Днями Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) повідомив про заснування трьох нових митрополій УГКЦ на території України. Для чого відбуваються ці зміни, як вони узгоджуються з канонічним правом, які можуть бути їх наслідки та як це вплине на осягнення УГКЦ статусу Патріархату? На ці та інші запитання РІСУ попросила відповісти відомого каноніста УГКЦ, доктора канонічного права, директора Інституту церковного права, митрофорного проторесвітера Михайла Димида.

— Отче, розкажіть, будь ласка, докладніше, якою на сьогоднішній день є структура УГКЦ?

— Треба почати з того, що Українська Греко-Католицька Церква не має однорідної структури. Це — три різні структури: одна — Верховне Архиєпископство, яке охоплює частину України без Закарпаття; друга — Церква в діаспорі; третя — власне Мукачівська Греко-Католицька єпархія. Ці три структури українців греко-католиків певним чином пов’язані між собою, але не повністю. Це є сучасний стан. Власне, Верховне Архиєпископство прирівнюється до незалежної митрополії. Наприклад, такої, як у Словаччині. Там є «своєправна» Церква, яка має мінімум три єпархії, оформлена в митрополію, що дозволяє мати свій Синод. У нас є більше єпископів, і ми є Верховно-Архиєпископською Церквою, але вона могла б назватись і митрополією.

УГКЦ називається інакше, бо має більше прав. Різниця між «своєправною» Митрополією (suijuris), чи Митрополичою Церквою і Верховно-Архиєпископською Церквою є в тому, що Верховне Архиєпископство прирівнюється до Патріархату і набагато більше речей може вирішувати самостійно, без потреби узгоджувати все з Римським Апостольським престолом. Така сьогоднішня структура.

— Відомий католицький каноніст Джордж Недунгетт Т.І., коли пише про митрополії в своєму Путівнику по Східному Кодексу, підкреслює, що серед всіх Східних католицьких Церков тільки УГКЦ та Сиро-Малабарська Церква мають правдиво митрополичу структуру. Що це означає?

— Отже, в Католицькій Церкві є два типи митрополій. Є «своєправні» митрополії, чи Митрополичі Церкви, і є митрополії, які є частинами Верховно-Архиєпископської, чи Патріаршої Церкви. Але митрополій, які б належали до Верховного Архиєпископства УГКЦ, в нас немає. Ті митрополії, які є в США, Канаді та Польщі — це митрополії, які прямо залежні від Конгрегації Східних Церков.

— Але їхні єпископи є членами Синоду УГКЦ?

— Це є реальний зв'язок тих єпископів із своєю матірною Церквою. Однак, в цьому контексті слід згаладти про вимоги всіх східних патріархів до Римського престолу. Іде мова про юрисдикцію патріарха поза патріаршою територією. Вимога полягає в тому, що «закордонні» єпископи мають бути дійсними членами тієї Церкви, до якої вони належать. І головною інстанцією, яка все вирішує, є Великий Синод Церкви. Але сьогодні для одних головною інстанцією є Великий Синод, а для інших — Римська канцелярія.

— Тоді, отче, що означає для УГКЦ виокремлення цих трьох митрополій на території України? Як зміниться структура Церкви?

— Це є унікальний прецедент в Україні. Але спершу трошки історії. Перед тим була Київська митрополія, потім була Галицька митрополія. Але завжди так складалось, що був один митрополит і одна митрополія. Якщо Київська занепадала, то Галицька підіймалась, якщо остання занепадала, то знову відроджувалась Київська. Покійний каноніст о. Йосиф Андріїшин твердив, що в Україні було одночасно дві митрополії: Київська і Галицька. Але ніхто не підтримує тезу, що це були різні митрополії. Згідно із загальною думкою, в Україні була одна митрополія — чи Київська, чи Галицька, — але це була одна традиція. А згодом ця одна митрополія виросла, і в 1963 році митрополит Йосиф Сліпий усвідомив це і отримав від Римського престолу визнання, що це не є проста митрополія, а що це утворення, вище за статусом. І ця Церква отримала назву Верховного Архиєпископства. І якщо це є вищий статус, це означає, що ця Церква має в собі більше специфік. Що в ній є різні церковні тенденції. Є різні єпархії, які діють трохи по-своєму. Такий нинішній поділ є більш-менш природній.

Тепер це Верховне Архиєпископство, яке пов’язане з певною територією, буде мати чотири митрополії. Буде Київська митрополія, Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська. Тепер буде чіткіше видно постать Верховного Архиєпископа над цими структурами. Бо зараз чітко не видно, що він стоїть «над».

— А яка є специфіка кожної з цих нових митрополій?

