Саміт високого рівня про мир для України

Спільне комюніке про основи миру
16 червня 2024 року - 15:31
Саміт високого рівня про мир для України
Спільне комюніке про основи миру
Швейцарія, 15–16 червня 2024 року

Війна Російської Федерації проти України, що триває, продовжує спричиняти масштабні страждання людей та руйнування, а також створювати ризики та кризи з глобальними наслідками для світу. Ми зібралися у Швейцарії 15–16 червня 2024 року, щоб посилити діалог на високому рівні щодо шляхів до всеосяжного, справедливого та стійкого миру для України. Ми вкотре наголошуємо на резолюціях Генеральної Асамблеї ООН A/RES/ES-11/1 від 02.03.2022 та A/RES/ES-11/6 від 23.02.2023 та підкреслюємо нашу відданість дотриманню міжнародного права, включно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

Цей Саміт був побудований на базі попередніх дискусій, які відбулися на основі Української формули миру та інших мирних пропозицій, що відповідають міжнародному праву, включно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

Ми глибоко цінуємо гостинність Швейцарії та її ініціативу прийняти Саміт високого рівня як вияв її твердої відданості сприянню міжнародному миру та безпеці.

У нас відбувся плідний, усебічний і конструктивний обмін різними думками щодо шляхів досягнення основи для всеосяжного, справедливого та стійкого миру на базі міжнародного права, включно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй. Зокрема, ми підтверджуємо нашу відданість утриманню від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, принципам суверенітету, незалежності й територіальної цілісності всіх держав, включно з Україною, у межах їх міжнародно визнаних кордонів, включно з територіальними водами, і вирішенню спорів мирними засобами як принципам міжнародного права.

Крім того, ми маємо спільне бачення щодо таких важливих аспектів:

1) По-перше, будь-яке використання ядерної енергії та ядерних установок має бути безпечним, захищеним, надійно охоронятися та не шкодити довкіллю. Українські атомні електростанції та установки, зокрема Запорізька атомна електростанція, повинні працювати безпечно та захищено під повним суверенним контролем України і відповідно до принципів МАГАТЕ та під її наглядом.

Будь-яка загроза або використання ядерної зброї в контексті війни в Україні є недопустимими.

2) По-друге, глобальна продовольча безпека залежить від безперебійного виробництва та постачання продуктів харчування. У зв’язку з цим вільне, повне та безпечне торговельне судноплавство, а також доступ до морських портів на Чорному та Азовському морях є надзвичайно важливими. Напади на торговельні судна в портах і на всьому маршруті, а також на цивільні порти та цивільну портову інфраструктуру є неприйнятними.

Продовольчу безпеку жодним чином не можна використовувати як зброю. Українська сільськогосподарська продукція має безпечно та вільно постачатися зацікавленим третім країнам.

3) По-третє, усі військовополонені мають бути звільнені шляхом повного обміну. Усі депортовані та незаконно переміщені українські діти та всі інші українські незаконно утримувані цивільні особи мають бути повернуті в Україну.

Ми вважаємо, що досягнення миру вимагає залучення та діалогу між усіма сторонами. Тому ми вирішили в майбутньому вжити конкретних заходів у вищезазначених сферах із подальшим залученням представників усіх сторін.

Статут Організації Об’єднаних Націй, включно з принципами поваги до територіальної цілісності та суверенітету всіх держав, може й буде слугувати основою для досягнення всеосяжного, справедливого та стійкого миру в Україні.

Про Український саміт миру в Швейцарії


Про Український саміт миру в Швейцарії

Подія 15-16 червня з проведенням Українського саміту миру у Швейцарії набула реального світового значення, як і підписана більшістю учасників Декларація-комюніке. Одразу зазначу, що наскільки це вдалий захід підтверджує сказ у ворогів та їхніх пропагандонів в різноманітних "рашатудей. З якою радістю вони розголосили, що кілька країн відкликали свої підписи під тим документом, але то що називається встрілили по собі, бо тим визнали, що заключний документ саміту є важливим і дієвим! То не якась там "фількіна грамота" від рашистів, а вагомий міжнародний документ.
До речі, Україна не має такої розгалуженої світової мережі пропаганди, як раша, тому одна з головних якостей Українського саміту миру у Швейцарії став отой глобальний інформаційний прорив по цілому Світу з чітким означенням хто є хто: Україна є жертва безпідставної агресії з боку Російської Федерації! Дуже важливий месидж, який дезавуює брехню рашиської пропаганди, що це начебто на них напали, на маленьку беззахисну "расею" з чи не найбільшим у світі ядерним потенціалом. Як там у класика: "Чи більша брехня - тим скорше у неї повірять"
Друга важлива тема: відбулася чітка і однозначна консолідація країн, як умовно називають "Західного світу". Навіть Угорщина та Сербія з усіма їх проросійськими наративами в політичних процесах визначились з ким вони є насправді. Важливою є участь багатьох інших країн світу, бо з того стало ясно, хто з них реально незалежна країна на противагу залежним від Китаю чи раши, які активно тиснули на формально суверенні країни не брати участь в Українському саміті миру у Швейцарії. Якщо до Саміту Миру коаліція держав проти Російської Федерації, яку складають понад 80-т державних субєктів та Іраном, КНДР і Китаєм, була значно меншою в межах 30: 27 держав Євросоюзу плюс США, Канада і Великобританія, то після саміту це вже понад 90 країн, що тішить. Зрозуміло, що далеко не всі є і будуть активними учасниками в цій глобальній війні, але вистачає і того, що вони з нами!
Нарешті заключне найголовніше: Український саміт миру в Швейцарії засвідчив, що Українська Держава набула реального змісту Суверенної Світової Держави! На жаль, ще без визначення Соборної, тобто єдиної в своїх землях зі Кримом включно, але ЗСУ над цим успішно працює і Україну поверне в міжнародно визнанні межі її кордонів на 1 грудня 1991 року, коли відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Незалежності України. 
Наш дух не зламати! Свободу не вбити! 
Слава Україні! Героям слава!

