ваші версії...

Мовчання Росії на тлі офіційних поздоровлень Януковича з президентством національних лідерів Франції та Німеччини, на перший погляд, здається більш ніж дивним. Але тільки на перший. Авторитетний російський політолог, якого у Білокам'яній неофіційно вважають експертом по Україні, Станіслав Бєлковський розказав ІМК, на кого саме з двох фіналістів президентських перегонів ставив офіційний Кремль і чому ця ставка не зіграла.

За словами експерта, у Кремлі була єдина генеральна лінія на президентських виборах в Україні: "Кремль був більше зацікавлений у перемозі Тимошенко. Кремль домовився з Тимошенко, саме тому він публічно принизив Януковича, забравши з газових схем "РосУкрЕнерго". З того часу Тимошенко стала фаворитом Кремля".

Хоча, вважає С.Бєлковський, не всі представники російської політичної еліти підтримали генеральну лінію.
"На приватних засадах багато представників Росії, зокрема представники "Єдиної Росії", працювали на Януковича, але саме на приватних, відійшовши від генеральної державної політичної лінії", - сказав він.

Політолог розказав, чому саме Тимошенко стала фавориткою колишнього президента, голови російського уряду Володимира Путіна: "Річ не тільки в тім, що Путіну на психологічному рівні краще і зручніше спілкуватись саме з Тимошенко. А й у тім, що коли центр влади в одних руках, це для Кремля завжди простіше і більш зрозуміло, з ким домовлятись, від кого вимагати виконання домовленостей".

Щодо опозиції, то, за словами політолога, у даному випадку симпатії розділились: "Я був одним з небагатьох, хто відверто і відкрито підтримав Майдан і Ющенка, таким чином отримавши великі додаткові ризики в себе на Батьківщині. Я схилявся до того, що перемога Януковича є більш корисною. Але не тому, що сам Янукович є демократом. Ні, в цьому плані нічого не змінилось за останні 5 років. І виключно тому, що це єдиний шлях до збереження української демократії".

Вперше світ почув заклики до війни, до антиукраїнської мобілізації російського політичного класу... Звернення «Про небезпеку розвалу Росії»...

Ідеологічні гончаки Кремля Глєб Павловський і Михайло Леонтьєв одержали пропагандистське завдання «закопати Україну». Хоча я й підозрюю, що, можливо, вони неправильно зрозуміли вказівки прем`єр-міністра ракетно-ядерної Росії Путіна про те, що він «не допустить українізації Росії».

Цю фразу «великого і страшного» Володимира Володимировича слід трактувати і розуміти правильно: «Путін не допустить демократизації Росії» – ну, там розділення влади, вільних виборів і ЗМІ, зборів, мітингів, багатопартійності та інших (з точки зору, наприклад, того самого Павловського) «шизоїдних дурниць».

А зараз про інформаційний привід написання рядків, з якими ви, читачу, зараз знайомитеся.
[ Варто дочитати до кінця >>> ]

Політичний скандал на тлі майбутніх виборів президента розгортається в Україні. Голова Служби Безпеки України Валентин Наливайченко виступив напередодні ввечері по телеканалу ICTV з різкою критикою МВС країни, силами якого був затриманий чеченський біженець Ахмед Чатаєв.

Валентин Наливайченко вважає арешт Чатаєва, який має статус біженця в Австрії, необгрунтованим і скандальним.

Як нагадують в зв'язку з цим деякі українські видання, Росія вимагає видачі Чатаєва «за терористичну діяльність і участь в боях проти російських військ».

Проте при отриманні статусу біженця в Австрії місцева влада врахувала той факт, що Ахмед Чатаєв був підданий жорстоким тортурам російськими спецслужбами в Чечні. Згідно даним, визнання з Чатаєва вибили: «йому без наркозу відрізуали поранену руку, а потім підключали до рани електричний струм».

[ Далі >>> ]

Вірно поставлений діагноз перший крок до одужання. Наше суспільство здоровим назвати не можна. Діагнозів хвороби безліч – від кожної політсили, як мінімум, по одному. Проте, я не чув серед великого розмаїття думок наших політиків такого діагнозу як клептократія. Цікаве питання – ЧОМУ(?)

