хочу сюди!
 

Екатерина

43 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 37-45 років

Замітки з міткою «церква»

ПЦУ офіційно у списку автокефальних церков

ПЦУ офіційно у списку автокефальних церков: єпископи МП втратили титули

Православна церква України у списку автокефальних церков



Православна церква України офіційно стала 15 церквою у списку автокефальних церков. Відтепер титули єпископів московського патріархату в Україні не визнаватимуть.

Про це свідчить Щорічне видання Вселенського патріархату, повідомляє "Духовний фронт України".

Читайте також: Епіфаній назвав чотири церкви, які "дозрівають" до визнання автокефалії ПЦУ

У ньому Православну церкву України назвали 15 церквою у списку автокефальних. А Блаженніший Епіфаній отримав титул Митрополита Київського та всієї України. Усі ж єпископи так званої УПЦ Московського патріархату тепер належать до єпископів Російської православної церкви.

Колишнього митрополита Київського та всієї України Онуфрія (Березовського) видання вже не згадує з попереднім титулом. Весь єпископат названий, враховуючи його місцеперебування. Наприклад, "Онуфрій митрополит у Києві".

ПЦУ
У виданні Епіфаній з новим титулом – Митрополита Київського та всієї України / Духовний фронт України

Зверніть увагу! Позбавлення титулу єпископа означає неможливість служити на території іншої церкви. Адже, відповідно до православних канонів, в одній єпархії має бути не більше, ніж один єпископ.

Перед Об’єднавчим собором Вселенський патріарх Варфоломій І надіслав листа митрополиту московського патріархату в Україні Онуфрію. У ньому йшлося, що після собору він вже не буде називатися "митрополитом Київським і всієї України". Цей титул буде присвоєно новообраному настоятелю церкви.

Зауважимо! ПЦУ визнали Александрійська та Елладська церкви, а також Вселенський патріархат.

Епіфаній розповів про суперечки з Філаретом

 Митрополит ПЦУ Епіфаній розповів про суперечки з Філаретом і "печаль" через його рішення
 

Глава Православної церкви України митрополит Епіфаній неодноразово намагався переконати патріарха Філарета, що той помиляється в своїх доводах, і повернення до колишніх часів вже немає.

"Але у відповідь шановний патріарх говорив, що за мною хтось стоїть. Але за мною стоїть тільки молода церква і народ. Філарет нас не чує", - розповів Епіфаній про суть конфлікту в інтерв'ю журналу "Новий час".

Митрополит також додав, що позицію Філарета не підтримують в церкві.

"Такої підтримки практично немає. Я говорю це, спираючись на підтримку єпископату, духовенства і віруючого українського народу", - сказав він.

За його словами, зібраний Філаретом собор Київського патріархату – не легітимний і не визнаний.

"А ті, хто зберуться, тільки покарають себе тим, що відійдуть від єдиної православної помісної церкви, залишаться поза нею", – додав він.

За його словами, можливий вихід почесного патріарха Філарета з ПЦУ "не принесе церкві помісній шкоди, але безсумнівно принесе печаль".

"Ми зробили все, щоб патріарх Філарет почувався в лоні нової церкви комфортно – і духовно, і матеріально, і фізично, але йому виявилося цього замало", - підсумував Епіфаній.

Нагадаємо, раніше архієпископ ПЦУ Євстратій допустив, що за проведення "собору" Філарета можуть перестати вважати архієреєм ПЦУ, але при цьому висловив сумніви в тому, що його відлучать від церкви.

Як ми вже писали, на "соборі Київського патріархату" було прийнято низку гучних рішень: що патріархія зберігає у своїй власності все нерухоме майно, включаючи храми, монастирі і собори, банківські рахунки, скасовує постанову про об'єднання з Українською автокефальною церквою та оголошує своїм довічним предстоятелем Філарета.

Єдина помісна церква в Україні постала і є вже

Єдина помісна церква: що зміниться в житті українців та держави?
 17 грудня 2018, 13:30
Олександр Радчукполітолог

Справжня історична подія сталася цих вихідних. В Києві на Об'єднавчому соборі православних церков обрали предстоятеля єдиної Української православної церкви. Події передували тривалі перемовини між самими учасниками Собору, з Константинополем, в релігійному та політичному середовищі України.

Масштаб такої події неможливо переоцінити. Обрання предстоятеля автокефальної православної церкви України – це останній крок перед фактичним отриманням славнозвісного томосувід Константинополя. Ця подія очікується в переддень православного Різдва.

Наразі вже зрозуміло, що поява єдиної православної церкви в Україні матиме суттєві наслідки відразу в чотирьох напрямках – релігійному, суспільному, політичному та геополітичному. Тож спробуємо проаналізувати, що саме зміниться в усіх цих сферах.

Релігійне єднання чи протистояння?

На перший погляд, ми можемо сміливо констатувати єднання всіх православних церков в Україні. В Об'єднавчому соборі брали участь представники всіх трьох «відгалужень» – УПЦ Київського патріархату, УПЦ Московського патріархату та Української автокефальної православної церкви.

«Падіння третього Риму»: що означає автокефалія для України та РФОб'єднавчий собор, на якому буде створена помісна церква, відбудеться 15 грудня у Святій Софії. В УПЦ МП відмовилися від участі в Соборі. Про ситуацію поговорили з експертами.14 грудня 2018, 18:00

Інтригою було те, чи братимуть участь у Соборі представники УПЦ МП. Наближення надання томосу про автокефалію ставило питання руба для багатьох представників цієї церкви на місцях. Або залишатися вірною «дочкою» Російської православної церкви й втратити можливість об’єднатися з іншими представниками православних церков у єдину помісну церкву, або все ж таки взяти участь у Соборі.

