Ми зайшли в кафе, вибрали столик у кутку й чекали поки нам принесуть духмяну рідину в біленьких чашках. Я роздивлявся лампи на стелі, офіціантів. Не знаю, що робила вона. А я думав про повні дурниці. Коли нарешті піде дощ, бо чомусь дуже схотілося помочити ноги в калюжі, згадував, як ми з Оленкою ходили в музей сучасного мистецтва на виставку  каструль, думками гортав старий альбом домашній, такого великого формату, більший за а-4, там повно чорно-білих фотографій, малі ще мама, тато, тато в армії, весілля їхнє, родичі ще там різні, усі вдягнені старомодно, посміхаються. Раптом подумав, що не посадив ще жодного дерева. Тупо. Але хто придумав, що кожен має посадити дерево, побудувати халупу й виховати сина. Називається шлях інкубатором. Гаразд, погоджуюся, посадити дерево, це зрозуміло, на благо планети, так і має бути, а з іншими пунктами можна багато сперечатися, вірніше не з самими пунктами, що з них узяти, а з тими, хто хотів би їх захищати, така справа загалом. Кожному своє, як то кажуть.

-      А ти посадила вже дерево?

-      Посадила. А ти?

-      А в тебе хлопець є?

-      Немає. І дівчини також немає.

-      А був коли-небудь хтось?

-      Ні.

-      Як тоді ти говориш, що тобі подобаються, наприклад, дівчата більше?

-      Я розглядаю людину як форму. Дівчата гарніші.

-      А звідки в тебе фотоапарат такий дорогий?

-      Дідусь подарував. Звідки я можу мати його?

-      Не знаю. А звідки в нього такі гроші?

-      У мене це від дідуся. Він хворий на фотографію й фотоапарати. У нас удома колекція така, що тобі й не снилося. Продав один зі своїх улюблених антикваріатних і купив мені цей. На день народження.

Зрозуміла справа, що мені не снилося. Мені останнім часом таке сниться, що краще б фотоапарати її діда снилися. Тьху, таки правда написана в тому посібнику по магії. Пророкували мені смерть близької людини за моїми сновидіннями, чомусь подумав про Оленку, а тут дід. Ні, ну, це ж треба.

-      Зрозумів. Покажеш кадри?

-      Ні. Потім. Я пришлю тобі в конверті вже готові фото.

-      Зрозумів. Це дощ?

попередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/552870/?p=1