В той день, коли відгуркотять слова,
І враження, пристебнуті до них,
Відкриється дорога польова,
Якою ходить ранком тихий сміх.
Без давніх і набридливих затій,
Та зморшками на старому чолі,
Я стану пилом на дорозі цій,
І подорожник випущу з землі.
Мені так мало випитого дня,
Мені так мало висохлих очей,
І от вже місяць – дике цуценя,
Щось скавучить про загадки ночей.
Тримає вітер захмелілий бас,
І зваблює мовчанкою пітьма,
Але чомусь я чую знову Вас,
Хоча на голос й натяку нема.
А мені б снігу трохи,
Трохи слів, трохи чаю,
Тихих сонячних кроків
По ребру небокраю,
Трохи віри святої,
Невмирущої правди,
І надії живої.
Хоч маленької.
Завжди.
За вікном хизується природа,
Стукає морозом у вікно.
Мінус вісім. То хіба негода?
Мінус погляд – це уже воно.
Сніговій, бурхливий та безжальний,
То не ворог, там емоцій брак,
Мінус дотик – то уже печально,
Мінус голос – вже недобрий знак.
Мінус думка – почорніла днина,
За здоровим глуздом загуло.
Мінус згадка – і нема людини,
Начебто її і не було.
Колір небес –
Мак,
Білить траву
Іній,
Кава краде
Смак,
Сонні повзуть
Тіні.
Знову хвилин
Брак,
Спогад летить
Димний…
Я ще живий?
Так,
Тільки в душі
Зимний.
Червоний вечір, небо і земля,
Чорніє ліс крихкий на видноколі,
Дорожня вигинається петля
І захід мастить китиця тополі.
Сіріє сніг у виярках узбіч
(ізнов сезонів сплуталися дати),
А вдалині повзе неквапно ніч,
Чого невідворотній поспішати?
Вже силуети тіні простяга,
І сонна мить ворожить загадково,
Та у душі ще стукає жага
До кольорів, до дива і до слова.
А кажуть, скоро будуть завірюхи
Та білі, наче цукор, килими,
Щось ночі шепотітимуть на вухо
Та тихо шурхотітимуть крильми.
А кажуть, скоро буде щось із нами.
Хай кажуть. Буде, поки живемо,
Вбиваючи короткими листами
Розлуки тлін та відстаней ярмо.
Не треба всього у собі тримати,
Живим думкам потрібний вільний рух.
Мовчати? Нащо? В світі слів багато,
Ще більше, ніж зимових завірюх.
Я бачив сни. Я бачив чорні сни
Про яв, яка сховалась в передвіку,
Про хліб черствий, який не мав ціни,
Про душі кам’яні, слова-каліки.
Про випалені голодом лани,
І тихий плач здивованої смерті
Від того, що зуміли без війни
Безмежжя поколінь з планети стерти.
Про жадібність червоної імли,
Про людяність, що втратила опору
Я бачив сни. І мовчки тіні йшли
Та з докором дивилися угору.
малюнок Юрія Журавля
Я пізнавав істину,
Перебирав римами,
Грав календар числами,
Зорі були синіми.
Істина десь висіла
Схована між тінями,
Але одне тішило:
Зорі були синіми.
І погляди,
І слів прощальні гами,
І серця незвичайний
Інструмент –
Звичайні складові
Старої драми,
Де небо режисер
І диригент.