— Я так собі схематично окреслив: Тернопіль – «паралітургія», там без молебнів і всіх позалітургічних практик нічого не відбувається. Там люди мають таке відчуття церковного життя. Івано-Франківськ — це «Замостя», Замойський Синод. Для них це є ознака греко-католицизму. А Львівщина — це вже «постмодернізм». Тут все змішане. Ну а Схід, то є Схід – я думаю, там є найкраще відчуття нашої «київськості». Отже, тепер ми будемо мати чотири митрополії, які покривають територію України, не враховуючи Закарпаття. І також матимемо чотирьох регіональних лідерів, які зможуть, згідно зі специфікою свого регіону, разом зі своїми єпископами приймати деякі рішення для свого регіону.

Наступна річ — це канонічна візитація. Відкривається можливість кращого нагляду за життям єпархій. Якщо єпископ, наприклад, не може відвідувати парафії, чи люди жаліються, що вони не бачили свого єпископа давно. Тоді митрополит може втрутитися в ситуацію, може навіть і сам відвідати ту парафію. Важливо знати кожну громаду. Чому це необхідно? Бо в кожній громаді відбувається ціла євхаристія, ціла Церква в повноті живе в кожній громаді. Кожна громада діє від імені єпископа. Тому мусить бути живий контакт між громадою та її єпископом. І це не може бути тільки теоретично.

Також, наприклад, коли є малі єпархії, які не мають достатньо людських і матеріальних ресурсів, щоби створити відповідні структури для повноцінного служіння, для роботи зі священнослужителями чи різними євангелізаційними програмами, то на рівні митрополії ці єпархії зможуть разом творити необхідні структури чи шукати засоби. Важливою є проблема грошей. У Церкві, як і в суспільстві, якщо немає контролю над грошима, то їх ніколи не вистачає, і вони десь пропадають. Тому делікатним є питання посади економа, бо канонічне право приписує, що він повинен змінюватись кожних п’ять років. І якщо місцевий єпископ не хоче змінити свого економа, то у справу може втрутитись митрополит.

Є різні практичні питання. Наприклад, в кожній митрополії буде митрополичий суд. Тобто, апеляційним трибуналом для кожної єпархії буде митрополичий трибунал. Канонічне право пише, що в митрополіях треба дбати про віру і дисципліну. Це значить, що при кожному митрополиті мають бути штатний богослов і штатний каноніст, які мали б допомагати митрополитові дбати про відповідні аспекти. Це, звичайно, не може бути одна особа, а потрібен цілий штат таких людей. Наприклад, Львівщина має більше проблем з «догналізмом», тому це питання повинне вирішуватись у першу чергу на рівні митрополії. Це не має бути всеукраїнська церковна справа. Більш природно, щоб вона вирішувалась на місці. Бо у сторонніх людей складається враження, що в УГКЦ велика проблема. Цей розголос надає проблемі більших масштабів, навіть робить рекламу цій секті, яка не є аж такою поширеною. Вона є агресивною, але не аж такою успішною. Це є місцева проблема. І це є в компетенції митрополії.

— А чим буде, наприклад, відрізнятися Львівська митрополія від Івано-Франківської?

— Наприклад, є питання, як хрестити дитину. Франківська єпархія настоювала дуже довго на тому, що Хрещення має бути тільки згідно з приписами Замойського Синоду, без причастя і без занурення. Але чи на Київщині така практика прийнятна? Це є неприйнятне. Тобто, у таких моментах, я думаю, коли Церква у своєму загалі рухається в одному напрямку, у певних не першорядних речах можуть бути відмінності в різних регіонах.

— Це означає, що таким чином будуть зняті певні напруги всередині Церкви?

— Очевидно. Воно буде легітимізувати і упорядковувати різні особливості, які мають свою історію і своє право на існування. Бо тут справді, як полагодити ту справу із Замойським Синодом і впорядкуванням літургічного і загалом церковного життя нашої Церкви? Якщо він вже має понад 100 років. А якщо йому понад 100 років, то він вже є традицією. Значить має право на існування. З іншого боку, ІІ Ватиканський собор говорить про древню традицію. А древня традиція — це та традиція, яка була до того, як відбувся внутрішній розкол. А в нас внутрішній розкол відбувся з Берестейською Унією. Тому для нас древня традиція — це є доберестейська традиція Київської Церкви. А для цілого ряду людей традиція — це вже Замойський Синод. І як зробити так, щоб одне із другим співіснувало? І тут митрополії можуть відіграти свою позитивну роль. У нас є свій колорит. Ми не є зовсім різними, але трохи відрізняємось одні від одних. І це не робить Церкву слабшою, це її збагачує. Також слід розуміти, що так є в кожній парафії. Як то кажуть, «що попик, то Типік». Тобто, кожен служить трошки по-іншому. А з часом воно набуде певної стабільності, і якщо враз щось відкинути, то люди відразу спитають «А чому Ви, отче, того не зробили?».

— То яким буде ступінь автономії цих митрополій в рамках УГКЦ?

— Це все залежатиме від Великого Синоду, який надасть більшу чи меншу автономію. Митрополії не зможуть мати свій Синод, якщо не буде трьох єпископів. Там, де буде тільки дві єпархії, не може бути Синоду. Це значить, що Львівська зможе мати Синод, а Тернопільська чи Івано-Франківська поки що не зможуть.

