Чорне море, Чорне море, гей! Гарне море, гарне море, гей, гей! Чорне море, гарне море, а все єдно Чорна Гора, Неня моя Чорна Гора, гей, гей, гей!

Ніхто не зна, ніхто не зна, гей, гей! Де сховався месяц не зна, гей, гей! Гей, стріляй моя рушниця, щоб почула моя киця, Неня моя Чорна Гора, гей, гей, гей! Гей, стріляй моя рушниця, щоб почула молодиця, Неня моя Чорна Гора, гей, гей, гей!      Чекай куме, чекай куме, гей, гей! Курнєм куме, курнєм куме, гей, гей! Тіто-мріто, марґаріто, ми із кумом два бандіта, Знає неня Чорна Гора, гей, гей, гей! Тіто-мріто, марґаріто, ми із кумом два бандіта, Знає неня Чорна Гора, гей, гей, гей! Чуєш Іване, мій сине, гей, гей! З полонини пісня лине, гей, гей! Я ніколи і нікому не віддам рідного дому, Знає неня Чорна Гора, гей, гей, гей! Я нікому і ніколи не віддам ці гори-доли Знає неня Чорна Гора!..

 

Урочисте відзначення 160-річчя Великого Каменяра коло пам'ятника Івану Франку у Львові перед Національним Університетом ім. Івана Франка, а позаду - парк ім. Івана Франка


Письменник і вчений Іван Франко володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.

Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності. 27 серпня виповнюється рівно 154 роки від дня народження Каменяра. «Погляд» вирішив іще раз зазирнути в біографію поета і розповісти читачам про кілька маловідомих фактів. У цьому нам допомагав дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Богдан Тихолоз.

Маленький мольфар

Як стверджує наш співрозмовник, Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства. Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями. У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів.

Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає.

Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано. Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

Забув про весілля через вірш

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника.

Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

Петро Франко – летун УГА

Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників «Пласту», а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС. Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу. Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.

Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся.

Перший український політик

Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком. Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Політичний провидець

Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор.

«Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви. Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій. Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі». Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