Богдан Гордасевич, м. Львів,
18 червня 2024 р.

Нагородження 2024

Нагороджується Гриб Єлизавета, учениця 2-Г класу СЗШ №92 міста Львова, за визначні успіхи в опануванні гри в шахи та здобуття початкового 4-го розряду зі гри в шахи.

 Директор СЗШ №92 м. Львова   (Малко М.А.)

 Нагороджується Шах Святослав, учень 2-Г класу СЗШ №92 міста Львова, за визначні успіхи в опануванні гри в шахи та здобуття початкового 4-го розряду зі гри в шахи. 

Директор СЗШ №92 м. Львова (Малко М.А.)

 

Нагороджується Кузьмич Матвій, учень 7-А класу СЗШ №92 міста Львова, багаторазового чемпіона в гуртку з шахів, за визначні успіхи в опануванні гри в шахи та здобуття найвищого 1-го розряду зі гри в шахи.

 Директор СЗШ №92 м. Львова (Малко М.А.)

 


Нагороджується Лозинський Святослав, учень 2-Г класу СЗШ №92 міста Львова, за значні успіхи в опануванні гри в шахи та проявлену наполегливість

Директор СЗШ №92 м. Львова (Малко М.А.)


Нагороджується Сербан Віталій, учень 2-Г класу СЗШ №92 міста Львова, за значні успіхи в опануванні гри в шахи 

Директор СЗШ №92 м. Львова   (Малко М.А.)

Нагороджується Рибій Святослав, учень 5-В класу СЗШ №92 міста Львова, за значні успіхи в опануванні гри в шахи та проявлену наполегливість і допомогу в діяльності шкільного гуртка з шахів

 Директор СЗШ №92 м. Львова


Нагороджується Галян Мілена, учениця 1-Б класу СЗШ №92 міста Львова, за значні успіхи і талант в опануванні гри в шахи, як новачка у цій грі 

Директор СЗШ №92 м. Львова (Малко М.А.)



Інтронізація покійника

Інтронізація покійника
Такі ось справи з рашою-парашою
З одного боку мені байдуже все, що діється в рашці, зокрема і події 7 травня: була то інтронізація. інавгурація чи ексгумація нешанованого мною і багатьма В.В. Путина (далі: пукін), але є певний момент, який би хотілося дещо обговорити. Таке собі невеличке фентезі на тему: а якщо пукін мертвий? Що тоді?
Почнемо з простого: є вісточка і доволі достовірна, що після візиту пукіна до Китаю в жовтні 2023 р. його таки наздогнав якийсь мутант ковіда і забив там в бункері на Валдаї. І що? І нічого! Взагалі. Чому? А тому! Тому що багатьом, дуже багатьом смерть пукіна є не просто невигідною, а стає крахом всього! І навпаки: самий смак настає правити не боячись хазяїна, який лежить в морозильній камері. Пукін мертв, але справа його живе!
Почнемо з того, що оточення пукіна досить обмежене і дуже постійне через його параною замахів на життя. Будучи за фахом хіміком-кедебістом, пукін спеціалізувався на тихих вбивствах типу смертей Степана Банери та Лева Ребета ціанідом, які б ніколи не розкрили, якби не зрада агента-кедебіста Б. Стасишин, що особисто вчинив ті вбивства. Невідомо, скільки вбито людей самим пукіним чи за його керівництвом, але відомо про виживших Скрипалів та не вижившего А. Литвиненка. Усе через отруту. Тобто параноя в пукіна мала всі підстави і в останні часи він навіть зі соїми довіреними спілкувався на дуже значній відстані. Затворництво у бункері також показник, а також наявність двійників. Не одного - багато двійників. І я розумію іронію, коли хтось спостережливо підмітив, як на однму публічному заході пуків вітався і тис руку усім, включно своєму охоронцю. Тобто була наявною значна група фахівців, яку курували двійників пукіна "по образу й подобію". Саме тому смерть пукіна можна було спокійно переформатувати в живого і ділового.
Також легко зрозуміти, що без пукіна ні Шойгу, ні Лавров, ні Матвієнко, ні той же базіка Песков і ще купа мала мастодонтів при владі стають порожнім місцем, чого їм дуже не хочеться. Ця вся кліка робить продовження всього так би мовити "за замовчування" і пукін стає живіший всіх живих. Ось навіть вибори легко виграв, бо перед тим несподівано помер в колонії його головний опонент Навальний, що відомо на весь Світ, але мало кому відомо, що за нез'ясованих обставин знайшли повішеним в камері досить відомого Гіркіна-Стрелкова, що був на другому місці за популярністю після Пригожина, також знищеного за дивних обставин, але ще за життя пукіна. Чому це сталося? Банальна перестраховка: якби смерть пукіна набула публічного розголосу, то все одно конкурентів немає знаменитих на всю рефію і на крайняк свій Медведєв підійде. Хоча є досить бажаючих і посеред правлячої кліки, тому все йде тихо і не мирно. Потрібні значні успіхи, щоб потім заявити: надірвався і раптово помер! Дістаємо з морозильника як живого і в почестях та печалі ховаємо, а тоді когось нового обираємо, хто і без того вже усе тримає в своїх руках.
Не вигідно доводити смерть пукіна і закордонним правителям, тому що запитань і проблем постане неймовірна кількість, а так граємося в піддавки, щоб не отримати чогось ну дуже поганого. Сподіватися, що в сучасній рефії прийде до влади якийсь гуманіст і все владнає - шанси мінімальні. Навпаки: за твердою рукою має йти тверда голова.
Можна ще багато розписувати різного такого конспірологічного, але я зупинюсь на одній дрібниці: ставлення еліт світових до сучасного пукіна - воно кардинально змінилося. Та й в самій рефії є чимало документальних матеріалів того, як вигиналися й заглядали в очі пукіну присутні на зустрічах політичні бонзи, а як байдуже вони поводилися на отій інавгурації - вражаюча різниця. До того навіть голова МПЦ Кирил пукіну вклонявся, хоч мало бути навпаки. А тепер кланятися дублікату-двійнику - та ну. То ж клоун! Вражаюча переміна. З чим вас і вітаю. Інтронізація покійника відбулася. Що далі - то деталі.