— Чи це означає, що з часом в рамках митрополій відбудеться поділ єпархій?

— Якщо дійсно для цього буде пастирська потреба, то так. Ділити єпархії можна з двох причин: з пастирської потреби або з бюрократичної. Отже, перш за все, треба розуміти, чи цей єпископ потрібен. Я вважаю, що завжди потрібен, бо єпископ має бути батьком. А в наших реаліях єпископ не може бути батьком, бо він навіть не може всіх знати. Він має забагато клопотів і різних справ. І для того, щоб єпископ мав менше справ і міг реально знати про стан кожного свого священика, про дух, який панує в кожній парафії, тобто бути тим батьком, то поділ єпархій потрібен.

— У Греції, наприклад, є дуже дрібний поділ єпархій.

— Так, те саме в Італії. Бачите, два світи — римо-католицький і православний — і підхід до поділу на малі єпархії такий же. Тому з пасторального боку це великий позитив. Але тут є фінансова сторона справи. Чи зможуть люди утримувати єпископа, і як це буде все функціонувати? Але я думаю, що з тим можна дати собі раду. Тому я гадаю, що раніше чи пізніше такий поділ відбудеться. Якщо Церква буде розвиватися, якщо в кожному селі чи в кожному другому селі буде парафія. А у великих містах, якщо будуть парафії у багатоповерхових кварталах, то значить, наша Церква має ще у два, а той у три рази збільшитись — і в пресвітерах, і в єпископах. Якщо буде динаміка – це буде нормальний процес розвитку Церкви.

І в принципі, якщо митрополії будуть мати таку автономію, то тоді, я думаю, і Мукачівська єпархія могла б бути частиною, автономною митрополією цього Верховного Архиєпископства. Це було б природньо.

Чому частина Мукачівської єпархії була проти входження в Києво-Галицьке Верховне Архиєпископство? Бо вони завжди говорили, що в них є своя специфіка: і літургічна, і поєднання різних народностей тощо, і вони переживали, що в УГКЦ їхня особливість буде нівелюватись. Але за нових умов ці всі питання знімаються.

Тут варто додати ще одну річ. Якщо в майбутньому Мукачівська єпархія чи митрополія може залишитись поза УГКЦ, то за таким же принципом до складу Київського Верховного Архиєпископства треба повернути Перемиську митрополію. Тобто, державні кордони не повинні впливати на церковну юрисдикцію. Тоді найстаріша єпархія Київської митрополії – Перемиська, яка зараз в Польщі, повинна бути в складі Київського Верховного Архиєпископства.

— Отче, чи не може відбутись певного вивищення митрополита на фоні місцевого єпископа? Як, наприклад, відбулось з єпископом Константинополя, який завдяки своєму стратегічному положенню в столиці імперії став її першим єпископом Східної Церкви?

— Ні, митрополит не має права безпосередньої інтервенції без причини в справи іншої єпархії. Справа в тому, що він не є вищий. Він є слугою, це його служіння. Очевидно, що більше служіння додає і більшої ваги. Але все таки треба пам’ятати, що це служіння. Він має дбати тепер не тільки про свою єпархію, але і про ті єпархії, які становлять митрополію. Це загальний принцип у Церкві, коли один є першим серед єпископів.

— Чи це є на зразок митрополій Римо-Католицької Церкви? Де є митрополія і суфраганні єпархії.

— Схоже, але не зовсім. Бо там це виглядає більш теоретично. Вони не мають свого Синоду. Вони навіть не згадують його у своїх Літургіях. Вони їдуть до Римського архиєрея по паліум.

— Тоді цікаве питання про поминання єрархів за Літургією після утворення митрополій. Як тепер це відбуватиметься?

— На жаль, тепер буде багато імен. Мусить відбутись реформа в нашій Літургії, щоб повернутись до оригінального способу поминання. Колись поминали тільки місцевого єпископа.

— Яким чином будуть обиратись нові митрополити?

— Дух традиції церковного права є такий, що митрополита обирали єпископи даного округу. Але в цьому випадку, ймовірно, митрополитів УГКЦ будуть обирати на Великому Синоді.

— Сьогодні говориться, що заснування митрополій — це ще один крок до патріархату. Чи справді ці речі поєднані, чи варто їх розділити?

— Єдине, як це можна пов‘язати, це питання «хто створює ці митрополії»? Створює Патріарх чи Верховний Архиєпископ. І ці дії — це посилення його влади. Якщо він може засновувати митрополії — це підкреслює його владу. Він це робить, «порадившись з Апостольським престолом», як пише канон 85. Але це робить він. Це вказує, що Верховно-Архиєпископська Церква, з точки зору Римського престолу, працює. Тут треба пам‘ятати одну річ. З точки зору УГКЦ ми є Патріархатом. У 2002 році наш Собор проголосив Патріархат одноголосно, і Синод теж одноголосно за це проголосував. Є церковні акти, яких ніхто не заперечував, не було накладено ніякого «вето» на них з боку Римського Апостольського престолу. Навпаки, Іван Павло ІІ говорив, що це є добра справа, але він не може це офіційно благословити, але говорив нам рухатися в тій справі далі. Тому нам треба бути свідомими, що в нас є Патріархат, але немає благословення з Римського боку.