Підготувала Галина ЧОП
http://www.pohlyad.com/zhyttya/n/3221

Відомий і невідомий
Іван Франко



Як насправді звали Івана Франка? Дивне, скажете, запитання? Зовсім ні, тому що насправді прізвище Франко звучало з наголосом на першому складі, але через співзвучність його з прізвищем фашиського диктатора Іспанії Баамонде Франко було прийняте «мудре» рішення компартійними босами перенести наголос у прізвищі Івана Франка на останній склад і тільки таким дозволити вживати його в радянській літературі. З тої самої причини відбулось доволі унікальне перейменування м. Станіславів та кількох сел на комбіновану назву з імені і прізвища героя увічнення: Івано-Франківськ.
Стосовно імені письменника, то навіть дослідники-франкознавці не всі знають, що насправді вдома і в рідному селі Нагуєвичах Франка звали зовсім не Іваном чи Івасиком, а Мироном. Відоме оповідання «Малий Мирон» є повністю автобіографічним.
Багато ще існує таємниць, а в цілому про життя Івана Франка та про його творчість узагальнено можна сказати так: його багато вчать та мало знають, ще менше розуміють і шанують, тоді як без цієї постаті неможливо уявити, якою була б сучасна українська література і її співвідносна повноцінність у загальноєвропейському контекстів. На цей факт особливо звертав увагу директор музею Івана Франка п. Роман Горак у своїй промові на урочистому вшануванні 147-ї річниці від часу народження Івана Франка, яке відбувалось на подвір’ї музею 27 серпня. Цей сонячний день видався у Львові на рідкість щедрим на вітер, який аж завивав у верхів’ях дерев, що оточували садибу, і складалось враження, начебто вітер відтворює особисту присутність буйного, могутнього духу Івана Франка на урочистому зібранні.
Водночас варто зауважити, що ніхто з поважних промовців тут слів на вітер не кидав. Так заступник голови Львівської облдержадміністрації п. Володимир Герич твердо заявив, що найгірші часи - вже позаду і відтепер на нас чекає тільки поліпшення умов життя, відповідно більше уваги буде приділятись розвитку культури і мистецтва в області, особливо спадщині нашого Каменяра.
Небагатослівним був народний депутат п. Ігор Шурма, який певно що узяв собі за гасло принцип «ділом і тільки ділом», бо як годиться для уродин він прийшов на них не з порожніми руками, а подарував музею Івана Франка рідкісне раритетне видання з 21-о тому за редакцією самого Івана Франка, що побачило світ рівно 100 років тому. Це далеко не перший щедрий внесок від нього у скарбницю пошанування Великого Каменяра, за що варто висловити велику подяку, оскільки різні політичні опоненти роблять йому закиди на кшталт «приватизації Франка», але водночас нічого подібного вагомого від себе не чинять - їм вистачає самих слів про любов до поета...
З Лесиного краю - її батьківщини м. Новоград-Волинська, привезла Каменяреві свої вітання лауреат літературної премії ім. Лесі Українки письменниця Ярослава Павляк, яка розповіла про завершення своєї роботи над перекладом на польську мову поеми Івана Франка «Мойсей».
Велично прозвучали поезії Каменяра у виконанні відомих акторів-заньківчан Юрія Брилинського та Святослава Максимчука. Останній посвятив декламацію монологу графа з поеми Франка «Похорон» 60-річчю трагічним так званим «Волинським подіям», бо якраз тоді рідне село Святослава Максимчука - Ремель було 17 березня 1943 р. вщент знищене поляками та гітлерівцями, а майже 400 односельців було замордовано.
Впродовж усього урочистого зібрання звучав музичний акорд пошани з творів на поезії Івана Франка у виконанні славної капели «Трембіта», якою диригував п. Андрій Легкий, також автор музики до одного з виконаних творів. В котре серця людей схвилювали звуки могутнього Франкового гімну «Не пора...», що завершив урочисту частину, після чого ведучий, заступник директора п. Петро Зозуляк запросив всіх оглянути нову цікаву експозицію в музеї. Її представляла публіці працівник музею Івана Франка з майже 40-річним стажем п. Олександра Старак.
Думаю, що багатьох зацікавить подивитись на підбірку прижиттєвих портретів Івана Франка, раритетні документи, світлини його друзів і сподвижників по праці. За життя Івана Франка гучно вшановували тільки двічі: у 1898 р. з нагоди відзначення 25-річчя його творчої діяльності, та у 1913 р. - з нагоди її 40-річчя. Перші урочистості відбулись в залі готелю «Жорж» і вони співпали в часі з відзначенням громадськістю 100-річчя поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Для других урочистостей знаменною стала подія, коли вже важко хворого Івана Франка супроводжував і допомагав зійти на сцену Консерваторії сам митрополит Андрей Шептицький.
Цікавим є і той факт, що найбільшим інвестором, як прийнято зараз величати жертводавців, було для Івана Франка студентство, академічна молодь, яка постійно організовувала збирання коштів і накопичувала їх у банку «Дністер», щоб потім передати-подарувати Івану Франку. За ці кошти було куплено земельну ділянку і будувався на ній дім Франка. Саме академічна молодь піднесла Івану Франку чималий за розмірами лавровий вінок з чистого срібла з дарчим надписом «Великому учителеві українське студентство 1873-1913». Враховуючи ту обставину, що Івана Франка свої ж галичани-професори не допустили до викладацької діяльності в університеті, який нині носить його ім’я,- цей вінок став для Франка особливо цінною відзнакою.
На відміну від молоді, більша частина консервативних галичан не признавала гострого на слово, радикального у поглядах на суспільство і бунтівного за натурою «мужика» Івана Франка, тому тричі не підтримали його спроб бути обраним до Сейму, проте все одно в історію державотворення України з галичан увійшов саме Іван Франко як творець першої легальної української політичної партії - Русько-української радикальної партії у 1899 році, яку і очолив напочатку. Але найголовнішим є те, що Іван Франко возз’єднав Галичину з Великою Україною духовно! Це він не дав розвинутись тенденції формування якоїсь окремішньої галицької етнічної групи поза українською нацією.
Непомірна, фантастична кількість зробленого Іваном Франком в багатьох царинах науки, літератури, лінгвістики, суспільствознавства тощо піднесло його на той величний п’єдестал, до якого принесли свій духовний вінок пошани учасники цих урочистих зборів, гаслом якого стали слова «Твойому генієві наш скромний дар». Серед почесного ескорту варто відзначити присутність професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, декана філологічного факультету п. Тараса Салигу, відповідального секретаря Львівської Спілки письменників п. Романа Качурівського разом з її членами: письменником Миколою Дубасом та поетесою Ліліаною Косанівською.

