Конституція обумовлює державність
Слово «конституція» означає з латинської «сталість», «стабільність» (від лат. constanta - постійна, незмінна) і має своє історичне походження від виборів у Римі часів прадавніх ще до Р.Х., коли певний претендент на виборну посаду у своїй передвиборній програмі оголошував ті сталі принципи, яких він буде дотримуватись, перебуваючи на посаді. В тому було щось добре і щось не дуже добре, тому під час наступних виборів у новій програмі і сам претендент, і навіть його суперники, декларували ті норми, які сподобались громадянам як позитивні, а все нездале – відкидалося і забувалося. Коли це повторювалось безліч разів, то виникла ота звичка, яку ми називаємо «традиція». Але варто зауважити одне головне: традицію виконували, контролювати і оберігали самі люди, а не хтось невідомо хто. Наголошую на тому, бо в багатьох людей існує своєрідний фантом «держави» як вищої справедливості, що діє самочинно та ідеально в автоматичному режимі, а так не є! Держава – то є люди! Їх сукупність. Держава – це всі ми! Тому які є ми – така у нас є держава. І навпаки: яка Держава – такий в ній народ. Коли значна маса народу толерує державну корупцію і тільки мріє, аби до неї долучитись, - то хто винуватий нашим злидням? Держава? Конституція?
Не хочу бути занадто злосливим, проте мене дратує дивний синдром посеред наших людей, які позитивно сприймають всілякі порушення законів, так би мовити, «на користь справі». Прикладів тому у нас безліч і всі вони типові, як ось Президент наказує публічно понизити комунальні тарифи для населення, хоча це не його сфера діяльності взагалі. Та народу люб герой, що його захищає, тому і лунає величне: «ану робіть!» Що означає, то є незаконно? Я вас призначив – я вас і познімаю, якщо проявите непокору. Красиво виглядає, але коли з часом люди дивуються, чому в їх державі такий хаос, сум'яття і безпорядки, то це саме тому, що всім на закон начхати. Найдоступніший приклад є «Правила дорожнього руху», коли головним є не їх виконання, а щоб ваші порушення не були зафіксовані та покарані, тобто «не попастися»! Порушувати свідомо правила аж до моменту затримання дорожньої поліції, після чого я не я і провина не моя. Тому гарні дороги – це дуже добре, але куди важливіше, що робиться на тих дорогах, бо то і є показник рівня державного правопорядку.
Правопорядок всіх держав світу тримається на співвідношенні двох принципів: репресії та свідомості. Переважно щодо дотримання законів застосовують репресію, тобто застрашуванням жорстокою покарою. У більш розвинутих цивілізованих країнах світу дотримання законів є свідомою позицією громадян їх не порушувати. Для прикладу, один з наших емігрантів до Канади хвалився, що за 30-ть років проживання тут він жодного разу не мав контакту з поліцією, тому що він пильнував нічого не порушувати. Мудро. Маєш спокій, знаючи, що нічого не порушив свідомо, бо інше – то інше. Для нормального співжиття людей куди важливіше не жахатися щось там порушити боячись кари, як не хотіти цього робити. Тільки злочинці вважають інакше і живуть у вічному страсі бути викритими і покараними. Обирає свою долю кожен сам. На щастя, більшість людей обирають свідоме дотримання правил та законів, щоб жити спокійно і навіть – щасливо.
Варто також зауважити, що норма соціальної поведінки кожного є транскордонною якістю, тобто коли ви мандруєте країнами світу, то не вивчаєте попередньо тонкощі законодавства кожної окремої країни, а свідомо поводитесь порядно, якщо до того звикли вдома, і тоді не виникає жодних проблем де б ви не були. Аналогічно живучи у власній державі не обов’язково знати достеменно Конституцію та законодавство, але однозначно не можна сприяти чи просто симпатизувати його порушенню в усіх варіантах та обставинах. Як казали давні римляни: поганий закон все одно закон. І вони праві, бо протилежним тому йде беззаконня, що ми в Україні сповна споживаємо. Поганий закон потрібно виправити законним чином, а ще краще – не приймати від початку поганих законів. Так звана проблема з «євробляхами» не з неба впала, а з продажності депутатів ВРУ, як і тепер маємо те, що маємо і на що заслужили. Хочемо в державі порядку? Хочемо! Тоді розвивайте власну свідомість дотримання законів як і домагання позитивного результату з того, тому що коли сам закон фактично зумовлює його порушення – це ніякий не закон. Законом є стала норма позитивного змісту і результату. Усе інше є юридична казуїстика. Багато такого ніякого і в нашій Конституції Україну, але поза пустими деклараціями є також змістовні речі, що мають силу до виконання і водночас є безсилі завдяки негативній громадській опінії. Згідно з нормами Конституції України в редакції 2004 року головною особою держави є Прем’єр-міністр України, як керівник Уряду і всіх виконавчих структур в державі. Але насправді де то правда?! Головними є Президент України та Офіс Президента України: всі головні рішення приймаються тільки тут. Вони тільки виконуються Урядом за сприяння ВРУ, проте цей процес скорше відповідає Конституції України в її первинній редакції 1996 року, але ж вона вже не є чинна. То в якому світі законодавства ми живемо? І чому? Бо люди так хочуть? Отож бо і воно: якісь люди того хочуть. Насправді в Україні відсутній будь-який громадський контроль за первинною ланкою законодавства – Конституцією. Причому найпроблемніше, що цей громадський контроль виникає не сам-по-собі, а починається як Дніпро-Славутич з безмежної кількості малесеньких джерел і потічків, тобто дієвий громадський контроль зачинається в головах окремих громадян та їх об’єднань.
