Олімпіада в Лондоні стає найскандальнішою та неорганізованою за всю історію. Некомпетентні судді та халатність призводить по того, що спорт став залежним від можновладців. Україну втретє засуджують і, несоромлячись, позбавляють медалей... Немає слів...

                               А хто там все це намутив? Послухавши різні інтерв'ю, доводиться визнавати, що так, це Турчинов, Яценюк, чомусь, Мартиненко, і що взагалі шокує, депутатській міхур, Жванія. У останнього проста політика, - куди вітер дме, туди він і летить.
                               Вчора, на TVI, були Шевченко і Оробець. На Андрія було шкода дивитися. Був червоний, як рак. Неозброєним оком було видно, що він казав не свої думки, він виправдовувався. Натомість, від політичного неподобства (це дуже і дуже м'яко, в мене є набагато більш влучні визначення), Оробець, повний одобрямс. Який дурень взяв її в список?! Коли вона вчора, менторським тоном, пояснювала, "тупим" Донію, Стецьківу, Кармазіну, чому на них вихлюпнули діжку лайна, і що це дуже добре, то в мене склалося враження, що це вона складала списки та керувала всім передвиборчим процесом. Як це розуміти? ПРдунська тушка сяє на верхівці опозиційної піраміди. То що, завтра, післязавтра, ми почуємо, що опозиція підтримує на мажоритарному окрузі Богословську?
                              Не можу передати словами, яких сил мені вартує, щоб вгамувати свою лють, та висловлюватися більш-менш толерантно, та максимально спокійно. І це при тому, що я постійно закликав всіх не наїжджати на опозицію та її керівництво. Але, яку мету вони переслідували, плюнувши, в першу чергу, не на своїх колег, а на нас, на виборців? Якщо, припустим, Міщенка, люди особливо не помічали в активних діях спротиву бандюкам, окрім нечислених інтерв'ю (я вже не кажу, що особисто у мене ідіосинкразія на "опозиціонерів" з прокурорського середовища, хоча, можливо я і помиляюся), і віднеслись до його демаршу спокійно, майже не помітивши його, то таки люди, як Доній, Стецьків, Гримчак, Шкіль, і багато хто ще, постійно на передньому краї, постійно у вирі подій, наражаючись, в деяких випадках, і на небезпеку власному життю. Цим людям, народ довіряє. Чуєте, Ви, керманичі? ДОВІРЯЄ!!! А вони взагалі не потрапили до списку, або опинилися на непрохідних місцях.
                              І що тепер нам робити? Ґа, долбані керівники опозиції? Якщо, навіть мене, Ви вивели з рівноваги? Що тоді казати за інших, не так, як я, політично заклопотаних? Що робити харків'янам, які не побачать в списку Філенка? 
                              По мажоритарці також жах. Невже в Дніпрі, не можна було знайти кандидатів в депутати, з більшими шансами на перемогу, ніж свободівці? Навіщо у Львові, ставити політичну муху, Чорновол, проти олігархо-ПРдунського елефанта? Коли в цьому окрузі, є стовідсотковий переможець, Стецьків? І так, по багатьох мажоритарних округах.
                             Дивлячись на все це, я вже навіть не знаю, що і робити. Боюся наговорити зайвого, все ж таки здоровий глузд підказує, що навіть за цих, хренових обставин, не можна гарячкувати. 
                            Тому, роблю до керівництва опозиції, наступний, скоріше всього в повітря, заклик.Не знаю, як це ви зробите, але я вимагаю, прибрати зі списку Оробець, та коханку якогось ПРдуна, Донець, здається. Не знаю всіх за прізвищами та їх діяльністю, але передивитися список та мажоритарну частину, та позбутися людей, які, хоч якимось чином, мали, чи мають відношення до чинної влади.
