Вона була звичайною дівчиною зі звичайного маленького міста, таких міст в Україні є сотні а дівчат мільйони. Вона нічим не відрізнялася з основної маси таких же як вона. Її життя котилося по звичайному плану, який в суспільстві сприймався як стандарт звичайного життя. Веселі шкільні роки, потім вступ до Вишу – п’ять років юнацького безумства і звичайна рутинна робота після випуску по спеціальності, але їй вона подобалася.
Вона просто жила в своєму ритмі. Мала багато друзів, любила веселі шумні компанії і гарячий шоколад. Вона любила життя і раділа йому. Цілком зрозуміло що не все завжди було гладко, були моменти коли вона сумувала, але вона швидко виходила з цього стану. Також вона любила мріяти! В неї було багато мрій, одна з них це зробити когось щасливим, при чому не важливо хто це мав бути. Звичайно що вона сама була не проти щоб хтось зробив її щасливою і як всі звичайні дівчата, вона чекала того єдиного, хто міг це зробити!
Але вона все таки мала одну відмінність. В неї були надзвичайно красиві очі кольору неба! Небо такого кольору буває лише в спекотні дні літа, коли на небі немає жодної хмаринки! Ще їх можна було порівняти кольором Карибського моря біля берегів Куби, в них так само можна було потонути. Все б нічого але її очі мали одну особливість, вони могли змінювати свій колір Зміна кольору залежала від її емоційного стану, коли їй було добре і вона була радісна – очі були блакитні. А коли вона сумувала – на її очі насувалися хмари і вони ставали сірими…
Він… Він теж нічим не відрізнявся. Робота в пильному офісі, в якому розпорядок нагадував якусь військову установу. Восьмигодинний робочий день, пів годинки на обідню перерву і ніяких спізнень. І так п’ять днів на тиждень. Але він працював, працював бо так було заведено в цьому суспільстві. Кожного ранку він прокидався в пустій квартирі з пустими стінами, робив собі не хитрий сніданок, запивав кавою і йшов на роботу. Все що він мав – це надію на «Контакт» і мобільний.
В нього були старі вірні друзі, які ніколи не покидали його в біді. Після роботи він любив зависнути десь на якомусь «квартирнику» і слухати музику маловідомих груп, які можливо колись стануть популярними. На вихідних він завжди зависав десь в нічних клубах, або з хорошою компанією в лазні чи в боулінгу.
Він вже давно не вірив в щирі почуття, його серце було все в шрамах та рубцях. Це були наслідки брехні, не взаємності, зради, байдужості. Він просто перестав довіряти протилежній статі, бо з того нічого ніколи доброго не виходило. Він втратив надію знайти ту єдину, з якою він забуде про все і буде щасливий…
Як зустрілися вони, ніхто не знає! Можливо так як в пісні – просто відбилися від своєї суспільної зграї. Просто йшли й перетнулися в натовпі, один погляд, вибух – і на тобі! Він відразу потонув в безмежній блакиті її очей, вона ж чомусь відразу зрозуміла що це той, хто зможе зберегти колір неба в її очах і буде відганяти сірі хмари.
«Перепрошую, котра година? Не скажете?» На що вона лише посміхнулася. Вже через деякий час, вони двоє сиділи в затишному кафе, пили гарячу каву і розповідали одне одному про себе. Потім була довга прогулянка до її під’їзду і не менш довго вони ніяк не могли розпрощатися.
Минали дні. Вони все більше і більше часу проводили разом. Він дивився в її бездонні очі і ніяк не міг відірватися! А вона розцвіла, вона просто сяяла а її очі стали ще більш блакитнішими, більш щасливими. Це помічали всі хто її знав. Тепер він повертався до неї неначе до себе до дому, він не міг повірити що це з ним сталося! Він кохав і був коханим дівчиною, в якої були найгарніші очі на землі. Здійснилася її мрія, вона зробила когось щасливим. А він.. Він просто засинав в неї на руках.
Звичайно що все добре буває лише в казці, в них теж виникали якісь труднощі і проблеми. В її очах інколи з’являлися грозові хмари і вони ставали сірими, але він намагався захистити її від всіх перепитій і негараздів. Попереду в них було все життя і в самих найважчих днях, він в долонях приносив їй трішки неба…
. Пришлось удалять и делать новую запись( благо писала сначала в ворде и не успела удалить. 