Богдан Гордасевич
9 травня 2024 р.

Пояснення:
Ексгумація (лат. exhumation, від латинського ex — із і humus — земля, ґрунт) — вилучення трупа з місця поховання, при необхідності його огляду,

Інавгурація — церемонія вступу на посаду голови держави або на високий духовний сан. «Інавгурація» є словом давньоримського походження, коли чиновників посвячували на їхні посади авгури, трактуючи волю богів.

Інтронізація — офіційний цивільний чи церковний акт посвячення на найвищу посаду в державі або церкві (нім. Inthronisation; нім. Enthronement; лат. Inthronizatio)
13:28 09.05.2024

Про війну дронів від Тетяни Чорновіл

Про зброю «задротів»
Я пілот FPV.  І хочу тут викласти деякі свої думки про таку зараз модну тему малих дронів-камікадзе, поки не стала профі. Бо, вважаю, думки початківця об’єктивніші. 
 Коли весною минулого року я тільки мріяла освоїти дрон-камікадзе, я думала, що варто мені навчитися літати - всі цілі будуть мої. Виявилося так було на початку ери фпвдронів. Скільки БМП у нас стояло у посадках через кожних 50 метрів на відстані «Стугни», але недосяжні для ПТРК через дерева , і такі легкі цілі для ФПВ…
Зараз, на тих ділянках фронту, де ворог не наступає на глибину 15 км не має нічого цікавого. Доводиться літати в якусь дрібноту: легкові авто, бліндажі і блокпости. «Урал» або Муром  або антена ворожого ФПВішника вже щастя!
Отож ФПВ-дрони не панацея. Насправді: дрони камікадзе це повинна бути  недорога масова зброя для всіх цілей підряд, навіть не значних, щоб тримати основні сили ворога на відстані,  руйнувати логістику і проріджувати атаки. У мене наприклад 30 дронів на місяць. Це ніщо. Це не робота. Робочі ефективні екіпажі мають по 300 дронів на місяць. Але і вони не заміняють артилерію і більш серйозні дорогі безпілотні системи, жодним чином! Так що почуєте від політика або експерта, що всі гроші оборонки треба спрямувати на дрони камікадзе знайте він просто на цьому заробляє.
Однак не зважаючи на незначні цілі, я сама собі, як пілоту дрону-камікадзе, заздрю кожного разу, як лечу. Це неймовірне відчуття летіти над  ворогом на глибину 15 км і влітати прямо в бліндаж…і на останьому кадрі бачити орка. Неймовірне відчуття: коли зі «Стугни»  вже вивчила напам’ять  об’єкти на прямій видимості, а тут зазираєш у двори і за посадки. Коли працюють твої головні відчуття, коли більша частина тебе улітає разом з дроном …
Зізнаюся чесно, мені було важко навчитися, бо я не геймер і ніколи ним не була.  Чесно кажучи, коли вперше відкрила програму-тренажер на комп’ютері , мені здалося, що пілотувати  ФПВ неможливо.  Але тягала з собою комп і пульт на позиції Стугни -літала літала літала і десь через 300 годин польотів  себе подолала(я не рахувала, але всім кажу так). Другий раз у мене ледь не трапилася істерика, коли я вперше злетіла на полі і бахнула дрон, бо все виявилося не так, як в тренажері.
Проте зараз, я хоч і початківець долітаю до цілей не гірше ніж інші пілоти з якими зараз працюю, яким навчання давалося  легко, які  мали більше нальотів і почали на півроку раніше мене (мені зараз відправили розрахунок таких). І я ще й почала таких повчати, бо, як це так, я «деревяна» долітаю частіше до цілі ніж вони?
Секрет тут в наступному. Позаяк, я знаю що я не ас, то, щоб мені було легше, я вибудовую маршрут перед польотом, користуючись картами гугл і даними розвідки цілі   і попереднім досвідом. Заплющую очі уявляю маршрут пару разів. Особливо детально біля підходу на ціль. Значить так, -кажу собі, - біля червоного даху повернути на дорогу, біля знаку на дорозі почати понижуватися, біля наступного знаку лягти на висоту 2 метри почати максимальний набір швидкості, щоб не встигли включити  РЕБ, коли почують дрон, перед ціллю, наприклад це вхід в блокпост, я  зауважу на кадрах розвідки бочку і блок, яка мені буду орієнтиром, бо я повинна пролетіти між ними на їх висоті, щоб в наступну мить потрапити в дірку, яка є проходом всередину  блокпосту.   Тому, коли я лечу у мене може почати так сипатися картинка, що я майже нічого не розрізняю окрім своїх орієнтирів – і чудо  передімною раптово і дивовижно вигулькує чорна діра блокпосту в який я летіла… 
А ось пацани, яким легко давалося навчання і на полігоні з дроном виконують чудеса вищого пілотажу раз за разом роблять одну і ту саму помилку від самовпевненості:  що треба просто летіти, а вже на місці розібратися, де тая ціль. В результаті, не бачать, намотують над  ціллю кола, шукаючи її,  поки їх не посадить РЕБ, ловлять здивовано гілки дерев і дроти електромереж… 