                            Так само, не знаю, як це Ви зробите, але я вимагаю, щоб в парламент балотувалися, чи за списком, чи по мажоритарці, - Доній, Стецьків, Філенко, Білорус, Таран-Терен, та ще низка гідних і незламних людей, справжніх патріотів України.
                            І запам'ятайте, це не Ви, керівники опозиції, робите вибір, хто гідний представляти нас в парламенті. Це вирішуємо, ми, народ України.

"Москва на крови основана,
й къ изумленію враговъ нашихъ
сделалась Царством знаменитымъ.
Она долгое время именовалась Кучковымъ"
(Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго"

Знаємо, що до 988 року не було в нас кари смертної — винуватців виганяли
з села, або вони самі, зло довершивши, тікали. З таких утікачів на
берегах Оки, Москви, Клязьми, Шексни поставали мисливські "хутори", в
яких жили і місцеві (неслов'янські) люди племен Мері, Муроми, Мордви,
Весі. Мордвинка, одружившись з утікачем, вивчала його мову. Діти —
метиси говорили мордвино-київською мовою. Коли в ці селища приходили з
України (Руси) княжі дружини (військові частини), "хутори" ставали
княжими, і платили князеві данину. І тому, що тут князі поставили свої
укріплення-гради Ростов і Суздаль, земля ця почалася зватися
Ростово-Суздальською.
"Ростово-Суздальська земля... край цей
заселений був здавна племенами Чудьськими та Фінськими. Князь Юрій, а
далі син його Андрій, заселили цей дикий край слов'янськими невольниками
та своїми дружинниками, будували там городи та оселяли села. Чудь та
Фінни, слабші, менш культурні від Слов'ян, мішаючись з Руськими людьми
та перейнявши християнську віру, потрохи втеряли свою народність і мову,
і з сієї мішанини склалося зовсім осібне од Українців, і вдачою, і на
обличчя, плем'я, що потім сталося зватися Великорусами. Уже здавна
Великоруси визначалися своєю більшою рухливістю, здатніші були до
торгівлі та до такого іншого, але у громадському ділі вони зовсім
зрікалися своєї волі і зовсім підлягали волі свого князя. Тим-то князеві
й любо було жити серед такого народу", — так пише син Адмірала —
Головнокомандуючого Чорноморським флотом і портами, царський офіцер М.
Аркас, вихованець Петербурзької школи правознавства, в "Історії
України-Руси",
У Ростово-Суздальщині мішанці (тобто, метиси,
французьке слово "метис" значить "потомок", роджений від подружжя двох
різних рас) — люди рухливі: рухливі тому, що всі вони є мисливцями і
торгівцями (переважно торгували хутрами, рогом, шкурою). "Вони зрікалися
своєї волі і зовсім підлягали волі свого князя" тому, що така була в
них одідичена вдача мисливська. Мисливці ідуть на полювання юрбою, їх
веде начальник — найвідважніший і найспритніший мисливець
У лісах,
непрохідних болотах, на березі річки Моськава (Гниловодна, звідси —
Москва) живуть відважні багаті мисливці мордвини. Мордвини, щоб
успішніше збувати хутра в Кучкові, вже трохи навчилися говорити
по-київському, деякі з них вже й "ізби" поставили в Кучкові, стали
слугами при дворі боярина Кучки.
Селище
Кучкове стоїть на підвищенні, оточене високим частоколом. (Тепер на
цьому місці стоїть Кремль). Воєвода Кучка хутра, куплені в мордвинів
(виміняні за сокири, молотки, мечі, жіночі прикраси), відправляв до
Києва. Тепер він навантажує їх на човни — пливе по Москві, а потім по
Клязьмі до Суздалю, де живе князь Юрій Довгорукий.
