Стосунки з’їдаються млою
Та словом, з народження хворим,
Брехня не буває святою,
Як бруд не буває прозорим.
Здається, що це неважливо,
Здається, ну що тут такого?
Та душі, до того щасливі,
Стають неприродні та вбогі.
І сказано так непомітно,
І посмішка світла, і очі,
А серце… А серце не квітне
Та більше нічого не хоче.
Як можна хотіти роздерте?
Що може убите уміти?
Мабуть, ті, що брешуть, по смерті
Уже не збираються жити.
До краю без годинників та шалу!
До світу, де природа мудрий цар!
Туди, де телефон – шматок металу,
Де хмари смокчуть сонячний сухар.
До раю, де людина – то людина,
Не просто ноги-руки, а душа,
Нехай на мить, хай на коротку днину,
Хоч раз на тиждень тихо вируша.
Десятий сон навіки зник
І ранок випив глянець кави,
Піду у світ, де білий сніг
Уміє бути ще цікавим.
Де голубий зимовий дух
Кудись тече до небокраю,
Де простір ріже людства плуг
Та врожаї думок збирає.
Зламавши пазурі хвороб,
Непевність, погляди мінливі,
Я стану наче землероб
На золотій, багатій ниві.
Допоки муза ще жива,
Допоки погляди ще ясні,
Я буду сіяти слова,
Нехай у душах сходять рясно.
А небо падає на голови ізнову.
Сміється в очі невмируще зло.
Чи то у глузду відібрало мову,
Чи то його ніколи й не було.
Заклякла правда. Рве достойність коси.
Сивіє сум скривавлених знамен,
бо діти шлунка, вічні малороси,
стирають тіні зраджених імен.
малюнок Юрія Журавля
Хоча на світі
Є багато різного,
Красивого
Або хоча б цікавого,
Єдиний Бог у ньому –
То є музика,
А решта… Решта, мабуть,
Від лукавого.
Як скажуть завтра
Що мене нема
І не було
На світі цім ніколи,
На землю прийде
Непроглядна тьма,
Заграву забере
На видноколі,
Налляє в м’язи
Гніт свинцевих втом,
Ще й вирішить,
Що того було мало,
Я посміхнусь
Та виставлю щитом
Усі вірші,
Що ти надиктувала.
І день сліпий, і я його не бачу,
І кидається в очі сніговій,
І студить вітер голову гарячу
Та спокушає спокоєм, мов змій.
Навіщо, вітре? Я вже не журюся.
Я просто йду. Усі ідуть кудись.
Твоє солодке яблуко спокуси –
Даремний подарунок, не трудись.
Мені не треба, вітре, дорікати,
Сховай-но свої ноти голосні.
Дивись, як гарно! Снігу так багато.
Шкода, що він розтане навесні.
Чуєте, брати,
Чуєте?
Нащо один одного
Чубите?
Хіба нема у вас
Ворога?
Хіба миритись вам
Дорого?
Чуєте, брати,
Чуєте?
Чом один одного
Губите?
Хіба нема у вас
Рідного,
Щирого щастя
Гідного?
Кожному – за його
Вірою,
Кожному – за його
Мірою,
Допоки ваші є ще
Сліди,
Думайте, брати,
Думайте.
Вікна вночі – жаринами,
Родяться чудеса,
Небо трясе перинами –
Зранку буде краса.
Хаткам посвітить стареньким
Сонячний жовтий плід
І намалюють валянки
Перший округлий слід.
Поспіх калатне хвірткою,
Задум проявить хіть,
А по-над вечір з зіркою
Будуть пісні ходить.
Будуть шукати в пам’яті
Добрі й живі слова,
Будуть завзято славити
В три голоси дива.
Цей свіжий сніг якась печаль,
Якась некольорова мрія,
Холодний світиться кришталь
І борошном холодним віє.
Зима свій пише фоліант
Про день, про місто, про турботи,
І вітер, тихий музикант,
Сплітає невагомі ноти.