Клептократія (з грец. — красти, грец. — влада) — публіцистичний термін, яким позначають владу крадіїв, ситему влади в умовах якої корупція та фінансові зловживання державних чиновників та політиків стає одним з основних стрижнів життя суспільства. Є результатом специфічного поєднання у політичному житті цілої низки країн, зокрема, у пострадянських державах, елементів анархічного та охлократичного, а нерідко й автократичного режимів.
Термін є публіцистичним, а не науковим, але завдяки гостроті отримав деяке поширення.

Визначення терміну клептократія не викликає ніяких асоціацій з нашим сьогоденням???
[ Читати далі>>> ]

Російський політемігрант в Києві, московський професор Петро Хомяков написав статтю, в якій вказує на ті хворобливі точки Росії, які можуть призвести до її демонтажу Росії. Професор відзначає:

«Коли ми говоримо про сценарії, образно кажучи, «розриву Росії» в «тонких місцях», варто пояснити, що такі «тонких місць» багато. Але не кожне таке «тонке місце» призведе до розпаду Росії. Це повинно бути ясним з простого погляду на карту.

Будь-яка катастрофа, чи техногенна, чи природна, природно-техногенна, гуманітарна, соціальна, регіональна політична, і т.д., і т.п. затихне сама, або в результаті зусиль центру, якщо не матиме несподіваного продовження в абсолютно іншому місці.

Так, Саяно-Шушенська диверсія не може «відокремити» Красноярський край від РФ, але може спровокувати сепаратизм Далекого Сходу в умовах тривалої відсутності зв'язку з центром. І тоді виникає ситуація «подвійного удару», коли ще не впоравившись з однією проблемою, Москва отримує іншу проблему в іншому регіоні. Це, у свою чергу, послаблює Москву і провокує вже відносно легке і просте виникнення наступних проблем для Кремля.

Аналогічний приклад і з Воронежем. Виникає ланцюжок проблем Вороніж — Північний Кавказ. Цікаво, що при цьому просте самостійне загострення війни на Північному Кавказі до розпаду Росії не призведе. Цей чинник може бути важливим, або як продовження в якомусь ланцюзі проблем для Москви, або як перша ланка в іншому ланцюзі.

Наприклад, географія ясно показує, що у випадку з Північним Кавказом для Москви була б великим головним болем подальша спроба Грузії відвоювати Південну Осетію і Абхазію. Бо велика пожежа на Північному Кавказі не дозволяє Москві вільно діяти за Кавказьким хребтом. А без цього, просте загострення війни на Північному Кавказі безперспективне. Але це вже чисто військово-політичний сценарій. А їх ми поки не розглядаємо.

Ми розглядаємо сценарії «розриву» Росії в місцях, де цей розрив веде не до ВІДРИВУ окремих територій, а саме РОЗРИВУ НА ЧАСТИНІ ВСІЄЇ РФ котроюсь зоною гострої кризи або катастрофи.

Після чого втрачається здібність Москви до реакції на наступні виклики. Ми обережно оцінюємо перспективи чисто політичних причин, які ведуть в тих чи інших регіонах до аналогічних наслідків. Чому? Тому що в більшості своїй народ Росії інертний і не здатний стати ініціатором свого власного звільнення. Скористатися ситуацією подекуди народ ще може, але самим створити ситуацію — ні.

Тому ми й звертали таку підвищену увагу на ситуації, створені об'єктивними причинами. Проте є в Росії регіони, де й потенціал опору достатній, а географічне положення робить соціальний вибух в такому регіоні небезпечним для всієї Росії. До такого роду регіонів відноситься в першу чергу Татарстан.

Влади Татарстану і Башкортостана має намір заохочують сепаратистів і місцевих націоналістів, щоб продемонструвати Москві свою незамінність. Їхня гра полягає в тому, щоб Москва повірила — без їхнього мудрого керівництва татарський і башкирський сепаратизм стануть реальністю. А тому на користь самої Москви увічнити їхню владу у відповідних регіонах.

Але Москва більше не вірить в незамінність Шаймієва і Рахимова. Незрозуміло, що викликає скепсис Москви, сама загроза татарського і башкирського націонал-сепаратизму, або здатність Шаймієва і Рахимова цей сепаратизм стримувати.

Судячи з усього, вірна перша версія. Москва вже неодноразово мала намір змінити керівництво Татарстану і Башкортостану. Проте, Шаймієв і Рахимов належать до «четвірки важкоатлетів», в яку крім них входить Лужков і Россель. Вичавлювати з політики всіх їх відразу небезпечно для Кремля. Їхній спільний потенціал дозволяв їм на рівних протистояти Кремлю. Проте, їх почали «бити по частинах». І почали з найслабкішої ланки — Росселя, який нещодавно був відправлений у відставку з посади губернатора Свердловської області.

