http://www.youtube.com/watch?v=XYyF6eszKEI

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». —  «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» —  «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
               Та не хочу».

Тарас Шевченко  «Сон»

Світ постійно змінюється. Глобалізація економічних стосунків та міграції народів сучасного світу творять нову ситуацію, коли такі явища, як націоналізм чи навіть патріотизм - стають рудиментарними поняттями. Справа навіть не в домінанті космополізму, як світоглядної позиції для майбутнього людства, скільки в тому, що людина стає мобільною, бо такими є вимога часу. Мобільність позначається у психологічній готовності людини в разі необхідності покращити своє життя - міняти фах, місце проживання, мову і навіть громадянство.
Погодьтесь, що зараз мало кого мучать докори сумління від переміни наведенних позицій. Найбільш наглядним свідченням тому є спорт, що колись був головним брендом кожної з країн: видатні спортсмени були окрасою гордості кожної країни і їх населення. А тепер національні збірні команди тренують іноземні фахівці як норма, не кажучі за міграції спортсменів, коли змагаються команди з різних країн, де їх громадяни виступають за команди іншої країни-суперниці. Дивні парадокси, які одночасно формують інакшу психічну домінанту мільйонів вболівальників. Ми дружно вболіваємо за нашу команду в міжнародному чемпіонаті, а в команді нема не просто етнічних українців, а навіть громадян України. Що це тоді? Чисто   номінальне переживання за фантом поняття «наш клуб» чи «наша команда»,
де нема абсолютно тих, кого можна назвати «нашими». І чи не правильніше
називати ці змагання вже не міжнародними, а міждержавними?
Цей затяжний вступ був задля того, щоб однозначно стверджувати: поняття націоналізму та патріотизму стають виключно добровільною якістю кожної
окремої людини. Тобто стають сферою виключно суб*єктивного формування та існування, як он у Тараса Шевченка в словах з епіграфа цього матеріалу. Монолітні психічні стани людей стосовно державного патріотизму, як це особливо практикувалось у тоталітарних державах типу СРСР, чи поєднання державного патріотизму і націоналізму, як це практикувалось у багатьох країнах світу - відійшли у минуле. В сучасних умовах етнічний націоналізм як і державний патріотизм стали з обов*язків «апріорі за фактом народження» на теперішній час постають як зовсім необов*язкові чинники і все вирішує сама людина поокремо на рівні суб*єктивного «хочу - не хочу». Виходячи з цього я прийняв для себе особисто рішення: я хочу бути українським націоналістом і патріотом України - хочу! І при тому мене не дуже цікавить рішення і позиції тої сукупності людей, що живе поряд. Подібно як у вірі - кожен визначається в першу чергу сам, як і сам наповнює зміст, форму і насиченність свого спілкування з Богом.
Моє кредо чітке - ніхто, окрім самої людини, не може визначити, що має бути вкладено в такі поняття, як: любов до метері, любов до жінки, любов до дітей, любов до нації, любов до країни і держави, любов до світу, любов до життя тощо. Вказувати особі що і як це має бути у вигляді усталенних норм - для мене є смішним і неетичним. Я досить довго йшов до розуміння цього, тому що звичка до колективної думки і позиції була домінуючою, особливо для «народженних в СРСР». Як і зворотня екстраполяція самоодержавлення, коли особа стає свідомим і ще більше - підсвідомим представником месіанства колективної волі.
Горезвісний механізм суб*єктивної самодисципліни типу «наказ партії» або
«так треба задля інтересів Родіни», який пробують запровадити в сучасному українському суспільстві деякі політики, є безнадійним шляхом в нікуди. Водночас не можу стверджувати категорично, що індивідуальний націоналізм і патріотизм теж єдино правильний шлях - та ні, це просто один з чисельних стежок цього безкінечного світу.
Річ у тому, що людина формується як людина завдяки існуючим суспільним нормам, що на неї впливають. Ці норми є зовнішні примусові у вигляді законів, та норми внутрішні, які виникають в людині в процесі розвитку та виховання, і є
