Час-це все наше життя,воно як вода,що біжить в даль,а саме головне,що його не повернути.Неможливо купити чи продати,неможливо перемотати вперед чи назад...                 Як пісок під час відливу повільно і поступово йде з-під ніг,так і час стирає із пам"яті не тільки події,зустрічі,а іноді цілі фрагменти із життя...Час дійсно лікує:відходить гострота втрат, відходять спогади про погане,залишається тільки хороше...                                                       Час любить нас і не нагадує про себе, дає своє багатство:секунди,хвилини,години, дні і роки задарма,але коли ми усвідомлюєм,що час проходить і ніколи не повернеться,час перестає нас любити.                                                                                                               Час робить складне простим, допомагає обдумувати і приймати рішення ,загоює  рани, розставляє все по своїх місцях.Здається,що може бути простіше і природніше за час?

  Любовь без ответного чувства грустна... Это всё равно, что дарить подарок кому-то и не ждать, что его раскроют, посмотрят, порадуются. Даря подарок, ты мечтаешь подарить радость человеку, сделать ему приятно, поэтому тебе и радостно, в предвкушении его радости. Подарок отложили в сторону, даже не раскрыв, а тебе всё равно? Ты ведь не ждал ответа? Не мечтал об ответной радости? Возникает вопрос, даря подарок, кому ты хотел принести радость, себе или тому, кому дарил? Если тому, кому дарил – то радости ты ему не принёс (подарок ему не нужен). Если себе – то в чём эта радость? В радости другого? Так её не было! Ты даришь любовь человеку, которому она не нужна и радуешься. Чему? Собственному умению любить? Тогда это самолюбование и гордыня. 
  Такая любовь может породить два разрушительных чувства. Первое – жалость к себе – я бедненькая дарю ему, а он неблагодарный. И второе – чувство вины – я заставляю его страдать от неспособности ответить на моё чувство. Кому нужна такая любовь? Никому. 
 
   

 На вулиці тихо плаче дощ. Сльози природи омивають парки, будинки, доріжки. А люди мчать у своїх справах, зовсім не помічаючи того, що плаче небо...                                                        Я  люблю дощ, не завжди, але люблю ... Я  вдивлялась у вікно: дощові краплинки падали одна за одною,  бавились між собою, жартували, пританцьовували, насолоджувались вітром ... Вони, як людські долі, то зустрічалися і швидко та енергійно бігли уперед, і навіть холодний, чимось незадоволений, інколи навіть жорстокий вітер був не в силі змінити їхній напрям, то раптом несподівано розбігалися, перетворювались на водяний пил ... Я чітко бачила ті відбризки, відчувала їх на собі ... Свіже повітря зненацька увірвалось до кімнати, заполонило мене, бавилось з моїми думками ,вибирало тільки ті, що йому було найбільш довподоби, перекидувало окремі уривки, фрагменти  мого життя ... Гра тривала недовго, все відбувалося швидко, миттєво. Щось причаровувало мене у цьому безперервному процесі ...    Я слухала дощ... Така неповторна музика важких, грозових крапель, що б’ються по шибках і підвіконню, немовби просяться, щоб їх впустили до хати! Люблю цю музику, люблю думки під неї... Стільки всього надумала  - про світ, про відносини, про те, що завтра - знову робота, що знову замкнеться коло "дім-робота-дім". Мабуть так і треба... А дощ все йде і йде - густий, сильний, теплий...                                                                                                               

... Ніч - це мій час...
Дивно... Іноді ми прагнемо самотності, а нам ніяк не вдається залишитися один-на-один зі своїми думками і почуттями. А іноді нам необхідно щоб хтось був поруч, а його немає... 
Я  відчинила вікно, а там пахне літом...
В пам'яті одразу ж постають образи, асоційовані із цим поняттям,для кожного свої.
Дивно якось - ніч, всюди темінь і чорнющі очі вікон сусідніх будинків насторожено зазирають у душу, немов питаючись: "А ти чому не спиш? Всі вже поснули - так треба. Не порушуй правил"...Так-так, усі довкола поринули у солодкий вир сновидінь, а я ще не сплю. Це я, власне, мабуть про людей-сов...таких, певно, меншість, бо ж довкола мене тиша і пустка. У такі моменти добряче чіпляє самотність,
Ніч - пора роздумів, покаянь, зізнань, усвідомлень. Може це і є час істини, бо зранку, коли прокинулася, усе здається таким безглуздим та дріб'язковим - усе те, про що думала цілу ніч...  

Життя - це можливість. Скористайся нею.
Життя - це краса. Захоплюйся нею.
Життя - це мрія. Здійсни її.
Життя - це виклик. Прийми його.
Життя - це обов’язок твій насущний. Виконай його.
Життя - це багатство. Не розтринькай його.
Життя - це таємниця. Пізнай її.                                                                                       Життя - це пісня. Доспівай її до кінця. 
Життя - це боротьба. Стань борцем.
Життя - це безодня невідомого. Ступи у неї без страху.
Життя - це удача. Шукай цю мить.
Життя таке чудове - не змарнуй його!
Це твоє життя. Виборюй його!

---

[ Читать дальше ] Чи потрібні нам емоції? Коли ти відчуваєш їх -ти на сьомому небі, коли все проходить залишається- пустота. І залишаються лише спогади, більш нічого і ти живеш ними,          розуміючи, що повернути нічого не можна.

