Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...
- 19.09.10, 22:15
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий
квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І
ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але
невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує
і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений
для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О,
я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою
щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись,
битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де
щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе
обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила
тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею,
як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не
обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про
поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших
поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.
Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все,
що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона
тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем
твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не
буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук
твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю
тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя,
я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити!
Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з
собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу,
вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть,
в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І
ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але
невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує
і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений
для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О,
я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою
щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись,
битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де
щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе
обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила
тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею,
як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не
обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про
поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших
поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.
Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все,
що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона
тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем
твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не
буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук
твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю
тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя,
я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити!
Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з
собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу,
вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть,
в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
Леся Українка 7.11.1900
5
Коментарі
смерічка
119.09.10, 22:38
курсив важче читати.
Alesanna
219.09.10, 22:41Відповідь на 1 від смерічка
Не обов'язково все має бути легко
смерічка
319.09.10, 22:48Відповідь на 2 від Alesanna
Але очі треба берегти... не раз натрапляю на висловлювання в блогах про дуже довгі статті: "я це читати не буду"
Alesanna
419.09.10, 22:54Відповідь на 3 від смерічка
Треба... Я рідко викладаю довгі замітки... Але останні дві особливі
смерічка
519.09.10, 22:58Відповідь на 4 від Alesanna
N 47-ий
620.09.10, 16:29
Alesanna
720.09.10, 17:18Відповідь на 6 від N 47-ий
Мені також дуже-дуже подобається