Князь Юрій
Довгорукий зустрів у Кучкові (Москві) прибулого з Києва єпископа
Ростовського, грека Нестора. Єпископ грек Нестор гостро осудив
нововибраного митрополита (українця-русича) Клима Смолятича, і сказав
Юрію Довгорукому, що Київ порушив закони, підписані під час хрещення в
988 році, значить Київ хрещення не визнав. Київ відійшов від
Константинопольського патріярха. Єдину тепер надію має Візантія на землі
Московські (Ростово-Суздальські), де царює незалежний князь Юрій
Довгорукий
Князь Юрій Довгорукий приїхав на побережжя річки Москви,
де жив, заснувавши собі хутір, боярин Стефан Іванович Кучка. У Кучки
були красива дочка Уліта і сини Пьотр і Іоакім. Князь Юрій Довгорукий
одружив свого сина Андрея з Улітою. А боярина Кучку задушив шнурком.
З
військом, в якому більше неслов'ян (мордвинів і чудів), натхненний
єпископом-греком Нестором, князь Юрій Довгорукий в 1149 році вторгається
в Київ. Він виконує прохання Візантії — виганяє з Києва царя Із'яслава і
українця митрополита Клима Смолятича.
У 1150 році цар Із'яслав
Мстиславович виганяє з Києва Ростово-Суздальську орду князя Юрія
Довгорукого. Іде кривава війна. І знову князь Юрій Довгорукий входить в
Київ. І знову його виганяє з Києва цар Із'яслав Мстиславович. Іде
кривава війна. І входить у Київ князь Ростислав Мстиславович і виходить.
І входить у Київ князь Із'яслав Давидович, і царює один рік. І знову
(вже третій раз) вводить у Київ князь Юрій Довгорукий
Ростово-Суздальську орду, і було це в 1155 році.

Один чоловік гарно висловився про політичну ситуацію у нас в державі: «В Україні багато розумних людей поокремо, а спільного розуму - немає». І то є чиста правда: кого не послухаєш - кожен у нас знавець і може чимало скати свого про політику й окремі персоналії, а також і про владу, як і зможе дати розумну пораду, що треба робити - ну кожен розумник! Проблема тільки в тому, що всі ці рішення мало в чому збігаються, тоді як реалістичне спільне суспільне рішення можливе за умови значного співпадіння в загальних обрисах думок окремих людей. На жаль, у нас нема такого спільного знаменника. Причина тому, на мою думку,  є занадто абстрактне розуміння людьми змісту політики як соціального механізму - саме механізму! Без ідеологічної (частіше: псевдо-ідеологічної) та популістської бутафорії. В Україні ставлення у людей до політики має скоріше метафізичний характер, навіть теософічний, тому що наші політичні партії та рухи мають персоналізовані константи у вигляді конкретних «божественних персон» - лідерів. Однозначно, що в українській політиці персоналізація політичного процесу значно переважає ідеологічну та системну складову, бо для цього досить поглянути на всі наші провідні партії і поставити запитання: «Що лишиться від партії, якщо забрати її теперішнього лідера?»
Найяскравіший приклад - БЮТ, який з могутнього політичного руху буквально розчинився в ніщо без свого лідера Юлії Тимошенко. Або заберіть Віталія Кличка, Наталію Королевську, Олега Тягнибока - що лишиться від партій? Навряд щось значне. Як і в минулому скільки щезло партій одразу після втрати з різних причин свого лідера? Віктор Медведчук  не пішов шляхом Стеньки Разіна і проміняв партію на бабу - і немає СДПУ(о), а була ж досить крута політична тусовка. Цікавим було антагоністичне самознищення політиків Олександра Мороза та Віктора Ющенка, що так само фактично ліквідувало відповідно досить потужні політугрупування як СПУ та «Наша Україна». Ще веселіше вчудив Сергій Тігіпко з своєю партією «Сильна Україна» - як в класика Тарас Бульба: « Я тебе породив - я тебе і...» ліквідував. А ще недавно за рейтингами яка була сила! За малим не вистачило стати 3-ю політсилою в Україні за потужністю, але все вмить пшикнуло, як лідеру приспічило...