   Не можна повернути ні емоції, ні події ,які тобі їх давали. Хочеться сховатися від реальності , завернутися в кокон і не виходити із нього.   

 Наші емоції-як айсберг,що плаває по воді,але зроблений не з льоду,а з невідомої речовини,яка легша за воду.Таким чином,половина айсберга,що знаходиться над водою-це позитивні емоції,а та половина,що під водою-негативні...І чим більшим є наш айсберг,тим повноцінніше ми живемо.Але іноді,коли переважає одна із  частина айсбергу,він може піти під воду.Тому свій айсберг потрібно ростити рівномірно.                                                    

---

 На мою думку, для людини дуже важливо вміти виражати емоції.По крайній мірі позитивні.А негативні все таки краще якось приховати...                                                            А ви як думаєте? Це правильно-яскраво виражати емоції? Чи все-таки ні?                                                               

                                                                             

                                                                                                                              

 Людська душа…Її можна порівняти з гумовою надувною кулькою. Кулька надута і літає-це літає вільна людська душа.
  Але раптом кулька підлетіла до іншої, такої ж кульки і легенько доторкнулася її-і вони поєдналися. Так і душі людей торкаються одна одної. Вони шукають точки взаєморозуміння і взаємного інтересу. Якщо таких точок стає менше і менше, кульки розлітаються, як і душі людей розходяться в різні сторони, коли їм здається, що взаємного інтересу немає і їм не дуже приємно бути разом… Їноді це доставляє задоволення і душі продовжують поєднання, даруючи одна одній ніжність і тепло. І тоді вони вже не можуть одна без одної і літають, як єдине ціле.
 Але буває і так, що одній душі хочеться сильно надавити на іншу. Тоді одна кулька починає придавлювати іншу до стіни. Вона затискає її так ,що кулька не може повернутися і змінюється в розмірі. Тепер вона не відчуває ніякої свободи руху і застигає в такому стані на довгий час. Так і людська душа, придавлена і розтерта іншою душою, корчиться від болю, від неможливості звільнитися і втрачає свою початкову форму…
 Розплющена за довгий час здавлення, душа не може швидко прийняти свою початкову форму, але свобода і чисте повітря зроблять свою справу - душа поступово розпрямиться, щоб повернутися, хоч може і не до кінця, до своєї початкової форми – круглої кульки.  
 

Чи не помічали ви, що ми живемо у світі страхів: кожного дня ми чогось боїмося – боїмося померти, захворіти, боїмося втратити близьких людей, боїмося їх не знайти і залишитися самотніми, боїмося переходити дорогу, боїмося втратити роботу, боїмося поглянути в очі своєму минулому і закриваємо його від майбутнього, боїмося робити помилки – страх переслідує кожного і здається, що нема тому порятунку... 
Ми самі заганяємо себе у певні рамки, що обмежують наш потік думок, рухи, дії... Ми живемо у психологічних клітках і навіть цього не усвідомлюємо, не помічаємо. Мало розкутих, вільних, незакомплексованих людей, що можуть поглянути в очі страху, що не бояться робити помилок, що живуть, а не існують, що звільнили себе від забобонних рамок і сприймають світ таким, яким він є... 

 Для кожної людини притаманно згадувати своє минуле життя, яке інколи буває не таким і безхмарним... Часто ми картаємо себе за зроблені помилки і одразу ж мріємо про світле майбутнє, де розходитимуться перед нами гори, цвістимуть квіти, ми будемо ідеальними і робитимемо все якнайкраще...

Але майже ніхто не думає про сьогоднішній день, про цю мить, яка канула у минуле і ми навіть цього не помітили... Ми не живемо зараз, в цю хвилину, адже постійно зайняті спогадами про минуле або планами на майбутнє... А годинник життя ж не зупиняється: тік-так, тік-так - час спливає, його не повернути, життя пробігає перед нашими очима, а ми навіть цього і не помічаємо... То скільки ж жити десь там - у минулому чи десь там - у майбутньому...? Чому б просто не жити зараз, у цю хвилину, у цю мить і пити сповна її солодкий чи гіркий нектар?

 Кажуть, ніхто не заслуговує на твої сльози, а хто заслуговує, той ніколи не примусить тебе плакати. Насправді так воно і є.
Коли плачеш краплями болю і непорозуміння, вони важко падають на землю і голосно розбиваються, глушать неспокій і пригнічення. Спрагла земля вбирає їх жадібно і з вдячністю, і знай, вони ніколи до тебе не повернуться, вони так і залишаться частиною того, на що ти ступаєш.
Коли плачеш від щастя, коли тебе переповнює щось незнане,  величезне і чисте, рветься з тебе у всі сторони, ти сягаєш розмірів кімнати, вулиці, планети, і раптом тобі не вистачає простору, ти стаєш простором, ти стаєш життям, ти стаєш вибором... Ти плачеш. Ці сльози ніколи не підкорятимуться силі тяжіння, вони легкими бризками злітають в небо як фонтан неймовірної висоти. Вони летять туди, куди їм ближче. Вони народженні літати. Але вони впадуть, вони відновлять сили, вони назавжди залишаться тими божественними кульками, які падають на землю, щоб відбитись і знову торкнутись неба. Вони живі.
Я сьогодні знову плачу... І стаю сильнішою!!!