Ублюдки! Поднимите небо, поставьте его на место, сделайте, как было! Вы опустили небо, теперь мне тяжело дышать, я не могу вдохнуть, от этого не могу и выдохнуть… Выдохнуть, как же я хочу выдохнуть…

Я сижу, сжавшись в комок, как паршивый кот, в правом верхнем углу своей комнаты, если ее перевернуть и поставить вертикально, так чтобы выход оказался внизу. Я мечусь как маятник. Голова набухла и продолжает раздуваться еще больше. Да, я – маятник: тонкая палка с тяжелой окружностью на конце.

Я сдавливаю колени, царапаю их ногтями почти до крови, потом выколупываю кожу с запекшейся кровью из-под ногтей. Дегенираты, что вы сделали со мной? Вы калечите все окружающее: опустили небо, опустили меня.

Кажется, стены моей комнаты стали сырыми и холодными, как в подвале, они пахнут плесенью и солью, или содой. Я вижу себя в зеркало: голый и худой, вокруг облака, туманные и рыхлые, от этого изображение мутное и невнятное.

Разбить зеркало, пораниться об осколки, размазывать кровь по всему телу, нарисовать улыбку на лице. Господи, ну, я же прошу, чтобы подняли небо, просто подняли его, вашу мать…  

7.

Не думав, що в нашій домашній бібліотеці знайдеться посібник з практичної магії. І хто його тільки придбав? Рік видання – 1987, Москва. Мило, дуже мило. Забивати чи не забивати мізки магічною дурнею – ось у чому питання. Бідний Шекспір, певно в гробу перемішався в черговий раз прах його кісток. Жах, чим тільки не починаєш займатися від «нічогонероблення». Текст так легко написаний, як для восьмирічної дитини. При згадці про восьмирічних дітей спадає на думку «Сауспарк», його головні герої. Борони Боже, така книга потрапила б Картману до рук, ото чудес він би натворив. Як-то кажуть, погано, коли в тебе неяскрава уява, але важко і з переобтяженою уявою. Ось я вже дітей з мультфільму бачу як реальних. А все чому? – від все того ж нічогонероблення. Химери якісь тут написані. О, цікавий розділ – «Сновидения».  Подивимося. Геть голіме написано, якщо вірити, звичайно. Прочитав якось у книжці одній про методи НЛП, що люди з високим рівнем інтелекту легше піддаються різноманітним психічним та психологічним впливам, а також гіпнозу. Мене тут зомбує зараз ця практична магія, застрашує, а я маю вірити. Нічого подібного. Усе буде добре. Дурня. Голосно захлопую книжку, здається, з неї сиплеться в різні боки пилюка, як у казках про відьом; ставлю книжку на полицю там, де брав.

-      Олексію, ти брав книги? – не люблю, коли тато так говорить. Я щось не так уже поставив. У батька шалена пристрасть до книжок. У нас усе просто завалено ними. Та ні, книжки не валяються купами, але всі шафи й полиці забиті ними в прямому значенні цього слова. І що дивує, тато знає, де, яка книжка стоїть, хоча ніколи не заводив картотеки.

-      Олексію, я до кого зараз говорю? Підійди, будь ласка, сюди, - тон стає все непривітніший. Тьху, здається, намагався все ставити як було. Що я міг там натворити.

-      Скажи, як можна було поставити книжку навпаки? Ну хто запихає книжки корінцем всередину? Ну хто? Олексію, якщо б це ще вперше було.

-      Що там відбувається? – кричить мама з кухні.

-      Ми говоримо як чоловіки. Усе нормально. Ні, ну ти мені скажи, я просто не розумію, як можна було впхнути книгу так?

Прийшла мама. Стала на порозі до зали й мовчки спостерігає за сценою. Ніби я клоун. Стою тут на килимі, при чому в прямому значенні цього слова, перед татом, кліпаю очима, а мама  спостерігає. Добре, що хоч дідові однаково.

-      Чого ти мовчиш, любий? – нарешті промовила мама.

-      А я не знаю, що сказати. Ніби ставив усе нормально. Сам не розумію.

-      Розтяпа. У яких хмарах ти літаєш? – дратується батько.

-       Просто мені страшенно подобається, коли ти мене ображаєш і свариш. От я й придумав, як привернути твою увагу. Правда гарна фраза «страшенно подобається»?