Перелік можна продовжити, де спокійно між партією і її чільником можна ставити знак рівняння: Арсеній Яценюк = «Фронт змін», Юрій Костенко = УНП, Анатолій Гриценко = «Громадянська позиція» тощо. Найцікавіше в цьому політичному кросворді, що спитай: у чому різниця тої чи іншої партії одна від другої? Ідейна чи програмна, в розумінні економічних і соціальних принципів - і мало що можна сказати. Так звані політичні меседжи в абсолюті сходяться на особистих якостях лідерів партій і все! Найцікавіший парадокс виник у протистоянні Партії регіонів та БЮТ, які фактично в усьому були тотожні: два олігархічні клани рвались захопити владу, щоб мати можливість «дерибанить» Україну. Тому пропозиція Юлії Тимошенко до Віктора Януковича об’єднатись в єдину «широку коаліцію» (так звана «ширка») і дерибанить Україну спільно - мало цілковиту логіку законів джунглів: «Ми з тобою одної крові: ти і я» Але...
Таким чином можна однозначно стверджувати, що політичні партії в Україні є не соціальними та ідеологічними організмами, а суто політичними технологіями під процес виборів виключно з метою  просування певних персон щодо захоплення ними владних повноважень - і все! Все! І жодної ідеології! Як кажуть в бойовиках убивці-кілери своїм жертвам: «Нічого особистого - просто це моя робота». Політична технологія була вперше найгарніше зреалізована у політпроекті «Партія зелених» України», де в організації на захист екології реально все контролювали промисловці, тобто фактичні руйнівники екології.
Найяскрішивими прикладами чисто політичної технології опанування влади є наші начебто найідейніші партії-антагонізми: КПУ Петра Симоненка та ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Одні декларують себе як найкруті захисники простих людей від експлуатації та здирництва багатіїв, а інші акцентують все на національній ідеї як основі соціального захисту і добробуту. Але що ми маємо насправді. Мені не один раз доводилось вказувати на псевдо-ідейність політсил, якщо слова є, а результат по їх змісту - відсутній. На Сході та Півдні України за весь час існування виборів в незалежній Україні обирали виключно лівих за ідейною спрямованістю депутатів, як і всю іншу керівну місцеву братію обирали з ще або ж колишніх членів КПУ або СПУ - і жодного націоналіста там не пройшло! Жодного за всі роки праворадикала! І що? Сильно захищають ці обранці права людей? Масове безробіття, підпільні копанки і найкрутіші олігархи тощо де це процвітає? Там, де обирають начебто любих електорату ліваків з комуністів та соціалістів. Перейдемо до Західного регіону України: де розповсюджена тотальна корупція і зловживання владою? Саме там, де постійно обирають виключно ідеологічно правої орієнтації претендентів на всіх виборах, - тільки тих, які люблять Україну понад усе! Але результати до дивного схожі щодо всіх інших регіонів України: скрізь при владі злодії, хапуги і  плутократи. Як кажуть галичани: «Ту щось пороблено», а східняки: «Сглазили»
Далі я спробую висловити власне бачення причин і наслідків того, що ж реально було пороблено в Україні з політичною культурою й традиціями, але зараз хочу звернути увагу на інші важливі теми на прикладі з спорту, а саме - футболу, оскільки це найпоширеніший у нас за авдиторією і значимістю вид спорту. Почну з найпростішого: з глядача, тобто вболівальника, для якого по-суті все це дійство й існує: змагання з футболу! Перша головна константа: футбол існує не для гравців, суддів, тренерів та інших функціонерів, і навіть не для олігархів, як власників команд - ні! Футбол існує в першу чергу для вболівальників, які з спортивного інтересу переживають за грою улюбленої команди, щоб визначити в чесній за правилами боротьбі найсильнішого. Правильно? Правильно.