І нічого не відбулося. Ймовірно, це дало Кремлю надію тихо і безболісно прибрати всю четвірку. Але Рахимов і Шаймієв вирішили попередити атаку проти себе. Завзятість Кремля при певній ситуації цілком може привести до адекватної протидії.

А далі все піде в автоматичному режимі. Абсолютно всі аналітики стверджують, що політична криза в Татарстані напевно розвалить Росії. Ключове положення Татарстану розуміють і за кордоном. Недаремно держсекретар США Гіларі Клінтон відвідувала Казань.

На відміну від Росселя, Шаймієву є що протиставити Кремлю. При цьому абсолютно не обов'язково координувати дію в «четвірці», вірніше, вже в «Трійці». Цілком достатньо тандему з Рахимовим. Але Кремль звик всіх «ламати через коліно», і, судячи з усього, не розуміє, що може в Татарстані нарватися на опір. Не варто питати, хто переможе в цьому конфлікті. Бо питання поставлене дуже абстрактно. Конкретно в ситуації 2010 року, в ситуації розвитку кризи, будь-яке нове проблемне вогнище дасть перевагу антикремлівським силам.

Питання в тому, чи досить у Кремля розуму не множити свої проблеми. Судячи з непрямих даних, не досить.

У кампанію проти Рахимова і Шаймієва включилися ті сили, які одночасно лобіюють і зняття Лужкова. І які відомі як авангард політичних авантюр Кремля. Зокрема, це група публіцистів з оточення тісно пов'язаної з ФСБ і оточенням Путіна голови інтернет-газети «Стрингер» Олени Токаревої, яка, до речі, почала свого часу атаку на Ходорковського тижня за два до його арешту і виконала свою роль в підготовці громадської думки до цієї події.

Таким чином, є вірогідність виникнення кризової ситуації в Татарстані і Башкортостані.

Отже в сценаріях розпаду РФ з'явився новий цілком правдоподібний сюжет. Сюжет гострої політичної кризи в Татарстані і Башкортостані внаслідок грубої політики Москви. Але, абсолютно очевидно, що у разі виникнення цієї кризи, справа цим не обмежиться. Кризовий потенціал Свердловської області вочевидь слабкіший, ніж в Татарстані. Але навіть після відставки Росселя, не нульовий.

Гостра криза в Казані й Уфі неодмінно так чи інакше (можна сперечатися тільки про ступінь інтенсивності) відгукнеться і в Єкатеринбурзі. А це, у свою чергу, знову ж таки відокремить від Москви Сибір і Далекий Схід. Але не зоною техногенної катастрофи, як в сценарії Саяно-Шушенської мегааварії, а зоною гострої політичної кризи. Зі всіма витікаючими наслідками».

Петро Хомяков

Удержит ли Россия Дальний Восток? Этот вопрос вызывает интерес в Вашингтоне, Пекине и Москве, но и на многочисленных Интернет-форумах, в том числе и на украинских. В Киеве эта тема вызывает интерес, в том числе, и потому что на ДВР живет много этнических украинцев. О том, как выглядит реальная ситуация на Дальнем Востоке рассказал в своем докладе в «Политклубе» директор Центра исследований проблем гражданского общества Виталий Кулик, который недавно вернулся с командировки. перейти

http://www.newsland.ru/News/Detail/id/443053/

---

Быть ли Приморскому краю под Китаем?