-      Ні, ти чула таке? Ти чуєш, що він говорить?

Мама розгублено вдихає глибоко й голосно.

-      Не бери більше моїх книжок. Як не вмієш користуватися.

-      Ти говорив це вже разів зі сто.

-      Олексію, давай не сваритися. Говори чемніше, бо я скоро взагалі зірвуся.

-      Не сваритися? Хіба я сварюся? Ти знаєш, я визнаю, що неправий, але я ненавмисно, чесне слово.

-      Коли ти вже виростеш?

-      Те саме говорила мама сьогодні зранку. Я піду до себе, гаразд?

-      Будь трохи уважніший просто.

-      Домовилися.

Нудно. Навіть сварки домашні все на ті ж самі старі теми, протерті до дірок, вичерпані до самих підземних ключів. Дірка, «лох» - німецькою, «хоул» - англійською. Але німецькою цікавіше.

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

На фото - я - падлюка (5) http://blog.i.ua/user/3026999/546244/

На фото - я - падлюка (6) http://blog.i.ua/user/3026999/549148/

6.

- Алло, - промовила Оленка хриплим голосом, але все таким же милим, Оленчиним голосом.

- Привіт, люба. Як ти? Нічого, що я на домашній? У мене просто гроші скінчилися на мобільному. Я б так раніше подзвонив.

- Та, звичайно, що нічого, але довго не поговоримо, бо я не зможу стояти біля слухавки. У голові крутиться. Як пари?

- Пари як пари. Так а ти лікуєшся?

- Ага. Не переймайся. Скоро буду як новенька.

- Ти знаєш, мені сон сьогодні снився. Ніби ти прийшла до мене в гості. І мама моя підійшла, ти ще й порогу не переступила, а вона до тебе говорить: «Оце нігті. Жах який! Справжні кігті». Ти ж знаєш мою маму, вона ніколи нікому кривого слова не скаже. А тут таке. Ти стоїш розгублена. Мама своє продовжує: «А волосся. Ні, ви подивіться на цю курву». Коротше, кінець-кінцем ти розплакалася й побігла пішки вниз по сходах, а я став у дверях й кричу тобі: «Не йди, зачекай». Я ще зранку подумав, що за жахи такі сняться. А після твоєї смски стало все зрозуміло, до чого такі картинки. Я так хочу тебе побачити.

- Я також хочу. Тебе побачити. Усе буде добре. Це всього лиш застуда. Що ще новенького?

- Одногрупниця сьогодні задовбала.

- Яка?

- Світлана. Не думаю, що ти її знаєш. Сиджу я на ТЗН, нудоття страшне, думаю, чи порахувати лампи на стелі. А вона мене торкає за плече і говорить – їх шістнадцять. Тоді я просто відвернувся, вона далі собі з розмовами лізе.

- Ти не правий. Може, їй також нудно було, як і тобі. Ти їй нагрубив?

- Це не все. Вона мене наздогнала ще після пар на бульварі, а тоді ще й у парку наче з повітря намалювалася знову. Знаєш, таке собі селянське створіння. Одягається дешево й натяку на смак ніякого. Зате в неї класний фотоапарат. Прикинь, говорить, що їй подобаються мої риси обличчя і вона хотіла запропонувати фото сет, а я ніби не даю їй слова сказати.

- Любий, чому ти такий нечемний? До чого тут одяг? Хіба людину треба сприймати за її зовнішністю?

- І за зовнішністю також, Оленко. Я такий нечемний, бо поряд тебе немає. І як ти тільки надумалася захворіти?

- У мене в планах також не записано цього пункту. Пам’ятаєш, як там у Маяковського: «.. значит, кому-то надо…»

- Мені не треба.

- І мені.

- Усіх вилікують?

- Звичайно, - я яскраво уявив, як Оленка нарешті посміхнулася. У неї чудова ямочка на правій щоці з’являться при посмішці,   мила дуже.

- Ти посміхаєшся?

- Так.

- Чудово. Я також.

- Я вже піду. Важко стояти.

- Цілую тебе.

- Бувай. Дзвони.