Анатолій Бабинський , РІСУ

(http://www.credo-ua.org/2011/11/53735)

Він говорить і співає українською. На відміну від багатьох українських політиків...

Переглянути відео можна тут: http://wp.me/p1fDEz-3F

          Підручники з української

          Степан Молдавчук зі закарпатського с. Лазещини, 06.10.2009

    Основні свята в Україні:
1 cічня — Новорічне свято (Новиј рік);
1 cічня — Народини українського героя Cтепана Бандери (у 1909 р.);
7 cічня — Різдво Христове (друге велике свято Різдвяно-новорічного циклу у греко-католицьких та православних християн);
13 січня — Свято Маланки (Щедриј вечір) (свято Різдвяно-новорічного циклу у греко-католицьких та православних християн);
14 січня — Новорічне свято (стариј Новиј рік);
14 січня — День Святого Василя (Василя Великого) (свято Різдвяно-новорічного циклу у греко-католицьких та православних християн);
19 січня — Свято Хрещення Господнє (Богоявлення, Водохреща, Јордана) (третє і завершальне велике свято Різдвяно-новорічного циклу у греко-католицьких та православних християн);
22 cічня — День українcької незалежності (у 1918 р. IV Універcалом Малої Ради Українcької Центральної Ради проголошено про незалежніcть УНР);
22 cічня — День українcької соборності (проголошення Акту возз'єднання УНР і ЗУНР у 1919 р.);
29 cічня — День героїв Крут (біј на залізничніј ст. Крути 300 київських студентів, що захищали підступи до Києва, з москальською армією у 1918 р.);
3 лютого — День створення ОУН (Організації українських націјоналістів у 1929 р.);
9 березня — День народження Т. Шевченка (у 1814 р.);
5 квітня — День створення ВМС (у 1992 р. Указом Українcького Президента Л. Кравчука), (цього дня у 1596 р. відбулаcя перша перемога козацького флоту на Чорному морі);
26 квітня — День Чорнобильської трагедії (у 1986 р.);
28 квітня — Акція «Віcла», акт етноциду (примуcове виcелення українців з їхніх етнічних земель на північ і захід Польщі щонајменше 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3 800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1 466 членів українського руху Опору від 28 квітня до 12 cерпня 1947 р.);
~1 травня — Великдень (перша неділя піcля веcняного повного міcяця) (свято у греко-католицьких та православних християн);
1 травня — День батяра;
8 травня — День пам'яті та примирення, присвячениј пам'яті жертв Другої cвітової віјни (за поcтановою ООН), (капітуляція Німеччини у II cвітовіј віјні, — ця віјна в Україні закінчилаcя 1956 р.);
9 травня — День Европи;
~16 травня — День матері (Міжнарідниј жіночиј день у другу неділю травня, а 13 травня јого відзначають в багатьох країнах cвіту);
~21 травня — День вшанування пам'яті жертв cовітcького режиму (комуніcтичних репреcіј, політрепреcіј, голодоморів (1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр.) в передоcтанню неділю травня);
22 травня — День Святителя Миколи Чудотворця (Свято було започатковане в XI ст. папою Урбаном II. Це католицьке свято, що відзначається 22 травня, — день перенесення мощів Святого Миколи Чудотворця з міста Лікія до міста Бар (Італія) у 1087 р.);
23 травня — День героїв, які полягли за Україну;
~19 червня — День Святої Тріјці (на 50 день по Великодню) (свято у греко-католицьких та православних християн);
28 червня — День Конcтитуції (у 1996 р.);
30 червня — Акт відновлення незалежності Українcької Держави (Прем'єр мініcтром був обраниј Яроcлав Cтецько у 1941 році);
7 липня — Свято Іванка Купајла (Різдво Cвятого Јоана Хреcтителя) (свято у греко-католицьких та православних християн);
8 липня — День Святих княжих Петра і Хевронії (День закоханих) (свято у греко-католицьких та православних християн);
16 липня — Декларація про державниј суверенітет України (у 1990 р.);
24 липня — День Рівноапостольної Ольги, великої княгині Київської (свято у греко-католицьких та православних християн);
24 липня — День прапора (українcькиј cтяг було піднято біля Київcької міcькради у 1990 р.), (але українcького прапора було піднято над ратушею Львова ще 03.04.1990);
28 липня — День хрещения Руси (у 988 р.);
5 cерпня — День початку сталінських репресіј (протягом 15 міcяців у 1937-1938 рр.);
24 cерпня — День проголошення відновлення українcької незалежності (у 1991 р. проголошено Верховною Радаю УРCР);
9 вереcня — День початку висилення українців (з їхніх етнічних земель Підляшшя, Холмщини, Любачівщини, Надсяння, частини Бојківщини та Лемківщини, що на терені сучасної Польщі до Cовітcького Cоюзу 482 880 осіб від жовтня 1944 р. до серпня 1946 р.);
22 вереcня — День вшанування пам'яті у Бабиному яру (початок масових розcтрілів євреїв, циганів тощо німцями у 1941-1943 рр.);
14 жовтня — День створення УПА (Української повстанчої армії в 1942 р.);
9 лиcтопада — День української писемності та мови;
22 лиcтопада — День Свободи (першиј день Помаранчевої революції у 2004 р.);
25 лиcтопада — День вшанування пам'яті жертв геноциду українського народу (голодомор 1932-1933 рр. в оcтанню cуботу лиcтопада);
6 грудня — День козака (День Збројних сил України);
14 грудня — День ліквідаторів аварії на ЧАЕC;
19 грудня — День Святителя Миколи Чудотворця (Святого Миколи) (перше велике свято Різдвяно-новорічного циклу у греко-католицьких та православних християн).

