хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «україна»

VFS

VFS

Для тих, хто "в танку"

Ті, хто вважає, що події, які відбуваються на наших очах, їх начебто не стосуються, глибоко й трагічно помиляються. Адже головне питання будь-якої революції — це навіть не питання власності, а питання способу контролю над насильством, зокрема, хоча й не тільки, влади. І воно, на відміну від проблеми власності та розподілу багатства, стосується не лише багатих і бідних, а й узагалі кожного жителя країни. Незалежно від політичних поглядів, рідної мови і навіть ставлення до євроінтеграції.

Сучасна політична економіка стверджує, що питання власності й перерозподілу вторинні, оскільки є насильство. Добре це чи погано, але людина часом схильна застосовувати силу навіть з другорядних приводів, а то і взагалі невмотивовано, не кажучи вже про те, що здатна її використовувати для заволодіння чужою власністю. Тому розподіл власності в усі часи відображав розподіл сил. Такий порядок позбавлений сенсу та контрпродуктивний з погляду економіки, але тим, хто має силу, на це наплювати, принаймні доти, доки непродуктивність не загрожує їхнім власним інтересам. Тому економічно продуктивний громадський порядок потребує як обов'язкову умову жорсткого контролю над насильством. А щоб ті, хто його покликаний здійснювати, самі не ставали джерелом загрози, їх, своєю чергою, має жорстко контролювати суспільство.

І отут починається найголовніше. Адже "суспільство" — поняття абстрактне. Воно складається з мільйонів різних людей із суперечливими інтересами. Тому все вирішує структура представництва цих інтересів — політична система. Саме від її конфігурації залежить контроль над насильством, а отже, і над власністю, тобто, в остаточному підсумку, економічне благополуччя.

Єдиний на сьогодні спосіб часткового розв'язання проблеми насильства в сенсі "меншого зла" сформулював Макс Вебер, коли визначив державу через монополію на легітимне насильство. У перекладі простою мовою це означає, що, на відміну від звичайної людини, поліцейський не просто озброєний, а має право застосовувати зброю для захисту громадян від злочинців. Наприклад, якщо група молодих людей спортивної статури б'є людину, то поліцейський зобов'язаний їх затримати, а у разі непокори може стріляти на ураження. Наприклад, за свідченнями очевидців, одного разу двоє молодих лейтенантів з автоматами поклали на сніг групу вищих бандитів-"авторитетів", чиї імена на початку 1990-х навіть вимовляти було страшно.

Однак ключове тут слово — "легітимно". Тобто навіть не просто в межах закону: закон лише вінчає собою складну юридичну конструкцію, що відображає обмеження, які суспільство накладає на державу. І вони можуть бути дуже різними залежно від культури та традицій народу. Скажімо, у Білорусі, Казахстані та Росії піддані сприймають як прийнятне або навіть належне, коли спецпідрозділи б'ють мирних демонстрантів. А в Україні, як і в усьому цивілізованому світі, це викликає обурення — на таку поведінку суспільство санкції державі не давало. І коли держава вийшла за межі своїх легітимних повноважень, то й громадяни мають повне право — і навіть обов'язок, громадянський обов'язок — поставити її на місце. Що вони й продемонстрували в останні дні. Причому тут безглуздо закликати до законів чи постанов судів, оскільки йдеться про речі значно фундаментальніші, ніж формальні норми.

Асемоглу й Робінсон у своїй знаменитій книжці "Економічні основи диктатури і демократії" вводять поняття "де-факто" політичної влади. Народ як суверен формально має таку владу завжди. Якщо політична система дозволяє, то він реалізовує її мирно, на виборах. Якщо ж уряд, нехай навіть формально призначений за результатами виборів, не відображає волі народу, то суверен реалізує свою владу через вихід на вулиці. Щоправда, революційна мобілізація не вічна, тому народ одержує подачки й розходиться до наступного бунту. Демократія виникає саме як спосіб на системному рівні вирішити проблему раз і назавжди, привівши у відносну відповідність політичну владу де-факто і де-юре.

У цьому сенсі ми тепер спостерігаємо наслідки насильства над демократичними процедурами, яке зі своїх перших кроків чинить нинішній президент. Янукович, нагадаємо, президент меншості, й обидва рази уряд призначався проти волі більшості виборців, відображеної результатами парламентських виборів. "Запобіжні клапани" було з більшовицькою рішучістю перекрито в ім'я горезвісної "монолітності", і от зараз котел вибухнув.

Однак наслідки цього набагато перевершують тільки перерозподіл доходів, на якому акцентують увагу Асемоглу й Робінсон. Навіть вимоги такого Майдан не висуває. Це означає, що відбувається не "хлібний (ковбасний) бунт", а справжня революція. Її центральним питанням, як і має бути, став саме спосіб контролю над насильством. А коли так, то варто звернутися до революційної (лише в науковому значенні) книжки Норта, Волліса та Вейнгаста "Насильство ісоціальні порядки". Тим більше, що є вже й спроби застосувати висунуту там теорію до ряду країн.

Нагадаємо, що логіку тисячолітнього існування економічно абсурдного суспільного порядку "з обмеженим доступом" (ОД), що, як і раніше, існує в більшій частині світу, вони пояснюють його здатністю вводити насильство у відносно вузькі й менш руйнівні для економіки рамки порівняно з первісним суспільством. Це досягається за рахунок відкупу від потенційних організаторів насильства. При цьому на відкуп їм віддають окремі привабливі економічні можливості, відповідно обмежуючи доступ до них для решти, — звідси й назва.

