Коротше, ми тут нерозважливо пішли в наступ, уяви не маючи, прото кого
поперли, і через це скоро нам жаба цицьки дасть. Та й хто нас підзудив іти у
той наступ дурний? Чи не варт було б замиритися та й ходити по-сусідськи один
до одного по чарці перекинути? Так ні...
Добре, все ж таки краще емоції кудись у шухляду засунути, та й викласти цю
халепу трохи докладніше. Щоб і самим стало зрозуміло, що до чого і чому.
Так от, з ким ми маємо справу на цій землі? Я маю на увазі - на Землі, з
великої літери. Ясно з ким, з природою. Чому з «ким», а не з «чим»? Та «з чим»
сказати вже й язик не повертається, бо ж занадто вона премудра.
Ну от наприклад. Я радий був би позбутися всіх і жити собі десь робінзоном,
щоб оці писки не бачити навколо. Обридло, чесне слово. Постійно відчуття, що ти
від когось залежиш. Для мужчини таке відчуття іноді так в кишки впивається, що
мужчина від цього йде та й напивається, пробачте за риму. А живи собі на тихій
луці під деревами, та в хижці, та рибки собі влови, моквочку ото висмикни,
земельку струси та з’їж... Так ні. Ця премудра природа змушує нас жити вкупі. І
залежати від чортової уйми інших двоногих істот.
І з жалем констатувати, що той славнозвісний Робінзон таке собі життя
більш-менш стерпне налагодив тільки завдяки всякому знаряддю та інструментам,
які встиг з корабля розбитого на берег перевезти. Вже не кажучи про всі його
знання, якими він користувався аби якось прожити. Теж не на пальмі вони виросли
і на голову впали. Також інші двоногі його всьому навчили і до всього привчили.
Тобто був начебто незалежним, залежачи від них усіх.
Коротше, висновок – сумніший за сумнішого: без людей ти не людина. Оце
такий закон природа нам прирекла, і спробуй його порушити... Кара Божа, чесне
слово.
І от, живеш вкупі з усіма і тільки й дивишся, як та природа з нас
глумиться. Ну, те, що змушує нас все отримувати від цієї купи, то ще так-сяк
можна з цим примиритись. Але ж мусиш і на них працювати. «На благо
суспільства». Отакого ярма на шию бідного трударя накинути... Ну, не
посперечаєшся...
А загалом, підсумувавши, бачимо, що два закони ми маємо від природи, двома
ланцюгами вона нас прикувала один до одного: мусимо отримувати і мусимо давати.
А якщо ні, – то на себе й нарікай. Коли навіть встигнеш вмерти, не діставши тим
ланцюгом по чому попало, - так діти тебе колись згадають, «незлим, тихим
словом».
Ну, щодо отримання, то особисто я згоден. Хай дають, я ще й комору до хати
прибудую, щоб було куди складати. Та й усі ми, власне, згодні. Відразу як
засвітить щось собі отримати, – ось воно вже мені й моїм здається, а коли не
попало мені, то так, неначебто твоє прямо тобі з рук забрали. А от якщо з боку
закону природи на це отримання подивитись, то тут вже не жарт: взяв не по мірі
своїй, - то вже кому суд людський, кому совість, а кому й нащадки суддями
будуть. Не минеться. Без терміну давності.
А от давати... тому ж суспільству... Тут вже як у відомому жарті про гроші
в борг: береш чужі і на якийсь час, а віддаєш – свої і назавжди. І хто судитиме,
– дав ти все, що повинен дати, цьому збіговиську, що суспільством зветься, чи
так, аби очі замилити? Тільки сам собі й суддя чоловік.
А що я? Я б і радий іноді попрацювати на громаду, і зробити все як
годиться, але ж я не сам. У мене ж внутрішній голос є, який, куди не повернись,
а він: «Ти що – каже, - здурів? Ти ще мало зробив для них? Тобі що, більше всіх
треба? А здоров’я – ти про нього подумав?» Та крім цього причепи ще й жінка ж
є: «Ти де це лазив? На «общєє благо» час прохвинькав? А я? А діти? А ти вже
місяць як обіцяв...», ну і так далі.
Тобто, що не кажи, а другий ланцюг у нас занадто гумовий. Розтягується
безсовісно і робить з усіх нас юрму егоїстів, яким жорсткий закон природи: «як
не вкладатимеш в суспільство – всім капець», - ні шию нам ярмом не натирає і ні
в руки кайданами, ні в печінку совістю не в’їдається.
Проте хай би вона, та природа, мене самого за це їла, бодай подавилася б, -
а то ж кругову поруку влаштувала. Ти чогось не доробив, гвинтку не догвинтив, -
а та гвинтка не тобі гикнеться, а десь на краю землі комусь у це саме угвититься
і прокляттями та злістю по всьому світові відлунням піде. А потім син твій
колись, полаявшись з усіма, править додому та й думає, - і чого це люди такі
всі злі поставали?..
От і смажить нас усіх, без олії, на цій землі, як на пательні, через ті
гвинтки. Ну, ясно що не гвинтки винуваті, а закон тієї премудрої природи, щоб
жити усім вкупі. І як це не гидко, – залежати від усіх. Ми ж так вже обсіли
землю павутинням наших зв’язків, що ніяким віхтем її не зметеш.
І що далі, то гірше. Якщо раніше я залежав лише від того дядечка Лю, який в
своєму занюханому Дзиндзяні якомусь склепав щось на третій зміні, щоб це «щось»
мені на голову впало, то тепер цих дядечок Лю вісім мільярдів на мою голову.
Смажимося, одним словом. А далі що буде, то краще вже й не загадувати. І
при цьому, що дивно, і не відчуваємо як нас загнуздало. А навпаки, наче віжки
насправді в нас у руках, і ми собі «цоб» та «цабе», - і один на одного, і на
землю, і на природу. І в захваті бойовому від того, що наступаємо і наша
бере... На кого «наступаємо»? На Природу? Тю...