добровільними моральними нормами. Без цього взаємозв*язку норм суспільних і норм моральних світ давно перестав би існувати, про що вже сказано багато і ще можна багато говорити, але я хочу зосередитись на іншому феномені: є досить парадоксальне явище, коли інетлектуальна людина переживає суспільні вади як особисті, бореться з ними, кажучи: «О, люди, чому ви такі недосконалі?», а позатим цю саму людину мучить питання: «Ну чому я не такий, як всі?» Своєрідний феномен «білої ворони», як ось у мене самого.
Я народився і першу частину життя у 25 років прожив у місті Донецьку - столиці Донбасу, а другу половину життя я живу в столиці Галичини - місті Львові. В сучасній Україні ці регіонинайчастіше протиставляють одене-одному як антитези, але коли справа доходить від абстракцій до конкретики, то виявляється все до смішного однаково. Власне знаючи про це, я у розмовах з людьми, які виказували негативні позиції як западенець - проти східняквів або навпаки, то моїм головним аргументом було і є запитання: «А ви там особисто були? Ні? То поїдьте і хоч з  тиждень поживіть у Донецьку ( у Львові)». Не даремно є приповідка, що краще раз побачити, чим сто раз почути. Нема іншого засобу переконати людину, що на звичному побутовому рівні у Львові нема націоналізму і русофобії, як постійного традиційного агресивного явища, про що сформована стала думка у східних регіонах завдяки ще радянській і теперішній пропаганді українофобів всіх мастей. Навпаки, в Донецьку нема агресивного масового антиукраїнства, як в тому переконані західняки. Все це переважно відбувається на рівні політичних технологій маніпулювання свідомістю людей і не більше того, тому що якби цей
антагонізм існував насправді масово - держава б давно поділилась на шматки. Найяскравіший тому приклад, коли після відомих буремних подій президентом України став Віктор Ющенко - східняки з прикрістю для себе визнали це і  підчинились, як ось тепер підчинились західняки обранню президентом України Віктора Януковича. Зрозуміло, що це не означає абсолюту на майбутнє, але про сучасний стан взаємовідносин говорить досить однозначно: ми всі хочемо жити в мирі і злагоді. Ми всі хочемо жити в нормальних обставинах свобод і порядку нормальної демократичної правової держави. Я переконаний, що цю ідею однозначно підтримують в усіх регіонах України всі її громадяни. І це є головним фундаментом для розбудови нашої держави.
За минулі 20 років Україна відбулась як світова держава, а також відбулось психічне закріплення поняття державності в масі її населення, що є дуже важливим. Залишилась «маленька дрібничка»: активізувати це усвідомлення державності громадянами України у особисту площину кожного поокремо. Потрібно перевести наш український соціум з стану пасивності соціального
жебракування (иждивенчества), до чого його привчила колишня імперська
влада СРСР: держава має кожного забезпечити його часткою соціального  благополуччя, - і перевести у стан соціально-індивідуальної активності, що вже досить розповсюджена серед молоді, коли людина чітко вірить, що її життя залежить в першу чергу від неї самої, отож вона не очікує подачок від суспільства і держави, а вимагає (не просить!) створення їй належних умов для цього. Нова доба вимагає нового духовного змісту життя! Людина стає активним творцем свого життя, активним творцем життя суспільства і держави, а також і в загальному - всього Світу. Так, панове, і не інакше. Щоб стати таким творцем, кожній людині неодмінно стануть потрібні критерії самоідентифікації - цього вимагає сам зміст подібного стилю життя: дерево може бути міцним тільки маючи сильне коріння. Цим корінням для кожної людини є його родина, рід, друзі і знайомі, його етнічна спадщина, духовна, територіальна, державна, тощо.
Тобто кожна людина є унікальною композицією ментального характеру, чим
вона може плідно скористатись, але... не зобов*язана! Тобто висновок у мене один: якщо хочеш бути Людиною - будь нею! А не хочеш - не будь.
В моєму розумінні складовими змісту тези «бути Людиною» є такі чинники,
як любов і повага до батьків, родини, землі, де зріс, етносу, якому належиш, інакше кажучи - націоналізм, до держави, яка є твоєю, поки ти цього хочеш, що є патріотизмом, ну і так далі. Всього не перелічити, як і не є все обов*язковим кожному. Можна бути і таким, яким є продовження рядків Тараса Шевченка в поемі «Сон», винесенних мною до епіграфа, якими я і завершую замість епілогу свій невеличкий роздум з можиливим його подальшим продовженням стосовно індивідуального націоналізму.