Автори вирізняють три стадії розвитку такого устрою: крихкий, коли насильство раз у раз виривається назовні; базовий, коли держава контролює всіх і все; зрілий, коли формуються передумови переходу до суспільного порядку "з відкритим доступом", який зробив розвинені країни такими. Ці передумови включають: 1) владу закону хоча б для еліт; 2) існування організацій, що живуть власним життям навіть після відходу їхніх засновників; 3) політичний, централізований, контроль над насильством. При цьому Норт і співавтори неодноразово наголошують, що немає жодної гарантії поступального переходу між цими стадіями знизу вгору або якоїсь незворотності прогресу: спалах насильства може запросто відкинути країну зі "зрілого" стану в "крихкий". Наступне відновлення пройде, напевне, швидше, ніж за сотні років, потрібних для формування "зрілого" обмеженого доступу, але буде важким і зовсім не обов'язково відбудеться взагалі в доступному для огляду майбутньому.

Із цього погляду Україна була в досить просунутій стадії "зрілого" ОД, а після Помаранчевої революції на очах почали формуватися навіть зачатки "відкритого доступу", насамперед політична конкуренція. Янукович із перших днів вдався до політики викорінювання цих паростків майбутнього, штовхаючи Україну назад до "базового" "обмеженого доступу". Природно, це процес, прямо протилежний євроінтеграції. Питання було лише в тому, де саме відбудеться неминуче зіткнення: багатьом здавалося, що на справі Тимошенко, — як з'ясувалося, це був надто поверхневий погляд. До останнього моменту залишався, звичайно, і певний шанс, що під тиском економічних і політико-економічних обставин тенденція, що має під собою глибоке історичне й інституціональне, і політико-економічне коріння, переможе.

Та дива не сталося. Жорстокий розгін Євромайдану знаменував собою спробу остаточно консолідувати "базовий" ОД за прикладом північно-східних сусідів; переломити через коліно не лише парламент, а й тих, хто його обирав. Янукович оголосив війну нашому народу та, судячи з провалу голосування за відставку Азарова, збирається нас перемогти, не зупиняючись ні перед чим. Він закусив вудила і пішов ва-банк. Це вже поставило країну на межу громадянської війни. Та навіть якщо в нього це раптом вийде, в умовах України діло навряд чи обмежиться "базовим" ОД. Хоч би яким поганим він був, більш ніж імовірне сповзання ще далі, до "крихкого". Простіше кажучи, "африканізація".

У Росії та Білорусі закрутити гайки вдалося завдяки набагато вищій керованості держави, помноженій на сакральне ставлення до влади. В Україні нічого подібного й близько немає. Тому силові структури принаймні частково вже вийшли з підпорядкування, відмовляючись виконувати свідомо злочинні накази. За цим можуть піти зіткнення між силовиками. З іншого боку, коли міліціонер відмовляється по-звірячому бити ні в чому не повинних людей, злочинна влада, не замислюючись, кличе на допомогу "тітушок". А це не більше не менше як порушення державної монополії на насильство, тобто руйнування держави як такої. Тисячі молодих сильних й агресивних бандитів, що відчули смак до безкарного насильства, — страшна сила, здатна як мінімум повернути Україну до гірших традицій початку 1990-х. Тим більше, що економічна криза, яка практично неминуча у разі збереження нелегітимної влади, що повністю втратила довіру як на Заході, так і на Сході і при цьому добиває економіку, буде цілком порівнянна з трохи забутими вже масштабами тих років. І, до того ж, підняли голову радикальні націоналісти, також, не виключено, вигодувані або самою владою, або КДБ/ФСБ спеціально на такий випадок.

У таких ситуаціях у більшості країн, що розвиваються, на арену виходять ті, хто в справжніх танках: проти них "Беркут" безсилий, не кажучи вже про "тітушок". Це, звичайно, означає стабілізацію "базового" ОД через установлення авторитарного режиму або хунти, але принаймні зупиняє сповзання до "крихкого". Ще недавно такий варіант здавався верхом жаху, але нам можна розслабитися: Україні він не світить (див. статтю С.Рахманіна "Чайка на ім'я Євромайдан", DT.UA №45 від 29 листопада 2013 р.). Зате цілком імовірна окупація Росією, що, втім, спричинить ще більші жертви. Тим більше, що нинішньому російському керівництву вигідно зробити з України лякало для власного народу, аби виправдати свій варіант горезвісної "стабільності".

Тому нам із вами, всім, кому дорогі власні життя і свобода, та й просто з таким трудом нажите благополуччя, не залишається іншого виходу, як виявити волю суверена (тобто нашу з вами) і, використовуючи нашу "де-факто" політичну свободу, змусити "нинішню владу" піти по-доброму. Або ми її, або вона нас.

При цьому ключовим питанням залишається контроль над насильством. Тому не можна обмежитися, наприклад, відставкою Азарова та поверненням до Конституції в редакції 2004 р.: вона залишає контроль над силовими структурами в руках президента, яким, до того ж, залишається Янукович. А ми вже проходили ситуацію, коли діяли ті ж обмеження, а опозиційний прем'єр нібито гарантував стримування й противаги. Згадані вище Асемоглу й Робінсон зазначають, що революційна мобілізація не може тривати довго. Тому можновладці йдуть на тимчасові поступки, підкоряючись силі повсталого народу, а потім точно так само ці поступки забирають назад, коли всі розходяться по домівках. Тому слід вимагати саме системних, незворотних, рішень. Причому відставка Януковича — це, безумовно, потрібна, але недостатня умова.

Диявольський розрахунок авторів поправок, похапцем прийнятих у революційній гарячці, полягав у тому, що якщо в кріслі президента опиняється хоч скількись європейськи мисляча людина, то їй навряд чи вдасться провести хоч одну реформу — всі сили підуть на боротьбу за повноваження з урядом. А якщо "візантієць", то, використовуючи контроль над силовиками, він легко доможеться від депутатів чого завгодно. Це було очевидно ще тоді, а після всього, що сталося після (і в результаті) прийняття саме такої редакції, лише довело: первинним був і залишається контроль над насильством.

