Кришна сидел в своем доме за столом. Его царица Рукмини подавала ему пищу. Вдруг Кришна отодвинул от себя блюдо, вскочил и побежал через сад на улицу. Рукмини заволновалась и выбежала за ним. На полпути она увидела Кришну, который возвращался в дом.

Войдя в дом, он сел за стол и, как ни в чем не бывало, продолжил трапезу. Рукмини взволнованно спросила его:

- Что случилось? Почему ты так неожиданно прервал обед и выбежал на улицу?

Кришна ответил:

- Я почувствовал, что один из моих учеников нуждается в помощи, все его существо притягивало меня. Жители деревни остановили его, бросали в него камни и оскорбляли. Он же стоял беззащитный и молился.

Рукмини удивленно спросила:

- Почему же ты вернулся с полдороги и не пришел ему на помощь?

Кришна ответил:

- Сначала, когда он стоял беззащитным перед людьми, которые ему угрожали, все Бытие встало на его защиту, но когда он не выдержал и поднял камень в свою защиту, я понял, что он решил полагаться на свои силы.

Молодой монах принял постриг, и в монастыре ему первым заданием было помогать остальным монахам переписывать от руки церковные положения, псалмы, законы и т. п. Поработав так с недельку, наш монашек обратил внимание, что все монахи переписывают эти материалы с предыдущей копии, а не с оригинала.
Подивившись этому факту, он выразил свое удивление отцу-настоятелю:

-"Падре, ведь если кто-то допустил ошибку в первой копии, она же будет повторяться вечно, и ее никак не исправить, ибо не с чем сравнить!"  
-"Хм, сын мой - ответил отец-настоятель, - вообще-то мы так делали столетиями...Но, в принципе, в твоих рассуждениях что-то есть!" - и с этими словами он спустился в подземелья, где в огромных сундуках хранились "первоисточники", столетиями же не открывавшиеся. И пропал.
Когда прошли почти сутки со времени его исчезновения, обеспокоенный монашек спустился в те же подвалы на поиски святого отца.
Он нашел его сразу - тот сидел перед громадным раскрытым томом из телячьей кожи, бился головой об острые камни подземелья и что-то нечленораздельно мычал. По покрытому грязью и ссадинами лицу его текла кровь, волосы спутались и взгляд был безумным.
-"Что с вами, святой отец? - вскричал потрясенный юноша, - Что случилось?!"

-"Celebrate*, - простонал отец-настоятель, - слово было: c-e-l-e-b-r-a-t-e! а не "celibate**"!!!
_________________________________________________________________________
*)celebrate - празднуй, радуйся;
**)celibate - воздерживайся (сексуальное воздержание - одна из основ католицизма)

Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

 Сначала мы, уже переодетые и загримированные, в ожидании начала съёмок резались в карты, гоняли чаи и кофе. Потом расселись в кинозале на места,  кому и где было указано.

 Нам выпало сидеть рядом. Он был  новичок. Только второй раз в массовке. Всё ему казалось забавным и интересным. Всему удивлялся, восторгался, много спрашивал, я охотно и подробно отвечал. Ещё не так давно и мне добрые люди вот так же растолковывали что тут и к чему. 

 Немного, правда, утомлял несколько преувеличенный восторг новичка всем, что творилось на съёмках.

 Как бы рефреном в  песне восторга новенького звучало:  - Як же ж мені подобається ця робота!! -  Он был молод, свеж, румян и весел, говорил  на певучем украинском.  Иногда даже казалось, что он повторяет  реплики из снимаемого кино. 

Покивав согласно новичку головой, вежливо ушёл в себя. Но отошёл недалеко. Новичок вернул. Что-то настойчиво спрашивал.

 В этот раз юношу заинтересовала арифметика. Вот что если сегодняшний заработок да умножить на тридцать?  Я намекнул, что ещё бывают и ночные съёмки. Новенький что-то в уме сложил, что-то на что-то умножил и его светлые глаза засияли ещё большей радостью. Вот она - жила золотоносная!

 Уйти в себя мне уже не светило. Сосед выяснял то стоит ли ему теперь вообще устраиваться где-то в другом месте на работу, то сколько платят за эпизод, а со словами? А за пусть и не самую главную, но роль?  А как получить эту роль?

 Я стал уставать от его восторгов, но тут закипела работа. Мы изображали публику в кинозале. Аплодировали, удивлялись, переглядывались, делились "восторгами" по поводу увиденного. Между дублями звучало счастливое: "Як же ж мені подобається ця робота!!".

 По замыслу авторов фильма на сцену выходит мальчик-американец и читает стих Шевченко  "Садок вышнэвый коло хаты". Новичка стих растрогал. Вот точно так же и у него в семье. Потом все разъехались, мама постарела....