— «Экой чудак!
        Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,—
    Не поскупись полтинкою...»
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю... І зробився
    Я знову незримий.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

В якості додатка я подаю свою статтю, написану 21 рік тому в Донецьку і
опубліковану мовою орігіналу в російськомовній газеті "Комсомолець Донбасса"

Екологія наших душ
(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)

Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе "дітьми застою". Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше - про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап'єшся вдризг - і наче в раю побував. Тепер не те - виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили - неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити - треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де - брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого "дуже правдивого" повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це - абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм - це погано, а інтернаціоналізм - це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного? Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж бо, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші - мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов’янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, - абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знали, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого
все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А , може, все так і треба? Ми  ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей - і нема проблем!
Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї "величі". Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу. В цьому світі все дуже взаємопов’язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна
екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза - криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія - все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: в дитинстві - колискові пісні та казки; в юнацтві - легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості - чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці - балади, думи, побутові пісні; в старості - збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула - ні! Тоді Ти - представник свого народу серед інших народів світу! Ти - продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти - ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя - це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі - справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?

Богдан Гордасевич
/опубліковано в газеті "Комсомолец Донбасса"
19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк/

Вставай, Україно! Годі вже спати!

До краю наповнилась чаша терпінь.

В нас правда єдина, яку не здолати!

В руках наших – доля новИх поколінь.

 

Бо ми не раби й не беззахисне бидло!

Ми – вільний, прославлений, знаний народ!

Ми – нація світла, духовна і сильна!

Ми – вільна держава і з нами Господь!

 

 Нас знають й цінують у цілому світі,

Лиш в рідній країні поваги нема.

Прокинься, народе! Вже досить терпіти!

На розум від дурнів чекати дарма.

 

В минуле повернення більше не буде!

Нікому не треба померлих ідей.

Прозріли вже очі давно від облуди,

Котрою роками труїли людей.

 

Не будем коритись зігнилим поняттям!

І більш не застрягнем в болоті брехні.

Палає у душах любові багаття.

Засяє ще сонце у нашім вікні!

 

Поклін ми складЕмо лише Україні.

І їй тільки вірні серця молодІ.

Ми хочемо жити у вільній країні,

Господарем бути на власній землі.

 

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Зрештою, кожен може насолодитися високим стилем Рахманіна за наведеним нижче посиланням.

http://www.dt.ua/1000/1550/70340/

Недавно в Украине была издана уникальная карта

"Голодомор 1932 - 1933 годов”, на которой обозначены не только места так называемых "черных досок" (специальные карательные меры против отдельных сел, когда голодное село окружали вооруженными отрядами, чем обрекали его на гибель), но и пути переселения на вымершие территории людей из России и Беларуси.

Из белорусской СССР в Одесскую область - 61 эшелон, из западных областей РСФСР в Днепропетровскую - 109 эшелонов, из Горьковской в Одесскую - 35 эшелонов, из центрально-черноземного региона России в Харьковскую область - 80 эшелонов. Из Ивановской в Донецкую - 44 эшелона.

Карта: http://www.timer-ua.com/articles/2010/08/18/112459.html

Всего - 22000 семей и, соответственно, хозяйств... То, что пророссийский Юго-Восток Украины сегодня - это последствия Голодомора и последующего массового заселения украинских территорий по большей части россиянами, не новость... Но она каждый раз поражает меня, навевая грустные мысли, особенно в последнее время, когда все чаще говорят о возможном расколе страны. У меня есть возможность часто бывать в России и общаться с россиянами, которые живут как в России, так и за пределами своей родины. Россияне мне кажутся людьми хорошими, искренними.. Но, к сожалению, неуважение к другим нациям характерно для многих из них (почувствовала на себе). А еще они очень тяжело приспосабливаются к жизни за пределами России, плохо ассимилируются. Известно, что довольно многоие из них, переселившись в Америку, так и не освоили английский язык... Поэтому, считаю, им лучше жить на своей земле. Но многие из них не хотят жить в России по экономическим и социальным соображениям и стремятся эмигрировать. И те, кому это удалось, не хотят возвращаться на историческую родину. Хотя продолжают считать Россию своей родиной, любить ее (на словах, ведь на расстоянии ее любить легче) и страдать на чужбине. Наверно, это одна из загадок русской души.