Це я розповідаю тим, хто хоче  опанувати польоти. Якщо ви дуже хочете, ви будете ефективно літати навіть при відсутності початкових здібностей. Головне бажання і довбати цю скалу. «Деревяні» пілоти насправді теж можуть показувати хороший результат.
Але навчитися літати це далеко не все. Як я виявила: пілотування це лише 20% роботи розрахунку ФПВ. Це я пишу для тих, хто вважає, що якщо всіх мобілізованих навчити на пілотів і дати їм дрони ми виграємо війну.
 ФПВ далеко не панацея.  А якщо в команді не має талановитого інженера, ФПВ взагалі перестає бути ефективною зброєю.
Мені пощастило у мене є такий. А ще мені пощастило, що другий пілот теж вдало опановує навички інженера. Я жартую, що ФПВ це зброя «задротів»!!!! Пілот це 20 % успіху дрона, а інженер це 50% успіху дрона -кажу я.
Адже пілот не може вивчити свій апарат, бо кожний раз він літає на новому літальному апараті.  І тут вся надія на інженера, що новий апарат не підведе.  Навіть з однієї коробки з однієї серії у апаратів може бути радикальні відмінності і різні неякісні компоненти.  Перед кожним бойовим  виїздом довбаємося з прошивками, обльотуємо дрони, обльотуємо батареї, і, наприклад, їдемо на бойовий виїзд -  два дрони з трьох втрачають відеосигнал далеко до цілі. Що сталося, чому? Кумекуємо, що на тому що долетів стояла інша антенка. Виявляється вся партія дронів прийшла до нас з антенками -хорошими антенками, тілька та біда вони не сумісні з нашою наземною станцією. А ми то вилітували дрони перед виїздом на пульті без станції, тому цього не з’ясували...і навіть не подумали, що так може бути.
Зараз наш інженер вже дійшов до того, що кожен дрон у нас вилітає на відмінній частоті керування і на іншому каналі відеозвязку. Ми міряємо, яка частота найменше глушиться РЕБом своїм і ворожим в момент вильоту і який канал відеозвязку дає антенці на дроні пікову потужність. Майже всі антени з однієї партії різні!!!! Ми це виявили нещодавно.
Це нам дало той результат, що майже всі дрони долітають до цілі. Наразі у нас доліт 9 з 10. Але який рівень «задродства» для цього треба)))))
Ні в яких учєбках цього не навчать, нажаль, того хто не інженер. Тому  не може бути маса ФПВ-екіпажів на фронті, які замінять всі види військ.  Якщо ми беремо кількістю, а не якістю екіпажів, то треба змиритися з тим, що це буде дорога зброя, що при нинішній якості дронів і низькій взаємодії до цілі буде долітати  1 дрон з 10.
Проте це ще не все: доліт і ураження цілі не синоніми. Ефективність боєприпасу і детонація  -  велика проблема. Самі ліпимо БК і дивуємося, а чого воно так слабенько вибухає, якщо ще й вибухає…. На різні задачі треба різні боєприпаси. А ми літаємо на тому що маємо, що зліпимо при відсутності пластиду, електродетонаторів, щось десь клянчимо поштучно, вимінюємо і результативність наша низька. Хороший сапер плюсує 30% успіху ФПВ розрахунку. І тут я поки що ще  ні чим похвалитися не можу, я в пошуку рішень….
Отже мої підсумки:  пілот 20% успіху, інженер -50%, сапер-30%.
У мене, як і в усій армії зараз уже перекос: пілотів купа, інженерів та саперів майже не має. А так не літає. Проблему саперів може вирішити виробництво БК для дронів. А ось інженери….Це окреме питання, як їх заманювати в ЗСУ, і при цьому не відправляти з лопатами в окоп…
Знов таки, я це все пишу, як початківець і може професіонали мене тут зараз «розкатають». Проте моя думка, як мінімум цікава, бо нас початківців легіон і думаю всі ми маємо проблеми з ефективністю нашої роботи.
Отже даю свої висновки.
Не зважаючи що тема маленьких ФПВ дронів -камікадзе вже  давно є  найбільш модною, на одних дронах війну не виграєш. Насправді нікуди не дітися без арти  та іншої старої доброї «пілотної» зброї.
Але якщо говорити про модні ФПВ камікадзе, то вони вже зараз ефективні лише в комплексі з іншими дронами. До ФПВ потрібні важкі «Бомбери», «Крила» розвідники, Крила «камікадзе». Потрібні безпілотники різної дальності, і все це як денне так і нічне і все в одному підрозділі. Треба централізоване виробництво боєприпасів для них, а також пошук і мобілізація інженерів, які повинні отримувати статус особливої еліти у війську.
Перший рік у нас була війна села, прийшла черга воювати місту.
Для себе особисто я прийняла рішення: що на ФПВ не можна зупинятися. Поставила завдання: терміново намагаюся освоїти і отримати серьозніші літальні апарати. Нажаль зробити це треба було ще вчора…
На відео "задроти" від'їхали на 15 км від лінії фронту і вчаться(січень 2024)
Тетяна Чорновіл

