"ВИШЕНЬКИ -ЧЕРЕШЕНЬКИ" Поблискують черешеньки  В листі зелененькім,  Черешеньки ваблять очі  Діточкам маленьким. Дівчаточко й хлоп’яточко  Під деревцем скачуть,  Простягають рученята Та мало не плачуть: Раді б вишню з’їсти,  Та високо лізти,  Ой раді б зірвати,  Та годі дістати! «Ой вишеньки-черешеньки,  Червонії, спілі,  Чого ж бо ви так високо  Виросли на гіллі!» «Ой того ми так високо  Виросли на гіллі, –  Якби зросли низесенько,  Чи то ж би доспіли?»

Леся Українка

1960 , , . , - - . ' -- , , , - . ( -, 1871-1913), .Це був текст на івриті, нажаль ??????????????
http://www.mouse.co.il/CM.articles_item,1048,209,32227,.aspx
Замітку набирати через Google


Дослівний переклад Єврейського видання:

Тимошенко народилася Abvenubmber 1960 Дніпропетровськ, Росія, і оскільки це не український. Її батько був вірменин, мати - За чутками - єврей. Poklc Джок сказав моєму серцю - я - З, так як Тимошенко не розмовляють українською політичного початку, і він знав, як важливо національного питання в цій країні, хотіли створити для неї манері виконання місцевого сільський вчитель, батько - символ української жінки. Вікна свого кабінету він побачив статуї поета М. Українки (пан Pterioona Koasach - Koweteka, 1871-1913), вважається самим видатним художником української літератури.

Якщо комусь потрібно роз’яснення:
В цій статті йшлося, що в Україні гостро стоїть питання національності лідера нації. Що національність та імідж Юлії Володимирівні створювали відповідно до Лесі Українки ( той самий колір волосся, зачіска і національна ідея, вічна боротьба…)

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ СЬОГОДНІ Б ВИПОВНИЛОСЬ 140 -  ВОНА  НАЗАВЖДИ З НАМИ! Леся Українка (1871 – 1913) – найславніша українська поетеса,послідовний та енергійний борець за утворення українського народу, за його консолідацію в політичну націю. Вся сукупність її творів – це образ ідеальної землі, земного раю, що зветься «Україною». З’явився цей образ – і цілі маси людей збагнули, що вони не просто обивателі, а українці, що це звання їх зобов’язує, що їм є за що боротись і віддавати життя.

Як кожен ідеал, цей образ не може бути повністю втіленим у земному житті, але він і сьогодні зобов’язує нас випростатись і вірно служити тій високій ідеї, що зветься «Україною». Леся Українка

"Одержима"  Драматична поема (уривок) Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег. Mipіам, «одержима духом», в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині. Міріам Він там, він все сидить так нерухомо, як те каміння, що навколо нього. Над ним – мені здається, я те бачу, – нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрілить ясна блискавиця і цілий світ осяє. Ох, коли ж, коли вона розіб’є темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетіла, щоб хоч на мить чоло те просіяло. Годівлю дав юрбі, тілам і душам, всім дав спокій, а сам у сій пустелі пасе думок отари незчисленні. Нема їм впину, а йому спочинку… Який він одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже він завжди буде одинокий? «Месія прийде в славі світ судити» – так сказано в пророцтві, більш нічого. І правда, й милосердя – все для світа, а для Месії що? Чи тільки слава? «Війна і звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землі і щастя в людях…» А для Месії? – знову «слава в вишніх»? І тільки слава? О, яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути, нещасним, так, бо вічно одиноким. Хто міг би врятувать його самого від самотини, від страшної слави? (Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь.) Чого ж се я слідом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завів на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще, ніж в іншім місці. Я загину тут, я вигострила погляд у пустині, мов соколиний зір, – все виглядала, чи він хоч не подивиться на мене? Не подивився і не обернувся… Занадто вже буйна була надія! Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.) Про се співати можна, а сказати слів не стає. (Співає знов.) Яка була юрба за ним, як він ходив по Галілеї. І кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месії, тільки я торкнути не посміла, бо нічого просить не мала в нього: ні здоров’я, ні страви на безхліб’ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою… (Співає знов.) Він нікому не відмовляв потіхи і поради. Кому що бракувало, він давав. (Співає.) А що ж мені бракує? О Месіє, ти, може, знаєш?! Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею. Месія Знаю, Міріам! Міріам(жахнулась) Учителю! Месія Не бійся, жінко, спокій я хочу дать тобі. Міріам О, я не хочу, не хочу я спокою! Месія (лагідно і разом суворо) Міріам, Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. Міріам Але ти, учителю, покинув той спокій, що був у тебе в тихім Назареті. Месія Ти дорівнятись хочеш… Міріам (з поривом) Ні, Месіє, я не рівняюся до тебе, ні! Я знаю те, що я нещасна жінка. Месія Так нащо ж ти зрікаєшся спокою, єдиної потіхи всіх нещасних? Міріам (з раптовою одвагою) Бо ти його не маєш, сине божий! Месія Яке тобі до мене діло, жінко? Міріам, знищена, збентежена, закриває лице покривалом і повертається йти геть. Месія Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш? Міріам (не одкриває лиця) Я вірю, що ти божий син, Месіє, і всім, окрім мене, даси рятунок. Месія Усім, крім тебе, жінко? Міріам Ти сказав. Месія Я не сказав того. Міріам Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Відступає.) Месія Куди ти йдеш? Міріам Не знаю. Так, на безвість. Месія Чого ж ти йдеш? Міріам Бо мушу йти. Месія Навіщо? Міріам Ти знаєш. Ти – Месія! Я не знаю. (продовження і ще багато творів тут http://www.l-ukrainka.name/uk/Dramas/Oderzhyma.html)

