"-Нам положено 2 куска мяса!

-ну так ешь!

-так не покладено!

-Не покладено, значит не положено!"

Про що це я? Ага! Інтернет на роботі відключили! Сказали "не положено! " 

В дитинстві часто чув цей вислів, і завжди він звучав якось образливо. А потім я його і вживав теж деякий час, теж образливою манерою, щоб підшпільнути когось з друзів. Пізніше на тривалий час це прислів'я залишило мене, але зараз знову повертається, при чому відразу з багатьох різних життєвих ситуацій. Приблизно рік тому, читаючі книги Володимира Мегре, натрапив на позив до прислухання до себе в процесі пізнання світу. Це стосувалось вивчення та дослідження історії людства, але повною мірою можна застосовувати цей засіб будь-де. Для себе я знайшов використання в стосунках з людьми. Перед тим, як щось сказати, чи зробити, я тепер завжди прислухаюсь до себе, як би сам я відреагував на подібне? І більше не роблю іншим такого, чого б не хотів зробити сам собі. Чесно кажучи, після приміряння будь-якої дії на себе, потім вже неможливо позбутись відчуття відповідальності за неї, і робити так як вважаєш поганим просто не можеш собі дозволити. Принаймні, у мене це так. Тепер. Минулого літа познайомився з багатьма новими, цікавими людьми. В реалі. І це дуже важливо, бо перед цим я жив майже виключно віртуальним життям та спілкуванням. Після довгої перерви, проведеною за ширмою мережі Інтернет, яка надійно захищає від моральної відповідальності за вчинки, мені прийшлось практично заново вчитись розуміти людей, які живуть тільки в справжньому світі. І знов я оцінював людей по собі, при чому з часом почав усвідомлювати це досить чітко. Тільки тепер це була оцінка не власних вчинків, а чужих - при застосуванні на собі, я уявляв собі, що б могло мене спонукнути до такої дії, який життєвий досвід необхідно б мати мені, щоб робити щось подібним чином. Дуже часто мої внутрішні відчуття розбігались із тим, що розповідали люди самі про себе. Але потім підтверджувалось, що все ж серцем я отримую інформацію набагато правдивішу, ніж вухами та очима. Місяць тому мені пощастило пройти перевірку на "Поліграфі" - це "детектор кривди". Фактично, це пристрій, що вимірює тиск, пульс, дихання температуру тіла, рівень пітливості, слідкує за напрямком зору. Цих даних в купі достатньо, щоб визначити, коли людина каже правду як є, коли сумнівається у власних словах, коли не знає відповіді, і коли прямо бреше. Звісно, при певній підготовці, можна його обдурити... підсвідомість така штука, з якою легко домовитись (-: Але мова зараз не про те. Перед тим, як пройти випробування на Поліграфі, мене вчили як поводитись, для того, щоб результати були якзмога точнішими - сісти рівно, розслабитись, дивитись прямо, не ворушитись, дихати спокійно. І я був здивований тим, наскільки чітко я в цій ситуації почав відчувати самого себе - все своє тіло. Я сам відчував і пульс, і дихання, і зміну тиску... це було просто казково. Дослідження тривало близько 2 годин, за цей час я добре навчився приводити себе до стану, коли розум отримує доступ до інформації про тіло, і можна про що завгодно "судити по собі"! Якщо якась ситуація викликає сумнів, достатньо розслабитись, вирівняти дихання, зосередитись, заспокоїтись, та прокрутити в уяві ті дії, що хвилюють, і без будь-яких сумнівів точно визначиться той момент, в якому щось не гаразд, далі його можна розглянути під різними кутами, поставити себе в різні умови та знайти такий вихід, який буде прийнятий і серцем і розумом як найкращий... "По собі не судять - по собі пізнають світ" - тепер я схиляюсь саме до такого ствердження.

"В «Дхамападе», древнем сборнике буддийской мудрости, сказано: «Все, чем мы являемся, есть результат того, что мы думали. Наша жизнь основывается на наших мыслях и создается нашими мыслями». В другой мудрой книге, «Талмуде», говорится: «Мы видим вещи не такими, какие они есть, а такими, какие мы есть». Иначе говоря, каковы наши мысли, такова и наша жизнь. Отсюда величайший секрет, который знали мудрые люди всех столетий: если хочешь изменить свою жизнь – измени себя. Или, точнее, – измени свои мысли. Только наше сознание превращает окружающие вещи, события и людей в добро или зло, а нас самих – либо в счастливчиков, либо горемык. Либо в неудачников, либо в победителей.
Однажды на спортивной площадке Гавайского университета встретились две футбольные команды – местная и команда лидеров чемпионата из города Вайоминга. (Речь идет об американском футболе.) После первого тайма хозяева проигрывали со счетом 22:0, и впечатление было на трибунах просто траурным. Ребят из местной команды было не узнать – они хоть и бегали из всех сил, но у них ничего не получалось. Они готовились дать бой, но и думать не смели, что могут выиграть у команды, которая на протяжении целого года никому не проигрывала и являлась лидером уже несколько сезонов подряд.
Вы можете представить, в каком настроении игроки шли с поля в раздевалку после первого тайма. Их тренер понимал, что в состоянии такого отчаяния его команде можно на второй тайм и вовсе не выходить. И тогда он принес им в раздевалку папку с газетными вырезками, которые он собрал за многие годы. В этих статьях говорилось о командах, которые проигрывали с подобными и даже большим светом (для американского футбола это не такая уж редкость), но все-таки сумели мобилизовать все свои силы и побеждали. Заставив своих игроков прочесть эти статьи, он поселил в них веру, что еще не все потеряно, и эта вера, основанная на новых внутренних представлениях, в которых они увидели себя победителями, вызвала в них новое душевное состояние.
И что же произошло? Команда Гавайского университета вышла на поле и закончила второй тайм и весь матч со счетом… 22:27 в свою пользу! Изменив свои мысли, они победили. Вот уж, действительно: «один человек, у кого есть вера, равен по силе девяноста девяти людям, обладающими всего лишь интересами»!"
                                                                                                         Александр Казакевич