Как-то имела возможность общаться с россиянкой, которая живет в Эстонии. Мы встретились в Москве, куда она приехала в гости к родственникам. Привезла с собой копченую скумбрию. "Это единственное, что осталось вкусного из эстонских продуктов после вступления страны в Евросоюз", - объясняла она каждому, кого угощала. Мне пришлось выслушать длинную, как будто заученную наизусть, речь о том, как плохо живется в странах Прибалтики после развала СССР... О том, как эстонцы делают вид, как будто они не знают русского, и ей приходится общаться с ними только на эстонском языке. О том, как там не любят россиян и враждебно к ним относятся. О том, как она не любит эстонцев, Эстонию, Евросоюз и не воспринимает политических, экономических и социальных изменений, которые там произошли. При этом она не переставала восторгаться Россией. "В России лучше, чем где бы то ни было, вы счастливы тем, что живете в России", - повторяла она, обращаясь к своим российским родственникам и друзьям, которые без особого энтузиазма соглашались с ней.

"Я не смогла бы жить в стране, которую так сильно не люблю, где мне так некомфортно. Это же настоящая мука", - сказала я ей. –Может, тебе лучше вернуться в Россию? И тоже быть счастливой?"

Она замолчала и пристально посмотрела мне в глаза, пытаясь понять, не насмехаюсь ли я случайно над ней.

Нет, я не насмехалась. Я говорила совершенно серьезно, потому что действительно не представляю себе жизни в чужой, ненавистной стране. Она что-то попробовала объяснить. Говорила так неубедительно, что я даже не запомнила ее аргументов. Суть в том, что возвращатьсяв Россию она никоим образом не желает.

Помню только, что ее российская подруга сказала: "А я смогла бы жить в любой стране, если бы там было море, - я море очень люблю".

Наверное, те россияне которые после 1933 года переселялись на юго-восток Украины, тоже мечтали о море. Или, может, их привлекали плодородные земли и оставленные вымершими украинцами дома и имущество... Как бы там ни было, и теперь их потомки живут на этих землях и являются гражданами Украины.

И не стоило бы вспоминать о том, что было когда-то, если бы прошлое не имело последствий в наше время.

А последствия есть, и они действительно впечатляющие. Это большое переселение россиян оказалось бомбой замедленного действия, и время этого действия наступило сегодня. Мы имеем по большей части непатриотичный, неукраинский юг, который тяготеет к России так, что аж готов слиться с ней. Часть граждан нашего государства не заинтересована в его территориальной целости и в его существовании вообще.... На презентации вышеупомянутой карты Голодомора бывший директор Украинского института национальной памяти академик НАН Украины Игорь Юхновский (его на этом посту сменил какой-то неокоммунист), в частности, рассказал о том как в Верховной Раде принимался закон о признании Голодомора геноцидом. Часть депутатов из Партии регионов проголосовала за данный закон (по его просьбе), а часть – нет. То были депутаты с мест, заселенных россиянами... - Игорь Рафаилович, это же не единственное голосование, гдепроявляется отношение этих людей к стране, в которой они живут. Было множество других важных голосований, это и общественное мнение, и народное волеизъявление, это и соответствующее отношение к украинскому языку и культуре, к украинской истории. Это формирование негативного имиджа страны за рубежом. Это воспитание нового поколения украинских россиян в духе неуважения к собственному государству...Господин Юхновский сказал следующее: - Действительно, то, что эти люди были переселены, влияет на их отношение к Украине как к государству. Люди по-разному ведут себя на чужой земле. Но они приехали на чужую землю от имени государства, которое их послало, и они будут поддерживать то государство, которое их послало. Они сами этого могут и не осознавать. - Следовательно, мы обречены на то, что часть людей в Украине - потомки тех переселенцев - все время будут стремиться к России, соответственно голосовать на выборах, обнаруживать неуважение к украинскому языку и культуре и воспитывать в этом духе своих детей? - Проходит время, и каждая земля «творит» нацию. Неукраинцы ассимилируются, становятся украинцами, и это не зависит от сознания людей или от директив власти. Так же чужестранцы становятся поляками на польской земле, французами - на французской земле, немцами - на немецкой. Время все исправит?

Дорогі друзі!

Нашому УВО виповнився рік!