УПЦ МП таки була представлена окремими представниками єпископату та кліру, однак на центральному рівні рішення про повноцінне представлення на Соборі не було. Натомість УПЦ КП та УАПЦ схвалили участь у Соборі на рівні своїх Архієрейських соборів, фактично оголосивши про саморозпуск.

Важливі зміни в житті церкви очевидні. По-перше, ще восени Священний Синод скасував Синодальний лист 1686 року, який давав право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита. Відтепер, і це закріплено окремим рішенням, єдина помісна церква в Україні підпорядковуватиметься виключно Константинополю.

По-друге, після Собору та обрання предстоятеля єдиної православної церкви, очільник УПЦ МП Онуфрій офіційно втратив титул митрополита Київського. Це означає, що відтепер РПЦ не зможе спекулювати на темі «розколу» православ’я в Україні, адже рішення двічі ухвалили на найвищому рівні – спочатку в Константинополі, потім – на Об’єднавчому соборі.

Подальша доля релігійних громад УПЦ МП тепер в їхніх руках. Відтепер вони можуть залишатися або парафіянами Російської православної церкви, або переходити до православної церкви України. При цьому РПЦ на теренах України може спокійно співіснувати на однакових правах з іншими церквами.

Варто зазначити, що те ж саме відбуватиметься і з церковним майном – самі релігійні громади та прихожани мають вирішити, якій церкві воно належить. Що ж до великих об’єктів, таких як Києво-Печерська лавра, то тут питання дещо складніше, адже формально як споруда Лавра здається в оренду церкві. Тому поки що УПЦ МП досі має право на перебування там до кінця терміну оренди.

Загалом, вище духовне керівництво УПЦ МП хоча й брало участь у Соборі, втім, їх було вкрай мало. Однак саме те, що вони взяли участь у створенні православної церкви України, дає їм суттєві переваги на отримання високих посад у Синоді нової єдиної православної церкви.

Що зміниться в житті суспільства?

За даними американського дослідницького центру Pew, Україна посідає 11-те місце серед найбільш релігійних країн Європи. Для 31% українців релігія є дуже важливою. 22% серед опитаних (13-те місце в Європі) стверджують, що релігія є дуже важливою в їхньому житті. Щоправда, ці дані слід враховувати щодо всіх конфесій, які представлені в нашій державі.

Загалом, за даними оприлюдненого в квітні 2018 року дослідження Центру Разумкова, в Україні віруючими себе вважають близько 72% українців. Цікаво те, що починаючи з 2000 року кількість віруючих в Україні постійно збільшувалася. Тоді як за цей самий період число невіруючих знизилося з 12% до 5%.

При цьому переконаних атеїстів приблизно 3%, а число байдужих до питань віри коливається від 3% до 8%. І згідноіз даними цього ж дослідження, серед усього числа віруючих 58% опитаних вважають, що релігія є важливою в житті. Що дуже показово – 75% серед опитаних громадян дуже толерантно ставляться до представників інших релігійних спільнот, представлений на теренах нашої держави.

Нарешті, опитування Центру Разумкова підтверджує абсолютну перевагу християнства на теренах України – 78% опитаних висловлювали позитивне ставлення до православ'я, а 42% – до греко-католицизму. До інших релігій і релігійних течій загалом українці висловлюють байдуже ставлення.

Що це означає в практичному вимірі? По-перше, розбурхати українців питаннями релігійної ворожнечі досить складно. За такого високого рівня толерантного ставлення до різних релігійних конфесій та церков реально «зіштовхнути» наших громадян на такому ґрунті буде вкрай складно. Штучне загострення ситуації можливе, але це вже інша історія.

По-друге, за такого досить високого рівня релігійності українців держава й політичні діячі, безумовно, не знехтують можливістю отримати бодай опосередкований вплив на церкву та її прихожан. І хоч це прямо суперечить Конституції України, проте вже зараз усі розуміють, що без політичного компоненту об’єднання православних церков не відбулося б. Вже не раз висловлювалися думки з приводу запровадження в школах окремого предмету про християнські цінності та мораль – ідея кілька разів виникала на теренах західних областей. Крім того, нещодавно міністр культури Євген Нищук пообіцяв, що в Україні буде створена служба з питань етнополітики та свободи совісті. Новий держорган займатиметься питаннями національних меншин та релігії. «Ми створюємо наступного року в зв'язку з наданням томосу ще один центральний орган, який називатиметься Державна служба з питань етнополітики та свободи совісті», – пообіцяв міністр, наголосивши на важливості створення й діяльності цього нового держоргану.

Таким чином, держава таки втручатиметься в релігійне життя українців. Щоправда, зрозуміти ступінь і межі цього втручання поки складно.

Політичний вимір – у колі виборів

Надання томосу та створення єдиної помісної Церкви – одна з головних передвиборчих тем чинного президента Петра Порошенка. Втім, як свідчать останні соціологічні опитування, навіть така історична за значенням подія, як створення єдиної православної церкви України, не суттєво додала електоральних балів Петру Порошенку.

Вселенський патріарх підтвердив дату вручення томосу – ПорошенкоВселенський патріарх Варфоломій підтвердив, що Томос про автокефалію новоствореній Українській православній церкві буде урочисто вручено на Святвечір 6 січня.16 грудня 2018, 16:56

Скоріш за все, присутність президента на Об’єднавчому соборі та його роль у створенні єдиної помісної церкви українці таки відзначать, і вже в наступних опитуваннях кількість прихильників чинного президента збільшиться. Втім, не варто переоцінювати цей факт як електоральну можливість потужно надолужити рейтинги. Загалом, зважаючи на обставини, приріст може сягнути максимум 2%.