 Боковым зрением   увидел, что дебютант рыдает. Мне всегда были неприятны плачущие парни и я сделал вид, что ничего не заметил. Парень тихо рыдал уже второй дубль. Я снова делал вид, что не замечаю. Но у новичка явно проснулся спортивный азарт - он кровь из носа хотел заставить меня обратить внимание на его светлую печаль и какой он чувствительный.

 Он прорыдал и третий, и четвёртый дубль впустую. Мне хватило выдержки не посмотреть. Поняв, что я весь в работе, новичок громко скрипнув кожей кресла, тихо молвил:  - Выбачаюсь.....
 Я сыграл недоумение:

 - Пёрднул, что ли?
  - Ні, це я плакав....
  - А кому плакал?
  - Собі.... Бо це так все зворушливо...
   -Себе плакать смысла нет, - говорю. - Надо плакать  тому, кто это оценит.
Парень оживился:

   - А кому, кому,  плакать?
    - Режиссёру. На худой конец второму режиссёру.

  Новичок выбрал "на худой конец". Уже через минуту он рыдал возле второго режиссёра. И доверительно рассказывал про разъехавшуюся семью, про постаревшую маму, про мамин борщик. 

 Второму режиссёру было не до новичка и его приватных историй. Парнишка уже было собрался плакать главному режиссёру, но тут и съёмки кончились.

 Потом я видел этого новичка в очереди за "гонораром". Глазки его светились интересом и к денежке, и к девчонкам из массовки. Он уже не плакал. Уже смысла не было.

 И работать на стройку, куда его недавно приглашали, он уже точно не пойдёт. Он пойдёт в актёры.

 Эдуард Джафаров.

"Санитары" и "полицейские" отстрелялись раньше, а мне надо было ещё доигрывать эпизод. Когда всё закончили снимать и я,  заполнив положенные в таких случаях бумаги, уже ласкал в кармане   гонорарчик, парни-статисты стали выяснять сколько же получил я?  Все видели, что мне цепляли микрофон, значит роль была "со словами" (там всего этих слов-то было два: "жить будет"...).
 
 Не вдаваясь в подробности, я скромно сказал, что мне  дали немного больше. Вот тут невзрачного стала  бить Дрожь Социальной Справедливости....

(Читать...)

Часто слыхал стенания известных актёров по поводу самого низкого для них падения - появиться в рекламе. Правда,
некоторых из них я видел в "деле". Трагизма на их светлых ликах не  приметил. Как и на съёмках обычного кино, актёры  так же старательны,  так же плохо запоминают текст и так же подобострастно заглядывают в  глаза режиссёра. Ещё бы! Ведь за съёмки в рекламе платят гораздо больше.

 В чужой карман не заглядываю, но когда увидел, какими взглядами  дарила актриса Ольга Волкова заграничного красавчика-режиссёра,  взглядами, в которых было ВСЁ: и благодарность, и томная страсть ( бабке за семьдесят), и готовность слепить из роли шедевр, я понял - денег ей посулили много. А делов-то всего ничего: на ломанном украинском с  бумажки прочесть недлинную фразу, когда мимо проходит главный герой.

 Короче, кому сниматься в рекламе западло, а нашему брату-статисту это за праздник. Но если в объявлении о кастинге написано: "На рекламный ролик требуются актеры. Мужчины. КИЕВ. Требования -  обязательно актеры,мужественное лицо,спортивное телосложение", я на такое не реагирую. Лицо у меня, как когда-то сказала маленькая дочка, похоже на морду доброй собаки-колли, а фраза "обязательно актеры" вообще не про меня.  А ведь пошёл же...
 И правильно сделал. Меня выбрали.

(Читать дальше....)