"Ющенко довів українцям, що можна жити без президента. Янукович довів, що треба жити без президента" — ця проста істина, що вже зо два роки гуляє Інтернетом, має стати суттю майбутньої політичної реформи. Принаймні без всемогутнього президента Україна точно обійдеться: наш шлях до ефективної держави, що буде служити саме нам, лежить через стримування й противаги. Зокрема в контролі над силовиками.

Другий важливий висновок: революція має шанс перемогти, тільки якщо зуміє залучити на свій бік силовиків або хоча б переконати їх зберігати нейтралітет. Дуже можливо, що й побиття дітей у ту страшну ніч, і провокації на Банковій, і непримиренність соціал-націоналістів мали загальну мету: вихолостити гасло "міліція з народом", зробити з людини в погонах лякало для протестувальників, а її саму, своєю чергою, протиставити ворожій юрбі та змусити захищатися.

Своєю чергою, самі силовики мають зрозуміти, що, по-перше, вони присягали не особисто президентові (у нас же не монархія, правда?), а народу України. І, схоже, настав той час, коли вірність присязі означає обов'язок захищати народ України від президента, який віддає злочинні накази або принаймні терпить при владі людей, які такі накази віддають. І, більше того, широко й нахабно використовує бандитів, якщо називати "тітушок" своїми іменами. А саме вони, а не мирні демонстранти, які нехай навіть і вимагають зміни влади, — справжні, кревні, вороги силовиків, бо бандити грають на тому ж полі, але без правил. І заодно вороги держави Україна, оскільки підривають її монополію на насильство — навіть попри те, що вони грають на боці влади. Адже вона втрачає залишки легітимності, коли посилає злочинців боротися зі своїми опонентами.

А для простих громадян висновок теж дуже простий: назад вороття немає, цього разу відсидітися не вдасться. Єдине, що може схилити людей зі зброєю на наш бік, — це ще більш масовий протест. І ще, звичайно, аргументи. Деякі з них викладено вище. Зможемо?

Володимир Дубровський  7 12 2013  00:00

Як же мені пройти в садок?

Олег Мацех;
На фото Даниїл, син мого близького друга Valeriy Mirgorodskiy який мене приютив на час революції, мешкає він біля адміністрації президента. Вранці, коли маля вийшло на вулицю, завмерло перед стіною беркуту та мовчало близько п'яти хвилин. Потім малий сказав: "Як же мені пройти в садок?". Фото мами з мобільного. — здесь: Адміністрація Президента України


Декілька питань до опозиції.

Декілька питань до опозиції.
4 декабря 2013 г. в 16:54

Набридла трьохголово-безголова опозиція. 

Вона не спроможна виробити стратегії та плану дій, не продукує рішень, не в стані організувати дієвих структур, сама ні до чого не готова, її постійно дурять, вона боязлива, не рішуча та не готова брати на себе відповідальність. Її основний лозунг "Банду геть", навіть не "Бандитам тюрми". Вони не показують шляхів, як ту банду геть, їхній рецепт - лише присутність наших тіл на морозі, багато тіл... Вони закликають стояти до кінця, але замовчують до чийого кінця? Самі ж вони не збираються стояти на морозі


Вони не готові скласти мандати, обнулити списки та вийти з людьми на вулицю. Вони не готові відмовитись від влади, відсепаруватись від бандитів. Вони не готові піти до людей в намети та жити з ними там до кінця. Вони не можуть зробити жодної рішучої дії!


Так, вони не бандити, але набиваючи свої кишені та задовільняючи свої інтереси привели бандитів до влади, а якщо не набивали то закривали очі на те, як це роблять їхні однопартійці чи підлеглі.

У всьому іншому вони від тої банди не відрізняються, хіба трохи дрібніші. Живуть подвійними стандартами, брехливі, надмірні, відірвались від людей. Вони настільки закохані у себе, що навіть втратили інстинкт самозбереження.


Чи можна сказати, що вони кращі від влади?

Вони досі не спромоглися вибрати посеред себе єдиного лідера. Історія не знає успішних тріумвіратів. А хіба Україна стане винятком? Вони підсвідомо бояться усунути Януковича та випустити Юлю, бо кому вони тоді потрібні? Тому й не рішучі. Їх не боїться влада, тому й ігнорує.

Це узагальнена оцінка, не хочу когось образити. Так, не всі такі, але ті, хто не такі, усе одно втиснуті в їхню систему і з часом стають такими ж або витісняються цією системою.


Чи це вони розбудили людей та підняли на повстання? Чи можна сподіватись перемоги з такою "опозицією"? Чи можна їм взагалі вірити?


Це не мої міркування, це лише спостереження та реалії. На жаль.

Два дні поспіль я намагався достукатись до політиків з ідеєю необхідності терміново організувати в безпосередній близькості до Майдану приміщення для людей, що пікетують урядові установи, охороняють Майдан чи виконують систематично різні завдання штабу, щось на зразок казарм. Щоб люди мали де відпочити, щоб можна було швидко надати їм медичну допомогу, нагодувати та швидко їх зібрати. Окрім цього необхідно знайти приміщення, де можна було б розмістити координаційні штаби для громадських активістів, служб поселення та відправлення, офіси з оргтехнікою тощо. Ідеальним приміщенням для таких цілей був Український дім. Окрім функціонального, він ще має стратегічне значення, є символом революції і знаходиться не де-небудь, а на Європейській площі.