Деякі інші політичні сили намагатимуться зіграти на негативних настроях українців, згадуючи процес створення православної церкви України, як щось негативне. Минулого тижня вже відбувалися акції протестів вірян на чолііз УПЦ МП та під «патронатом» партійців і нардепів з «Опозиційного блоку». Втім, особливого резонансу в суспільстві акція не мала.

Решта політичних партій, їхні лідери та можливі кандидати в президенти на майбутні вибори оцінюють позитивно або ставляться нейтрально до питання створення єдиної помісної церкви в Україні. Це означає, що в політичних змаганнях цю тему, крім президента та опонентів створення православної церкви України, навряд чи хтось наважиться використовувати.

Геополітичний вимір – Росія втрачає вплив

Безумовно, найбільше цими днями «пригорало» в Кремлі та в середовищі РПЦ. Яких тільки оцінок ситуації, що відбувається в Україні щодо Об'єднавчого собору, не давали в РПЦ та на найвищому державному рівні в Кремлі.

Очільник РПЦ патріарх Кирило написав листа всім, кому тільки зміг. Серед адресатів – релігійні та державні діячі, керівники міжнародних організацій, генсек ООН та очільник ОБСЄ, Папа Римський, генеральний секретар Всесвітньої ради церков, очільник Англіканської церкви Архієпископ Кентерберійський, президент Франції Еммануель Макрон, канцлер Німеччини Ангели Меркель та інші. Головний месидж – в Україні розпочалися масштабні гоніння на духовенство та прихожан УПЦ МП, а держава грубо втручається в церковні та релігійні справи.

Ба більше, голова РПЦ бачить спробу «використання Церкви в досягненні політичних цілей і передвиборчій боротьбі», вочевидь натякаючи на присутність Петра Порошенка під час Об’єднавчого собору православних церков в Україні.

Насправді, така позиція Росії та її духовенства – масштабний виклик національній безпеці України. В переддень Собору російські ЗМІ та пропагандисти поширювали інформацію від російського МЗС про можливі провокації на Донбасі для наступу на маріупольському напрямку з виходом до кордону з Росією. Це досить тривожний сигнал, адже за інформацією українських спецслужб та оцінками ЗСУ, відбувається якраз усе навпаки – Росія концентрує біля кордонів з Україною величезну кількість військ та особового складу.

Ще більш тривожною така інформація виглядає напередодні підсумкової в 2018 році прес-конференції президента РФ Володимира Путіна, яка має відбутися 18 грудня. Безумовно, очільник Кремля згадає й «релігійну» тему, адже йдеться про суттєві втрати позицій Росії на головному – ідеологічному – фронті боротьби з незалежністю України. Зі створенням православної церкви України захитався один із найпотужніших стовпів російського впливу на розуми наших співвітчизників безпосередньо на теренах України.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла

Єдина Помісна УПЦ буде обов'язково реальністю.


Як всім добре відомо, Московський Патріархат як публічна інституція, за винятком дуже коротких періодів, завжди був, з власної волі чи проти неї, тісно інтегрований з державною владою країни: Московського царства, Російської імперії, Радянського Союзу і нині – Російської Федерації.
В СРСР і після його розпаду в Російській Федерації офіційно було задеклароване відділення Церкви від держави. Але всім очевидно, що державна влада цієї країни цілеспрямовано проводила і проводить політику повного включення структур Московської Патріархії в Росії та закордоном в реалізацію власної внутрішньої та зовнішньої політики.
     З розповідей нашого Патріарха Філарета, який п’ять десятиліть очолює Київську православну архієрейську кафедру, мені добре відомі методи впливу на Церкву Московського Патріархату, які застосовувалися передовсім через колишній Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР (КДБ). В умовах тоталітарного правління в СРСР, яке відзначалося повним контролем з боку влади і спецслужб за життям всього суспільства, Православна Церква як ідеологічно ворожа атеїстичній Компартії структура перебувала під особливим наглядом.
На практиці це означало, що жодне цікаве для держави питання існування Церкви не могло бути вирішене без відома КДБ і що в середовищі Церкви перебували агенти спецслужб (як відряджені працівники КДБ, так і завербовані особи з числа церковних діячів). Завданням агентів було впливати на діяльність Церкви у бажаному для влади напрямку та не допускати небажаних подій.
Тобто, з одного боку, влада через спеціальні державні органи (Рада у справах релігій при КМ СРСР, КДБ) робила все для тотального контролю за Церквою (через надання погоджень на призначення, надання чи не надання різних дозволів, застосування репресій тощо). Кожен представник Церкви був змушений взаємодіяти з державою, як громадянин СРСР.
З іншого боку, для досягнення своєї мети спецслужби вербували в церковному середовищі агентів та засилали на роботу в церковні структури офіцерів КДБ під прикриттям. Таких агентів, порівняно з усією структурою Церкви, було не багато, але вони, спираючись на державу, мали значний вплив.
Внаслідок розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України колишня система державного контролю за життям Церкви в нашій країні була демонтована. Натомість в Росії структура Московського Патріархату й надалі перебуває у тісній залежності від держави. З плином часу ця залежність лише посилюється під впливом низки факторів, головними з яких є прихід до влади в РФ вихідців з КДБ та ідеологічна спорідненість сторін у прагненні реалізувати імперський проект «Русский мир». Все це має пряме відношення до України та до Української Церкви.
Немає жодних підстав вважати, що методи і практика впливу радянських спецслужб на Церкву були відкинені в Російській Федерації чи зазнали істотних змін. Навпаки, все свідчить про те, що такий вплив лише посилився, адже тепер Московський Патріархат розглядається не як ідеологічно незалежна структура, існування якої держава терпить, а як один з ідеологічних стовпів державної системи та провідник внутрішнього і зовнішнього впливу Кремля.
З цього цілком логічно випливає, що на допомогу і заміну старим, завербованим ще в СРСР, церковним діячам та інфільтрованим агентам ставлять нових, молодих. І це стосується не лише самої Росії, але й України та інших країн, де Московський Патріархат веде свою діяльність.