Я поклав слухавку. У нас з нею немає дитячих приколів з тим, хто першим кластиме слухавку. Ми виховані. Той, хто дзвонив, той і кладе слухавку першим. Етикет – велика штука, дуже зручна. Що робити? Як сумно. Знову врубати комп’ютер, знову блукати тенетами глобальної сітки. Можна зустрітися з кимось, але немає жодного бажання. Можна почитати, але та ж проблема і з цим. Ще можна помалювати, наприклад, або построчити віршики. Качаюся в кріслі за столом, приклавши пальці правої руки до рота, направивши очі до стелі й нахиливши голову трохи вліво. Подумав про Світлану, зараз би непоганий кадр вийшов. А що як взяти її на перевиховання?  Зробити з неї красуню-розумницю. Усе одно нема чим морочити собі голову, хіба тим, чим себе зайняти. Вона саме той пластилін, з якого бери й ліпи, такий готовий на все матеріал. Чим зайнятися?

ты уходишь каждый день. я считаю секунды до твоего ухода. я чувствую запах твоей кожи и волос. даже после того, как ты исчезаешьешь, я чувствую его некоторое время. я трачу эмоции и мысли на тебя.

потом начинается день. как я ненавижу день. тоесть я люблю его, но если бы он обошелся без меня, я бы любила его еще больше. прочитать тайное послание, поймать знаки и угодить кому-то. от этих дней одна усталость. я устаю каждый день, даже тогда, когда ничем не занимаюсь и ни с кем не вижусь. я устаю от себя. мне скучно даже с собой на едине. гребанная скука... мир пропитан печалью, потому что вокруг одна скука.

обязанности бывают разными, но большинство обязаностей доставляют мне неприятное ощущение горечи во рту и тяжести в груди. но знаешь, я терплю все это и жду. мне очень сложно со всеми конфликтами, что творятся во мне, в тебе, в нас, в них и вне телесных оболочек. я страдаю от этого всего. и терплю.

потому что знаю, что посчитав секунды до твоего прихода, откроется дверь, ты войдешь. твой запах смешенный с городской пылью, чужими духами из транспорта и прохладой покажется таким родным. я так ждала, наконец-то ты пришел.

5.

- Вибачте, що відволікаю, але чи пожертвуєте ви  на благодійну компанію для дітей-сиріт?

 Хлопець років двадцяти трьох тикає папку з якимись незрозумілими фотографіями, на перший погляд зовсім непричетними ні до яких благодійних компаній.  Дивлюся на нього відсутнім поглядом і повністю холодно запитую:

-         А коли відбуватиметься акція?

-         Точна дата ще невідома.

-         Для яких дітей відбуватиметься акція, говорите?

-         Сиріт. Для дітей-сиріт.

-         Я розумію, що для сиріт, але яких саме?

-         Для дітей нашого міста.

-         Ага. Скажіть, а у вас що, немає спонсорів?

-         Е-е.. та є.

-         І що? Не вистачає коштів?

-         Е-е.. не вистачає.

-         Неправильна відповідь. Потрібно говорити, що у вас соціальний проект – залучення матеріальних сил пересічного населення. Ви погано підготовлені.

-         Вибачте, що потурбував.

-         Нічого-нічого. Це мене трошки розважило.

Хлопець пішов ні з чим. А що? Хочеш мати дурні гроші – підготуйся хоча б. Мене завжди дивували люди, які спокійно можуть виходити із зони власного комфорту, але в них чомусь не вистачає прудкості розуму придумати щось влучне й правдоподібне. Сорому в них немає. Та в кого той сором зараз є? Навіть у мене, такого всього правильного й начитаного ніякого сорому, ось сьогодні Світлану образив ні з того, ні з сього.

-         Круто ти його..

-         Знову ти? – Світлана дивиться на мене широко розплющеними очима, - ти говорила, що тобі там дорогу переходити, а прийшла туди, куди і я.

-         Я не знала, що ти йдеш у парк. Я звикла там переходити дорогу, тому й перейшла.

-         Мені однаково.

-         Що ти тут робиш?

-         Думаю.

-         А чому ти не дав йому грошей? Ти не любиш дітей?

-         Я не люблю брехунів. Ти за мною стежиш?

-         Та ні.