    Шановні українці, ви зараз станете свідками історичного менту. Я маю намір обговорити одну чудову подію з вами. Хчу звіритися вам в ніј, щоб дізнатися про вашу думку. Цю подію «Розмовляю Українською» приурочено до Дня української писемності та мови. За православним календарем — це День вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця. Нумо оригінально відзначати те свято, розмовляючи виключно українською, як розмовляли наші предки. Тут доречно сказати, що земля і мова — најкращі багатства будь-якого народу.
    Через що я приділив цьому таку увагу? Через те, що јде шалениј наступ на українську культуру. В моєму реґіјоні (Золотоніськиј повіт, Черкаської землі) мешка 98,5% етнічних русинів (українців). Тут українці балакають суржиком, але українська молодь краще розмовля по-українськи. Євреї та корејці розмовляють виключно москальською, цигани — ромською та українською, росіянці — москальською та суржиком. Проте мене дивує ставлення русинів до своєї рідної руської мови (української мови). Бува коли стою в черзі до приватбанківського банкомата то бачу, нарід неначе зїхав з глузду, користується чужою москальською мовою. Чому так відбувається? Бо яничари (тут їх сила-силенна) спеціяльно установили такиј перелік вибору мов інтерфејсу: на першому місці стоїть москальська, далі англіјська і нарешті руська. Це зроблено навмисне з метою підвищення рејтинґу іноземної москальської, позаяк клієнти аби було швидше не перемикають мову і залишають на дисплеї москальську як усталено. А нещодавно справи погіршали і стало так добре як голому в кропиві: підхожу до банкомата, нај би јого правцем виправило, і не бачу вже ніякого вибору, сама москальська. Було та загуло. Мовляв, так простіше — панство використовує лише москальську, то для чого тој вибір потрібен взагалі. Власне, я тихо розмовляю, не матюкаюся, ніколи не поводжуся задирливо, нікого не зачіпаю, не з ким не ворогую, але мені стало вкрај гірко аж до плачу, я удався в розпач, хотілося тріснути по екрану, щоб пам'ятали до нових віників, та не було чим. А будь моя власна рука хоч на унцію важче, я, певна річ, дав би їм такого пам'ятного…, що јој. То не можливо діло! Понаставили пам'ятники окупантам. Не можна пројти до середмістя, не минуючи їх. З ними мав клопіт, бо јдучи повз тих «ідолів», треба вітатися з ними. А зараз, бачите, ще додолася одна морока. Скажіть, якиј був для мене сенс переїздити од Росії до України на вдесятеро меншоплатну роботу? Для того щоби знов-таки користуватися тут москальською? Грець би її побив. Бодај була зникла, холеро! Гидота яка, а скільки клопоту завдала, скільки лиха Україні принесла. Відтепер сушу голову над тим як вернути українську мову в банкоматівськиј інтерфејс. Все јде на те, що доведеться скоритися з огляду на обставини. Ні, повірте, не відступлюсь! Дзвонитиму на сполох і або свого доможусь або отримаю прочухана сам.
    Українці бережіть свою рідну мову, щоб не втратити своєї України. Тој, хто зневажа рідну мову — зневажа себе. І, мабуть, кращого рецепту для збереження і пошанування рідної мови нема, як просто нею щоденно розмовляти. Якщо ви вважаєте, що Україні не потрібна загалом українська культура, зокрема мова, то якиј сенс тримати віјсько. Відтепер воно не потрібно, бо більше нема чого захищати.

    P. S. [ Читати далі ]

Приєднатися до події

    Чи приєднується панство до акції «Розмовляю Щоденно Українською»?