Відділ зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ), російська абревіатура – ОВЦС, Московського Патріархату особливо тісно пов’язаний зі спецслужбами, адже займався і займається закордонною діяльністю, яка завжди викликала пильну увагу Кремля. Достовірно відомо, що у структурах ВЗЦЗ МП працювали і працюють агенти кремлівських спецслужб та їхні офіцери під прикриттям, як світські особи, так і ті, хто отримав посвячення в сан. Відомо, що саме до сфери відповідальності таких агентів належить і ситуація в Україні.
     Варто зазначити, що після того, як голова ВЗЦЗ МП митрополит Кирил (Гундяєв) став у 2009 р. главою Московського Патріархату, цей відділ було реорганізовано у кілька нових. Зокрема, на його базі з’явився Відділ взаємодії Церкви і суспільства (ВВЦС, російська абревіатура – ОВЦО), голова якого – скандально відомий протоієрей Всеволод Чаплін – один із найбільш одіозних провідників кремлівської ідеології. Під наглядом ВВЦС та у взаємодії з ним працюють різні псевдо-громадські структури («Союз православных братств», «Союз православных граждан», «Ассоциация православных экспертов» і подібні), які насправді – агентура впливу російських спецслужб.
При патріархові Кирилі (Гундяєві) на базі служби комунікації ВЗЦЗ МП також було сформовано нову інформаційну структуру, яку очолив Володимир Романович Легойда. Ця структура має тісну вертикальну єдність та працює як церковний аналог російських державних пропагандистських інструментів на кшталт «Россия сегодня» Дмитра Кисельова.
     У російських медіа від 1990-их років і до нинішнього часу відкрито говорять про різні схеми прямого і непрямого фінансування владою РФ потреб МП.  Повідомлялося про традиційну для нинішньої влади РФ схему, коли за вказівкою з Кремля державні та приватні фінансово-промислові структури (компанії нафтогазового, банківського та інших високоприбуткових секторів) щорічно «добровільно жертвували» на потреби Московського Патріархату сотні мільйонів доларів. А буквально днями була розповсюджена доповідь про те, що пов’язані з Московським Патріархатом структури впродовж трьох останніх років отримали найбільшу кількість так званих грантів Президента Росії – на загальну суму в чверть мільярда рублів.
     Хочу нагадати, що в січні-червні 1992 року було вчинено переворот в керівництві Української Православної Церкви з захопленням Києво-Печерської лаври та інших українських святинь. Як можна судити зараз з відомих фактів, безпосереднє відношення до організації та проведення перевороту з церковного боку мав митрополит Кирил (Гундяєв) як ідеолог та голова ВЗЦЗ МП, а з боку спецслужб – генерал-полковник КДБ Микола Михайлович Голушко.
М. Голушко у 1987 – 1991 роках був головою КДБ УРСР, а вже з кінця 1991 р. – заступником міністра безпеки Російської Федерації, керівником Служби зовнішньої розвідки РФ. Високе службове становище в Москві, особисті контакти в Україні і вивезенні до Москви документи КДБ УРСР, дозволили генералу Голушкові разом з Московською Патріархією організувати і провести у травні 1992 року так званий Харківський собор. Формально керував цим «собором» покійний нині митрополит Никодим (Руснак), відомий в РПЦ ще з 1960-их років своєю працею на КДБ, зокрема у формі доносів. Його руками нове керівництво УПЦ (МП), узгоджене в Москві, було приведене до влади шляхом грубого порушення законодавства України, зареєстрованого державою Статуту Церкви та церковних канонів.
     По суті, Українська Православна Церква в 1992 році зіткнулася з тими ж схемами втручання, які в 2014 році Росія застосувала в цілому проти України. Було застосовано: агресивна пропаганда, агентура спецслужб, а також кадрові спецслужбовці, захоплення влади з подальшою фальшивою легітимізацією через начебто захист своїх громадян, через фальшиві референдуми в Криму і на Донбасі.