Першого ж дня я безрезультативно намагався зв'язатись з Анатолієм Гриценком, Олесем Донієм та Андрієм Парубієм, яких знаю особисто, щоб разом з депутатами зайти в Український дім та розміститись там. Увечері на ініціативу відгукнувся депутат Дерев'янко. Разом з ним, невеликою групою ми потрапили до середини, де нас зустріла охорона, знадвору стояв натовп, близько 2-х тисяч людей. Переконаний, якби туди прийшло ще кілька народних депутатів, зокрема Кличко, нас впустили б у будівлю, але ніхто цього робити не збирався, а навпаки центральний штаб дав вказівку залишити будівлю. Демотивовані люди розійшлись, а ми залишились без такого важливого об'єкту.

Пробував ще пояснити важливість питання своїм друзям, народним депутатам Михайлу Хмілю та Оксані Продан, яка в свою чергу спробувала організувати зустріч з Турчиновим. З Турчиновим так і не зустрівся, переговорив лише з його помічником, але без результату. Вразив мене штаб, за кордонами охорони купа важняків в дорогому одязі. Якось тут не дуже революційно.

А ще мав досвід в організації блокування кабміну, куди привів своїх людей. В понеділок о 6-й ранку за рішенням штабу його мали взяти в кільце представники опозиційних сил та громадських організацій. В результаті о 6-й годині прийшли лише представники громадських організацій. Представники Свободи прибули за годину, ще пізніше Батьківщини, а представники Удару взагалі не з'явились. Було моторошно та бридко.


А сьогодні водили хороводи туди сюди, ходили до Призидента, щось від нього вимагали, а його там не було. Замість того, щоб першим питанням поставити вимогу про звільнення затриманих хлопців, але хто би за них пам'ятав, окрім кількох депутатів.

Що далі?


Я не збираюсь демотивувати людей, це не так легко зробити. Бо цього разу вийшли вони не за опозицію, а проти влади. Є різниця між гаслами "Ющенко так" та "Янукович ні". А опозиція замість включитись на рівних в процес, намагається його всіляко очолити. У результаті не використовується потенціал активістів та представників бізнесу, гасятся їхні ініціативи, не залучаються їхні ресурси, не дослухаються до їхніх ідей. Політики намагаються усі дії взяти під контроль та блокують паралельні дії громадських активістів. За таких умов не можливе розгортання широкого Народного Фронту, що на мою думку є чи не єдиним шляхом до успіху.


Дії, котрі зараз пропонує опозиція лише на руку владі, яка взяла тактику очікування. Вони призведуть до падіння динаміки. Стояння і ходіння врешті решт людям набриднуть і вони поїдуть додому. Не думаю, що люди захочуть зустріти Новий рік та Різдво на Майдані. Необхідно дражнити владу різноплановими множинними діями, виводити її з рівноваги, щоб викликати режим на неадекватні відповіді. Досвід показав, що політика залякування діє в Україні навпаки. Нам вже немає чого боятись, гірше не буде, хіба що дурень цього не бачить. Далі тільки терор та морок.

На відміну від 2004 року, цього разу все значно складніше, немає сильної опозиції, немає єдиного лідера, немає шляхів досягнення поставлених цілей, ворог значно жорстокіший та цинічніший, ним є не лише чинна влада, а й сусідня ненаситна держава.


Якщо опозиція не змінить підходів, вона або заведе свій народ в нікуди, або він зорієнтується і почне діяти без неї. Тоді попереду або велика депресія, або громадянська війна. Ні одне, ні друге не тішить.


Але є ще один варіант, який може стати виходом з ситуації. Якщо опозиція не оговтається, то треба забути за неї та почати свою швидку самоорганізацію, свою боротьбу проти режиму. Тоді з'являться нові структури, нові лідери, нова Україна, європейська держава побудована на відповідальності знизу. Переконаний, що ресурсів та енергії для цього достатньо.


https://www.facebook.com/notes/%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3-%D0%BC%D0%B0%D1%86%D0%B5%D1%85/%D0%B4%D0%B5%D0%BA%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BF%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%8C-%D0%B4%D0%BE-%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B8%D1%86%D1%96%D1%97/636801666378227


Україно, я твій син!

Ви знаєте, як я чекав її:
Мою святу, любов мою величну.
Весну так не чекають солов"ї,
І жайворонки так весну не кличуть.
Від пагорбів Манявського Скита,
Од гір Карпат вершин високих синіх,
Я виглядав її як небеса,
Коли вже буде воля Україні!
Найперше синьо-жовте знамено,-
Тремтіли руки, підгинались ноги,-
Я окриляв; світилось полотно
Промінням сподівання і тривоги.
Хто знати міг, що владні сидуни,-
Все переконані, все дуже вірні,-
Так знищать Україну без війни,
Як безневинну жертву люті звірі.
Хто знати міг, що по чужих світах,
Хто міг таке подумати, хоч потай;
На Українських зігнутих хребтах
Розсядеться Америка й Європа.
Пішла поневірятисякраса
Змоєї України по чужбинах...
І ген цькують на неї злого пса,
І ген беруть беззахисну на кпинни.
Україно, нене, я твій син,
Клянусь перед тобою в мить урочу;
Тебе підняти маю я з колін,
Бо так як зараз жити я не хочу.

Білусяк Р.В. с.Манява

В Украине осуществляется план Медведчука-Путина

Во время тайных переговоров в Сочи и Москве хозяин Кремля Владимир Путин окончательно согласовал с президентом Украины Виктором Януковичем программу совместных действий, которая известна под названием «План Медведчука-Путина».

medputЦель этого плана – полное подчинение Украины Москве, вплоть до вхождения в Таможенный союз и в структуры будущего Евразийского альянса, передача России енергетической инфраструктуры Украины, дележ украинских активов, разрыв договоренностей с Европейским Союзом, затягивание любых переговоров с Западом, увеличение военного присутствия России в Черноморском регионе и прочее. Взамен режим в Украине получает гарантии финансовой поддержки в размере 20 миллиардов долларов, предоставление сумм и активов лично семье Януковича и его ближайшему окружению. Условие – передача всего контроля за выполнением плана «группе серых кардиналов», а именно – Медведчуку, Фирташу, Клюеву, Бойко и иже с ними. К выборам 2015 года Украина должна была подойти с новым, послушным Путину кандидатом в президенты. Янукович выводился из политической игры с гарантиями финансового благосостояния.

