На фото – я – падлюка (повість).................3

3.

Нарешті вибрався з душного переходу. Пишу смску Оленці: «Коли я тебе побачу в ліфчику?». Але вчасно опам’ятовуюся, видаляю надруковане й пишу нове повідомлення: «Чекаю тебе біля цирку після твоїх пар. Дуже скучив». Дивно, але звіт прийшов одразу, це означає, що Оленка вже не в метро, а отже, не запізнюється сьогодні, і це дуже дивно. Відповідь прийшла вже аж на другій парі. ТЗН, і хто придумує такі предмети для філологів. Технічні засоби навчання розшифровується абревіатура, але від того не легше, як-то кажуть, краще б я не знав. «Ми не побачимося сьогодні. Я захворіла. Друкую курсову. Гарного дня». Ось воно, сон жахливий снився. Чудово, мало мені цього нудного викладача. У нього брежнєвські брови й костюмчик такий, наче з тих самих брежнєвських часів.  Не те, щоби мене це дратувало, але таки дратує. Бо Оленка захворіла. І що воно таке? Голімо, і навіть дуже, ще голіміше, ніж сидіти на ТЗН.

Передали записку: «Ідемо у сквер на пиво після третьої пари?». Дебіли, знають, що я не п'ю. Постійно запрошують з ними на пиво. Так і хочеться відповісти, щоб пили більше того пива, аби прискорити процес розпаду їхніх мізків. Звичайно, можна піти посидіти на свіжому повітрі, планів усе одно тепер немає, але щось не дуже хочеться. «Ще не знаю», - коротко відповідаю.

Якась безкінечна пара. Цікаво, чи задоволений сам викладач своїм предметом. З таким виразом обличчя тільки равликів дресирувати, розповідати їм як чистити мушлі – а що, йому все одно й равликам усе одно, ніхто ні в кому не зацікавлений, усім однаково. А предмет називався би ПЗЧМ – практичні засоби чистки мушель.  

Про що б іще помріяти й повигадувати, а то терпіння вже не вистачає. Іноді здається, що час знущається наді мною: то несеться неймовірно швидко, то застигає на місці. Як у того кролика з казки Льюіса Керолла   «Аліса в країні чудес», який постійно запізнювався на чаювання, а чаюючи ніяк не міг покінчити з цією справою. Чи порахувати лампи на стелі.. та ні, у мене, певно, й так повністю вид відсутності й пустота в очах.

Світлана, одногрупниця, що сидить позаду, штовхає мене в плече й шепотить:

-         Шістнадцять. Їх шістнадцять.

-         Що?

-         Ти лампи рахуєш. Їх шістнадцять.

-         Дякую, - без особливої цікавості відвертаюся.

-         Нудно.

-         Ага.

-         Поговори зі мною. Нудно.

-         Та ні.

-         Чому?

-         Що ти хочеш? Я тут хотів лампи порахувати, ти не дала, намагаюся переключитися на щось, а ти з балачками лізеш.

-         Тебе погано виховали, Олексію. Але я не ображаюся.

І чудово. Що вона пристала? Не люблю своїх одногрупниць. Якісь вони сірі, невиразні, неоригінальні. А ця Світлана з замашками на екстравагантність, як-то кажуть, але немає в ній нічого цікавого. Та ні, мабуть десь в глибині душі щось в ній має бути, але то не в моєму стилі шукати глибини без особливої на те потреби.

Нарешті, ще одна пара й вільний. До завтра.