Радивилів (у минулому рос. "Радзивилов") потрапляв у поле уваги письменників не тільки під час їх мандрівок Європою. У цьому містечку розгортаються епізоди роману «Тихий Дон» Михайла Шолохова, збірника оповідань «Кінармія» Ісаака Бабеля, публіцистичних книг «На білому коні» і «На коні вороному» Уласа Самчука, оповідань Шолом-Алейхема, напівзабутої повісті Марка Басаніна «На чужині. Записки емігранта». А ось ще один цікавий твір – історично-документальний роман українського і російського письменника Данила Мордовця (1830 – 1905) «Вельможна панна» (рос. – Даниил Мордовцев).

Головна героїня Єлена Масальська залишає малолітню дочку і їде в Польщу (насправді це Україна – та її частина, яка опинилася на кордоні між Австрією і Росією). Тут Єлену охоплює по-справжньому велике і шалене кохання. Але той, кому вона вирішує присвятити себе, – людина нікчемна…

Пропоную вашій увазі уривок про події, які насправді відбувалися в місті Радивилів, – письменник пише його як «Радзивиллов», а я переклав як «Радзивиллів», зберігши подвоєння літер.

***

Доля готувала нашій героїні новий удар… Мало її била і мучила ця доля! Мабуть, героїня наша являла своїм життям бочку Данаїди, в яку жорстокий рок виливав замість води нещастя і ніколи не міг наповнити її до країв…

У серпні 1809 року Потоцький-батько їхав з Парижа до Польщі, куди, за звичаєм, кликали його справи. Єлена як не благала чоловіка взяти її з собою, отримала рішучу відмову під тим приводом, що вона повинна була зайнятися покупкою Сент-Уена, прекрасного старовинного королівського замку, розташованого на правому березі Сени і оточеного розкішним парком.

Разом із Сидонією, яка повернулася в Париж, коли чоловік вирушив у похід з маршалом Даву, героїня наша, запросивши з собою сімейство маркізів Бадан і Анну та Антонію Потоцьких, племінниць її чоловіка, цілою громадою оселилася в Сент-Уені.

Одного ранку, наприкінці вересня, Єлена вийшла зі своєї кімнати дуже схвильована.

-Я отримала, – сказала вона, – листи з Польщі, які настійно вимагають моєї там присутності, і я негайно повинна готуватися до від’їзду.

Сидонія, дуже здивована, запропонувала матері супроводжувати її, але та рішуче відмовила і через три дні вирушила в дорогу у супроводі лише двох жінок і одного лакея.

Вона їхала на поштових, не даючи собі часу навіть відпочити, незважаючи ні на холоду, ні на сніг, і, вся розбита від утоми, прибула в Радзивиллів, де перебував Потоцький. Вона ні слова не написала чоловікові, щоб заздалегідь повідомити його про свій приїзд. Він уже почав було непокоїтися, більше двох тижнів залишаючись без листів, як раптом перед ним постала дружина!

Потоцький остовпів, побачивши дружину, і вираз його обличчя показав Єлені, що він був більше вражений несподіванкою, аніж утішений, і з виглядом незадоволення запитав:

-Що означає ця примха, і чому ви зважилися лишити Париж, не сповістивши мене про це?

-Моя поїздка, – відповідала, дещо зніяковівши, Єлена, – викликана необхідністю самій вибрати в Бродах і закупити купу необхідних речей для обмеблювання Сент-Уена …Потім, – заїкаючись говорила вона, – я боялася, що, повідомивши вас про це попередньо, отримаю від вас наказ не залишати Паріж у таку кепську пору року.

-Так, це було ризиковано для вашого здоров’я, – зауважив Потоцький.

-Але, – не витримала вона, вдарившись у сльози. – Я не могла довше жити без тебе!