Полностью статья здесь:

http://londonskaiagazeta.com/?p=610&lang=ru

Алексей Широпаев - О двух разных народах

Все-таки в отношении русских к украинцам, к Украине таится что-то ключевое, судьбоносное – для нас, русских. Для украинцев Россия тоже значима, но только как точка отталкивания, помогающая осознанию своей, украинской, инаковости. Для русских же Украина, напротив, точка постоянного притяжения, ревнивого внимания, объект поглощения как чего-то «исконно своего» и переделки по собственному образу и подобию. Ничто так не раздражает русских, как очевидные различия с украинцами в языке, менталитете, культуре, историческом опыте. Если русские и признают эти различия, то лишь на уровне различий, скажем, между Владимирщиной и Рязаньщиной, но никак не на уровне отношений двух разных народов.

Известно мнение, что Россия без Украины в имперском плане ущербна. Что-то в этом же духе говорил Бжезинский, да и не только он. Эта мысль верна. Но дело даже не столько в экономическом и геополитическом значении Украины для Москвы. Дело прежде всего в том, что на традиционном русском отношении к Украине, по сути, держится русское имперское сознание, благодаря которому российская империя, пусть и в урезанном виде, все еще существует. Подчеркиваю: именно отношение к Украине – не к Балтии, не к Кавказу – является определяющим для русского имперского сознания. Как только русские откроют для себя, что украинцы это ДЕЙСТВИТЕЛЬНО другой народ – российский имперский миф рухнет, а с ним неизбежно кончится и империя.

Надо сказать, что на словах русские всегда готовы признать, что украинцы – народ, но – внимание! – «братский народ». За этой лукавой формулой кроется твердое убеждение, что мы – русские и украинцы – ОДИН народ, призванный жить в одном государстве со столицей в Москве. Говоря о «братском украинском народе», большинство русских воспринимают украинский язык и само украинство как досадное историческое недоразумение, исторический вывих, возникший благодаря зловредному влиянию Литвы и Польши. И при этом русские не задаются вопросом: а может, вывихом-то являются они сами?

Исторически вывихнуты как раз-то мы, русские. Нас вывихнула татарщина. Еще в ХIII веке наметились два противоположных исторических вектора, определивших дальнейшее формирование украинского и русского народов. Первый вектор – борьба с Ордой в союзе с Европой, второй – борьба с Европой в союзе с Ордой. Персонифицировались они соответственно в личностях Даниила Галицкого и Александра Невского. Первый вектор – естественен и логичен в культурно-историческом плане. Второй вектор – глубочайшее извращение с далеко идущими последствиями: культурными, государственными, историческими, психологическими, нравственными. И если король Даниил – знаковая фигура Украины, то приемный ханский сын Александр Невский – знаковая фигура России, ее «имя». Таков исток нынешних русско-украинских отношений. Уже после этого говорить о «двух братских народах» не приходится. Цивилизационная вражда предопределена уже этими двумя историческими личностями.

Их можно назвать народообразующими. Насколько Даниил Галицкий непохож на Александра Невского, настолько украинцы непохожи на русских – в своем отношении к праву, свободе, собственности. Если украинское самосознание исторически тяготеет к Европе, то традиционное русское самосознание воспринимает Европу с большей или меньшей степенью враждебности, недоверья и зависти, оборотной стороной которой выступает мессианская кичливость и обличительный пафос в отношении «прогнившего Запада». Европа для русских – это «потерянный рай», откуда их вырвали татарским арканом. Именно конфликт между изначальной европейской природой и навязанным азиатизмом истории и государственности определил русский психотип, все его комплексы и фобии. Все русские неврозы – от пьянства до большевизма – отсюда. Утратив Европу, русские захотели ее не просто забыть – они решили ее возненавидеть, возлюбив при этом свое историческое несчастье, весь этот навязанный им судьбой азиатизм. Это психологическое и умственное извращение называется русским патриотизмом. Украина же, благодаря Литве и – да, да!- Речи Посполитой, сохранила в себе причастность к Европе, сохранилась как Русь в подлинном смысле этого понятия. А мы переродились в Московию, утратив исконную цивилизационную идентичность. И вот это-то и является предметом нашей русской, точнее московитской ревности, определяющей наше отношение к Украине.

Еще на Переяславской раде (1654), на пресловутом «воссоединении», надо сказать, весьма вынужденном со стороны казаков, встретились два разных народа, говорившие на языках разных культур. Мало кто знает, что в Переяславле казаки, соглашаясь дать присягу московскому царю, настаивали, чтобы и он, в свою очередь, присягнул казакам в соблюдении их вольностей. То есть казаки заявляли себя носителями типично ЗАПАДНОЙ правовой культуры. Разумеется, это вызвало негодование московской стороны, заявившей, что «у нас не повелось, чтобы цари давали подданным присягу, а вольности ваши Государем соблюдены будут». Видать, веры Москве у казаков особой не было: четыре полка царю в Переяславле так и не присягнули…

Как Россия «соблюла» казачьи вольности, хорошо известно: всеми силами она старалась устранить украинское «историческое недоразумение». Уже вскоре после Переяславской рады началась московизация Украины: насаждение воевод, сворачивание городского самоуправления, притеснение казачества, поощрение доносительства и т.д. В 1662 году был создан Малороссийский приказ, находившийся в непосредственном подчинении у царя. Через него царь утверждал претендентов на гетманство, сажал воевод по украинским городам, строил крепости в Украине, направлял действия московских и казацких войск. Кроме того, это ведомство надзирало за деятельностью гетмана и контролировало все контакты украинцев с Московией. О Переяславских соглашениях в кремле уже и не вспоминали.

