хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Ти дрімав у мене на руках…

Закохався серпень в осінь золоту,
Й попросив розлучення у літа.
Втратив сон, бо юність згадав молоду,
Дарував коханій ласку, ніжність , квіти.

Листям засипала милого вона,
Ніжилась в обіймах, до серця горнулась.
Та забула мабуть – не його пора,
Нащо тільки доля усміхнулась.

Вересень вітрилий в снах її ховав,
Жовтень прикривав її дощами.
Листопад зустрічатись з милим не давав,
Обіцяв засипати коханих.

Залишився серпень з літом назавжди,
Та у серці образ ніжний носить.
Знає, що від долі нікуди втекти,
Одне щастя – поруч завжди осінь.


Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті легкими повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої далекої гори, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала її пахощі уже на тобі… І розуміла - ти підеш…

Я так люблю тебе. Ти спокійний, приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за той безмежний спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві коло сусідського тину, який перехилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у розкішних травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Червонобокі яблука котяться на стіл. Вони такі соковиті і пахучі. Дух яблук наповнює всю кімнату, що дихає таємничою давниною, що причаїлась нишком у кутках.

Ти розплющуєш очі…Вони солодкі та ліниві. Розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! І я тягнусь до тебе… Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює усеньке серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті… Вмирає від того, що їй несила більше жити…

Побудь ще трохи, не йди… я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих затишних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись… І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною… Я на диво спокійна… Я легка… Я в ту хвилину майже свята... Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
           
Коханий, не йди… до осені...

5

Останні статті

Коментарі

114.08.15, 13:33

    214.08.15, 15:41

      315.08.15, 08:33

        415.08.15, 22:55

        чудово.

          59.09.15, 06:48