Сезон загублених безсонь

І запорошеного світу,

Сезон обвітрених долонь

І теплих спогадів про літо,

Червоних дат в календарях,

Де пісня ходить за луною,

Де сяє свято у домах,

І називається зимою.

Морозні квіти – дивний натюрморт,

Поволі стигне із думок вечеря,

Біжить у небі місяць – жовтий хорт,

І променями шкрябає у двері.

Чого тобі, приблудо? Я не сам,

У мене зараз спогад у вітальні,

Іди туди, де вірять чудесам,

І притчі вигодовують повчальні.

Іди хутчіш на пошуки земель,

Де тішать світ хорошими вістями,

А квіти-но залиш, вони – модель

Мого життя, крихкого до нестями.

Я натягнув свого кашкета,

Лишився з ніччю сам-на-сам,

Складали ліхтарі букета

І дарували небесам.

Асфальтом тішилися кроки,

Хмарини вітер підганя,

Не було шуму та мороки,

Як зазвичай бува у дня.

Не було старої гризоти

Та непотрібних зовсім слів,

Лише залюблений в роботу

Мороз калюжі мовчки склив.

Мороз та сніг – вся відповідь зимова

На спробу дочекатися тепла,

Читає вітер західний промову

І подихом кришталь лоскоче скла.

Дивлюся в небо, в хмарах застрягаю,

Та зустрічаю сонячні сліди,

Тому і досі ще надію маю

Знайти шляхи у янгольські сади.

І хай довкруж чужі проносить душі,

Які моя ніяк не перейма,

Зима як я – така скороминуща,

Що часу ображатися нема.

Я бачив сніг. Я смакував

Його природу кришталеву,

І настрій білий-білий мав,

Хоч небо й тиснуло свинцеве.

Ходив по небокраю дзвін,

Здавався вітер нехолодним,

Я сніг ловив і був як він:

Живим і трохи старомодним.

Добігає день короткозорий,

Небо снігом сіється скляне,

Я тихенько з вербами говорю,

Верби мовчки слухають мене.

Підростає снігова перука,

Буде чим хвалитись уночі,

І не чути у повітрі звуку,

Верби – дуже вдячні слухачі.

Люди ловлять десь щасливі миті,

І, допоки вдача ще клює,

Часу в них нема поговорити,

Добре, що у мене верби є.

Ворожить небо на погоду,

Несе ріка холодний хром,

Червоний місяць йде по воду

І тихо дзенькає відром,

Малює тіні огорожам,

Стовпам, будинкам і мені,

І відчуваю я що зможу

Почути спів у вишині.

Сіє нелюдяне

Жмені свинцю,

Молиться світ

Золотому Тільцю,

Ніби не знають

Про досвід віків

Свіжі адепти

Кривавих богів.

Ніби ніхто

Не вмирав на хресті,

Ніби є вічність

У цьому житті.

Я входжу в ліс. Ніч просить слова.

Мовчати їй уже несила.

Шумить склепіння смерекове

І місяць гострить свої вила.

Вода калюж тверда мов криця –

Мороз уже за кільканадцять,

І чути: ходять таємниці,

Але наблизитись бояться.

Холодний двір. Людей нема.

У вікон погляди похмурі.

Не тішить сніжністю зима,

І ніч вовтузиться в баюрі.

Шукає щось облізлий кіт,

На мене дивиться сміливо,

Мандрує місяць у зеніт,

І засіва небесну ниву.

Перетинає сон межу,

Та звідси геть іде, маркітний,

І я наступний стережу,

Неговіркий та непомітний.