Потом был показательный геноцид в Батурине (1708) – ответ Петра Первого на попытку гетмана Мазепы отстоять остатки суверенитета Украины. Потом последовали два уничтожения Запорожской Сечи – Петром и, окончательное, Екатериной. Потом было превращение Украины в набор типовых губерний, царская политика русификации и, наконец, сталинский Голодомор как средство подавления украинского национально-освободительного сопротивления. А совсем недавно, во времена Виктора Ющенко, мы видели, как Москва боролась с украинским «историческим недоразумением» путем манипуляций с газпромовскими заглушками.

Конечно, казакам в ХVII веке не стоило вступать в столь острую конфронтацию с поляками, которые в цивилизационном плане были гораздо ближе казачеству, чем московиты, несмотря на их православие. В свою очередь и гордым полякам надо было понимать, что от их конфликта с казачеством выиграет только Москва. Конечно, требовалась федеративная и правовая реформа Речи Посполитой, состоявшей лишь из двух субъектов – Польши и Литвы. Требовалось признать третий субъект – Украину (Русь). Так и произошло при заключении Гадячской унии (1658). Но, увы, поздно: ненависть казаков к «ляхам» была уже слишком велика, и проект провалился. Возникни он пораньше – и у Украины были бы все шансы существовать сегодня в качестве полноценного европейского государства. Да и наша, русская, судьба сложилась бы иначе, поскольку без Украины Россия вряд ли превратилась бы в монструозную империю, в конце концов разродившуюся большевизмом. Московия неизбежно вошла бы в состав более цивилизованного и сильного соседа. И мы, русские, жили бы сейчас в Европе, не имея за спиной ГУЛАГа и прочего гнусного исторического опыта. И сама история Европы была бы иной…       

Итак, «два братских народа». Но, как видим, в конечном счете культурно-исторические генезисы русских и украинцев совершенно различны, даже противоположны. Мы, русские, конечно, братья украинцам, но братья, подвергшиеся некой неприятной мутации. Мы опасны, как будто несем в себе какую-то разрушительную заразу, и потому нас инстинктивно сторонятся все, кто живет западнее: украинцы, прибалты, а теперь и белорусы. Зато Китай приваливается к нам все плотнее…

Наряду с идеей «двух братских народа», существует уж совсем оголтелая ура-патриотическая «концепция» «триединого русского народа», якобы состоящего из великороссов, малороссов и белорусов. Эта мифологема рассыпается при первом же внимательном рассмотрении. Языковая близость? Уверен, что большинство из адептов идеи «триединого русского народа» не смогут понять большую часть разговорных фраз на украинском языке. Языковые различия между русскими и украинцами очевидны и значительны. Языки у них, конечно, родственные, но, скажем, сербский язык тоже весьма родствен русскому, однако никому из нормальных людей не приходит в голову считать сербов и русских одним народом. Кстати, у сербов и хорватов язык вообще один и тот же, но народы эти, несмотря на общий славянский корень, отнюдь не братские, а цивилизационно разнонаправленные. Скажут: их разделила религия. Хорошо, возьмем сербов и черногорцев – один язык, одна вера. Различий между ними в сотни раз меньше, чем между русскими и украинцами. Тем не менее, несмотря на великодержавное стремление Сербии рассматривать Черногорию как свое продолжение – не более! – черногорцы считают себя отдельным народом с собственной историей и культурой. Не буду здесь вдаваться в подробности, но, вероятно, мало кто знает, что примерно в 1920-26 гг. черногорцы вели партизанскую национально-освободительную войну против сербской армии, оккупировавшей Черногорию под предлогом братской помощи. И если уж такие «близнецы-братья» как Сербия и Черногория в конце концов расселились по отдельным квартирам, то что говорить о России и Украине?!

В заключение нельзя не затронуть еще один момент. Жаркий русско-украинский спор разворачивается на историософском, экономическом, политическом полях. Это большой спор об Украине как таковой, о ее суверенитете и состоятельности. Идет он и на поле культуры. Здесь, пожалуй, главной стратегической «высоткой», за которую борются русские, является имя и наследие Гоголя. Аргументация русских ура-патриотов такова: Гоголь писал на русском языке, называл себя русским – значит, никакой особой украинской идентичности не существует, можно говорить лишь о неком «областном» малоросском своеобразии, эдаком этнографическом оттенке. Разумеется, это обычная уловка, призванная оправдать имперскую политику в отношении Украины и само существование империи. Пора, наконец, сказать правду: Гоголь типологически (я уж не говорю о происхождении) чисто украинский писатель, имевший еще и польские корни, да, писавший на русском языке – в силу исторических и политических обстоятельств. Судьбу Гоголя предопределила судьба Украины в империи. Как еще мог сделать литературную карьеру талант, родившийся в колониальной провинции? Разумеется, надо было ехать в имперский центр, в Питер, писать по-русски, причем идеологически выдержанно. Скажем, на «Тарасе Бульбе» - козырной карте наших ура-патриотов – лежит явная печать политического приспособленчества. Как известно, было два варианта повести, и патетические слова о «русском царе» в предсмертном монологе Тараса появились лишь во второй редакции – по сути, Гоголь создал яркий, поэтичный псевдоисторический лубок, внеся весомый вклад в имперскую мифологему «воссоединения Украины с Россией». Но душевного комфорта Гоголю это не принесло. В России он мучился, изнывал. Его «Вечера на хуторе близ Диканьки» - это бегство в уже несуществующую Украину. По сути это плач об Украине, упрятанный в смех, в яркие южные краски, в сказочность, в полет стиля. Вспомним, как кузнец Вакула попал на прием к Екатерине II в составе делегации запорожцев, которые, предчувствуя свой скорый конец, прибыли в Петербург в надежде умилостивить «матушку государыню». Далеко не случайно Николай Васильевич свел вместе эти противоположные начала: ледяной имперский Петербург и огненных посланцев Сечи. В рождественскую пастораль Гоголь упрятал свою скорбь о погибшей казачьей вольности, об Украине…