Приведене до влади внаслідок перевороту 1992 року нове керівництво Церкви Московського Патріархату в Україні продовжило традиційну лінію взаємодії з Кремлем. Завдяки їй попри наявність серед єпископів, священиків та мирян УПЦ МП і в минулому, і особливо в нинішніх умовах щирих українських патріотів ця Церква як суспільна структура продовжує виступати провідником російської політики в Україні, агентом впливу Кремля на владу і суспільство.
На важливих посадах в ній знаходяться особи, залежні від Росії. В керівних структурах як у Києві, так і в низці областей перебувають агенти російського впливу. А через тісно пов’язаних з Росією фінансово-політичних діячів надається грошова підтримка особам і проектам, у діяльності яких зацікавлена влада Росії.
У відкритих публікаціях неодноразово повідомлялося про особливий вплив на діяльність УПЦ МП набув з 2012 року російський громадянин, а зараз – народний депутат України і мільярдер Вадим Новинський. Генеральною прокуратурою України розслідується справа, в якій В. Новинський фігурує як особа, яка допомагала колишній владі Януковича незаконно втручатися в життя УПЦ МП, щоб змусити хворого і непокірного митрополита Володимира (Сабодана) подати у відставку, а натомість просунути в керівники цієї Церкви митрополита Антонія (Паканича).
В останні роки керівництва покійного митрополита Володимира (Сабодана) українською гілкою Церкви Московського Патріархату була тенденція його самого та оточення відірватися від московського контролю, провадити більш збалансовану політику, орієнтовану на внутрішні, а не кремлівські інтереси, але передчасна смерть обірвала плани.
      Після смерті в липні 2014 року митрополита Володимира (Сабодана) та обрання у серпні 2014 року новим керівником УПЦ МП митрополита Онуфрія (Березовського), не зважаючи на публічні викриття своєї попередньої діяльності, митрополит Антоній (Паканич) та В. Новинський зберегли і навіть посилили свій вплив на УПЦ МП, не зважаючи на зміну влади.
Кремль поставив собі за мету досягти внутрішньої дестабілізації в нашій країні з подальшою організацією заворушень, можливого збройного перевороту і колапсу української державності.
У рази зросла агресивна риторика щодо Української Церкви, яка послідовно бореться проти накидання нашому народу московського ярма.
     Керівники УПЦ МП вперто не визнають російської агресії проти України, називаючи те, що відбулося в Криму і на Донбасі, «братовбивчим конфліктом» або, кажучи світською мовою, громадянською війною. В цій риториці вони повністю наслідують кремлівську офіційну пропаганду, яка твердить, що «РФ – не сторона конфлікту». А раз немає зовнішньої агресії – то не треба і закликати паству захищати Україну від ворога, можна не шанувати героїв цієї неоголошеної війни – «бо в громадянській війні немає героїв», бо «наша паства і там, і там», тобто по обидва боки фронту.

     У мережу потрапили документи, які свідчать, що в УПЦ МП створений спеціальний підрозділ, який централізовано займається «керуванням конфліктами». Його мета – не профілактика випадків протистояння або мирне розв’язання суперечок, але недопущення порозуміння на місцях, наприклад – шляхом узгодження між прихильниками двох Патріархатів почергового служіння в храмі. Також стало відомо, що до роботи цього підрозділу залучені дорогі юристи, які тісно «співпрацюють» з судами для отримання вигідних для МП рішень, а для силового і психологічного тиску на непокірні громади створюються загони з молодиків міцної статури (таких в суспільстві називають «тітушками»).
     З жалем слід підкреслити – на жодні пропозиції щодо знаходження мирної, компромісної формули полагодження конфліктів сторона Московського Патріархату свідомо не йде. Показовим став приклад підписаного минулого року на Рівненщині меморандуму, де місцеві ієрархи Київського та Московського Патріархату спільно засудили російську агресію, задекларували прагнення до створення єдиної Помісної УПЦ, а можливі конфліктні ситуації погодилися вирішувати шляхом діалогу. Ще не висохли чорнила на меморандумі, як архієреїв МП викликали до Києва, де зобов’язали (натякнувши, що така є вказівка з Москви) під будь-яким приводом відкликати підписи. Що і було зроблено за два дні.

     Цей патріархійно-кремлівський симбіоз відтворюється і в Україні. Є всі підстави вважати, що так само, як і в Москві, тут працюють і добровільні співробітники, і відрядженні під прикриттям російські офіцери. Свою роль у взаємодії лаври та Білокам’яної відіграє і Посольство РФ у Києві.
Усі ці кремлівські та прокремлівські чинники в житті УПЦ МП нагадують паразитів, що проникають у тіло людини, живуть в ньому і за його рахунок, викликаючи хвороби, часом навіть дуже важкі. Можна чекати, сподіваючись, що тіло саме собою одужає. Але краще, особливо зважаючи на смертельну небезпеку, терміново зайнятися фаховою діагностикою та лікуванням.
У всьому світі вже, здається, зрозуміли (хто шляхом свідомих роздумів, а хто – під впливом різноманітних потрясінь), що духовна та інформаційна безпека для суспільства і країни не менш важливі, ніж економічна чи військова, що внутрішнє життя Церкви чи релігійні переконання громадянина – це приватна справа, в яку держава не має втручатися, але коли інститути Церкви і віра людей використовуються закордонними політиками і спецслужбами для впливу на країну чи навіть для її руйнування, то обов’язок держави, як і всього суспільства, – захист від агресії.
Єдина Помісна Українська Церква буде обов'язкова реальністю.



Екуменічний рух в Україні йде через УГКЦ

Екуменізм (грец. , буквально означає «заселений світ») — ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій. Екуменічний рух ставить перед собою завдання[1]:

  • краще пізнати всі Церкви і їхнє вчення, звертаючи увагу на об'єднувальні елементи
  • утворити основу спільного практичного діяння, прямуючи до єдності, яку проповідував Христос.

Також екуменізм виступає за посилення впливу релігії й вироблення загальхристиянської соціальної програми, придатної для віруючих, які проживають у країнах з різними соціальними системами.

Екуменізм і Біблія[ред. | ред. код]

Екуменісти акцентують увагу на тому, що Святе письмо заповідає духовну єдність християн, у зв'язку з чим згадують слова Ісуса Христа[1]:

«Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав.»Ів. 17:22-23

Священик В. П. Данилов виділяє в Біблії також наступні фрагменти, що на його думку свідчать про необхідність не тільки духовної, але і суто церковної єдності[2]:

І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її Мт. 16-18
  • Слова Ісуса, де він порівнює вірних з кошарами овець:
Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, Я повинен і їх припровадити. І Мій голос почують вони, і буде отара одна й Один Пастир! Ів. 10-16
Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрещення Еф. 4:4-5
Благаю ж вас, браття, щоб ви остерігалися тих, хто чинить розділення й згіршення проти науки, якої ви навчилися, і уникайте їх, бо такі не служать Господеві нашому Ісусу Христу, але власному череву; вони добрими та гарними словами зводять серця простодушних. Рим. 16:17-18
Тож благаю вас, браття, Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! 1 Кор. 1:10,13
  • В свою чергу критики екуменізму вказують на ігнорування біблійними істинами, як на головну проблему екуменічного руху в сучасному вигляді.
Історія екуменізму[ред. | ред. код]

Одним з перших екуменічних зібрань вважається міжконфесійна протестантська місіонерська конференція 1910 року в Единбурзі. Формування екуменічного руху в сучасному вигляді було закладено на протестантсько-православних конференціях 1920 року в Женеві1927 року в Лозанні і довершено конференцією 1945 року в Стокгольмі, а також створенням в 1948 році Всесвітньої ради церков[3].