Саме рік тому групою простих українських юзерів-патріотів на Ютубі
було засновано наше товариство, яке ставило на меті протиставити нашу
єдність тому потоку «бруду» та «сміття», що лився на Україну та
українців. Терпіти це вже не було ніякої змоги. За нашим об'єднанням на
Ютубі прийшли перші перемоги, почались чисельні бани відвертих
українофобських каналів, відео. Українофоби відтепер знали, що за
будь-яку спробу паплюжити наші цінності можуть дістати гідну відповідь
від української спільноти на всесвітньому ресурсі. З часом УВО не став
обмежуватись рамками Ютубу -- був створений наш з Вами сайт, почали
утворюватись групи УВО на інших інтернет-ресурсах.

За цей рік багато чого було зроблено -- це і десятки відео, це і
чисельні акції, це і бани українофобських каналів-профілів на різних
ресурсах, це і статті в блогах, це і постійна кропітка форумна боротьба.
Цей рік поставив і нові питання. Це, насамперед, робота нашого
спільного ресурсу, робота над покращенням координації наших дій,
планування, активність тощо. Це ті питання, що належить вирішувати в
майбутньому. Але ми не збираємось покладати рук!
За рік ідея УВО знайшла відгук в серцях тисяч українських юзерів!

За цей рік ми зрозуміли, що в єдності наша сила, що тільки гуртуючись
ми спроможні давати відсіч будь-якому ворогові!

Багато чого зроблено, але багато що ще треба зробити... Якщо рік тому
ми, переважно, боролись з зовнішніми україножерами, то тепер маємо їх у
власній хаті... Тому наші ідеї по боротьбі з українофобами набувають
нового змісту. Ми віримо, що разом ми-українці дамо собі раду та зможемо
протиставити нашу активну позицію спробам знищення всього того, що є
для нас цінним та дорогим! Так, ми не маємо грошей, ми не маємо
ресурсів, але натомість ми маємо те, чого не мають наші вороги -- палкі
серця, любов до України, щирість своїх почуттів та наснагу! Саме ці риси
допомогли нам вирватись свого часу з імперського ярма та здобути,
омріяну мільйонами українців, Незалежність! Саме ці риси допомагатимуть
нам і тепер подолати всі труднощі та злидні!!! Не будемо байдужими,
гуртуємось, підтримуємо один одного, бо разом -- ми сила!!!

Слава Україні!!!

"Вепр"-К - український позашляховик, що перевищує за своїми характеристиками будь-яку техніку країн СНД.


Броньовик для сил спеціального призначення "Козак". Один з найкращих бронеавтомобілів по маневреності у світі.


Броньовик "Дозор"-А. Вся серія "Дозорів" унікальна - вони мають кілька різних варіантів виробництва, залежно від роду військ куди постачаються.


"Дозор"-Б.


КрАЗ - найуспшніший український автомобіль у світі.


БТР-3. За 10 років Україна експортувала майже 2000 одиниць цієї моделі.


БТР-4. На відміну від БТР-3 і інших бронетранспортерів пострадянського виробництва - перший БТР нового покоління, що не являється модернізацією раніше існуючого екземпляра. Унікальність техніки у тому, що система встановлення озброєння побудовано на модульному принципу - залежно від віййськових задач озброєння може бути замінено за кілька годин.


Т-64 "Булат". Модернізація танка Т-64 - одного з найкращих і найнадініших танків СРСР. Модернізація включила у себе заміну ходової частини і двигуна, що призвело до збільшення маневреності танка до рівня Т-80, покращення броньованості машини та встановлення нових систем прицілювання і електронного керування. Жодних подібних систем керування на пострадянському просторі не встановлювалося.


Т-84 "Оплот". Найкращий танк у світі:)


БМП-84. Поки існує лише у вигляді макета. Ідея проста - поєднання у собі БМП і танка. Єдиний на сьогодні розроблений проект у світі. Окрім функцій танка ще й перевозить у своєму десантному відділенні 8 бійців.

Періодично читаючи дискусії в нашому співтоваристві, я час від часу бачу заклик "анти-патріотів" (за правильність терміну я не ручаюся, але я не знаю яким точним словом Вас, панове, назвати, тож хай буде такий умовний термін) - ідіть, мовляв, працювати, якби вам було чим зайнятися, то не переймалися б ані патріотизмом, ані прапором, ані мовою, тощо...

Ось і з'являється потрохи стереотип, що всі, кому байдуже до України у нас роботяги, а ті, хто переймається своєю землею - це ледарі. Дивна й несправедлива теза. А тому вирішив проаналізувати це ствердження.