Слід сказати, що Єлена приховала від чоловіка справжню причину свого приїзду. Кілька слів, котрі ніби ненароком вирвалися у її жінок, і листи з Польщі від відомих друзів змусили її зрозуміти, що чоловік її не один в Радзивиллові. Виведена з себе своїм звичайним запалом, не боячись ні втоми, ні огидною осінньої погоди, вона не задумалася про труднощі поїздки. Дещо холодний прийом чоловіка негайно підтвердив її підозри, але миттєвий огляд усього, що вона побачила по приїзді, не підтверджував нічого, і нзабаром добра згода відновилося між подружжям.

Їй би тільки бачити свого ненаглядного Vicentego і відчувати його ласки… Дивовижна ненаситність темпераменту!

Так вони пробули в Радзивиллові разом цілий місяць, а потім граф мав їхати в Бердичів на ярмарок, куди його кликали невідкладні справи.

Тижнів через три він вернувся, і Єлена відправилася в Броди, щоб там придбати все необхідне для Сент-Уена; а граф трохи пізніше повинен був з’явитися туди, щоб потім разом повернутися в Париж.

Але тільки-но героїня наша проїхала прикордонну заставу в трьох верстах від Радзивиллова, як у карету її влетіла записка такого змісту:«Карвоська перебувала в Радзивиллові під час вашого приїзду туди. Вона не покидала графа увесь час перебування його в Бердичеві і навіть у даний час, зараз, займає ваше місце».

Вискочила, значить, знову ця сирена, що спокушає панів справників і графів, чарівна panienka Karwoska!

Як облита крижаною водою, героїня наша наказала кучерові негайно повернути назад і «потрійним галопом» мчати знову в Радзивиллів.

Влетівши «comme one bombe» в Радзивиллів, Єлена кинулася в будинок свого чоловіка, оббігала його з верху до низу з «люттю, яка нам у ній досить знайома», каже її історіограф. І нічого не знайшла.

…Отже, не знайшовши тієї, яку вона шукала, Єлена вже не зважила за потрібне накидатися на чоловіка з докорами, більше того, з прокльонами, вона показує йому викривальну записку і каже:

-Я не має наміру розділяти з вами і з вашою коханкою опоганеного ложа… Кидаю вам в обличчя це звинувачення і вимагаю розлучення, на яке я наважуюся вдруге!

Потоцький, приголомшений цією бурхливою й несподіваною сценою, швидко, однак, опанував себе і холоднокровно висловив дружині благородне обурення за її підозру.

Але ж давно помічено мудрецями, що «благородне обурення вигадане негідниками», спеціально негідниками…

-Прошу вас, графине, продовжити розпочаті вами шукання, – сказав він з отруйною іронією, – і дати дармовий спектакль усій нашій прислузі.

Втративши голову, нещасна жінка, не знаходячи підтвердження натякам, що містилися в анонімному доносі, з соромом і смутком повернулася в карету і знову наказала везти себе в Броди.

Але вона не була переконана в невинності чоловіка, вона так добре встигла вивчити цього нахабного сластолюбця, що ледве встигла приїхати в Броди, як підозри її воскресли в ній з новою силою. Броди їй все нагадали.

-П’ять років страждань! – З тугою говорила вона собі. – Але я все йому простила… Простила, але… не забула… Моє кохання, безмежна відданість, усіляка самопожертва, моя краса, яка п’янить його, мої таланти, які сам він визнає, ніщо не в силах витіснити з його серця жалюгідної тварюки, яка тягне його до себе тому тільки, що це заборонений плід.

І вона пише з Бродів 8 січня 1810 року: «Я приїхала в Броди до того засмучена, що не в змозі дати собі звіту в тому, що я чинила… Тепер ця тиша, ніч, можливо, повернуть мені свідомість…»

Але, судячи з подальшого змісту листа, свідомість ця не повернулася до неї, і вона знову проявляє незбагненне безумство… Вона тільки кохає його, тільки хоче його…

В кінці останньої глави першої частини цієї оповіді ми говорили:

«Досі всі ми, і хто пишуть романи, і хто читають їх в інших романістів, знали жіноче кохання чи не винятково як витвір творчої фантазії авторів, як продукт їх особистого вимислу, дуже часто, можливо, досить близького до істини, або як продукт їх особистих життєвих спостережень і досвіду їх власних відносин із жінками. Але нам здається, що ні в кого з них: ні у Л.Толстого, ні у Тургенєва, ні у Лермонтова, ні в Пушкіна, ні у Золя і Доде, ні у Марка Твена, Бальзака, Енсворта, Сю, Жорж Санд. Крауфорда, Шпіндлера, Абеляра, Готьє, Шперля і Юлета, цих останніх історичних романістів, твори яких проф. А. С. Трачевський дав нам у «ряду історичних романів», у жодного з них, нам здається, немає або дуже обмаль таких справжніх документів жіночого кохання, які ми знаходимо у творі поважного історіографа нашої героїні, у Люсьєна Перея».

До чого привело це дивне кохання, ми бачили вже достатньо. Але до чого ще воно призведе, «цього не снилося і мудрецям»: ми ж побачимо це в кінці оцієї, по суті дуже сумної оповіді.

Потоцький, до тонкощів вивчивши жінок узагалі і безумство закоханої в нього дружини зокрема, досить невміло дурить її, знаючи, що вона всьому повірить, аби лиш мовилося про кохання, і починає розсипати гучні фрази: «Радзивиллів. 8 січня 1810. Pour trap sentir, pour avoir trop a dire? Je ne sais ou commencer, ma tres chere Helene». («Я почуваю себе в пастці, аби щось казати. Не знаю, з чого почати, Єлено». – В.Я.).



«Я занадто щирий (о так!), – говорить він далі, – щоб не зізнатися тобі, що, не будучи повідомленим про твій приїзд і припустивши, що він мотивований твоєю недовірою до мене, я в першу мить був засмучений. Але негайно, переконавшись, що приїзд твій був наслідком твоєї ніжності до мене і твоєї дружби, він збудив у мені вдячність, наповнив мене радістю і щастям».

А! Як співає!

«Але сьогодні, – продовжує він, – як передати тобі бунтівні почуття моєї душі? Твоя раптова поява кинула мене в глибоку печаль. Я думав про тебе, складав план, як би нам якомога швидше з’єднатися. Я вже починав потроху втішатися, як раптом твоя несподівана поява вразило моє серце прикрістю, хоча я і сподіваюся, моя дорога Єлено, що ти переконаєшся в лукавстві мерзенних людців, ницих і жорстоких, які бажають мстити, вражаючи тебе найчутливішим чином, щоб збурити наш спокій. Але ти поїхала, не зовсім переконана в моїй невинності, залишила мене на самоті, і серце моє розривається на частини. Іменем Бога, моя Єлено, заклинаю: не вір нічому, візьми себе в руки, не давай торжествувати цим негідникам в їх жорстокій підступності. Без сумніву, минуле (випадки з панною Карвоською) не в нашій владі (ще б пак), але мій сором, але тривале жалкування, але постійна зразкова поведінка – невже вони нічого не варті? Невже все це не зітерло з твоєї пам’яті і не вигнало з серця завдані тобі образи? Але тепер, але в майбутньому, я клянусь тобі, моя дорога Єлено, найдосконаліша краса, прикрашена всіма граціями, не спонукає мене зрадити тобі, не витравить у мені найбільш полум’яної ніжності до тебе і кохання, які я завжди відчував єдино лиш до тебе. Відтоді, як я пізнав тебе і кохання, яке тобі присвятив, я буду йти до тебе до кінця днів моїх». «Ах, мій Боже! Дорога Єлено! Про що я буду зітхати з того моменту, коли дуже скоро з’єднаюся з тобою, цілком ймовірно, – не полишати тебе до самої смерті».