Час прийшов визначатись

ДЛЯ ВАС ЩЕ ДОСІ "НЕ НА ЧАСІ"?
На "Лівобережній" в Києві висить плакат. Великий такий, на дванадцять поверхів. Висить на довгобуді, який доведуть до пуття хіба тоді, коли кожен українець збагне значення слів з плакату. Там написано: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій»
Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Ці мудрі слова належать Андрею Шептицькому, митрополиту УГКЦ, видатному громадсько-політичному діячеві ХХ століття.
Я стою на "Лівобережній", пасажиропотік якої - близько 50 тисяч осіб на добу, і міркую: плакат з цими словами неможливо не побачити. Нехай не з першого разу, але рано чи пізно, його бачать усі, хто час до часу тут бувають: мешканці Лівого берега, перехожі, транзитні пасажири тощо. Одначе, скільки з нас розуміють важливість змін, змін зсередини, а не зовні?
Не лякаймося думкою, що зміни - це щось титанічно важке. Насправді маленький крок дає всесвітні результати, позаяк змінює ВАШ всесвіт, а тоді - впливає на всесвіт тих, хто  поруч з вами. Багато не треба! Просто відмовтеся від російської. Почніть спілкуватися українською.
Чому?
Бо російська - мова ворога, мова окупанта, ката і вбивці, ґвалтівника та перевертня, який не приховує своїх намірів знищити вас.
Вони обманули, коли сказали, що російська - мова Пушкіна і Достоєвського. Пушкін і Достоєвський завжди йдуть пакетом з путіним і шойгу, перемотані трьох кольоровим скотчем з літерою "z", по акції, від якої не можна відмовитися.
Це мова, якою завжди говоритимуть наші вороги. Не переймайтеся щодо її долі: щонайменше 140 мільйонів не допустять зникнення російської. Ці ж 140 мільйонів подбають про те, щоб "Пісьмо Татьяни" було прочитане між зґвалтуваннями, а "Анна Карєніна" зіграна в перервах між бомбардуваннями.
Це мова, яка не дозволить вам по справжньому відчути своє українство.
Мислення російською, емоції, почуття і переживання нею не створюють українські конструкти. Наведу приклад.
Я народився в українськомовній родині в переважно російськомовному Києві, де в молодшій та середній школі вимушено підлаштовувався під російськомовних однокласників, бо "так прийнято", "усі говорять, чим я гірший" тощо (знайомі думки, хіба ні?).
У дев'ятому класі я нарешті перейшов на українську з однолітками, українською говорив в університеті, аж ось у студентські роки почалася моя професійна діяльність як екскурсовода у все іще переважно російськомовному Києві. Не приховаю, успішна діяльність: "Сергей, как хорошо вы говорите", "Серёжа, какая у вас прекрасная литературная речь". 
Я від того отримував неабияке задоволення, бо ж я розповідаю про Київ! Російською про Київ. Бо мені, ніби ж українськомовному хлопцю, здавалося, що ТАК про Київ можна розповідати лише російською! Мій Київ тієї епохи - це "Бєлая Гвардія" Булгакова, це Маяковський з "лапками лапушками" на Владімірской горкє, Анічка Горенко, пардон, Ахматова; бабушка Володі Висоцького, візит Ніколая ІІ і пам'ятник Царю-Асвабадітєлю. У тому Києві так любо блукалося слідами Турбіних і з таким захопленням переповідалося про Мастєра, убивство Столипіна чи кохання Врубеля.
Я будував Київ, у якому знаходилося місце для будь-яких наративів, крім, здавалося, українських.
Минали роки і протистояння між українськомовним киянином і київським російськомовним екскурсоводом загострювалося. З усіма і всюди я говорив рідною мовою і лише прогулянки залишалися цариною, де панувала російська. Величезною цариною, яка, виявляється, визначала мене більше, ніж мені здавалося, за повсякденну сторону життя.
Зрозумівши, що так, як було, далі бути не може, я приймаю рішення проводити екскурсії українською. Я міркував, що зміниться лише форма, а зміст залишиться без змін. Але виявилося, що ця маленька переміна породила величезні наслідки.
Отже, дещиця людей перестає з'являтися на моїх екскурсіях. Можливо, у них були інші причини, а можливо не пережили того, що одним російськомовним гідом у Києві стало менше.
Дуже багато моїх гостей, які часто ходили на променад зі мною і говорили російською, відтепер почали звертатися до мене українською. Хоча я їх про це не просив.
За два тижні я почав отримувати слова подяки від екскурсантів, які засвідчували, що мої дії спонукали і їх перейти на українську у побуті та  діловому спілкуванні. Можливо, я тоді уперше побачив такі сильні зв'язки наших маленьких рішень та великих наслідків.
Але найголовніші зміни, я вважаю, відбулися усередині мене.
Не минуло і місяця як я помітив, що моя українська змінює хід думок та витісняє "політично нейтральні" або проросійські конструкти. Простими словами, мені стало нецікаво розповідати гостям про "царствєнниє візіти в століцу Юго-Западного края" та "поетов сєрєбряного вєка в Кієвє". Я усвідомлював, що з моїх екскурсій, силою слова, тікають квартиранти та гості, які затрималися, звільняючи місце справжнім господарям столиці України.
На місце про- або російських приходили наші, яких не було, або ті, які були представлені вкрай мало, поверхнево чи схематично. Мій Київ змінювався. З "сахарной століци і третьєго города імперії" Київ перетворювався на Місто Нечуя-Левицького і театру корифеїв, центр УНР та столицю визвольних змагань. Його дороги почали виводити до помешкань Грушевських та Косачів, а квартири родини Франка або кабінет В'ячеслава Чорновола стали несподівано рідними та фантастично цікавими. Українська мова будувала Український Київ. У нім тепер так легко зустріти Євгена Чикаленка, побачитися з Людмилою Старицькою-Черняхівською чи навідатися до Стефана Таранушенка. 
Тепер, провівши сотні екскурсій рідною мовою, я свідомий, що ні цих зустрічей, ні цих адрес, ні наративів не було б і не могло би бути, зостанься б я з російською мовою викладу. 
Я знаю нині не з розмов, що російська мова в думках та на вустах ніколи не дозволить говорити про УПА чи Степана Бандеру без московських таврувань. Російська не спонукає опанувати твори Дмитра Донцова чи дослідити спадок В'ячеслава Липинського і через неї Олександр Ольжич чи Наталія Полонська-Василенко мають вкрай мало шансів потрапити у ваш дім. Зрештою, саме російська не дасть вам по справжньому відчути себе українцями, усвідомити частиною великого українського світу.
Тож не обманюймося, що можна самовіддано любити Україну, але говорити іншою мовою. Як не буває людей наполовину, так само не може бути патріотів на 0,75%.
Просто перейдіть на українську. Замість вас цього ніхто не зробить.
© Екскурсовод Сергій Савченко 