Богдан Гордасевич, «Діловий діалог»,
вересень 2003 р.

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка



Поезії Івана Франка

О. Лунатикові

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля - труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
«Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.
Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!


В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від міліонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не зтлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,
Що вкрив тя від гадючого жала,
І раді б навіть споминку о тобі
Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні!-
От, може, днесь підписуєсь указ:
Кістки твої, як «неблагонадьожні»,
«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,
Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,
І вимазать ім’я твоє з історії,
І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!
З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громадами
Підем к могилі твоїй на поклін.

1884 р.

V. Якби...

Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крові й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа,-
То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілька нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

IV. Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,-
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво

Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.

 

Якби знав я чари, що спиняють хмари,  Що два серця можуть ізвести до пари,  Що ламають пута, де душа закута,  Що в поживу ними зміниться отрута!  То тебе би, мила, обдала їх сила,  Всі би в твоїм серці іскри погасила.  Всі думки й бажання за одним ударом.  Лиш одна любов би вибухла пожаром,  Обняла б достоту всю твою істоту,  Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, —  Тільки мій там образ і ясніє й гріє…  Фантастичні думи! Фантастичні мрії!    

Якби був я лицар і мав панцир добрий,  І над всіх був сильнй і над всіх хоробрий,  Я би з перемоги вороги під ноги,  Що мені до тебе не дають дороги!  Я б добувсь до тебе через мури й стіни,  Я побив би смоки, розметав руїни,  Я б здобув всі скарби, що їх криє море,  І до ніг би твоїх положив, о зоре!  Де б тебе не скрито, я б зламав верії.  Фантастичні думи! Фантастичні мрії! 

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,  Що співа і плаче, як біль серце тисне,  Що будуще бачить людське і народне,  А в сучаснім блудить, як дитя голодне,  Що із неба ловить зорі золотії,  Але до дівчини приступить не вміє, —  Ідеали бачить геть десь за горами,  А живеє щастя з рук пустив без тями  І тепер, запізно, плаче і дуріє —  Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

( Іван ФРАНКО )

В Україні вводять в обіг банкноти до 160-річчя Івана Франка

26 Серпня 2016
    
Національний банк України з 1 вересня 2016 року вводить в обіг пам'ятні банкноти номіналом 20 гривень на честь 160-річчя видатного українського письменника Івана Франка.

Про це повідомив заступник голови НБУ Яків Смолій у ході брифінгу, повідомляється на сайті НБУ. Як наголосив під час заходу заступник Голови Національного банку України Яків Смолій, Національний банк України винайшов можливість відзначити 160-річчя від дня народження видатного українського письменника, вченого та громадського діяча Івана Франка введенням в обіг особливого виду банкнотної продукції, присвяченого знаковим подіям в історії та культурі країни, – пам’ятної банкноти.

Яків Смолій повідомив, що пам’ятні банкноти на честь 160-річчя Івана Франка:

- уводяться в обіг з 1 вересня 2016 року;

- їх тираж становитиме один мільйон штук;

-  для нумерування банкнот використано серію ЦБ;

- папір для пам’ятної банкноти було вироблено із додаванням українського льону, що дало змогу зменшити витрати на її виготовлення та додати банкноті міцності.

У центральній частині на лицьовому боці пам’ятної банкноти розміщено портрет Івана Франка; основним елементом дизайну зворотного боку пам’ятної банкноти номіналом 20 гривень залишено зображення будівлі Львівського оперного театру.  Як і обігові банкноти номіналом 20 гривень пам’ятна банкнота має переважаючий зелений колір і тонований під цей колір банкнотний папір.

20 000 примірників цих пам’ятних банкнот будуть запаковані в сувенірні конверти та реалізовуватимуться регіональними представництвами Національного банку України за ціною 31 гривня. Вартість решти пам’ятних банкнот становитиме 27 гривень.

Опублікувала Наталія Середюк
http://tvoemisto.tv/news/v_ukraini_vvodyat_v_obig_banknoty_do_160richchya_ivana_franka_80361.html