… в цікавому аспекті показали наслідки входження України до складу Росії Г.Вернадський і М.Трубецькой. Так, у „Нарисах російської історії” Г.Вернадський вказує: „Велика кількість південноруської інтелігенції (головним чином, духовенства) вирушила до Москви... Ця південноруська інтелігенція здійснила величезний вплив на весь розвиток російської державності і культури. З уродженців Малої Росії набирали головні кадри церковних, а частково і державних адміністраторів, частково й офіцерські кадри армії протягом всього ХVІІІ століття” [2, 295].
    М.Трубецькой присвятив цій темі спеціальну статтю і зробив певні висновки:
• стара великоруська московська культура при Петрі І померла; культура, яка з часів Петра І існує і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської (української) культури [15, 365];
• при Никоні київська редакція старослов’янської мови витіснила московську в богословських книгах. В основу слов’янсько-російської культурної мови була покладена церковнослов’янська мова київської редакції [15, 365];
• з часів Петра І російська поезія старого великоруського зразка пішла „в народ” для вищих (в культурному сенсі) прошарків суспільства, і віднині стали існувати лише поетичні традиції, які ведуть свій початок від західноросійських (мається на увазі – українських) силабічних віршів слов’янською мовою [15, 366];
• російська оповідально-прозаїчна література після петровського періоду примикає саме до західноросійської традиції перекладних повістей; тубільна московська традиція загинула, так і не розвинувшись [15, 366];
• вся російська риторика післяпетрівського періоду, як церковна, так і світська, виходить з українських традицій [15, 366];
• в Росії не було драматичної літератури. При дворі ставили лише твори С. Полоцького. Російська драматична література післяпетрівського періоду генетично пов’язана саме з українською шкільною драмою. Таким чином, ми бачимо, що в усіх видах післяпетрівська російська література є прямим
продовженням західноросійської (української) літературної традиції [15,366];
• та ж картина спостерігається і в інших видах мистецтва: музиці, вокальному співі, живопису (іконопису, портреті), церковній архітектурі [15, 366];
• ставлення до релігії і напрямки розвитку церковної і богословської думки природно мали примкнути саме до західноруської традиції [15, 367];
• нарешті, характерно, що і погляд на стару великоруську культуру, засвоєну в післяпетрівську епоху, був за походженням своїм західноросійським: про культуру допетрівської Московської Русі було прийнято висловлювати ті судження, які в ХVІІ ст. висловлювали „вчені” українці [15, 367].
    М.Трубецькой підкреслює, що на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. відбулась українізація великоруської духовної культури. Відмінності між західноросійською і московськими редакціями російської культури були стерті шляхом викорінення московської редакції, і російська культура стала єдиною [15, 367]. Він зазначає, що українізація була містком для європеїзації [15, 368].

    Однак при цьому треба враховувати думку Д.Дорошенка, який, проаналізувавши погляди М. Трубецького, вказував, що українська культура не була пересаджена Петром І на великоруський ґрунт, бо він запозичив від неї лише окремі, так би мовити, формальні сторони, так само, як із Заходу він брав не внутрішній зміст європейської цивілізації, а зовнішні практичні досягнення [8, 384]. Д. Дорошенко вказує на негативний результат цього процесу для України, на який М. Трубецькой не звернув увагу: „Для України відплив культурних сил мав негативні наслідки... Україна ставала глухою провінцією, втрачала конкурентоздатність поряд з досягненнями, які почала здобувати нова українська культура" [8, 385].
    Особливо актуальним на сьогоднішній день є твердження Д. Дорошенка, що не можна все звужувати до літератури: українська література – це не все те, що писалось на народній українській мові, яка поступово перетворилась на літературну мову. Російська мова у 1-й половині ХІХ ст. ще більшою мірою, ніж мова українська, слугувала знаряддям для поширення ідей українського сепаратизму [8, 385]. Д.Дорошенко зауважує, що Д.Велланський, В.Лесевич, К.Остроградський, М.Костомаров, О.Потебня, В.Антонович, О.Кістяковський, М.Ковалевський, К.Ушинський, М.Туган-Барановський, Овсяненко-Куликовський – це ті українці, яких князь М.Трубецькой міг віднести до числа російських вчених лише на тій підставі, що вони писали свої праці російською мовою, але це продукт творчості українського генія, і ми не маємо права від них відмовлятися [8, 384].

    Література:
2. Вернадський Г.В. Начертания русской истории. – М.: Абрис-пресс, 2004. – 368с.
8. Дорошенко Д. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.384 – 385.
15. Трубецкой М.С. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.362 – 380.

© Ростислав МАРТИНЮК, Київський читацький клуб “Перехід-IV”

У цьому дописі автор висловлює свої погляди на роль України у відновленні євразійського балансу, порушеного Київським каганатом в епоху війн за фіно-угорські землі у ІХ—ХІ ст.

Розглядаються такі основні теми:  - Географія 19-ти фіно-угорських країн Російської Федерації.  - Сучасний політичний потенціал фіно-угорських країн.  - Традиції та перспективи українсько-фіно-угорських зв’язків.  - Місце України на новій політичній мапі Фіно-Євразії.

sd.org.ua/prn_news.php?id=429