з нагоди відзначення 9 листопада Дня української писемності та мови

ОДНО СЛОВО
(Оповідання тубільця з півночі)

Було їх тута три, чужих людей;
тепер нема. Один умер одразу,
як тільки що приїхав,— був слабий,
такий, як дівчина, огнем все дихав,
не їв нічого, тільки сніг і лід,
і з того вмер. Другий «чужий» поїхав
кудись, не знаю, може, що додому,
а може, далі, ми не розібрали,
як він казав. А третій зоставався
ще довго тут. І сам у хаті жив,
не хтів нікого. Я ходив до нього,
мій син ходив, сусіди теж ходили.
Приходили — він нам казав: «Сідайте»
(так і казав по-нашому,— навчився
і сього слова, й інших слів багато).
І ми сідали, він давав нам чаю,
і до вогню пускав, і так давав
що-небудь, що просили, тільки часом
нічого не було, то так сиділи:
він в книжку дивиться, а ми на нього.
І довго так, аж поки нудно стане.
А спати не давав у нього в хаті.
Казав: «Ідіть, я буду спати сам,
я буду сам»,— і так покаже палець
один, що так один він буде в хаті.
І вже тоді, як хто не йде, він візьме
за плечі й виведе за двері геть.
Не бив, а так виводив — він ніколи
не бив нас. Як лихий бував, тоді
кричав, ногами тупав, щось багато
по-свойому балакав, тільки ми
того не розуміли. Часом так
хтозна-чого він сердився — «чужий»,
його не розбереш... Ну, все ж був добрий,
не то що наш тойон. У нас казали,
що, може, він дурний, того і добрий.
Але ж дурний хіба на книжці знає?
Він знав, куди і звідки річка йде,
і хто від чого хворий, хто умре,
хто видужає. Він багато знав,
дурний того не знає. Ми питали,
чи він розумний і чи в нього дома
усі такі. То він сміявся тільки,
нічого не казав,— не вмів сказати,
а може, не хотів. Він потім знав
багато говорити і пісень
навчився наших — дивиться на книжку,
таку, що сам зробив, і так співає,
як ми колись співали, геть до слова.
А пастки ставити і невід затягати
не вмів і не навчився, хоч і хтів.
Морозу він боявся. Рідко-рідко
виходив на мороз. Тоді як сполох
бувало видко, він тоді виходив,
хоч і мороз, любив на те дивитись.
У їхній стороні нема такого.
У їхній стороні й зимою сонце,
і щось таке росте, що в нас нема,
і різне єсть таке, що ми не знаєм.
Він нам хотів про все те розказати,
але у нас те все ніяк не зветься —
казав «чужий» — нема в нас слів таких.
Він нам по-свойому казав слова,
як зветься се і те, я знав тоді,
тепер забув — давно було, старий я,—
тоді ще молодий був. І «чужий»
був молодий, а борода велика...
Ще поки був здоровий, не така
була та борода, а як заслаб,
то виросла така, що аж по пояс,
так наче в казці... В нас таких немає.
Він довго був слабий,— казав, від того,
що сторона йому чужа. Хто знає?
Він їв, і пив, і спав, все як здоровий,
казав: «Нічого не болить». А схуд
і перше все лежав, дивився в стіну,
ні з ким не говорив і виганяв,
як хто приходив в хату. Потім раз
прийшов до нас у хату сам. Багато
казав нам і співав своїх пісень,
все про таке, що в нас того немає,
ми слухали, а потім всі поснули.
Прокинулись — він плаче. Ми питаєм:
«Що хто тобі зробив?»— «Ніхто нічого».
Так і пішов, і більше не приходив,
А ми ходили часто до «чужого»,
як він лежав. Він вже не був лихий,
не виганяв нікого, тільки часто
так якось плакав, і сміявся разом,
і все хотів одно якесь там слово
нам розказати так, щоб зрозуміли,
казав, що легше буде, як розкаже.
А ми таки того не розібрали,
то щось таке, що в нас його нема.
Не раз казав, що якби те одно
йому хто дав, то він би був здоровий.
Питали ми, чи то яка ростина,-
чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.
Казав, що ні. Раз батько мій сказав:
«Якби тут був твій батько або мати,
брат, чи сестра, чи жінка, певне б, ти
тоді здоровий був,— це ж, певне, їх
немає тут, і може, й звуться так,
як в нас ніхто не зветься?» Він подумав,
а потім головою покивав
і каже: «Ні, ще гірше б я журився,
якби й вони усі були в сій пущі,
якби й вони без того пропадали,
без чого я тут гину...» Батько мій
спитав його: «А в вашій стороні
того багато є?» Він знов подумав,—
такі якісь у нього стали очі,
як в оленя, що на морозі плаче.
«Ні,— каже,— в нас його теж небагато,
ми більше мучимось, коли б здобути,
ніж тішимося з нього, але все ж
