На фото – я – падлюка (повість).................11

11.

- Мамо, що сталося? Чого ти плачеш? Зі святом, тату. Це тобі від мене. Я там підписав на обкладинці. Ну, як завжди. Мамо, що таке?

- Олексію, дід помер, - промовив тато сумним голосом.

- Він не встав сьогодні вночі, я ж там готувала ще в такий час, як він встає звичайно. Думаю, ладно. Зранку принесла йому чаю з бутербродами до спальні, а він уже холодний.

Оце так свято. У мене, мабуть, тупішого вигляду зроду не було. Я стояв, стояв час, стояли меблі в залі. Усе стояло, ніякого руху, ніякого зовсім. Мама тільки схлипувала. Тато обперся на піаніно, дивився кудись у килим. Якщо візуально поділити килим на три частини, то він дивився у третю третину, перед самим столом письмовим, далі тільки вікно й балкон.

-      Алло.

-      Здрастуйте, дядь Паш,  це Олексій. Покличте, будь ласка, Оленку.

-      Вибачай, старий, Оленку сьогодні вночі забрала швидка.

-      О, Господи.

-      Температура зависока, не могли збити самі. То вона зараз під крапельницею. Дати адресу?

-      Я не зможу поїхати. У мене дід помер.

-      О, Господи. Чого?

-      Не знаю. Час прийшов, дядь Паш?

-      Час не йде нікуди, щоб йому приходити. А от смерть приходить. Скільки йому? Було.

-      Сімдесят два.

-      Ще міг би жити. Не сумуй, старий. Йому, певно, вже краще, ніж нам.

-      Дивлячись на маму, здається, можу погодитися.

-      А з Оленою буде все добре.

-      Вона мені говорила це позавчора. А сьогодні вночі її забрала швидка.

-      Ну, що ти поробиш. Таке життя, старий. Тримайся.

-      До побачення. Вам також.. я не знаю, що сказати.

-      Я зрозумів, бувай, Льошо.

Я поклав слухавку. Що робити? Що коїться навкруги? Куди я потрапив? Як ми тепер житимемо без діда, хто тепер серед ночі човгатиме капцями по паркету й розповідатиме про те, як воно в старовину було. Я зайшов до своєї кімнати, прикрив двері й улігся животом вниз на диван, туго вткнувся обличчям у подушку, так що аж пташки почали літати, утворюючи калейдоскоп із іскринок. Може з годину так пролежав, потім постукав хтось до мене й без питань до кімнати зайшов батько.

- Я замовив гроб, привезуть через півгодини, уже яму викопали і там прийшли тітки мити й одягати діда. Ти допоможеш занести гроба?

- З дідом?

- Ні. Пустий, коли його під парадний привезуть.

- Допоможу. А на цвинтар хто нестиме?

- Там уже все домовлено. Не можна, до речі, щоб близькі родичі несли.

- Дурниці. Але я б усе одно не ніс.

- Оленці дзвонив?

- Вона в лікарні.

- Що вже трапилося?

- Я не знаю. Температура висока. Під крапельницею лежить.

- Усе міняється, усе проходить, - промовив батько вже майже нечутно, підводячись зі стільця.

Згадалася історія з книжки «Конспекти практикуючого психотерапевта» не пам’ятаю вже автора. Там чоловік прийшов з купою проблем на прийом, вивалив йому з три короби. Психотерапевт порадив повісити над робочим столом аркуш з написом «так буде не завжди». Я б, мабуть, не вішав ніяких аркушів, такі штучки дешеві, дитячі аж. Через пару місяців пацієнт прийшов знову ж таки до лікаря, але вже сіяв від щастя. Дякував, говорив, що вдома, на роботі в нього все наладилося. Психотерапевт запитав, чи зняв він аркуш над столом. Той відповів, що зняв. «То поверніть його на місце. Так буде не завжди», - відказав лікар. Тато схожий зараз на того психотерапевта з цим «усе міняється, усе проходить». Я люблю зірки, навіть, якщо їх раптово не стане, або я осліпну, я любитиму зірки. Господи, що я верзу. Я не в собі. Які дурощі. Кому це закортіло дзвонити на домашній. Саме час. Тобто зовсім не час.

-      Алло.