Пам'ятника Тарасу Шевченку

"Пам'ятники Тарасу Шевченку та їх значення" - розмовний лекторій з нагоди Дня пам'яток історії та культури та 210-ої річниці від дня народження Великого Кобзаря.
Під такою назвою у Народному музеї Тараса Шевченка відбувся захід, в якому взяли участь відомі дослідники, культурологи та громадські діячі з пам'ятко-охоронної спадщини Львівщини.
Відповідно до теми про значимість пам'ятників Тарасу Шевченку, їх візуалізацію, як визначну споруду та витвір мистецтва, що є частиною культурного надбання [культурної спадщини] України, і охороняється законом, розповів головний редактор науково-популярного видання "Наша спадщина", член НСЖУ, культуролог та дослідник історико-архітектурної спадщини Андрій Левик .
Ігор Гавришкевич - голова Львівської організації Національної спілки художників України, учасник восьми мистецьких експедицій (1997-2003 рр.) шляхами, які пройшов Тарас Шевченко (Україна, Вільнюс, Петербург, Казахстан), презентував свої роздуми про поїздку у Казахстан, розказав про враження від пам'ятників та мистецьких творів у цій країні, та наголосив на важливості вивчення, пошани до пам'яток культури і пам'ятників Тарасу Шевченку, зокрема.
Цікаво і надихаюче розповів про свої скульптурні роботи, про незвичну, дуже оригінальну за формою кам'яну скульптуру Тараса Шевченка, що знаходиться у Народному музеї Тараса Шевченка, Ярослав Мотика. Український скульптор - лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, член НСХУ - автор пам'ятників Євгену Коновальцю та скульптурної композиції Тараса Шевченка у Жовкві, ряду відомих скульптур в Україні.
Про важливість мистецького вкладу у виготовлення пам'ятників, їх культурно-мистецьке значення, естетику та історизм розповів Президент Благодійного фонду "Збереження історико-архітектурної спадщини м.Львова", голова ради Львівської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Андрій Салюк . ВІн також сказав: "Україна має багатовікову історію. Кожне покоління залишало своїм нащадкам власні здобутки та пам’ятки. Від покоління до покоління передавалися досвід, традиції, знання, спогади, легенди про історичне минуле народу. Так формувалася історична пам’ять. Завдяки історичній пам’яті ми усвідомлюємо себе як єдиний народ з спільною історією та самобутньою культурою, що має свою історичну територію, мову, традиції. Історична пам’ять дає можливість людині відчути себе нащадком свого народу та впевнено почуватися в сучасному світі. Тому важливо ставитися до минулого свого народу як до спільної історичної спадщини".
Варто зазначити, що під час тематичного лекторію прозвучали важливі для сьогодення думки, й в інших виступаючих. Як наголосив Ігор Гавришкевич: "Ми зобов'язані говорити про свою пам'ять і про ті об'єкти, які нагадують про відомих особистостей: Тараса Шевченка, Євгена Коновальця, Івана Франка, тому що сьогоднішня війна, це в першу чергу війна з нашою національною пам'яттю, з нашими пам'ятками і пам'ятниками Тараса Шевченка. Якщо ворог знищить нашу культурну спадщину, він знищить душу українця, а ми цього не маємо права допустити", - йшлося у його заключному слові.
Прекрасні музичні номери, виконані на гітарі, подарували львів'яни  Олександр Свєтогоров  та Ольга Донеччанка.
На загал учасники та гості тематичного лекторію з нагоди Дня пам'яток історії та культури України провели дуже цікаву дискусію та відзначили подію, яка має важливе значення для збереження та вшанування багатої культурної та історичної спадщини України.
Указом Президента України номер 1062/99 від 23 серпня 1999 року встановлено відзначати цю подію щорічно 18 квітня, щоб замислитися над значенням чисельних пам'яток, які славлять історію та культуру держави.
Культурна спадщина України налічує понад 70 тисяч об'єктів у більш як двох тисячах населених пунктах України.
До пам'яток належать і пам'ятники видатним особистостям та композиції відповідно славних історичних подій. З них - 1070 пам'ятників Тарасу Шевченку в Україні. А всіх - 1167, включаючи за кордоном.
Перший пам'ятник Тарасу Шевченку встановлений у 1900 році на території садиби Алчевських у Харкові. А перший публічний - у Романах, на Сумщині.
Перший пам'ятник Тарасу Шевченку у Незалежній Україні - в с.Воскресінці на Коломийщині у 1992 році.. Туди з'їхалося тисячі українців.
Цьогорічний День щодо пам'ятників Тарасу Шевченку - особливий. Ми відзначаємо його в час вшанування 210-ої річниці від дня народження Кобзаря та в час війни, коли російські нелюди нищать українську культуру і українські пам'ятники.
Модератор заходу: науковий співробітник Народного музею Тараса Шевченка Львівського Палацу мистецтв, голова Жовківського осередку УТОПІК Галина Фесюк

Вибори? Не хочу, не можу, навіщо як я є!