Россия душила Гоголя, он рвался из нее, но куда ему было податься? В Украину, превращенную в Малороссию? Там он был обречен на убогое провинциальное прозябание. И тогда новой, идеальной Украиной для Гоголя стала Италия. В Италии он воскресал духовно, оттуда он писал откровенные письма, в которых «Россия, Петербург, снега, подлецы» шли в одну строку, через запятую. В Италии он «просыпался на родине». И чем все кончилось? Россия в лице попа-мракобеса Матвея задушила-таки Гоголя. Вот и вся его история вкратце.

Гоголь не смог или побоялся разобраться в себе, и это его сгубило. Жившее в нем украинско-польское самосознание (характерны его откровенные беседы с поляками в Италии) он старательно, но тщетно давил надстроечным русским самосознанием. Россию, ее холода, обывателей, чиновников, странную, безысходную историю Гоголь не любил, хоть и боялся в этом себе признаться. Отсюда и «Мертвые души» - эта фантасмагорическая фреска становится понятной именно в таком ракурсе. Создав ее, Гоголь испугался самого себя и шарахнулся в покаяние, к попам, в морализаторство, стал проповедником и убил в себе художника. Гоголь – это жертва России, она сожрала его. Украинский писатель, запутавшийся в своей русской судьбе, как птица в силках…

Что ж, подытожим. Нам, русским, пора осознать, что обретение Украиной независимости глубоко закономерно. Это историческая справедливость, с которой необходимо не просто смириться – нам надо ее понять и принять. Понимание, что Украина действительно другая страна, настоящая заграница – вот ключ к нашему самопознанию, самокритике и самоосвобождению, предпосылка зарождения новой русской ментальности без имперских и антизападных стереотипов. Если это произойдет, все наше видение истории и мира изменится. Украина как бы ставит перед нами, русскими, зеркало. Надо честно и бесстрашно вглядеться в него. И, как сказано в нашей же, русской, поговорке, «на зеркало неча пенять…».

Україна - не Росія smile

Жест солідарності. Українські прапори на вулицях Польщі.

На головній вулиці в центрі м. Кєльце було вивішено 100 польський та українських стягів в знак солідарності з тою частиною Українського народу , яка прагне долучитися до спільноти європейських держав.


"Процес  інтеграції з Євросоюзом - рішення стратегічне , яке може  запевнити  безпеку та добробут в майбутньому ."





Открытое письмо всем друзьям-россиянам!

2 грудня 2013, 13:15 

Дорогие друзья-россияне! Все те, кому не безразлична судьба Украины, а значит и моя лично судьба. Этим письмом я хотел бы поблагодарить всех вас за ту поддержку и любовь, которую вы, как никогда искренне, выражаете нам в эти дни. Я даже не знаю, существует ли в мире другая такая страна, кроме России, конечно, которая уделяет так много внимания тому, что сегодня происходит в Киеве, и во всех больших городах нашей родины.

В вашем акте любви нельзя не увидеть искренних, и действительно, любящих людей. И это не может не подкупать. Особенно тех из нас, которые вопреки здравому смыслу решаются писать даже личные дневники на русском языке - совершенно чужом, насильственно насаждаемом языке страны-оккупанта.

Конечно, со словом "оккупант" вы быстрее будете связывать американца или какого-нибудь фашиста. И уж наверняка не себя. Но честно анализируя все то, что происходит в Украине уже много лет, можно сделать вывод, что это как раз очень точное и емкое слово. Вы же не смотрите на нас как на равных? Вы же считаете, что вы в Украине "свои", а мы в Москве "чужие- бедные родственники". А если все так, значит, мы для вас совершенно не ровня.

Сколько раз в жизни я слышал о "лохушках-хохлушках" и "лучших проститутках из Украины", словно нравственные качества конкретного человека зависят только от его близости места рождения к Кремлю. Согласитесь, вам важно всегда быть сверху. Жизненно важно. Потому, что комплексы гложат.

Для очень многих из вас жизненно важно постоянно называть нас "малороссами", или же делом принципа писать именно "на Украине", вместо "в", только для того, чтобы показать свое имперское превосходство.

А ваши "искрометные", как прошлогоднее ситро, шутки о ворованном украинцами газе - главная шутка в КВН о нас уже два десятилетия, хотя вы же сами понимаете, что это просто глупая шутка. При чем, действительно очень глупая и лживая.

Можно еще много таких примеров приводить, но сейчас речь не об этом.

Вы действительно считаете себя лучше по-умолчанию. И вы сами это прекрасно осознаете.

Вы осуждаете шовинизм, но все время сами от него же страдаете. Для вас быть украинским националистом - смертный грех, а русским националистом звучит гордо. Не правда, странно?

Украинцы для вас всегда были людьми второго сорта. И я даже знаю почему.

У нас много любви. Мы наивные как дети. Мы не способны лукавить и вести двойную игру.

А вы не способны уважать того, у кого меньше пушек чем у вас. Например, чеченцы и грузины. В этом смысле они нравятся вам гораздо больше. Потому, что вы их панически боитесь. И именно поэтому и нападаете первыми. Всегда.

Ну, и американцы тоже вам враги. У них нет такой демократии, которая бы не мешала вашей демократии.