В тому громадському контролі і є головна значимість Конституції як дієвого закону суспільного буття. Для того кожен член суспільства має бути уповноважений на свою волю. Зрозуміти то не є просто, але потрібно. Коли людина вважає свій державний голос нікчемним – значить вона визнає свою особисту нікчемність. І навпаки: якщо людина живе з певним рівнем самоповаги – тоді кожне її рішення має значення. На жаль, в нашій Україні з тим всім дуже велика проблема. Чому? А тому що! Почну з того, що ще у досить недалекому минулому існував на різних зборах й нарадах під час голосування наживо термін «подавляюча більшість», яка буквально подавляла меншість, тобто її давила і знищувала фізично. Камери тюрем і всіляких «зон» наповнювалися саме з меншості, яка була незгодна з більшістю. Називався цей процес як «демократичний централізм» і був основою тоталітарної комуністичної системи за часів існування СРСР та УРСР, як його складової. Хоча тогочасна Конституція СРСР (як і її аналог в УРСР) була за визначенням експертів конституційного права чи не найбільш демократичною в світі, але реальність життя мала абсолютно протилежний суворо тоталітарний характер, що можемо спостерігати по реаліях в сусідніх пострадянських країнах, де право діє виключно на догоду владі.
Коли право не є право, як справедливість, а як кермо-дишло – куди повернуть, те і вийшло, то люди в нього не вірять і зневажають. Наша сучасна громадська свідомість паралізована суто цією деструкцією права та його злочинною дією. Водночас без свідомого активного поступу щодо правдивого права можна забути про демократію, яка сама є за природою дії доволі проблемна річ. Популізм і демагогія досить поширені види обману під час виборів, як і чимало самообману суто самих виборців призводять до негативних рішень і підсумків. Далеко не один Адольф Гітлер законно прийшов до влади завдяки демократичним виборам. На жаль, це є головна вада демократії, яку пан Черчилль вдало обізвав: «Демократія – то є гидота, але кращого людство ще нічого не придумало». І він правий, бо всі інші придумки людства виявлялися гірше огидної демократії. З того йде головний посил демократії для кожного, що перемога більшості є перемогою для всіх!
Зрозуміло, що в цивілізованих державах більшість толерує меншість, а не винищує її, що траплялося у вигляді громадянських війн. Так само і меншість визнає владу, яку обрала більшість їх суспільства, або знову починається громадянська війна. Ще майже нормою є інвазія сусідніх держав до країни зі громадянським протистоянням та нестабільністю. Стабільність в державі обумовлює головний закон – Конституція, а в Україні вона хоч і є в наявності, але бездіє за фактом, отже все нестабільно і досить непевне в нашій країні Україні, тому ворог наполягає на спробах знищити нас і наш суверенітет. Навряд чи Україна зможе перемогти, якщо не отримає сталої основи свого державного буття – реально діючої Конституції. Діючої найперше – в головах громадян Української Держави, а не як славнозвісна Конституція Пилипа Орлика, що завжди була лише паперовим документом епохи і не більше.
На завершення варто згадати промову діючого Президента України Володимира Зеленського на не урочистому, а пленарному засіданні Верховної Ради України, де відзначили чергову 27-му річницю Конституції України саме таким чином: обговорили, як усе буде добре і прекрасно, але жодним чином не торкнулися тем суто конституційного змісту. Напевно, що з тим проблем немає. Принаймні для ОПУ та ВРУ. Але не для України. Не даремно є українське прислів'я, що: дурень думкою багатіє. Йти ось такою країною-недодержавою до ЄС і НАТО звичайно що можна, а зайти – отого вже зась. Воно є ще одне гарне суто українське прислів'я: хвали мене моя губонько, бо розірву до вуха. Не кожен зрозуміє ту криваву усмішку від вуха до вуха.
Богдан Гордасевич
26 червня - 4 липня 2023 р. (7531 літописний)
м. Львів