Вона спокійно розвернулася й пішла до лавки навпроти. Я таки встиг роздивитися її черевики. Не помилився, такі на середньому підборі з довгим, але квадратним носом, трохи стертим, збоку замочок й якісь квіточки, тупі повністю, як на мене. Вона демонстративно всілася, вийняла з сумки фотоапарат і почала щось клацати на ньому. Я погано бачив, але здалося, що річ така собі, не за три копійки, як-то кажуть. Аж дивно було бачити таке в неї в руках. Я дивився декілька хвилин на все те, потім встав і підійшов.

-         Ти фотографуєш?

-         Ба! Ти говориш до мене першим?

-         Можеш відмітити в календарику цей день.

-         Так, фотографую, капітане, - промовила вона з тими ж складками на лобі, що й тоді, коли переходила дорогу, - якщо хочеш знати, то мені подобаються твої риси обличчя, я хотіла тобі запропонувати фото сет, але ти так і не дав мені жодного разу такої можливості.

-         Оо. Потрібно було зразу говорити, нічого тріпати язиком пусте.

-         Ти  дуже злий.   

-         І що?

-         Знову автовідповідач вмикаєш?

-         Це питання?

-         Я не можу вже. Або ти починаєш нормально говорити зі мною, або розмову закінчено.

-         А якщо ні те, ні те?

-         Мені немає, що сказати. Чесно. Просто бракує слів.

-         Читати треба більше. Набиратися лексики.

-         Чого ти підійшов? Я ж уже залишила тебе в спокої. Хіба не цього ти хотів?

-         Техніка класна в тебе в руках. Зацікавився.

-         Ти – нудний. Тебе не цікавлять душі людські, тебе цікавлять механізми.

-         Ти права. Якщо б ти була роботом, я би зацікавився твоїм механізмом значно більше.

Я демонстративно пішов вздовж алеї, бо стало знову нудно, прагнув створити ситуацію недосказанності. Такий собі я театрал. Дань Станіславському, моєму кумирові ще зі старшої школи. Та й, чесно кажучи, не хотів уже бачити зморшки на лобі Світлани, які, я впевнений, вона намружила.

Мандруватиму вже до метро. Пора додому мабуть їхати. Який малий цей акваріум. Ніде навіть кисню вихопити декілька ковтків. Ніяких свіжих емоцій, нічого нового. Як я хочу дивуватися, хочу, щоб щось мене вразило до глибини душі, так, щоб тремтіти. Нудно, нічого розважливого. Здається, химерні тіні гілок на мокрому асфальті – єдине, що може захоплювати.

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

4.

Як голосно навкруги. Шмигають машини проспектом, перехожі голосно кричать у слухавки мобільних, а по алеї вигулюють собак, які гавкають на тих же перехожих та інших собак. Недивно. Я б не так гавкав, якщо б мене нарядили в такі одежинки. Химерні штуки на хвостах, вухах і лапах. Це я мовчу про комбінезони й штанці. Коротше, бідні тварини.

Окуляри забув. Як я міг, не розумію. Ходжу тепер наче в тумані, так би хоч рідне місто роздивився. Хтось торкається мене позаду за лопатку. Обертаюся. Посміхається Світлана. Та що таке? У неї вже звичка порушувати мої думки й торкатися мене. Зсовую в незадоволенні брови й дивлюся на неї скоса.

-         Я порушила твій власний простір?

-         Так. Погана звичка.

-         Боїшся я твою енергію черпаю? – дзвінко сміється.

-         Боюсь, - відповідаю серйозно.

-         Ти коли-небудь буваєш веселим?

-         Буваю. Слухай анекдот.

-         Слухаю.

-         Та ні. Не розкажу.

-         Чому?

-         Бо вже втомився від тебе. Це нічого, що я так чесно?

-         Ти думаєш я не вмію мовчати?

-         Нічого я не думаю. Не ображайся, та я взагалі не думаю про тебе.

-         А про що думаєш?

-         Про багато що. Та, було би дуже мило з твого боку не чіплятися до мене.

-         Ти не зрозумів. Мені від тебе нічого не потрібно. І чому ти так сприймаєш усе?

-         Як – так?

-         Напружуєшся. Непривітний. Ти не помітив, що в мене дружелюбне ставлення?

-         Саме це й насторожує. Я не з тих, хто витрачає себе направо й наліво. Можеш думати, що хочеш, мене не цікавить твоє ставлення, хай я буду пихатим чи зависокої думки про себе, та мені дійсно все до лампочки.