Зато у вас всех есть американские айподы и айфоны. И главная мечта россиянина - улететь в Америку навсегда, бросить свои лапти, и деревни с домами без заборов. Но это не считается.

Главное, что бомбить Сирию - грех, а Грузию нет. И если надо - то и Киев. Словно голос мертвеца из СССР, Россия делает всех, кто не хочет плясать под ее дудку - врагами.

Но мы - не ваши враги.

Мы враги всякой диктаторской власти, которая чтобы защитить свое кресло, готова проливать невинную кровь. Даже женщин, детей и стариков.

Такое не возможно в Европе. Зато возможно и в России, и в Белоруссии, и в Казахстане. А Украина - это Европа.

Сегодня у нас, наконец-то, появился шанс получить ваше уважение. Которое, впрочем, всегда сопутствует тем, кого вы ненавидите. Ненавидите искренне. По-братски.

Но клянусь вам, даже несмотря на все это - мы не смотрим на вас как на врагов. Вы наши братья и сестры, и для нас приоритет - сохранить с вами хорошее отношения.

Мы давно научились различать вас, простых людей, и вашу диктаторскую власть, которая всю жизнь вас зомбирует и будет зомбировать пока ей это выгодно. Очень больно, что вы не осознаете себя жертвами. А без этого нельзя излечиться.

Кстати, точно так же действует и диавол. Сначала он внушает людям грех, а потом - мысль что это это были их собственные мысли и желания.

Совсем не удивительно, что мозги человека, которые смотрят первый канал всю сознательную жизнь, могут превратиться в жижу, уже за первые пол года. И самое удивительное здесь то, что очень многим из вас это процесс откровенно нравится.

Те немногие россияне, которые способны понимать и говорить умные вещи или уже в тюрьмах, или еще под следствием, или всю жизнь носят ореол городского сумасшедшего.

Многие из вас уже безнадежно неспособны понять, что Россия сегодня - это тоталитарная страна, у руля которой стоит диктатор. Вы уже не понимаете, что вся "ваша правда" о нашей Украине, это всего лишь очередной проект трусов-политтехнологов. А они действительно тр`усы, которые боятся, чтобы в россиянах не проснулась свобода. Страшнее этого для диктаторов не бывает ничего. Они власть любят больше жизни. И, обычно, меняют ее только на нее.

А пока, вот вам в подарок дешевая водка, Максим Галкин, Сергей Пенкин, "Любэ", Камеди Клаб, и конечно, ОРТ, чтобы вы знали что происходит в мире, и главное, как это все понимать.

 

 

Чуть не забыл. Еще есть РПЦ, патриарх Кирилл, который, как искренний пастырь, своим "русским миром" покрывает даже Казахстан и Японию. Ну, а что. Пусть все знают как должен выглядеть настоящий духовный лидер - умный, с душещипательными проповедями, но зато в автомобиле из брони, и с вооруженной до зубов охраной.

Это для вас совершенно нормально, и вы согласны целовать такому человеку руку. Нам этот вариант не подходит. Извините. Мы все еще ищем альтернативу заслуженным агентам КГБ. По крайней мере - в качестве своих духовных лидеров.

Друзья, вы должны нас понять. Украине больше нельзя отставаться в той дыре, в которую их завела власть Кравчука, Кучмы, Ющенка и Януковича.

За те двадцать лет независимости, когда у штурвала страны стояли люди безразличные к нашему будущему, мы разучились верить.

Каждый Президент все больше убивал в нас веру и надежду.

У меня, и целого поколения мох соотечественников, политики уже украли цивилизованное будущее. И если мы будем продолжать молчать - его украдут и у наших детей.

Прошу, не осуждайте нас за то, что Украина выбрала будущее без России. Если любите - отпустите.

Европа не панацея и не идеал, но сегодня это единственная соломинка, за которую мы держимся, в поиске нашего светлого будущего. Хуже нам не будет, потому, что хуже уже не бывает.

Украиной правит мафиозный клан, банда преступников не в переносном, а в совершенно прямом, буквальном смысле.

Сегодня почему-то уже мало кто говорит о том, что власть Януковича была нелигитимной уже изначально. За него проголосовало меньшинство, при чем, с огромным количеством подтасовок и манипуляций, подкупов и инсинуаций. Но тогда мы все эту проблему просто заболтали.

В эти дни пришло время исправить эту ошибку. Сейчас или никогда. Власть пролила кровь наших граждан, и больше не может выступать от нашего имени. Это больше не наша власть.

Украина - это Европа. У нас совершенно другой менталитет. Сегодня мы пока еще можем себе позволить выйти на Майдан. И пока в России такой возможности не будет, то нам с ней точно не по пути.

Не будьте ревнивцами. Тот кто действительно любит, делает все, для счастья другого. Сделайте это для нас - приимите наш выбор. Не душите нас в своих обьятиях. И не презирайте нас только за то, что мы хотим для себя и своих детей лучшей жизни.

Миллионы людей на майданах Украины - это не сумасшедшие и купленные актеры. Они настоящие. Как и настоящая кровь наших детей, на нашей земле.

Так дальше жить нельзя. Ни нам. Ни вам.

Искреннее спасибо всем тем, кто действительно рад за нас, и за нашу маленькую победу. Надеюсь, это все имеет смысл, и будет иметь продолжение.

Україна - це Європа!

http://risu.org.ua/ua/index/blog/~fryevhen/54472/

До тролів i.ua

Навіщо так багато п***ти говорити, коли вся ваша жізнінна позиція і філософія легко передаєтоься словами :
 "На калєні урод!"  ???




Я чудово усвідомлюю силу звички 

Трьохсотлітньої...



Я вас не проклинаю...


Я вас благословляю на каяття