Я був у неділю 6 листопада о 10 год. коло пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на урочистому заході покладання квітів і доклав свій оберемок домашніх хризантем, що дуже різнились від офіційних кошиків з трояндами і букетів з тюльпанів у прозорих обгортках.
Враження посередні: добре що хоч так вшанували пам'ять щодо  ювілею цієї видатної людини. Люду зібралося не густо, а на промови взагалі було пусто - жодної за програмою! І думаю, що тут тільки мовчки і варто бути всім від сорому схиливши голови постояти, хіба що Роман Лубківський не з таких і вискочив сказав кілька слів від себе особисто - і то не зле.
Взагалі що тут казати: найкраща пам'ятка для Маркіяна Шашкевича те, що у цю святу неділю люди йшли по цілій Україні до храмів на службу, яку їм правили українською мовою - те, що першим започаткував своєю промовою українською ще будучи семінаристом Маркіян Шашкевич і за що боровся все своє подальше життя будучи священиком. Ось його перемога! Все інше - речі банальні й тривіальні. Тому і кажу постійно: "Добре так, як є. А краще колись та буде."
Зауважу, що був вражений, коли дізнався про відсутність прижиттєвого портрету Маркіяна Шашкевича, бо що є тепер - пізніша посмертна реконструкція зображення подвижника українства. З іншого боку як вчить церковний канон: ікона не є зображенням святих, а є тільки формальною площиною концентрації уваги прочанина при зверненні-молитві до конкретного святого чи Бога.
Також хочу внести трошки іронії: у суботу 5 листопада о 22 год. у Львові відбувся гучний салют з гармат навіть не знаю з якої причини, а я всміхнувся, дивлячись на нього, і сказав вголос: "Гарно ювілей Шашкевича відзначають - з салютом!"
А кожен нехай сам вирішує, що в тому гано - що не гарно: які ми - такі і святкування.

Богдан Гордасевич


Влада Львівщини сьогодні відзначила 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича

6 листопада, у день народження Маркіяна Шашкевича, керівники Львівської області та Львова поклали квіти до пам’ятника Маркіянові Шашкевичу.

Про це повідомили у прес-службі ЛОДА.

В урочистій церемонії взяли участь голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк, міський голова Львова Андрій Садовий, заступник голови Львівської облради Валерій П’ятак, заступники голови Львівської облдержадміністрації, керівники управлінь та відділів Львівської облдержадміністрації, представники громадськості Львівщини та Львова.
Академічна хорова капела України «Трембіта» виконала музичний твір «Квітка земная» на слова Маркіяна Шашкевича та духовний гімн України «Боже великий, єдиний».
«Сьогодні влада продемонструвала, що вона має перспективу – і національну, і політичну, і моральну,», – наголосив на урочистій церемонії лауреат Шевченківської премії України, член організаційного комітету з відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, відомий громадський діяч, поет Роман Лубківський.
Голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк ознайомився з діяльністю музею «Русалка Дністровая». Він оглянув музей після проведених тут реставраційно-будівельних робіт. Основну увагу було зосереджено на питаннях, що потребують вирішення, зокрема відновлення Церкви Святого Духа, видання творчої спадщини Маркіяна Шашкевича.
Як відзначила завідувач музею Галина Корнєєва, проблемним залишається зберігання фонду Маркіяна Шашкевича, що містить понад тисячу експонатів та перебуває зараз у підвальному приміщенні палацу Потоцьких.
Схвалення викликає громадська ініціатива спонсорів, що доклалися до фінансування реставраційно-будівельних робіт.
Під час ознайомлення з експозицією музею «Русалка Дністрова» Михайло Костюк відзначив велику роботу, проведену музейними працівниками, будівельниками, спонсорами і меценатами. «Ми будемо продовжувати розпочате, будемо й надалі працювати на культурне зростання Львівщини», – наголосив голова Львівської облдержадміністрації.

Нагадаємо, що у рамках програми відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича також відбудуться такі заходи:
8 листопада
Відкриття музею М.Шашкевича в с.Нестаничі Радехівського району
13 листопада
Відкриття пам’ятника М.Шашкевичу та музею-садиби М.Шашкевича в с.Новосілки Буського району
Нагадаємо, що з нагоди 200-річчя від дня народження видатного громадсько-культурного та релігійного діяча, письменника, фундатора «Руської трійці», речника і символа українського національного відродження Маркіяна Шашкевича видано розпорядження голови Львівської облдержадміністрації №381/0/5-11 від 5 травня 2001 р. «Про відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича», яким затверджено низку важливих заходів з нагоди 200-літнього ювілею Маркіяна Шашкевича.