Як сказала одна українська людина нещодавно: - Цікаво: ми ще вівці чи уже барани?
Про яку війну йдеться, панове? Що війна є ми знаємо, але офіційно її немає! Офіційно війни в Україні немає! Верховна Рада України успішно оголошує продовження воєнного стану і заодно своїх повноважень, які скінчилися ще 2023 року, але не оголосила нікому війни — це факт. Війни немає, а воєнний стан чомусь є. 
Була спочатку Антитерористична операція, яка була переназвана в "Операція Об'єднаних Сил", а тепер взагалі невідомо що маємо в додаток до офіційно існуючого ООС. Україна немає офіційного визначення того, що тут у ній відбувається. В раші називають свою інтервенцію "Спеціальною військовою операцією", тому з боку України йде своєрідна "Неспеціальна військова операція", але де тут війна?
Ще і ще вказую, що щодо війни офіційного документа в Україні не існує і саме тому західні країни такі обережні, щоб їх зброя не була застосована по раші. Тобто наявне цинічне фальшування через просте небажання влади проводити вибори і крапка. Ситуація 2014 року в Україні була набагато складніша за більш визначене сьогодення, але вибори Президента України та до Верховної Ради України і місцевих рад всіх рівнів були успішно проведені. Треба хотіти! 
А хіба у 2019 не було війни на Донбасі? Була. І вибори були. Відтепер їх не буде в Україні. Тому, рідні українці, ви  вже не вівці... З чим і вітаю: демократія скінчилась. Хоча наш і ваш президент полюбляє хвалитися демократією в Україні, бо ось він робить буквально що захоче і ніхто йому в тому нічого не боронить. Слава Узурпатору Першому! То я наперед прогинаюся, бо щоб під мене прогнулося? Та ну! Я ж не гуморист, а нормальна людина, сподіваюсь.
Богдан Гордасевич
Навздогін: 
1.Мені особливо образливо чути "плачі вавілонські" про військових на передовій, тому що БК щодня доставляють, поранених забирають, а скриньки для виборів ну ніяк? 
2. Чи я за продовження терміну перебування на посаді Президента України Володимира Зеленського? Так, я за. Серйозно, бо це буде остання його обіцянка, яку він не виконає. Всі інші він вже не виконав! Серйозний чоловік! Коли обіцяв, то пальці хрестиком тримав, а ніхто й не побачив. Лохи! Чи барани? Я вже заплутався, тому самі визначайтесь хто ви. 
3. Стосовно ворожих інсинуацій, то проти Залужного вони також підкоп робили, але зняли його з посади не вони. Якщо влада вчиняє злочини, то до чого тут вороги?  
17.03.2024 
 
Довідки:
1. Після того, як 30 квітня антитерористична операція, що почалася в квітні 2014 року, змінилася операцією Об'єднаних сил (ООС) керівництво ЗСУ перейшло від СБУ до командувача Об'єднаних сил. Якщо АТО стримувало ворога, то мета ООС – звільнити територію України від російських окупаційних військ та захищати територіальну цілісність країни. «Операція Об’єднаних сил, яка розпочалася 30 квітня, відрізняється від антитерористичної операції тим, що це військова операція зі стабілізації ситуації на Донбасі та його соціального відродження», – пояснив командувач Об’єднаних сил генерал-лейтенант Сергій Наєв.

2. У час війни президент залишається легітимним — навіть якщо термін його повноважень завершиться
 05.03.2024, 15:15
Підбурювати українців майбутньою «нелегітимністю» Володимира Зеленського намагаються наші вороги

У період воєнного стану не може бути припинено повноваження президента. Їх буде продовжено, аж поки після завершення війни не виберуть нового главу держави. Це випливає з Конституції України, в якій визначено порядок організації та здійснення державної влади, і цей порядок спрямовано на забезпечення безперервності її здійснення. Відповідне роз’яснення на запит видання «Главком» щодо легітимності глави держави після того, як 20 травня 2024 року сплине п’ятирічний термін його повноважень, дала Центральна виборча комісія України.

У ЦВК зазначили, що з 24 лютого 2022 року в Україні триває воєнний стан, а згідно з Конституцією, на час воєнного або надзвичайного стану встановлено певні обмеження прав і свобод громадян — зокрема, заборонено проведення загальнодержавних та місцевих виборів.

Закон «Про правовий режим воєнного стану» визначає, що у період дії воєнного стану не може бути припинено повно­важень президента, а в разі закінчення терміну повноважень президента під час дії воєнного стану його повноваження продовжують до вступу на посаду новообраного президента, яко­го оберуть після скасування воєнного стану.

У ЦВК також пояснили: рішення щодо призначення виборів, процес яких не розпочався у зв’язку з введенням воєнного стану, ухвалює відповідний суб'єкт їх призначення не пізніше місяця з дня припинення або скасування воєнного стану. І додали, що призначення виборів президента належить до повно­важень Верховної Ради.

Тему «нелегітимності» української влади в останній час все частіше порушують у росії - щоб дискредитувати нашу державу перед світом. Мотивують це тим, що в Україні начебто «нелегітимний» парламент (вибори нового його складу мали відбутися у жовтні 2023 року). А також тим, що чинний президент України буде «нелегітимним» після 20 травня, дня, коли відбулася попередня інавґурація. У мирний час чергові вибори глави нашої держави, згідно з Конституцією, мали би відбутися 31 березня 2024 року. У кремлі вдають, ніби не розуміють, що проведення і парламентських, і президентських виборів в Україні наразі неможливе — саме через їхню, російську агресію.

Коментар для «ВЗ»
Андрій МАГЕРА, експерт із конституцій­ного права, член ЦВК у 20042018 роках

Добре, що ЦВК дала відповідь на питання, яке цікавить багатьох. Але оптимальним у цій ситуації було би тлумачення Конституційного Суду. Рішення КС розставило б усі крапки над «і»

Життя, як кіно, чи навпаки?