1962 року екуменічний діалог розпочали католицька та православна церкви, коли представники Московського патріархату були присутні як спостерігачі на Другому Ватиканському соборі. Переломним у католицько-православних стосунках став 1965 рік, коли Патріарх Константинопольский Афінагор I і Папа Римський Павло VI скасували взаємні анафеми, накладені 1054 року.

Католицька церква встає на екуменічні позиції після Другого Ватиканського собору. У 1997 році у Вашингтоні була започаткована екуменічна конференція «Orientale Lumen» («Світло Сходу»), як рух мирян та духовенства серед християн задля вивчення однойменного Апостольського листа Папи Івана Павла II, виданого у 1995 р. «Світло Сходу» передбачає зустрічі представників православних, католицьких та греко-католицьких Церков для спільної молитви, вивчення традицій кожної з цих традицій, налагодження дружніх стосунків задля того, щоб бути «єдиним цілим в Одній Церкві Христовій». Від самого початку активну участь в конференції беруть українські миряни та священнослужителі[4].

З 2007 року у Києві проходять традиційні січневі молитовні марафони за єдність християн, у яких беруть участь представники РКЦУГКЦУПЦ (МП)УПЦ КП, Церкви Християн Віри Євангельської, інших протестантських спільнот.[5]

Українська Православна церква Московського патріархату не є самостійним членом Всесвітньої ради церков, а входить до неї як автономна структура у складі РПЦ[6].Певний загал православних віруючих обережно ставиться[7] до екуменічного руху.

Критика екуменізму[ред. | ред. код]

Від початку свого існування екуменістичний рух знаходив противників і серед представників різних конфесій.

Наприклад, архієпископ РПЦ Серафим (Соболев) у своїй доповіді 1948 року заявив, що екуменічний рух — це «зрадництво й зрада Христу», а «у самому останньому витоку екуменічного руху стоїть… диявол»[8].

Єпископ Фотій (Сиромахов) закидає екуменічному руху підрив літургійної і календарної єдності православної Церкви, що стався після переходу більшості помісних церков на Новоюліанський календар. Не підтримують екуменічний рух також старообрядці та старостильні церкви.

Серед католиків екуменізм заперечує Священицьке братство святого Пія Х та Седевакантисти, які також не визнають законність влади деяких Римських Пап і відлучені Ватиканом від Католицької церкви. Скептичною по відношенню екуменічного руху і офіційна радянська позиція, яка вважала цей рух «інструментом буржуазної політики»[9]

Обґрунтування християнами неприйняття екуменічного руху ведеться з двох протилежних позицій:

  • визнання всіх інших християнських конфесій єретиками, що не мають ані краплі істини, «духовною пустелею», їхніх таїнств — пародією та блюзнірством (поширено серед членів апостольских Церков та деяких протестантських фундаменталістів);
  • віра в те, що християнські церкви та спільноти вже перебувають в духовній єдності, якій не заважають відсутність євхаристійного спілкування та догматичні розбіжності (англіканська «теорія гілок»[en], неопротестантська концепція «невидимої Церкви»).

Деякі християни визнають необхідність чи, принаймні, бажаність пошуку єдності, але їх не влаштовує формат роботи ВРЦ та інших екуменічних організацій. Так, протестанти євангельського руху діють в рамках різноманітних міжконфесійних та позаконфесійних об'єднань, що координують сумісну євангелізаційну та освітню роботу, тобто фактично є екуменічними. Але вони продовжують критикувати екуменізм, який асоціюється в них з ліберальною теологією та тісною співпрацею з католиками й православними.

Украинская автокефалия и контригра Кремля.


В отличие от католиков, у православных нет единоначалия. Все 14 православных Церквей, признающих друг друга, находятся в определенных отношениях, а Константинопольский патриархат все-таки на правах материнской Церквы, но при равных отношениях.
В истории был прецедент Великого раскола (схизмы) 1054 года, когда православные разошлись с католиками и прокляли друг друга. В 1965 году анафемы были обоюдно сняты, но раскол остался. Богословы с обеих сторон немало поспорили о различиях в символах веры, но при непредвзятом взгляде причины раскола оказываются вполне земными.
Согласно каноническому праву, а также по ряду исторических причин Вселенский (Константинопольский) Патриархат единственный в православном мире имеет признанное другими Церквами право предоставлять автокефалию. За исключением Александрийского, Антиохийского и Иерусалимского патриархатов, остальные автокефалии - бывшие территории Вселенского Патриархата (ВП), отпущенные им.