Промоушен

— Компоненты не продаются? А вы в интернете рекламировались?
— Ну да, вот, есть наш сайт зэк245.ру.
— Как?
— «Завод Электронных Компонент 2-45.
— А цифры — это…
— Ну, в своё время это был секретный завод. «Ящик».
— Понятно. Может, вам лучше сделать промо-сайт какого-то одного продукта?
— А какой? Резисторы, что ли?
— Ну нет, продукт должен быть один. Не резисторы, а резистор.
— Так у них и номинал-то разный, и исполнение.
— Ну выберите один… Вот это, на столе, что такое?
— Резистор. Десять килоом, полватта.
— Вот для него и сделаем.
— Да зачем кому-то именно такой резистор? Вдруг ему на сотню ом надо, или там на полтора кила…
— Значит, надо убедить, что нужен именно этот. Чтобы не размениваться на
кучу предложений, из которых всё равно 90% брать не будут.
— Гм. Честно скажу — бред какой-то. Это ведь резисторы, а не чайники.
Те, кому они нужны, точно знают, что именно им надо, и что попало только
из-за рекламы не возьмут.
— Значит, надо, чтобы резистор был нужен каждому. Делаем массовый продукт, понимаете?
— Да зачем каждому резистор? Вон, уборщица пошла, что — и она себе купит сотню? Для чего?
— Сотню — не сотню, но десяток я ей продам.
— Но зачем?
— Какая разница, зачем? Нам важно продать, а не раздумывать, зачем мы это делаем. Не убивайте свою прибыль.
— Вы меня совсем запутали. Под каким соусом вы продадите уборщице десяток резисторов?
— Применю знания физики. Физика ведь работает для всех, не только для
специалистов. Я — дилетант, так, помню что-то. Вот наш резистор.
Красный. Это — сопротивление… Да не кривляйтесь вы, всё ведь правильно?
— Угу. Красный. Сопротивление.
— То есть, он может затормозить запущенный через него ток, так?
— Чего?!
— Господи, ну уменьшить что-то там, это ведь может? Сделать так, чтобы
этого чего-то на выходе стало меньше, чем на входе… Чего там — тока,
напряжения?
— Ну раз так… Хорошо, может. Давайте уменьшать напряжение на резисторе.
По закону Ома. Это не совсем на выходе, но вам ведь всё равно?
— Мне всё равно. В общем, наш РЕЗИСТОР УМЕНЬШАЕТ НАПРЯЖЕНИЕ. К такому описанию его работы можно придраться?
— Пожалуй, нет. Звучит глупо, но не полная брехня.
— Чудесно! Мы продаём массовый продукт. Простой, глупый массовый продукт. Умных описаний он не требует.
— Ну и как мы продаём его уборщице?
— А вы как думаете? Спорим, после работы или там в трудной ситуации она испытывает напряжение?
— ЧТО?! Напряжо… опа… но это же просто слово такое, это же не электрическое напряжение, а какое там, нервное, что ли!
— Да бросьте. Все знают, что электричество везде — и в нервах тоже.
— Развеселили. Похоже на какое-то надувательство, вроде этих наклеек от вредного излучения.
— Зато резистор — не наклейка. Он ведь работает.
— Но не с нервами же! Я так и представил себе нашу Дуню, втыкающую резистор в ухо.
— Зачем в ухо? Пускай во рту держит, как травинку. Расслабится, минут на
пятнадцать сосредоточится на резисторе — и напряжение уменьшится. Ну и,
понятно, это не вечный талисман — что там, десять этих? Значит, на
десять раз рассчитан, потом надо выбрасывать или сдавать, как пустые
бутылки.
— Вот как… О как… Опа… Нет, я хочу видеть полный город идиотов с резисторами в зубах! Давайте! Делайте своё промо!
— Значит, договорились?
— Договорились! Нет, ну какой сюр… Ох. А резистор отдайте — чур, я первый.

«Кирпичи» - это история обычного неудачника, который благодаря случайному знакомству начинает резко менять свою жизнь.

Кирпичи. Данияр Юник Сугралинов

  Когда я увидел этот рассказ на одном из торент-треккере, то подумал, что наверно очередной дрянное произведение неизвестного автора. Но прочитав комментарии, решил для интереса скачать и как ни-будь прочитать. Скачал и забыл. Так  "Кирпичи" провалялись на диске несколько месяцев, пока однажды вечером уже собираясь лечь спать случайно не увидел рассказ "Кирпичи". Так как время было уже позднее, решил прочитать пару страниц и удалить его.    Эти "пару страниц" растянулись до двух часов ночи.Рассказ настолько увлек, что я даже решил встать на час раньше лиш бы его побыстрее дочитать.   "Кирпичи" - один из лучших мотивацонных рассказов. 

Ссылка для скачивания http://www.koob.ru/surgalinov_daniyar/kirpichi

Нога вдавила педаль газа в пол.
Кайф...
Скорость... И свист ветра за окнами...
Стрелочка на спидометре нервно подергивалась все выше и выше.
Пролетающие мимо деревья начинали сливаться в одну стенку.
Я обгоняла хмурые облака, поднимая столб пыли вдоль дороги.
Незабываемое ощущение полета, целеустремленного полета вперед...
Вот так. Еще немного громче музычку.
Благо на трассе никого. Только я наедине со своими мыслями.
Сердце легонько замирало когда машину иногда подбрасывало.
Приятное ощущение. Беспрерывный влив адреналина в кровь...
Жажда ощущений, скорости, впечатлений.
Именно в такие моменты представляешь всю свою жизнь как бешенную гонку с самой собой...
Свист ветра, одиночество, адреналин...