Який співак? Справжній курський соловей…

Але навіть довірливий історіограф нашої героїні відчуває в цьому самозахисті пана Вікентія «збентеження». Історичний же і психологічний скептицизм позитивно говорить нам, що і лист – це не більше, як стріла вусатого Амура, хоча й фальшива, але пущена в таке серце, яке тільки й жадає, щоб його обманювали жалюгідними словами. Навіть кур’єра, з ім’ям Михайло, який привіз їй це фальшиве послання, божевільна героїня наша зустріла як «архістратига Михаїла», в чому й зізнається.

«З мого першого листа, – каже вона, – ти можеш зробити висновок, що моє серце розривається між коханням, яке я тобі присвятила і яке ні на мить не переставало надихати мене з того моменту, як я тебе пізнала, і між жорстокими сумнівами служити, можливо, іграшкою серця черствого і жорстокого, моє зазнало страшних мук, коли Михайло, як ангел, ім’я якого він носить, з’явився до мене, щоб принести мені світло і розраду. Так, мій дорогий Вікентію, клянуся тобі чистим і могутнім коханням, яке я маю до тебе, мої сумніви розвіялися, я не вірю і не хочу вірити нікому, крім тебе, твій лист дихає щирістю і правдивістю. Який то був жорстокий донос на тебе! Я його зневажаю і вважаю хибним. Зі спокійним духом, з задоволеним серцем я займуся тепер вибором необхідних речей для Парижа. Я поїду повна впевненості в твоїй чесності, в твоїй ніжності, моя ж ще більше посилилася через цю скороминущу скорботу» і т.д.

Однак радість і заспокоєння нашої героїні тривали всього кілька годин. На жаль! Наступного дня новий лист, а може, словесні докази триваючої зради чоловіка знову розбудили в серці Єлени ще більш жорстокі підозри і вселили їй вдатися до шаленого засобу, щоб переконатися в чистоті серця свого чоловіка. Вона склала два листи: в першому граф Потоцький клянеться своєю честю, що Карвоської не було в Радзивиллові перед приїздом туди Єлени, що Карвоська не супроводжувала графа до Бердичева і що зараз її немає в Радзивиллові: у другому листі граф зобов’язується на майбутнє ніколи не бачитися «з цією жінкою» (все тією ж Карвоською!) і не мати з нею ніякого листування. Під такими дикими обставинами Потоцький повинен був підписатися!.. Та це векселі, любовні векселі!.. А в якого нотаріуса протестувати їх? …Ця дика думка так опанувала нашу героїню, що позитивно можна сумніватися в нормальності мізків Єлени: але вона цього не усвідомлювала і негайно ж відправила з естафетою кур’єра (бідні козаки!), який повинен був відвезти графу «любовні векселі» і лист, який ми вміщуємо тут. Кур’єру велено було взяти свіжого коня і якомога швидше повертатися в Броди з підписаними «векселями»!

«Я дізналася, – пише ненормально закохана жінка, – і в цьому не можу сумніватися, що перед моїм приїздом до Радзивиллова Карвоська була там і що вона там і тепер. Ті особи, які повідомили мені ці відомості, запевняють мене, що під час твого перебування в Бердичеві вона не покидала тебе. Якщо це так, то яка ціна твоїй словесній обіцянці (словесній! Тож давай вексель) знову з’єднатися зі мною? Тим часом я не можу вірити такій брехливості і такому віроломству: в твоїх листах я бачу, що ти звинувачуєш у мерзоті і гидоті повідомлення, яке я отримала, але ти не звинувачуєш його у брехні. Ти мені клявся, що кохаєш мене, але ти не обіцяєш мені не бачитися з особою, яка нас роз’єднує. Я хочу дати тобі засіб заспокоїти мене і який доведе тобі, що я вірю ще твоїм клятвам: я надсилаю тобі два листи. Якщо твоя совість не дозволить тобі підписати їх обидва, то накинемо ще раз покривало на минуле. Підпиши (векселі!) принаймні для майбутнього, і я піду спокійна, – і якщо ти брехав своїми клятвами, я, однак, буду мати розписки, які підуть за мною в могилу (!) І з якими я закличу тебе перед судилище Господа! Якщо я буду така щаслива, що ти в змозі будеш підписати ці листи, то я стану вірити тобі більше, ніж усьому світові, і великий тягар спаде з мого серця. Якщо ж совість не дозволить тобі дати мені цю втіху, то, принаймні, дасть мені запевнення в тому на майбутнє. Якщо ж ти відмовиш мені в тому і іншому, тоді що мені залишається зробити? Я навіть уявити собі цього не можу зараз».