-         А чому?

-         У тебе список питань заздалегідь підготовлений?

-         Та ні. Тебе дратує, коли цікавляться твоєю особистістю?

-         Ти читала «Карлсона» ?

-         Тільки дивилася мультфільм.

-         Дурниці, від реального твору Астрід Ліндгрен у мультфільмі лише самі герої. Сюжет зовсім інший. Та я не про те. Карлсон вживав замість «дратувати» - «дратурувати».  Він говорив Малюку, що так дратує більше. Так ось, мене не дратує, коли цікавляться моєю особистістю, мене якось дратурує твоя особа. Так зрозуміліше?

-         Навіщо ти так?

-         Як?

-         Ніяк, - Світлана помітно похмурніла. Мені моментально полегшало морально й стало жаль її якось. Я – падлюка. Вона мені нічого не зробила поганого, але й хорошого не зробила. Треба дівчатам більше читати класики й менше романів сучасних, бульварних. Треба вже ставати циніками, ера ліриків вже того.., пройшла.

-         У мене проблеми трохи. Не зважай. Якщо б ти була мною, тобі було би чхати на тупі слова. Хто я тобі? Невже все це важливо?

-         Ти, мабуть, багато часу в Інтернеті проводиш.

-         І що?

-         Умієш тролити професійно.

-         І що?

-         Вимкни автовідповідач.

-         А то що?

-         Бувай. Мені тут  переходити.

-         Дочекайся зеленого. Не вистачало, щоб тебе ще збили тут на моїх очах. Доведеться викликати швидку й пхатися в лікарню.

Світлана скривилася й примружила очі. Складки на лобі склалися в дивний візерунок, горизонтальні й вертикальні лінії перехрестилися.  Я єхидно посміхнувся помахав їй рукою і пішов своєю дорогою.

Що мене тільки підбурює спілкуватися так з людьми. Сам дивуюся. А вона таки щось розуміє, зрозуміла про тролінг, Інтернет. Єдина Оленка в мене найкраща. Вона вдягається зі смаком, слухає класну музику, читає багато, і взагалі, повне втілення жіночності. Погано, що вона захворіла. І як тільки таке сталося? Недаром сон такий приснився. Подивився на ту сторону бульвару, Світлана паралельно крокує. Дешева джинсова курточка, спідниця до колін чорного кольору, інших подробиць не бачу. Така вона немаленька я би сказав. Мабуть, комплексує через свої стегна. Краще комплексувала би через свою курточку. Це просто верх відсутності смаку. І це я ще не роздивися її черевиків. І чого я дратуюся? Усіх вилікують, як у тому фільмі радянському про Івана Васильовича й машину часу за мотивами п’єси Булгакова. Хм, Булгакову таки не вдалося нічого зробити з цим часом, він помер. А непогано було б відмотати час. Та ні, не зараз.  Якось потім.

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

3.

Нарешті вибрався з душного переходу. Пишу смску Оленці: «Коли я тебе побачу в ліфчику?». Але вчасно опам’ятовуюся, видаляю надруковане й пишу нове повідомлення: «Чекаю тебе біля цирку після твоїх пар. Дуже скучив». Дивно, але звіт прийшов одразу, це означає, що Оленка вже не в метро, а отже, не запізнюється сьогодні, і це дуже дивно. Відповідь прийшла вже аж на другій парі. ТЗН, і хто придумує такі предмети для філологів. Технічні засоби навчання розшифровується абревіатура, але від того не легше, як-то кажуть, краще б я не знав. «Ми не побачимося сьогодні. Я захворіла. Друкую курсову. Гарного дня». Ось воно, сон жахливий снився. Чудово, мало мені цього нудного викладача. У нього брежнєвські брови й костюмчик такий, наче з тих самих брежнєвських часів.  Не те, щоби мене це дратувало, але таки дратує. Бо Оленка захворіла. І що воно таке? Голімо, і навіть дуже, ще голіміше, ніж сидіти на ТЗН.

Передали записку: «Ідемо у сквер на пиво після третьої пари?». Дебіли, знають, що я не п'ю. Постійно запрошують з ними на пиво. Так і хочеться відповісти, щоб пили більше того пива, аби прискорити процес розпаду їхніх мізків. Звичайно, можна піти посидіти на свіжому повітрі, планів усе одно тепер немає, але щось не дуже хочеться. «Ще не знаю», - коротко відповідаю.