Довідка.
Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811р. в с. Підліссі, Золочівського повіту в Галичині в сім’ї священика.
Учився спочатку в гімназії у м. Бережанах, а з 1829р. – у Львівській семінарії. Під час перебування в семінарії Шашкевич розпочав свою творчу діяльність; тоді ж він організував літературний гурток молоді. Перші твори Шашкевича з’явилися в збірнику «Русалка Дністровая» (1837).
Перу М. Шашкевича, крім низки поезій, належить кілька прозових творів. Найвизначніший з них – казка «Олена», високо оцінена Іваном Франком.
Маркіян Шашкевич був одним з поетів «Руської трійці», організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.
Помер Маркіян Шашкевич 7 червня 1843 року.
Музей «Русалки Дністрової» присвячений першому західноукраїнському альманаху «Русалка Дністровая» та його творцям: Маркіянові Шашкевичу, Іванові Вагилевичу і Якову Головацькому.
Експозиція музею розміщена у дзвіниці Свято-Духівської церкви – семінарської церкви при Греко-католицькій духовній семінарії, в якій навчалися творці «Русалки Дністрової»: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.
Свято-Духівська церква була зруйнована 15 вересня 1939 року. Тоді авіабомба з німецького літака, що атакував будівлю Головної пошти, поцілила у Богословську Академію. Були зруйновані будівлі церкви, бібліотеки. Залишилося лише дзвіниця з бароковим завершенням, яка є пам’яткою архітектури національного значення.
Експозиція музею розповідає про історію створення і подальшу долю альманаху, про тогочасні соціально-політичні умови, а також про історію «Руської трійці», і особисто її членів: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького.


Маркіян Шашкевич - світоч Галицької України

6 листопада 2011 року виповнюється 200 років з дня народження невтомного проповідника української національної ідеї, Великого Будителя і Просвітителя галицької України, поета і священика Маркіяна Шашкевича. Українціпатріоти вже давно на рівні генної пам'яті усвідомили, що доля посилає нації таких світочів тільки раз на століття. Хотілося б, щоб двохсотрічний ювілей людини, діяльність якої наближала незалежність рідного народу, згуртованою родиною відзначила вся Україна. Однак тішимося, що принаймні на Львівщині 2011й проголошений роком Маркіяна Шашкевича.

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

Ці до щему тужливі, наповнені гарячою любов'ю до рідного слова патріотичні рядки прозвучали з уст Маркіяна Шашкевича в роки цілковитого занепаду і зубожіння галицького українства. Це був час, коли після поділу Польщі західні українські землі в 1772 році перейшли під владу Австрії у стані повної економічної і культурної руїни. Український народ Галичини в основному репрезентували селяни, що лише недавно стали вільними від панщини (цісар Йосиф ІІ зніс кріпацтво в тому самому році (1782), коли цариця Катерина затвердила його у Великій Україні). А тогочасна інтелігенція в побуті і в культурних цілях послуговувалася чужими  польською, німецькою  мовами, ще й незрозумілою їх мішаниною з народних, церковнослов'янських і польських слів.
Яскравим спалахом у цій темряві національного життя став альманах "Русалка Дністровая", виданий у 1837 році в Будапешті (Угорщина) живою народною мовою. Збірка пропагувала три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав і заклик до її відновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та прославлення народних героїв  борців за соціальне й національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Було очевидним, що "Русалка Дністровая" вийшла за межі культурнопросвітницької діяльності й зачепила проблеми політичні. Книга відразу ж стала забороненою, майже весь її тираж було конфісковано (вісімсот примірників із тисячі), а автори  Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич  мали великі неприємності із владою. Якось під час допиту один із чиновників Львівської поліції запитав Маркіяна: "Як ви посміли воскресити народ, якого вже давно не існує?". І саме тоді, у відповідь, Шашкевич прочитав вищеназвану поезію… Керівникові гуртка "Руська трійця" на той час сповнилося 26 років, а його літературна, наукова і громадська діяльність вже була позначена плідними подіями для національнокультурного відродження рідної Галичини…
1832 рік став роком народження славнозвісного гуртка "Руська трійця", який мужньо виступив на захист рідної української мови. Засновник гуртка  Маркіян Шашкевич разом з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким збирали фольклорні зразки галицького люду, вивчали історію України, писали літературні твори. Згодом ряди гуртківців поповнили й інші молоді патріоти. 1833 рік відзначився упорядкуванням першої рукописної збірки під промовистою назвою "Син Русі". Ця збірка була пройнята волелюбними ідеями, глибоким співчуттям до галицького люду, бажанням покращити його життя. Пристрасні слова "Ти не неволі син…" стали могутнім поштовхом хвилі відродження української національної ідеї та державності. У 1834 році був підготовлений до друку збірник "Зоря", лейтмотивом якого зазвучав заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. 12 лютого 1835 року в день 67річчя цісаря Маркіян Шашкевич у приміщенні семінарії виголосив першу публічну промову живою українською мовою. У 1836 році вийшла брошура "Азбука і абецадло", в якій автор рішуче виступив проти спроб запровадити в українське письменство латинський алфавіт. У жовтні того ж року юнак в соборі Святого Юра виголосив проповідь чистою українською мовою. З нього взяли приклад, відкинувши застарілу старослов'янську мову з богослужіння, й інші патріотично налаштовані священики. У 1836 році Шашкевич упорядкував "Читанку для діточок", по сторінках якої, за його власними словами, "веде дітей за ручку від сучасності до майбутнього, від їхньої хати у широкий світ". До речі, навіть слово "читанка", сьогодні таке милозвучне і таке звичне для нас, створив саме він, Будитель духовності Галичини. Усі ці події доказують, що Маркіян Шашкевич перший у Західній Україні зрозумів велику місію українцяпатріота в умовах Австрійської монархії і показав придатність української мови для культури, науки та освіти.
Такий рішучий виступ Поета, Священика, Громадянина вражає і нині. Звідки ця мужність, ця безмежна сила духу, зрештою, ця самовіддана любов до свого знедоленого люду? Дещо можна збагнути, якщо пройтися слідами Маркіянового життя... Народився він 6 листопада 1811 року в мальовничому селі Підлисся Золочівського повіту в родині священика. Після закінчення початкової школи навчався у Львівській і Бережанській гімназіях. З 1829 року юнак слухав філософський курс у Львівському університеті, а водночас як майбутній слухач теології був прийнятий до Львівської духовної семінарії. У 1830  1837 роках Маркіян розгорнув у Львові активну культурнопросвітницьку й громадськополітичну діяльність. Коли одружився й висвятився на священика, отримав бідні парафії  у Гумниськах, Нестаничах. Знесилював туберкульоз, гнітили матеріальні нестатки. Відрадою була підтримка дружини Юлії. Турботи про сина Володимира, який народився в 1839 році, і письменницька діяльність скрашували останні роки письменника. Помер 7 червня 1843 року у тридцятидвохрічному віці. Спершу був похований у селі Новосілки, а у 1893 році з ініціативи "Просвіти"  перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові. На могильному пам'ятнику  напис "Маркіян Шашкевич", однак поряд з Маркіяном тут знайшли вічний спочинок і його дружина Юлія, і син Володимир, який, взявши приклад з батька, теж став письменником і присвятив свою творчість служінню народові.
Сьогодні нам, українцям початку ХХІ століття, треба навчитися у Маркіяна Шашкевича глибокої духовності, розуміння народної мудрості, національної твердості духу, благородства і самовідданості, навчитися жити і діяти так, щоб ніхто із наших ворогів не забирав у нас держави, мови, історії, літератури, щоб ніхто не смів живцем шматувати нашу українську душу.