З чого хотілося б почати? З того, що особисто мені здається, що відсутність патріотичного почуття в людини ще не гарантує його працьовитість. Головне гасло "анти-патріотів": "Головне, щоб в мене бабла було достатньо, а решта всьо - по..." Але з тих бомжів та алкоголиків, які траплялися мені на очі я не пам'ятаю жодного, хто б був обтяжений патріотизмом або був, як кажуть "анти-патріоти" "свідомітом". Навпаки, цим панам "Головне, щоб пляшка була, а решта всьо по..."

Тож, відсоток працьовитих та ледарів на мою думку не дуже відрізняється по політичним та світоглядним ознакам людей. І серед тих, хто любить свою землю, відсоток ледарів навряд вищий (а мені здається, що повинен бути нижчим, ще й набагато). Представники кожного світогляду мають свою роботу, на якій працюють. Особисто я бачив колег і патріотів, і тих, кому байдуже, і тих, хто марить минулим, радянським... В фаховому плані - всі високого класу. А погляди у всіх різні.

Інша справа, що на цьому блозі працює тільки його адміністрація. Решта сюди приходять, щоб поспілкуватися, виразити себе, хтось - для того, щоб розважитися. Тож, питання до тих, хто закликає патріотів до роботи - а самі Ви сюди також на важку працю прийшли? Чи анти-українські замітки та коменти є роботою? Чи не здається Вам, що для роботи є свій час та своє місце, а для відпочинку, роздумів - своє?

Далі підемо. Чи заважає патріотизм економічному розвитку держави? Чи корисний він, чи шкідливий? На моє глибоке переконання, патріотизм, розумний патріотизм - є дуже важливою умовою розвитку держави. Те, що я пам'ятаю з дитинства - обірвані слухавки в телефонів-автоматів, обгажені павільйони в дитячих садках, обгажені ліфти та вирвані кнопки в них, розбиті лампи в вуличних ліхтарях та лампи у під'їздах... Це реалії Луганська у 80-ті роки ХХ століття. Багато ще видатних пам'яток можна було б згадати.

То як на мою думку, якби людина з самого дитинства виховувалася у любові та пошані до свого краю, своєї культури - всього цього було б набагато менше.

А так, маємо таку державу, де кожен робить все, що може - люди "маленькі" - псують ліфти, телефони, зупинки, ліхтарі... Якщо людина доросла до влади або місцевої, або державної - там вже дії "по крупному". І виходить - нема чого на владу нарікати - вони з того самого народу, звідки й ми. Їм головне, щоб бабла було достатньо. Що там вже думати про якусь культуру та історію?

А країни, які досягли високого рівня життя - приділяють немало уваги патріотизму своїх співгромадян. У Штатах - на кожному будинку, кажуть, на свята - державний прапор майорить, французи, німці, англійці - я не чув, щоб вони брудом свою землю поливали, щоб глузували з неї. Навіть в Росії (судячи з її фільмів, гасел) не останню роль віддають вихованню патріотизму у свого народу. А ми поки що тільки дискутуємо на тему - чи то працювати, чи то бути патріотом. А заодно, тавруємо всіх патріотів у балакунів-ледарів.

Маємо те, що маємо?

Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай цінний скарб краса твоя
І чарами її ти всіх собі звабляєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.


Нехай у грудях ти чудове серце маєш,
І серце те усіх звабля
Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.


Нехай ти розумом всю правду оглядаєш,
З гори мов сміливе орля,
А стріхи рідної не бачиш і не знаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.


Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,
Нехай не жалуєш життя,
А кривди Нації в душі не відчуваєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.


Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш,
Що сам прийду до тебе я
І хоч би ти прийшла мене не ублагаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.

М.Вороний

Коротенька біографія http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1246

У Полтаві пройшов перший етап акції «Полтава – українське місто!». Сьогодні полтавці побачили синьо-жовті стрічки на центральних вулицях свого міста.

Перший етап акції, яка була анонсована сайтом «Майдан» (http://maidan.org.ua/static/news/2010/1273495124.html), пройшов без ексцесів. Перехожі з зацікавленістю спостерігали за діями молодих патріотів.

Незабаром відбудеться другий етап акції. Під час другого етапу молодь роздаватиме у громадських місцях синьо-жовту символіку – стрічки, прапорці, значки і т. і. Дата другого етапу акції буде проанонсована додатково.

Громадська ініціатива "Полтава - серце України".