На фото – я – падлюка (повість).................1

Посвящается моим родным и самым близким. Тут вы увидите себя, меня, нас. Образы собирательные, нагло спертые, как всегда у вас. Вообще-то сочинение

о жизни,  нашей, о том, как мы живем с вами.

Я переполнена вами от макушки до пят, теперь  переполняю вами

свои сюжеты. Нужно, чтобы на пост в поисковике гугла «как сделать так, чтобы попустило, пожалуйста»,

выводило «напишите книгу». Мне попускает, надеюсь, вам тоже попустит.  

1.

Мама говорить, що вночі сплять. А тато говорить, що я маю стати перекладачем. Насправді ж вони і гадки не мають, хто я й до чого прагну. Класну історію почув в одному з фільмів свого улюбленого режисера Тіма Бартона: розмір золотої рибки залежить від акваріуму, у який її поміщено – чим більший акваріум, тим більша рибка. Іноді я думаю, коли б мене хтось помістив у більший акваріум, я б дав усім жару..

Ще в мене є Оленка. Таке собі тигреня.  Та ні, не думайте, це моя, як-то кажуть, дівчина. У неї сірі очі, виразні губи й мініатюрна фігурка. Часто уявляю її в чорному мереживі, їй воно личить сто процентів; круті ще червоні мережива, але їй не підійдуть під колір шкіри. Та менше з тим.

Гасаю ось сторінками Інтернету, шукаю якусь роботу. А то набридло вже постійно клянчити в батьків, як-то кажуть, скільки можна. Але в той самий час розумію, що займаюся цими пошуками вже пару місяців, і все таким же чином клянчу в батьків. Вони мені, звичайно, не говорять нічого, люблять мене, хоча в нас мало спільного щодо поглядів на життя й таке інше. Звичайні проблеми сучасної родини. Тьху, і несучасної також. Усе це філософія, набридло. Викладачка класна була з філософії. Хай їй ікнеться. І чому не всі предмети такі, де можна говорити, що думаєш і тебе за це не судитимуть. Треба було вступати на політологію: там балаканини вдосталь, єдине, що в мене виходить на відмінно, при чому зусиль докладаю мінімум.

-Льошику, мерщій вимикай там уже комп’ютер. Досить на сьогодні, - кричить мама з кухні, закручуючи кран, вода більше не дзюрчить.

- Ага, - скільки можна називати мене Льошиком. Мені вже третій десяток пішов, а я все Льошик. Ні, не те щоб я дратувався, просто якось воно несолідно, чи що..

Тиша нарешті вдома. О пів на третю. Так-с, треба вимикати-таки комп’ютер, а то о третій дід вставатиме на нічний перекус, якщо я ще не спатиму, то вже важко буде заснути потім. Він голосно пересуває капцями по підлозі, паркет неймовірно скрипить, двері в кухню риплять, хоча вони ніколи не риплять, ніхто так не спроможний просунути двері до кухні, щоб вони зарипіли, а от дід уміє, потім він ставить чайник на плиту, так щоб сусіди зверху й знизу почули неймовірний металічний гуркіт, дід чекає поки вода в ньому не закипить повністю, тобто до того часу поки свисток не дзвенітиме на  носику чайника секунд так п'ятнадцять, а в цей час, він відкриває холодильник, щось звідти витягає і починає різати ножем то ковбасу, то овочі якісь, різати тихо він також не вміє. Не те, щоби мене все це дратувало, але постійно турбує питання: навіщо так голосно?! Оленка говорить, що невідомо, якими будемо ми в старості, тож маємо все те терпіти, бо ми ще молоді й наївні. Дивуюся, як їй приходить таке в голову. Не знаю як я, а вона точно наївна.