Вселенский (Константинопольский) патриархат постоянно и последовательно расшатывается Московским патриархатом. МП вообще давно «копает» под Константинопольскую Церкву в надежде занять центральное место.
После 1917 года, на территории, контролируемой Советами, православная Церковь была разгромлена, а духовенство уничтожено или выслано. Уцелели лишь те, кто объявил о безусловной лояльности советской власти, но с 1935 года их также накрыла волна арестов, причем, это коснулось как епископата и духовенства, так и активных мирян.
Осенью 1943 года Сталин принял решение использовать в политических целях русскую эмиграцию, а также организовать блок стран Восточной Европы и Балкан. С этой целью было принято решение восстановить РПЦ как один из инструментов государственной политики и формирования образа СССР как нового издания Третьего Рима. Сталин решил создать РПЦ под пристальным присмотром КГБ. Он вызвал в Кремль трех уцелевших митрополитов из сергианской группировки: Сергия (Страгородского), Алексия (Симанского) и Николая (Ярушевича). Выделив им правительственный самолет, он приказал собрать по лагерям оставшихся в живых епископов, необходимых для проведения Собора и избрания нового патриарха. Но выживших епископов было мало, чтобы придать сталинской постановке убедительный вид. Пришлось провести несколько экстренных и крайне сомнительных хиротоний, нарушающих правила. В итоге, 19 человек, в нарушение целого списка норм православия, организовали Собор, учредили Русскую православную Церковь (РПЦ) Московского Патриархата и провозгласили Сергия Страгородского Патриархом всея Руси. Речь шла именно о новом учреждении, поскольку с 1721 года Синод управлял Церковью и Московского патриархата не существовало. Новая православная Церковь строилась по прямым директивам Сталина, как филиал спецслужб. Все священнослужители, работавшие с прихожанами-мирянами, в обязательном порядке вербовались КГБ.
Конфликты, в которых неизменно принимали участие спецслужбы СССР, происходили в связи с признанием автокефалий Польской, Грузинской Церквей, а также православной Церкви в Америке.
Общая тенденция налицо: московские попы, плотно сросшиеся с московскими спецслужбами, хотят потеснить Константинополь и начать рулить мировым православием. Занять место «первых среди равных» московские попы стремились и до 1917 года. Например, конфликт вокруг Болгарской автокефалии в 1872 году использовался Петербургом для изоляции болгар, с тем, чтобы пристегнуть их к союзу с Россией.
В рамках подготовки к Всеправославному Собору 2016 года вопрос автокефалии был вброшен в обсуждение Московским патриархатом и максимально подогрет, чтобы не дать возможности Украинской Церкви получить автокефалию. Константинопольский патриархат пошёл тогда на компромисс, согласившись с тем, чтобы автокефалии предоставлялись только при согласии и по просьбе церкви, в составе которой находится часть, претендующая на самостоятельное существование. Иными словами – с согласия Московского патриархата. Но РПЦ хотела добиться еще и совместного провозглашения новых автокефалий всеми Патриархатами, то есть, фактически торпедировать Константинопольский патриархат, лишив его первенства уже окончательно. «Жадность фраера сгубила!»
В итоге, переговоры зашли в тупик. Вопрос был исключён из рассмотрения Всеправославным собором, а сам собор в Колимвари на Крите прошел в урезанном формате. Из 14 признающих друг друга православных автокефальных Церквей в нем, из-за московских интриг, не участвовали Антиохийская, Грузинская, Болгарская и Московская Церквы. Война, дестабилизация, терроризм, интриги, разброд и шатание – это обычное состояние «империи зла», которая медленно, но уверенно движется к своей кончине.

6 июня 2016 года, незадолго до открытия Собора, Верховная Рада приняла обращение к Константинопольскому Патриарху Варфоломею с просьбой признать недействительным акт 1686 года о передаче Киевской митрополии из подчинения Константинополю к Московскому патриархату, а также «Принять активное участие в преодолении последствий церковного разделения путем созыва под эгидой Вселенского Патриархата Всеукраинского объединительного собора с целью решения всех спорных вопросов и объединения украинского православия».
Собор в Колимвари не рассматривал, не комментировал украинский вопрос, но полномочный представитель Собора архиепископ Телмисский Иов (Константинопольский патриархат) заявил, что Вселенский Патриарх не раз заявлял, что Константинополь является Матерью-Церковью для Украинской Церкви и, что решением Константинопольского Синода вопрос был передан специальной комиссии для изучения этого вопроса.
В акте 1686 года, об отмене которого в 2016 году ходатайствовала Рада, предполагалось, что Московский патриархат (МП) выступит как наместник Вселенского (Константинопольского) патриархата (ВП) в Киеве, где будет исполнять только некоторые его функции, сохраняя при этом все права Киевской митрополии, и, особенно, право избрания в Киеве митрополита. Все это было грубо порушено Москвой. Не существует документа, который давал бы право МП на территорию нынешней Украины. Киевская митрополии 1686 года не соотносится к современной Украине.
Автокефалию Грузинской православной церкви МП предоставил в 1943 году. Это был способ утвердить себя и утереть нос ВП, который признал грузинскую автокефалию только в 1990 году. Такую же двойную роль выполняла операция по признанию МП автокефалии Православной Церкви в Америке в 1970 году. С одной стороны, это ослабило ВП, уменьшив его влияние в США, с другой - дало КГБ СССР дополнительный канал влияния и площадку для работы в стране противника.
Все три конфликта вокруг грузинской, польской и американской автокефалий при внимательном изучении фактов и документов не оставляют и тени сомнения в том, что это операции спецслужб, проводившиеся под церковной "крышей".

Оказывал давление МП на ВП и по украинскому вопросу. Когда в 2008 году патриарх Варфоломей приезжал в Киев, предполагалось, что он заявит, что Украина находится в канонической юрисдикции Константинополя. Это, по замыслу президента Ющенко, должно было стать началом процесса получения автокефалии.
Но Кремль, использовав свои связи, оказал на Варфоломея давление, и вопрос был отложен. Тогда, как и в 2016 году, Кремль использовал российские спецслужбы, российский МИД и МП как три инструмента для удержания Украины в поле своего влияния. Но рано или поздно московским враждебным интригам придет конец и этот конец уже показался на горизонте.