Якась безкінечна пара. Цікаво, чи задоволений сам викладач своїм предметом. З таким виразом обличчя тільки равликів дресирувати, розповідати їм як чистити мушлі – а що, йому все одно й равликам усе одно, ніхто ні в кому не зацікавлений, усім однаково. А предмет називався би ПЗЧМ – практичні засоби чистки мушель.  

Про що б іще помріяти й повигадувати, а то терпіння вже не вистачає. Іноді здається, що час знущається наді мною: то несеться неймовірно швидко, то застигає на місці. Як у того кролика з казки Льюіса Керолла   «Аліса в країні чудес», який постійно запізнювався на чаювання, а чаюючи ніяк не міг покінчити з цією справою. Чи порахувати лампи на стелі.. та ні, у мене, певно, й так повністю вид відсутності й пустота в очах.

Світлана, одногрупниця, що сидить позаду, штовхає мене в плече й шепотить:

-         Шістнадцять. Їх шістнадцять.

-         Що?

-         Ти лампи рахуєш. Їх шістнадцять.

-         Дякую, - без особливої цікавості відвертаюся.

-         Нудно.

-         Ага.

-         Поговори зі мною. Нудно.

-         Та ні.

-         Чому?

-         Що ти хочеш? Я тут хотів лампи порахувати, ти не дала, намагаюся переключитися на щось, а ти з балачками лізеш.

-         Тебе погано виховали, Олексію. Але я не ображаюся.

І чудово. Що вона пристала? Не люблю своїх одногрупниць. Якісь вони сірі, невиразні, неоригінальні. А ця Світлана з замашками на екстравагантність, як-то кажуть, але немає в ній нічого цікавого. Та ні, мабуть десь в глибині душі щось в ній має бути, але то не в моєму стилі шукати глибини без особливої на те потреби.

Нарешті, ще одна пара й вільний. До завтра.

2.

Жахливий сон, жахливий сон. Бррр, холодна вода, ще не встигла стекти зранку. Не буду бритися. Хоча Оленка буде й незадоволена, усе одно не буду, мені й так личить.

- Льошику, ось твій сніданок, а це твій бутерброд. Коли пари сьогодні закінчуються?

- Ніколи. Вони ніколи не закінчуються. І немає їм не кінця, не краю, мамо.

- Усе зрозуміло з тобою. Ти хоча б подзвони, якщо будеш затримуватися. Чуєш?

- Ні, мамо, я не чую. До речі, чи не виділили б ви з татом мені грошей на слуховий апарат. Дуже треба, ти ж сама бачиш. Чи мені в діда попросити?

- Ти все жартуєш. Ти не виростеш ніколи.

- Звичайно. Думаєш, як воно, коли тебе називають «Льошиком» у двадцять років.

- Не забудь тільки ключі.

- Бувай!

Метро. Набивається шалена кількість людей. І куди  їм усім  треба? Не вірю, що всі їдуть на роботу або навчання. Тоді, навіщо напихатися у вагони, якщо немає нагальної потреби кудись їхати. Чи від того, що вдома сидіти нудно. А так весело. Напихаються, напихаються: дами в строкатих плащах з розкішними зачісками (до речі, мене завжди цікавило, скільки часу ці дами витрачають на зачіски і для кого вони витрачають той час, щоби виглядати такими всіма з себе), чоловіки ділового вигляду в костюмах і з валізами, відверто недешевими, різних кольорів і розмірів, тут повно й занедбаних осіб, у нечищених черевиках багаторічної давності й таких самих куртках і піджаках, неформали в окулярах, подраних фірмових джинсах і з химерними штуками у вухах. Уся ця маса перемішується, пресується, утворюючи дивні фігурки, шалені експерименти з кольорами. Подивитися зверху на все це було б класно. Друг у мене є, художник, Артем. Він майстер змішувати кольори. Треба йому якось підказати черпати натхнення в метро в час-пік. Чи не говорити, так одним пасажиром буде більше, це додасть незручності, як-то кажуть, я людина дрібниць. Але все це цікаво. Стою собі, придавлений до протилежних від виходу дверей, обличчям до скла, треба якось себе розважати, дмухаю на  жахливо брудне скло, різко просовую руку крізь тепленькі плоті, яким випало на долю сьогодні вранці їхати поряд мене, і вожу пальцем по запареному  місцю. Пишу: «Миру мир!». Поняття не маю, чого саме ця фраза згадалася, але хай буде так. Як говорив Маяковський: «.. значит, кому-то надо, чтобы  эти плевочки светили». Він говорив про зірки, жаль, що зірки вранці не світять. Не так, жаль, що в метро неба не видно.

