Сьогодні буде не до снігу,

І не до вуличної ласки,

Я помандрую в давню книгу,

В якій ніхто не носить маски,

В якій реальне нереальне,

В якій омріяне – здійсненне,

І не виношують брутальне,

І не примножують буденне.

Я снігу взяв маленьку грудку,

Блукали хмари кочові,

Бадьорий півень грав побудку

У ще зачиненім хліві.

На сході бавилось червоне,

Гуляв слабенький морозець,

Якась замріяна ворона

Молилась на черствий хлібець.

В думках ішли до немовляти

Непосидючі мудреці,

А я продовжував стояти,

І грудка танула в руці.

Життя потроху змінювало моди,

Безсмертний час від стомленості млів,

Дивилися з минулого народи

Зіницями пожовклих черепів,

Старе рипіло колесо сансари

(комусь не пощастить – ото печаль…)

Сліпців духовних бігали отари,

Через святих Господь читав мораль,

З натхненням розкидалося каміння,

Весна сади топила у красі,

І знов у двері стукало Спасіння,

Та надто тихо – чули не усі…

Ідуть роки – затяті людолови,

Старіє світ і молиться богам,

Та сподіваюсь, все у Вас чудово,

І сонце добре й досі світить Вам,

Що небо Вам сміється яснооке,

Життя та сни негоди обмина,

Й на те, що Ваша тінь не одинока

І з нею завжди поруч ще одна.

Долю читаю,

Гортаю листки,

Вірую в небо

І вірю в думки,

В сонце і місяць,

У зливи, сніги,

Вірю в спокуту,

У користь жаги.

Вірю у душі

(які вже там є),

Вірю у серце

Велике твоє,

Вірю у радість

І правду гірку…

Віру розділиш зі мною

Таку?

Усі щось просять, мовчки або вголос,

І гордість на заваді не стоїть.

Хтось хоче, щоб вродив багатше колос,

А хтось чуже забрати має хіть.

Один на стрічках вулиць жебракує,

Отримає хлібину – і вже рай,

А інший ситий, грошенят бракує,

Та завжди мало, скільки не віддай.

І кожному вгодити – нереально,

В гонитві за тілесним – всі чужі.

Це світ речей. Цей світ – матеріальний,

Творився духом, та не для душі.

А де для неї здибати спокуту?

За зорепадом бігти навздогін?

Піти у сон, щоб якось перебути?

Та це недовго, скінчиться і він.

І добре, якщо відповіді знати

Судилося. А якщо ні, у лір

Доводиться безтямно струни рвати

І капати словами на папір.

Стосунки з’їдаються млою

Та словом, з народження хворим,

Брехня не буває святою,

Як бруд не буває прозорим.

Здається, що це неважливо,

Здається, ну що тут такого?

Та душі, до того щасливі,

Стають неприродні та вбогі.

І сказано так непомітно,

І посмішка світла, і очі,

А серце… А серце не квітне

Та більше нічого не хоче.

Як можна хотіти роздерте?

Що може убите уміти?

Мабуть, ті, що брешуть, по смерті

Уже не збираються жити.

До краю без годинників та шалу!

До світу, де природа мудрий цар!

Туди, де телефон – шматок металу,

Де хмари смокчуть сонячний сухар.

До раю, де людина – то людина,

Не просто ноги-руки, а душа,

Нехай на мить, хай на коротку днину,

Хоч раз на тиждень тихо вируша.

Десятий сон навіки зник

І ранок випив глянець кави,

Піду у світ, де білий сніг

Уміє бути ще цікавим.

Де голубий зимовий дух

Кудись тече до небокраю,

Де простір ріже людства плуг

Та врожаї думок збирає.

Зламавши пазурі хвороб,

Непевність, погляди мінливі,

Я стану наче землероб

На золотій, багатій ниві.

Допоки муза ще жива,

Допоки погляди ще ясні,

Я буду сіяти слова,

Нехай у душах сходять рясно.

А небо падає на голови ізнову.

Сміється в очі невмируще зло.

Чи то у глузду відібрало мову,

Чи то його ніколи й не було.

Заклякла правда. Рве достойність коси.

Сивіє сум скривавлених знамен,

бо діти шлунка, вічні малороси,

стирають тіні зраджених імен.

малюнок Юрія Журавля