А кажуть, скоро будуть завірюхи
Та білі, наче цукор, килими,
Щось ночі шепотітимуть на вухо
Та тихо шурхотітимуть крильми.
А кажуть, скоро буде щось із нами.
Хай кажуть. Буде, поки живемо,
Вбиваючи короткими листами
Розлуки тлін та відстаней ярмо.
Не треба всього у собі тримати,
Живим думкам потрібний вільний рух.
Мовчати? Нащо? В світі слів багато,
Ще більше, ніж зимових завірюх.
Я бачив сни. Я бачив чорні сни
Про яв, яка сховалась в передвіку,
Про хліб черствий, який не мав ціни,
Про душі кам’яні, слова-каліки.
Про випалені голодом лани,
І тихий плач здивованої смерті
Від того, що зуміли без війни
Безмежжя поколінь з планети стерти.
Про жадібність червоної імли,
Про людяність, що втратила опору
Я бачив сни. І мовчки тіні йшли
Та з докором дивилися угору.
малюнок Юрія Журавля
Я пізнавав істину,
Перебирав римами,
Грав календар числами,
Зорі були синіми.
Істина десь висіла
Схована між тінями,
Але одне тішило:
Зорі були синіми.
І погляди,
І слів прощальні гами,
І серця незвичайний
Інструмент –
Звичайні складові
Старої драми,
Де небо режисер
І диригент.
По вулиці
Привокзальній,
Вздовж гуркоту
Залізничного
Немає нічого
Вічного
В картині
Не ідеальній.
Там сенс у одному
Русі,
Там в небо тікають
Колії
Женучись собі
За волею,
Чи ще щось
У тому ж дусі.
І ходить луна
Між стінами,
І хмари до сонця
Туляться
На цій незвичайній
Вулиці,
Де пахне, як завжди,
Змінами.
Я бачив аскета:
Засушене тіло,
Пов’язка на стегнах
Побита роками,
Його зігрівало
Небесне світило,
Його годувала
Земля під ногами,
Його умивали
Дощі і тумани,
Його розважали
Грайливі птахи,
Він вільний!..
А я був в полоні у мани,
Закутий у пекло думок і гріхи.
Лунав осінній лейтмотив,
Із легким дзенькотом, без гніву,
Дзюрчав струмочком позитив
У чорнім морі негативу,
У нескінченності годин
Не було жадібності, тліну,
Ані думок, ані новин,
Ані тривоги, ані спліну.
Загубила осінь свою силу,
Загубила символи і значення,
Стукає у вікна місяць білий,
Викликає когось на побачення.
Скоро знову випаде пороша –
Ідеальний фон для фотосесії,
Буде настрій райдужно-хороший,
Без пліток і кігтиків депресії.
У листопада очі захололі
Та захолола втомлена душа,
І котить вітер перекотиполе,
Що сліду на землі не залиша.
Дощі змивають риси небокраю,
Мороз вночі крадеться наче тать,
А на деревах одягу немає,
Сказали – спати, ось вони і сплять.
У трубах виє щось таке потворне,
Маніжиться, мабуть, на самоті,
І хочеться зими лишень бо чорне
Набридло зустрічати у житті.
Аби почула. Аби зрозуміла.
Аби краси ужила привілей.
Нехай прийде. Най буде біло-біло
Навколо та всередині людей.
Іду на двір. До ранку так далеко.
Якась в гілках заплуталась зоря,
Пливуть хвилини у небесну Мекку,
Та відлітає дух від димаря.
Старенький місяць посміхнувся криво.
Новин немає, все було не раз,
Прозорі хмари пропонують зливу,
Але не скоро, є до неї час.
Несу думки, а з ними разом тіло,
Схололий бруд не липне до взуття,
І ночі тихо лляється чорнило,
І кроками карбується буття.