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

Посвящается моим родным и самым близким. Тут вы увидите себя, меня, нас. Образы собирательные, нагло спертые, как всегда у вас. Вообще-то сочинение

о жизни,  нашей, о том, как мы живем с вами.

Я переполнена вами от макушки до пят, теперь  переполняю вами

свои сюжеты. Нужно, чтобы на пост в поисковике гугла «как сделать так, чтобы попустило, пожалуйста»,

выводило «напишите книгу». Мне попускает, надеюсь, вам тоже попустит.  

1.

Мама говорить, що вночі сплять. А тато говорить, що я маю стати перекладачем. Насправді ж вони і гадки не мають, хто я й до чого прагну. Класну історію почув в одному з фільмів свого улюбленого режисера Тіма Бартона: розмір золотої рибки залежить від акваріуму, у який її поміщено – чим більший акваріум, тим більша рибка. Іноді я думаю, коли б мене хтось помістив у більший акваріум, я б дав усім жару..

Ще в мене є Оленка. Таке собі тигреня.  Та ні, не думайте, це моя, як-то кажуть, дівчина. У неї сірі очі, виразні губи й мініатюрна фігурка. Часто уявляю її в чорному мереживі, їй воно личить сто процентів; круті ще червоні мережива, але їй не підійдуть під колір шкіри. Та менше з тим.

Гасаю ось сторінками Інтернету, шукаю якусь роботу. А то набридло вже постійно клянчити в батьків, як-то кажуть, скільки можна. Але в той самий час розумію, що займаюся цими пошуками вже пару місяців, і все таким же чином клянчу в батьків. Вони мені, звичайно, не говорять нічого, люблять мене, хоча в нас мало спільного щодо поглядів на життя й таке інше. Звичайні проблеми сучасної родини. Тьху, і несучасної також. Усе це філософія, набридло. Викладачка класна була з філософії. Хай їй ікнеться. І чому не всі предмети такі, де можна говорити, що думаєш і тебе за це не судитимуть. Треба було вступати на політологію: там балаканини вдосталь, єдине, що в мене виходить на відмінно, при чому зусиль докладаю мінімум.

-Льошику, мерщій вимикай там уже комп’ютер. Досить на сьогодні, - кричить мама з кухні, закручуючи кран, вода більше не дзюрчить.

- Ага, - скільки можна називати мене Льошиком. Мені вже третій десяток пішов, а я все Льошик. Ні, не те щоб я дратувався, просто якось воно несолідно, чи що..

Тиша нарешті вдома. О пів на третю. Так-с, треба вимикати-таки комп’ютер, а то о третій дід вставатиме на нічний перекус, якщо я ще не спатиму, то вже важко буде заснути потім. Він голосно пересуває капцями по підлозі, паркет неймовірно скрипить, двері в кухню риплять, хоча вони ніколи не риплять, ніхто так не спроможний просунути двері до кухні, щоб вони зарипіли, а от дід уміє, потім він ставить чайник на плиту, так щоб сусіди зверху й знизу почули неймовірний металічний гуркіт, дід чекає поки вода в ньому не закипить повністю, тобто до того часу поки свисток не дзвенітиме на  носику чайника секунд так п'ятнадцять, а в цей час, він відкриває холодильник, щось звідти витягає і починає різати ножем то ковбасу, то овочі якісь, різати тихо він також не вміє. Не те, щоби мене все це дратувало, але постійно турбує питання: навіщо так голосно?! Оленка говорить, що невідомо, якими будемо ми в старості, тож маємо все те терпіти, бо ми ще молоді й наївні. Дивуюся, як їй приходить таке в голову. Не знаю як я, а вона точно наївна.

Это как в П.. случай был в Парижском метро.. (с)