нам часом хоч здається, що вже маєм
хоч трошечки, або от-от здобудем,
або хоч забуваєм, що нема.
Але ж ми живемо хоч трохи... ну не знаю,
як се по-вашому... не так, як тут живуть».
На се і я сказав: «Та вже ж, у вас
і їжі, й всього більше».— «Ні, не те,—
сказав «чужий»,— я не про те кажу.
Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,
а тут його не пустять, ще й прив'яжуть,
то як по-вашому, де він сидить?»
«Та вже ж у юрті!» — всі ми загукали.
«А як не в юрті, а де-небудь так,
аби се там було, де він не хоче,
то це як зветься?» — Тут ми не вгадали:
один казав «у лісі», другий «в полі»,
усе не до ладу, а я мовчав,
бо що так говорити, як не знаєш?
«Чужий» усе загадував: «Ну добре,
а як то зветься, як хто має пташку
таку, що довго вже сиділа в нього,
і випустить летіти, як сказати,
куди він випустив її?» Знов кажуть
хто «в поле», хто «в тайгу», а хто «на сніг».
«Чужий» розсердився та вже до мене:
«Ну,— каже,— як тебе тойон посадить
в холодну...» — «За що він мене посадить?
Я заплатив усе!» — кажу «чужому»,
та й сам розсердився. Той засміявся.
«Ну,— каже,— не тебе, а так кого,—
то що тому найгірше у холодній,
чи те, що їсти й пити не дають,
чи те, що родичів нема в холодній,
чи те, що йти додому не пускають
і не дають робити, що він хоче?»
«Та як кому, хто що  найбільше  любить»,—
сказав мій батько. Тут «чужий» зрадів
(не знаю вже чого!) і знов питає:
«Отож, коли хто любить, щоб пускали
ходити скрізь, робити все, що хоче,
то як сказати, що він любить? тільки
одним сказати словом? Ну, хто скаже?»
Тут хто сказав «робити», хто — «ходити»,
а хто — «не знаю». Зморщився «чужий».
«Ні,— каже,— все не те, немає слова!
Ну, я вам так, без слова розкажу,
ви тільки добре слухайте».— «Та добре»,—
сказали ми, хоч нам уже обридло,
та жаль було «чужого», бо слабий.
Він став казати: «Бачите, для мене
найкраще те, як можна скрізь ходити
і все робити, от сього й немає».
Ми засміялись: видумав «чужий»!
Він скрізь ходив, куди і ми ходили,
хіба що сам не хтів, коли мороз,
а то ходив на влови, і на рибу,
і раз далеко їздив до «чужих»
і до тойона, та й до нас приходив,
усюди був і все робив, що хтів:
дивився в книжку, сам робив книжки,
і шив, і чай варив, і їв, що хтів,
що тільки мав, не одбирав ніхто.
«Хто ж не дає ходити і робити?—
кажу йому.— Не ми ж?» — «Та ні, не ви!»
«Хіба тойон? Так він коли приїде!
А ти собі тим часом скрізь ходи
і все роби, що хочеш, ми не скажем
тойонові!» — «Тойонів тих багато,
не тільки сей один»,— сказав «чужий».
«Та ті ще далі, ніж оцей, бо зроду
сюди не приїздять, ти їх не бійся,
не знатимуть»,— вмовляли ми «чужого»,
а він махнув рукою: «Що казать вам!
Не знаєте! Куди я тут піду?
І що я тут зроблю у вашій пущі?
А геть від вас поїхати не можу,
нема ж мені тут... ех, немає слова!»
Та як замовк «чужий», то так до ночі
просидів і до нас не озивався.
Не знаю й досі, що йому зробилось,
що він такий лихий в той вечір був!
І нащо там йому здалось те слово?
Нема, ну то й нема! багато слів
було у нього в книжці, ну й казав би
собі, яке хотів, а ми не знаєм,
у нас нема книжок і мало слів.
Еге, не доказав я про «чужого».
Так, знаєте, умер він. Я до нього
усе ходив. Питав я раз його,
чого він умирає: чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив,
коли хто умирав). «То ж ти розумний,—
сказав я,— знав про інших,— знай про себе»
А він сказав: «Я знаю, я від того
вмираю, що у вас ніяк не зветься,
хоч єсть його без міри в вашім краю,
а те, від чого міг би я ожити,
не зветься теж ніяк, немає слова,
але й його самого в вас нема...
Якби було хоч слово, може б, я
ще й жив би з вами...» — і «чужий» аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було «чужого»,— добрий був.
А теє слово раз мені казав «чужий»
по-свойому, та я його забув,
чуже воно,та й що ним називати?
Не треба нам його.Чужим, бач, треба,—
казав «чужий», що не один вмирає
отак, як він, і ще умре багато...
Уже б ми їм казали теє слово,
як хто з чужих людей отак заслабне,
так що ж, коли його у нас нема.
І що воно й до чого теє слово?
То, певне, чари, то якесь закляття,
коли від того люди умирають...

