На фото – я – падлюка (повість).................5

5.

- Вибачте, що відволікаю, але чи пожертвуєте ви  на благодійну компанію для дітей-сиріт?

 Хлопець років двадцяти трьох тикає папку з якимись незрозумілими фотографіями, на перший погляд зовсім непричетними ні до яких благодійних компаній.  Дивлюся на нього відсутнім поглядом і повністю холодно запитую:

-         А коли відбуватиметься акція?

-         Точна дата ще невідома.

-         Для яких дітей відбуватиметься акція, говорите?

-         Сиріт. Для дітей-сиріт.

-         Я розумію, що для сиріт, але яких саме?

-         Для дітей нашого міста.

-         Ага. Скажіть, а у вас що, немає спонсорів?

-         Е-е.. та є.

-         І що? Не вистачає коштів?

-         Е-е.. не вистачає.

-         Неправильна відповідь. Потрібно говорити, що у вас соціальний проект – залучення матеріальних сил пересічного населення. Ви погано підготовлені.

-         Вибачте, що потурбував.

-         Нічого-нічого. Це мене трошки розважило.

Хлопець пішов ні з чим. А що? Хочеш мати дурні гроші – підготуйся хоча б. Мене завжди дивували люди, які спокійно можуть виходити із зони власного комфорту, але в них чомусь не вистачає прудкості розуму придумати щось влучне й правдоподібне. Сорому в них немає. Та в кого той сором зараз є? Навіть у мене, такого всього правильного й начитаного ніякого сорому, ось сьогодні Світлану образив ні з того, ні з сього.

-         Круто ти його..

-         Знову ти? – Світлана дивиться на мене широко розплющеними очима, - ти говорила, що тобі там дорогу переходити, а прийшла туди, куди і я.

-         Я не знала, що ти йдеш у парк. Я звикла там переходити дорогу, тому й перейшла.

-         Мені однаково.

-         Що ти тут робиш?

-         Думаю.

-         А чому ти не дав йому грошей? Ти не любиш дітей?

-         Я не люблю брехунів. Ти за мною стежиш?

-         Та ні.

Вона спокійно розвернулася й пішла до лавки навпроти. Я таки встиг роздивитися її черевики. Не помилився, такі на середньому підборі з довгим, але квадратним носом, трохи стертим, збоку замочок й якісь квіточки, тупі повністю, як на мене. Вона демонстративно всілася, вийняла з сумки фотоапарат і почала щось клацати на ньому. Я погано бачив, але здалося, що річ така собі, не за три копійки, як-то кажуть. Аж дивно було бачити таке в неї в руках. Я дивився декілька хвилин на все те, потім встав і підійшов.

-         Ти фотографуєш?

-         Ба! Ти говориш до мене першим?

-         Можеш відмітити в календарику цей день.

-         Так, фотографую, капітане, - промовила вона з тими ж складками на лобі, що й тоді, коли переходила дорогу, - якщо хочеш знати, то мені подобаються твої риси обличчя, я хотіла тобі запропонувати фото сет, але ти так і не дав мені жодного разу такої можливості.

-         Оо. Потрібно було зразу говорити, нічого тріпати язиком пусте.

-         Ти  дуже злий.   

-         І що?

-         Знову автовідповідач вмикаєш?

-         Це питання?

-         Я не можу вже. Або ти починаєш нормально говорити зі мною, або розмову закінчено.

-         А якщо ні те, ні те?

-         Мені немає, що сказати. Чесно. Просто бракує слів.

-         Читати треба більше. Набиратися лексики.

-         Чого ти підійшов? Я ж уже залишила тебе в спокої. Хіба не цього ти хотів?

-         Техніка класна в тебе в руках. Зацікавився.

-         Ти – нудний. Тебе не цікавлять душі людські, тебе цікавлять механізми.

-         Ти права. Якщо б ти була роботом, я би зацікавився твоїм механізмом значно більше.

Я демонстративно пішов вздовж алеї, бо стало знову нудно, прагнув створити ситуацію недосказанності. Такий собі я театрал. Дань Станіславському, моєму кумирові ще зі старшої школи. Та й, чесно кажучи, не хотів уже бачити зморшки на лобі Світлани, які, я впевнений, вона намружила.

Мандруватиму вже до метро. Пора додому мабуть їхати. Який малий цей акваріум. Ніде навіть кисню вихопити декілька ковтків. Ніяких свіжих емоцій, нічого нового. Як я хочу дивуватися, хочу, щоб щось мене вразило до глибини душі, так, щоб тремтіти. Нудно, нічого розважливого. Здається, химерні тіні гілок на мокрому асфальті – єдине, що може захоплювати.

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/