Тепер моделюємо всім відому ситуацію, коли найзавзятіші вболівальники команд об’єднуються у групи фанів  футбольних команд і поступово перетворюють футбольні змагання з гри на полі у силові протистояння між фанатами як на стадіоні, так і поза ним. Головне, що в таких бойовищах значення гри команд зникає як таке: не важливо, яка з команд і чому виграла чи програла. Важливішим стає інше: яка група фанів у черговій сутичці перемогла й «набила морду» іншій. Тепер скажіть: де тут футбол? Нема. А тепер зробіть екстраполяцію цієї аналогії на проминулі вибори президента України: так само чубились виключно фанати і чисто з принципу «хто кого подолає» суто за психологією бійки «стінка на стінку», але зовсім не як політична ідейна боротьба. Одні фанати хотіли реваншу за попередній програш, а другі знову хотіли обіграти опонентів за принципом «всі на одного» і їм на цей раз не вийшло. Після чого фани, що програли бійку, виказують претензії до інших вболівальників, чому вони їх не підтримали? І не спроможні зрозуміти відповіді, що люди хочуть бачити правдиву політичну гру і реальний вибір, а не дурну шарпанину поміж деструктивних фанатугруповань, яка є абсолютно далека під нормальної політики.
Тепер інша тема: договірні матчі, продажність суддів, багатомільйонні трансфери гравців і все інше включно до тоталізаторів та вибадувань олігархів-власників команд. Зрозуміло, що яким би талановитим і порядним не був гравець - він є членом команди і сам зіграти не зможе ні за яких обставин. Тому грай - не грай хтось з гравців чесно і відчайдушно, як і вболівальники як би не підтримували свою команду, але так званий «договірний матч» залишиться в силі, як і виграш в тоталізаторі забере той, кому треба. Тільки чи буде це спортом? І чи  буде потрібен такий футбол правдивим вболівальникам? Зрозуміло, що ні! «Такой футбол нам не нужен», - як колись казав відомий коментатор Микола Озеров.
Знову робимо екстраполяцію на сучасну політичну ситуацію в Україні і зважуємо наступне: «Чи зможе чесний депутат щось самотужки зробити згідно волі своїх виборців?» Дуже і дуже сумнівно. Що один тут не воїн, яскраво демонструє Юрій Кармазін, який вносить безліч розумних і потрібних поправок у законопроекти ВРУ, але ніхто його не підтримує, а ще й іронізують: «О, ще при голосуванні до звичної дюжини нових кілька голосів додалось - то вже перемога...» Зрозуміло, що жоден депутат ні в одній раді сам собі ради не дасть - тільки об’єднавшись з іншими депутатами у певній фракції можна чогось досягти реального. Але що тоді? Тоді депутат змушений інтереси фракції ставити вище за інтереси своїх виборців, якщо вийде так званий «конфлікт інтересів» - першопричина всіх корупційних діянь. І що тут можна зробити? Важко так просто і однозначно сказати, окрім аналогічного Озерову: «Така політика нам не потрібна»



 Система, де процвітає політичне шулерство, не може апріорі толерувати чесну політичну гру, отже і загалом державна політика буде діяти не на користь суспільства і мас народу, а виключно надогоду жменьки шарлатанів і злодіїв при владі, що ми вже не один десяток років і споглядаємо у нашій славній Україні. Власне тому я особисто не дуже високо ставлю майбутні парламентські вибори не залежно хто в них переможе, оскільки хибною в Україні є вся політична і державна система як така. Хибна! Схиблена! Деструктивна! Якщо я помиляюсь в цьому - прошу мене спростувати. Я ж поки що бачу, як депутати всіх рівнів працюють за принципом: красти - дозволено, а керувати - ні. Керують у нас в державній політиці закулісні махінатори, яких ми не обираємо.  І ось тут варто перейти до історичних ремінісценцій, що і буде зроблено в наступній частині.

Богдан Гордасевич
25 липня 2012 р.
м. Львів-Рясне