1903

Якщо прийде журба, то не думай її Рознести у веселощах бучних

За столом, де веселії друзі твої

П'ють-гуляють при покликах гучних.

Ти не йди в пишний дім, де музика бринить,

Де танцюють веселії пари, -

Там ще гірше серденько тобі заболить,

Чоло вкриють ще тяжчії хмари.

І в людську течію ти не важся іти,

Де юрба стоголова, як море,

Йде, хвилює, шумить, - в ній поринеш і ти,

Не розійдеться ж там твоє горе.

Краще йди в темний гай, у зелений розмай

Або в поле, де вітер гуляє,

На дозвіллі із лихом собі розмовляй,

Може, там його вітром розмає.

Або пісню утни голосну, не смутну,

Щоб, мовляв, засміялося лихо,

Проженеш тоді, певне, потвору страшну,

І на серденьку знов стане тихо...

«…..Я в серці маю те, що не вмирає »

Леся УКРАЇНКА

                                                              

    Коли дивлюсь глибоко в любі очі,  в душі цвітуть якісь квітки урочі,  в душі квітки і зорі золотії,  а на устах слова, але не тії,  усе не ті, що мріються мені,  коли вночі лежу я у півсні.  Либонь, тих слів немає в жодній мові,  та цілий світ живе у кожнім слові,  і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,  та вголос слів тих вимовить не вмію…  Якби мені достати струн живих,  якби той хист мені, щоб грать на них,  потужну пісню я б на струнах грала,  нехай би скарби всі вона зібрала,  ті скарби, що лежать в душі на дні,  ті скарби, що й для мене таємні,  та мріється, що так вони коштовні,  як ті слова, що вголос невимовні.  Якби я всіми барвами владала,  то я б на барву барву накладала  і малювала б щирим самоцвітом,  отак, як сонечко пречисте літом,  домовили б проречистії руки,  чого домовить не здолали гуки,  І знав би ти, що є в душі моїй…  Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…  2.09.1904, Тифліс