Оксана ТРОШИНА,
вчитель української мови і літератури
Сокальської гімназії імені Олега Романіва.

Георгий Жуков -- маршал Перемоги, головний герой Великої Вітчизняної війни.За підрахунками, за час його командування загинула найбільша кількість солдат за всю історію війн.Він увійшов в історію як гениальний командувач та великий стратег. Військова доктрина Жукова полягала в тому, що після артпідготовки в атаку кидали, піхоту, яка мала прорвати оборону, а далі в прорив ішли танки. Тобто шлях танкам прокладали тілами солдатів., що на одного вбитого німця припадало 8-10 вбитих радянських воїнів Жуков погнав через мінні поля пехоту, заощаджуя час на размінуванні. Эйзенхауер: "Мені навіть важко уявити, що могло б статися у нашій армії з генералом, якщоб йому спало на думку віддати подібний наказ" Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, щойно доукомплектовані чоловіками від, 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Кулями в спину заград-загони гнали цих ненавчених українців в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тис. людей, переважно — українців Генерал-лейтенант М. Павленко про вину Жукова так пише: «В ходе летне-осенней кампании 1941 года потерпели поражение более 300 наших дивизий, насчитывавших в своем составе свыше 5 млн. человек. Около 1/3 этих дивизий потерпели поражение в первые три недели войны», а начальником Генерального штабу, як Ви знаєте, був Жуков На  посаді Міністра оборони, Георгій Жуков прославився тим, що видав наказ провести випробування 4 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні під Оренбургом 40 тисяч військових було кинуто в ядерне пекло. Три чверті солдат померло від обпалення та променевої хвороби. Ще десять тисяч на все життя стали каліками. Це приклад типового ставлення Жукова до солдатів як до свого дешевого підручного матеріалу. Невдовзі після тоцького вибуху маршал отримав зірку "героя"

У центрі Владивостока був вимкнут "Вічний вогонь" з-за заборгованості за газ , меморіал знаходиться на балансі у  Тихоокеанського флоту.

Прес-секретар командуючого флоту Роман Мартов повідомив ,що у морський інженерній служби флоту існує заборгованість за газ у розмірі 87 000 рублів.

Р.Маров також додав що Мін.оборони РФ не виділяє кошти на закупку газових балонів для обслуговування меморіалу "Бойова слава Тихоокеанського флоту."

Переклад з російської (сайт http://top.rbc.ru/ )

4.11.1956року народився Тальков Ігор Володимирович.

Сьогодні йому б  виповнилось  55 років. Але на привеликий жаль він пішов від нас безглуздо та таємничо...

Чудовий музикант, автор пісень, поет, кіноактор. Його творчість в радянські часи була нова, відкрита та дуже колюча для влади. Його пісня "Покожите мне такую страну" навіть на сьогоднішній день актуальна, на мою думку не тільки для країни де він жив та писав, а і для нашої батьківщини України.