Не на вид жу. Не лю ди.
На Берлінському фестивалі показали фільм української режисерки Оксани Карпович "Intercepted" (літер. - "перехоплене")
Півтори години перехоплених телефонних розмов російських "солдатів" з України з сім'ями. Цитати не всі точні до слова, але суть передаю найточніше.
«Мам, мені так сподобалося катувати! Я тобі можу розповісти, про які тортури я дізнався і в яких брав участь» (і розповідає. Вибачте — не можу повторити). — Синку, це нормально. Я б, якби туди потрапила, теж ловила б кайф, а як інакше?» Це без коментарів. ніякий коментар не виявиться адекватним почутому. У залі – шок. Тиша цілу хвилину після закінчення фільму. Потім зал встає та влаштовує овацію. Рідко вдається ось так, за півтори години побачити картину світу. Російського світу.
«Ні, я не озлобився тут – я просто вбиваю нациків. Вчора йдемо, нам назустріч жінка із двома дітьми — ну ми їх і поклали. — Ну, правильно, вони нам вороги. - Так, мені їх не шкода. Це їхній вибір. Могли б поїхати, як решта. — Правильно, не шкодуй їх. Бий».
Ти там бази НАТО бачив? - Не-а. — Не бреши мені — там на кожному кроці їх бази, нам по телевізору розповідають. — Не дивись телевізор, мамо — там неправду кажуть. — Ну, як це неправду? Правду, звісно. Тому вас і послали туди, щоб ви нас від НАТО захищали. Ви герої. так і передай друзям. — Не лишилося друзів майже нікого — всіх повбивало. — Я пишаюся тобою та твоїми друзями».
«Ти знаєш, ці х@хли злобучі так добре живуть — краще за нас, правда. — Ну, так зрозуміло — їм Захід платить, вони бояться це втратити і за це воюють — а за що?
«Я тобі та дітям стільки шмоток привезу — ми тут у квартирі зараз, вони все кинули, втекли. Спортивна така сім'я - одних кросівок десять пар, і всі фірмові. Я все зібрав, у рюкзак запхав. Хлопці вантажівками вивозять, а я не маю вантажівки. — Гарний ти в мене, господарський — усе до хати. До речі, Софія цього року іде до школи — може, десь комп'ютер забереш?»
У цих розмовах голоси з Росії набагато цікавіші, ніж голоси окупантів. З цими все ясно — вони прийшли забирати, вбивати, катувати. але саме жіночі голоси — матерів, дружин, подруг — показують такий ступінь дегуманізації, який можливий, здається, лише у фантазії-антиутопії. Ці люблячі голоси просять більше вбивати, щоб кохані скоріше повернулися додому. Ці голоси бажають смерті українцям. Ці голоси просять не шкодувати дітей.
«Мамо, навіщо ми сюди приїхали? Жили собі люди, а тепер ми півкраїни трупами засіяли. Навіщо? — Не смій так казати. Вони не люди взагалі. Воюй далі».
Родіна мать.
Перемать.
Катерина Барабаш
Усі реакції:
2Ви та ще 1

"Все добре"



Alisa Yanvarskaya
Господи, яка історія. Є і такі хлопці тут. Хоча деякі французи говорили мені, що якби б навіть у Франції розпочалась війна, вони б нічого не захищали і просто втікли.
Текст про Andras записав Olivier Jouet (переклала Елизавета Юхнова): 
"16 лютого 2023 року у бою під Сватовим, на сході України, загинув француз Andras Gallozzі.
Його мама Едіт, сьогодні буде на Майдані в Києві, а в цей же час Rmi Fritsch та інші будуть на кладовищі, де спочиває Андреас у Франції, щоб вшанувати пам'ять Героя.
Андреасу Галлоцці було 22 роки, родом він з департаменту Йонна регіону Бургундія. Він завжди хотів бути військовим і приєднався до 17-ого інженерно-парашутного полку у вересні 2020 року.
Андреас поїхав з Франції, щоб захищати демократію, Україну, українців, Європу. Під час навчання в Міжнародному Легіоні, де він отримав прізвисько «Frenchie» («Френчі»), багато, хто відзначав, що він був рішучим і з задоволенням виконував свій обов’язок.
У телефонних розмовах з мамою Едіт він повторював: «Мамо, мені добре там, де я зараз; я знаю, для чого я приїхав; я розумію, на що я йду». Одного разу на передовій, він їй сказав: «Мамо, тут 14-18 (*роки Першої світової війни) в XXI сторіччі».
Його двоюрідний дідусь, чию історію Андреас чув і добре знав, як й інші члени його родини, впав у траншеї окопа в 1918 р. і останнє, що сказав було: «Все добре».
В особистих речах Андреаса, які повернули колеги з Міжнародного Легіону, його мама знайшла записку з вказівкою для родини, де шукати його останні слова в телефоні.
У «замітці вже запізно» писалось:
«Війна це прокляття людства, тому, що війна ніколи не вмирає. Завжди будуть справедливі причини, за які варто битися і вмирати за необхідності, боротися проти божевільних, які хочуть зруйнувати все, що їх оточує заради власного Его…нічого іншого крім дрібниць.»
…тоді він напише в якості своїх : «Останніх слів»:
Вказавши, що подальший текст був натхненням від листів французьких солдатів Першої світової війни, Андреас добровільно обрав текст, можливо його він зачепив найбільше і він його адаптував, додаючи власні слова.
« Останні слова:
« Моя найдорожча мама, люба родина, мої вірні друзі. Для мене війна скінчилась, але я ні про що не жалкую, я бачив достатньо героїзму і страхіть.
Я молюсь, щоб ваша доля була більш милостива. Наше життя – коротке. Я вдячний небу за всі радості, за все щастя, і випробування, які приготувала мені доля.
Моє життя було чудове і майже наповнене.
Ці декілька фраз будуть моїми останніми. Я прожив свої останні години, переглядаючи усі фото з вами, мої дорогоцінні спогади.
Лише чудо могло б мене врятувати. Я знав, що ця місія могла бути занадто небезпечною, однак я чоловік впертий, я не хотів залишати своїх друзів їхати самим в центр цього пекла.
Війна робить людей божевільними. Я виконав свій обов’язок, відстояв честь Франції, України і Європи. Я не відчуваю жодних докорів сумління щодо від’їзду в Україну, я знайшов сенс свого життя та своїх переконань. Єдине про, що жалкую, можливо, це те, що я не мав часу покохати когось усім своїм серцем.
Я сподіваюсь ви знайдете сили мене пробачити і Господь хотів би можливо з’єднати нас на небі або в іншому місці, роз’єднавши нас на цій землі.
Не забувайте ніколи солдатів, які загинули за праве діло.
Я ніколи вас не забуду, я люблю вас»
Останні слова були написані 1 лютого 2023. Андреас загинув у бою 16 лютого 2023.
Опинившись в руках побратима-японця, Андреас вимовив останнє: «Все добре»"
Repose en paix Andras
16 Fvrier 2024 : Hommage Andras Gallozzi
«Frenchie»
Фото зі сторінки мами Edith Gallozzi

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
294
попередня
наступна