«Я хотіла б вирушити завтра, якщо зможу. Я посилаю Морско з Михайлом, щоб він привіз мені твою відповідь, яка або заспокоїть мене, або вб’є».

Потоцький знав, з ким має справу, і, прочитавши, звичайно, з посмішкою чи то жалості, чи то презирства ці писання дружини, негайно підписав два диких зобов’язання.

Уранці він пише нашій героїні: «Я вже спав (з Карвоською? – іронічне запитання автора роману), коли прибув Морско з твоїм листом, і оскільки мене не розбудили, то я вилаяв їх».

«Я прочитав твій лист. «Засіб» заспокоїти тебе, зізнаюся, штука дивна і принизлива. Але я кохаю тебе – ти хвора, і щоб заспокоїти тебе, я, не дивлячись, підписав твої записки. Бог нехай збереже для мене серце і довіру моєї Єлени, яка володіє і моїм серцем, і довірою».

«Я в розпачі, що Морско чекає, я не хочу довго утримувати його».

«Adieu, дорога Єлено, відповідай мені».

Пан Вікентій «в розпачі, що Морско чекає» – це тільки для того, щоб хутчіше з усім розв’язатися і не писати більше того, що йому, звичайно, страшенно набридло.

А ось відповідь Єлени:

«Ах! Ти правий, я була хвора, дуже хвора, і ти повернув мене до життя, до щастя. Дякую тобі сотню разів і поїду більш спокійна. Не знаю, чому ти вбачаєш принизливим, що я хотіла б вірити твоїм клятвам: нині, якби всі люди підняли голос проти тебе, я не послухаю їх. Я провела жахливі години, чекаючи життя або смерті» і т.д. Жорстоко обдурена двома «любовними векселями», героїня наша залишила Броди цілком заспокоєна і, за умовою, чекала чоловіка в Бреславлі!

-Він скоро-скоро приїде, – говорила вона собі. – Адже він так хотів з’єднатися зі мною.

І вона чекала. Вона не знала, що за хвилину до її раптового нальоту в Радзивиллів спокусниця ковалевського справника і пана Вікентія сиділа з ним разом і моментально випарувалася, почувши вдалині брязкіт поштових дзвіночків. Вона і в Бердичеві розділяла з паном Вікентієм ярмаркові задоволення і розділяла їх навіть тоді, коли героїня наша, заспокоєна двома документами, чекала в Бреславлі, що ось-ось він приїде. А між тим він, як спраглий якомога швидше з’єднатися з дружиною, замість того продовжував з’єднуватися зі спокусницею ковалевського справника. І Єлена чекала його в Бреславлі два місяці! Нарешті-таки дочекалася: і любляче подружжя тільки навесні повернулося в Париж.

Данило МОРДОВЕЦЬ, «Вельможна панна».

Переклад Володимира ЯЩУКА.

В замужестве познавши горе,

От равнодушия до храпа,

Наташа пишет на заборе:

Борща достоин только папа!  

Роман Марии Метлицкой  посвящен  трудной жизни женщины.

Правда трудности  она почти всегда создавала сама. 
Ей хронически не везло с мужьями, коих  было три. 

Причем все три страдали одним и тем же - эгоизмом и ленью. 

Бедняжка продолжала наступать на те же самые грабли. 

Между прочим, любимое наше занятие во все времена. 

Спросите почему?  А попробуйте сами на то  ответить... 

А вот свекрови  у нее случились просто чудесные. 

Не верите? Так прочтите, очень не дурно написано, с юмором...

Слушать  роман