Луків

  
Луків селище міського типу в Турійському районі Волинської області. Назва селища, імовірно, походить від слова «лука» луг, ділянка, вкрита травянистими рослинами.
Селище відоме з 1537 р. як Лукове і належало в той період Холмській землі. В 1557 р. польський король Сигізмунд Август грамотою дозволив Станіславу Мацейовському (Мацієвському) перейменувати село Лукове на Мацеїв (Maciejw), а згодом містечку було ще й надано магдебурзьке право та право на будівництво замку.


Дивитись про Луків

Крехівський монастир


Крехівський монастир святого Миколая отців василіян розташований в мальовничій місцевості за 12 кілометрів від Жовкви, біля підніжжя гори Побійної. Більше чотирьох століть монастир є місцем масового паломництва. З ХVІІ - ХVІІІ століть сюди приходять прочани з різних куточків світу, щоб поклонитися іконам Богородиці та святого Миколая. Найбільше прочан збирається щороку 22 травня на свято літнього Миколая. Кожної останньої неділі місяця на горі Побійній відбувається Хресна дорога. Н атеиторії бережена до наших часів каплиця "Гріб Господній" (1938 р.), збудована архітектором Іваном Филевичем.



Історію Крехівського монастиря в 1613 році розпочали два ченці Києво-Печерської лаври Йоіл та Сильвестр,коли в горі Побійній вирубали печеру. З часом монастир перенесли на сучасне місце, яке виділив коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Жолкевський. За легендою нове місце для монастиря Йоілу вказав сліпий Герасим, і сказав, що тут має постати великий монастир для багатьох людей.  Детальніше тут

Ініціатива проросійських кримських козаків.

Олег Медведєв.
  
   Як не дивно, а в чомусь я підтримую позицію кримського козацтва. Воно пропонує перейменувати УПЦ Московського Патріархату в Русскую Православну Церкву. Це - чесна позиція. Бо УПЦ МП з точки зору церковних канонів і світського свого статуту, рівно як і статуту РПЦ, є невід'ємною частиною і єдиної РПЦ, і всього "Русского мира" Кіріла Гундяєва.
   "Широке самоуправління" (навіть не автономія, не те що автокефалія), дане Москвою, в будь-який момент може бути скасоване. Чутки про наявність в УПЦ МП широкого автокефалістського лобі- лише чутки. Так, є кілька патріотично-проукраїнськи налаштованих єпископів, включаючи, як на мене, самого Митрополита Володимира, які тримають дулі у глибоких нижче колін кишенях, але ніколи не покажуть їх Москві. Особливо тепер, коли вище державне керівництво Українидо автокефалії УПЦ МП ставиться не більш "приязно" і не менш вороже, ніж
російський тандем.
   Цікаво, що ініціативу козацтва скритикували і вМоскві. Наявність вивіски УПЦ МП дозволяє пудрити мозги православним Центральної України й навіть Волині, які вірять в міф про українскість та незалежність УПЦ МП.
   Зате на Сході на багатьох крамах УПЦ МП я бачив вивіски, які без камуфляжу посилаються на приналежність цих
культових споруд саме РПЦ.

Пройшов рік від часу появи ПЦУ

Пройшов рік від часу появи ПЦУ



Сьогодні 14 грудня у стольному граді Києві відбувся Архієрейський Собор Української Православної Церкви (Православної Церкви України) у розширеному складі під головуванням Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України у Митрополичих палатах при Соборі Святої Софії, що зібравшись згідно рішення Священного Синоду на своє засідання.
Мусив усе перелічити, бо то важливі речі.
Сталося, про що давно гадалося, рік тому завдяки кому? Здогадайтеся з трьох раз і не прогадаєте, бо їх, відповідей, справді три: Богу! Філарету! Порошенку! Звичайно, що і митрополит Макарій, як найвищий ієрарх Української Автокефальної Православної Церкви, багато долучився, але реально головними були таки ці троє. І то незаперечний факт. Особливо Порошенку і Богу дісталося чималих зусиль звести усе і усіх до купи й прийняття спільного результату. 
Більшою кількістю було затвердженно рішення про об’єднання у єдину Православну Церкву України та обрання Єпіфанія на керівну посаду в ПЦУ.  Він був вихованцем Патріарха Філарета, що зумів створити досить потужну Українську Православну Церкву за 27 років Незалежної України, за що йому і дякуємо не зважаючи за всі наступні вибрики та коники. Хто зна чия то воля? Принаймні цей теперішній Собор ПЦУ засвідчив, що жодної шкоди немає, а навпаки самоусунення Патріарха Філарета від проводу ПЦУ розв’язало руки митрополиту Єпіфанію щодо активного залучення до ПЦУ приходів з ПЦУ МП, для яких особа Патріарха Філарета була так би мовити «сильно токсична». Тобто рік минув і все гарно й навіть чудово. Вже є визнання ПЦУ братньою Елладською Православною Церквою. Чудові стосунки встановлено з Українськю Греко-Католицькою Церквою та її очільником архієпископом Святославом.
За тим Томосом для ПЦУ найбільше доклався і чимало що втратив і стратив 5-й Президент України Петро Порошенко, тому що це жодним чином не додало йому балів у наступних виборах, бо як не дивно, але підтримку найбільшу він мав у областях і регіонах, де домінувала УГКЦ, а в другому турі тільки й переміг у нашій Львівській. Отож.
Добре, що все добре, або як каже поет Жорж Дикий: -Гарно, що не марно! 
І я вітаю всіх нас зі Собором Православної Церкви України у стольному граді Києві в палатах Святої Софії. То саме то! 

Богдан Гордасевич
(Записи анархіста 21 ст. від 14.12.19 р.)